Роботодавці як суб’єкти трудового права

Як зазначалося вище, визначення поняття «роботодавець» наводиться в законах України «Про порядок вирішення трудових спорів (конфліктів)»[48], «Про організації роботодавців»[49]. Термін «роботодавець» застосовується в законодавстві про загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

У КЗпП, законах «Про зайнятість населення», «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», та ін. роботодавцем виступає власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа, які відповідно до законодавства використовують найману працю.

У ст. 1 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» роботодавець визначається як працедавець, а згідно зі ст. 46 Господарського кодексу України роботодавцем виступають підприємці, які мають право укладати з громадянами договори про використання їх праці, суб’єкти господарювання.

П.Д. Пилипенко вважає, що роботодавець як суб’єкт трудового права – це, насамперед, особа, яка надає роботу іншій особі на підставі трудового договору у формі будь-якого з його різновидів, передбачених законодавством, у т. ч. при обранні чи призначенні на посаду[50].

Н.Б. Болотіна зазначає, що в законодавстві України відсутнє єдине, угоджене у всіх галузях законодавства поняття «роботодавець», не говорячи вже про те, що в КЗпП України, базовому законі трудового права, цей термін не вживається взагалі. В одних актах роботодавцем називається власник підприємства або уповноважений ним орган, в інших – підприємство, установа, організація. Немає узгодженості й між Господарським та Цивільним кодексами України щодо організаційно-правових форм, у яких може здійснюватись господарювання, і юридичних осіб. Очевидно, це можна пояснити тим, що роботодавець є суб’єктом не тільки трудових, а й цивільних, господарських, фінансових, податкових правовідносин, правовідносин з пенсійного страхування та пенсійного забезпечення, з обов’язкового державного соціального страхування тощо. Така неузгодженість не може свідчити про досконалу систему національного законодавства з цього питання[51].

На неузгодженість поняття «законодавець» звертає увагу у своїй праці «Проблеми визначення поняття «роботодавець» за законодавством України» Н.М. Хуторян[52] та інші науковці й практики.

Наприклад, В.І. Горевий зазначає, що законодавчий рознобій у визначенні суб’єктів, які є роботодавцями, не можна вважати нормальним явищем. Тому виникла нагальна проблема у виробленні єдиних критеріїв визначення поняття роботодавців як суб’єктів трудових правовідносин і відносин, що тісно пов’язані з трудовими[53].

Види роботодавців визначаються за різними критеріями: за формами власності, за організаційно-правовими формами. У ст. 63 ГК України зазначено, що залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

· приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);

· підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

· комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

· державне підприємство, що діє на основі державної власності;

· підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).

Як зазначалося вище, роботодавцями виступають суб’єкти господарювання. Ними визнаються учасники господарських правовідносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Згідно зі ст. 55 ГК України, суб’єктами господарювання є:

1. Господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.

2. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

3. Філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

Стаття 83 ЦК України визначає такі організаційно-правові форми юридичних осіб: товариства, установи та інші форми, встановлені законом. Роботодавець, суб’єкт господарювання повинен бути зареєстрований у порядку, визначеному законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців»[54]. З моменту утворення юридичної особи саме вона виступає роботодавцем, а не власник, який створив цю юридичну особу.

Фізичні особи, які використовують найману працю без здійснення господарської діяльності, державній реєстрації не підлягають.

Для набуття статусу роботодавців як фізичними так і юридичними особами, їм необхідно після державної реєстрації в установленому порядку стати на облік у регіональних відділеннях Пенсійного фонду України, соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

Згідно зі ст. 21 КЗпП, роботодавець при укладенні трудового договору зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Крім цього, трудовим законодавством передбачено й інші обов’язки роботодавця.

Н.Б. Болотіна звертає увагу на те, що в певних випадках трудова правосуб’єктність підприємства не збігається з ознаками юридичної особи. Наприклад, філія підприємства, установи може не бути юридичною особою, але при цьому мати трудову правосуб’єктність, право приймати і звільняти працівників, проте такі повноваження повинні бути спеціально надані (делеговані) юридичною особою своїм відокремленим структурним підрозділам[55].

П.Д. Пилипенко зазначає, що власник підприємства (юридична особа), яке він створив і зареєстрував, виступатиме роботодавцем безпосередньо тільки у випадку найняття керівника підприємства. В інших випадках керівник підприємства, наймаючи працівників, діятиме не від імені власника підприємства, а від імені юридичної особи, яку він представляє як уповноважений орган[56].

Юридична особа здійснює свою трудову правоздатність через свої органи – правління, дирекцію, голову правління, директора та ін.

Роботодавці є суб’єктами як індивідуальних, так і колективних трудових правовідносин та відносин, які тісно пов’язані з ними.

Роботодавці мають право на свободу об’єднання в організації роботодавців для здійснення і захисту своїх прав і задоволення соціальних, економічних та інших законних інтересів на основі вільного волевиявлення без будь-якого попереднього дозволу, вступу до таких організацій на умовах і порядку, визначених їх статутами, участі в організаціях роботодавців, а також вільного виходу з них на умовах і в порядку, визначених законодавством та їх статутами, міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Організація роботодавців – це громадська неприбуткова організація, яка об’єднує роботодавців на засадах добровільності та рівноправності з метою представництва і захисту їх прав та інтересів. Законодавство України про організації роботодавців та їх об¢єднання складається з Конституції України, законів України «Про об¢єднання громадян»[57], «Про організації роботодавців»[58], інших нормативно-правових актів, виданих відповідно до Конституції України, а також законодавства про соціальне партнерство, професійні спілки.

Дата добавления: 2015-05-10