Поняття та загальна характеристика матеріальної відповідальності

Матеріальна відповідальність сторін трудового договору

Розділ 13

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Болотіна Н. Б. Трудове право України: підручник / Н. Б. Болотіна. – К.: Знання, 2008. – 860 с.

2. Бородін І. Дисциплінарна відповідальність та дисциплінарне провадження / І. Бородін // Право України. – 2006. – № 12. – С. 93–97.

3. Венедиктов В. С. Теоретические проблемы юридической ответственности в трудовом праве / В. С. Венедиктов. – Х.: Консум, 1995. – 136 с.

4. Горевий В. І. Організація юридичної служби на підприємстві Венедиктов:. навч. посібник / В. І. Горевий. – 2-ге вид., випр. і доп. – Суми: Університетська книга, 2008. – 319 с.

5. Горевий В. І. Юридичні документи підприємства. Практикум: навч. посібник / В. І. Горевий, А. М. Куліш. – Суми: Університетська книга, 2009. – 360 с.

6. Грузінова Л. П. Трудові спори: навч. посібник / Л. П. Грузінова. – К.: МАУП, 2002. – 104 с.

7. Карпенко Д. О. Трудове право України / Д. О. Карпенко. – К.: МАУП, 1998. – 249 с.

8. Прокопенко В. І. Практикум з трудового права України: навч. посібник. – Х.: Консум, 1999. – 246 с.

9. Прокопенко В. І. Трудове право України / В. І. Прокопенко. – Х.: Консум, 1998. – 394 с.

10. Сыроватская Л. А. Ответственность за нарушение трудового законодательства / Л. А. Сыроватская. – М.: Юрид. литература, 1990. – 176 с.

11. Трудове право України: підручник / Бабаскин А. Ю., Баранюк Ю. В., Дріжчана С. В. та ін.; за заг. ред. Н. М. Хуторян. – К.: А.С.К., 2004. – 608 с.

12. Хуторян Н. М. Правове регулювання дисципліни праці в новому кодексі України про працю / Н. М. Хуторян // Удосконалення трудового законодавства в умовах ринку: монографія / відп. ред. Н. М. Хуторян. – К.: Ін Юре, 1999. – С. 103–116.

14. Угрюмова Г. Загальна характеристика дисциплінарної відповідальності і дисциплінарного проступку за українським правом / Г. Угрюмова // Право України. – 2005. – № 5. – С. 78–81.

У ст. 13 Конституції України закріплено, що власність зобов’язує. Вона не повинна використовуватися на шкоду людини й суспільства. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом.

Матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну майну підприємства, визначена ст. 130–138 КЗпП та деякими підзаконними актами. Установлена цими актами відповідальність є важливим засобом виховного впливу на працівників щодо дисциплінованого ставлення до майна підприємства, поважного додержання існуючого правопорядку, забезпечення матеріальних інтересів конкретних підприємств, трудових колективів і суспільства в цілому. При сприянні відповідальності досягається мета попередження правопорушення в галузі охорони власності підприємства.

У той же самий час матеріальна відповідальність не становить частини дисциплінарної відповідальності, тому притягнення працівника до матеріальної відповідальності не виключає можливості накладення на нього дисциплінарного стягнення.

Передбачена трудовим правом матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну підприємству, зконструйована таким чином, що вона поєднує матеріальну відповідальність працівників із захистом інтересів кожного працівника. Невипадково глава IX КЗпП має назву «Гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації». Ці гарантії полягають у тому, що відповідальність може настати тільки за пряму шкоду, у межах і порядку, передбачених законодавством, і, як правило, обмежуються певною частиною заробітку працівника.

Матеріальна відповідальність працівників – це самостійний, складний, комплексний інститут трудового права, що не може розглядатися ні як частина інституту дисциплінарної відповідальності, ні як частина інституту гарантій і компенсацій[144].

Таким чином, матеріальна відповідальність як важливий інститут трудового права покликана забезпечити відповідність поведінки людей нормам, прийнятим державою. Ця відповідальність, на відміну від дисциплінарної, є двосторонньою, оскільки відповідальність несе не тільки працівник перед роботодавцем, а й власник перед працівником за заподіяння шкоди його майну або здоров’ю.

Тому матеріальною відповідальністю за трудовим правом є встановлений законом обов’язок сторони трудового договору відшкодовувати збитки, заподіяні іншій стороні протиправними і винними діями.

Сутність і соціальне призначення матеріальної відповідальності розкриваються в її функціях, зміст і структура яких визначаються цілями, обумовленими трудовим законодавством.

Матеріальна відповідальність працівників регламентується нормами КЗпП України. Матеріальна відповідальність за трудовим правом – це обов’язок працівника відшкодувати заподіяну підприємству шкоду. Трудове законодавство залежно від розміру відшкодованої шкоди розрізняє два види матеріальної відповідальності працівників: обмежену й повну. Оскільки в процесі виконання обов’язків працівник використовує засоби та предмети праці і з огляду на це піддається ризику заподіяти матеріальну шкоду підприємству через необережність або недостатню обачність, КЗпП України установлює обмежену відповідальність основним видом матеріальної відповідальності.

Згідно зі ст. 132, 133 КЗпП України матеріальна відповідальність працівника обмежується розмірами середнього місячного заробітку. До повної матеріальної відповідальності працівник притягується у випадках, передбачених у ст. 134 КЗпП України. О.В. Кузніченко зазначає, що повна матеріальна відповідальність працівників – це відповідальність, розмір якої не обмежений конкретною межею заробітної плати працівника, а визначається обсягом заподіяної шкоди. У цьому аспекті повна матеріальна відповідальність виявляє риси подібності з відповідальністю згідно з нормами цивільного права (договірної і позадоговірної), проте відрізняється від останньої особливостями, властивими інституту матеріальної відповідальності працівників[145].

Кожна галузь права має свої специфічні цілі, завдання та функції. У юридичній літературі під функціями розуміють основні напрямки як правового впливу на суспільні відносини, визначені головними завданнями держави на відповідному етапі її розвитку, так і правове регулювання цієї сукупності норм для досягнення поставлених перед суспільством цілей. Обидві частини поняття функцій права доповнюють одна одну, оскільки "правовий вплив на суспільні відносини поза предметом їх регулювання неможливий"[146].

Правовий вплив та правове регулювання – поняття не тотожні, адже правовий вплив є поняттям більш широким, ніж поняття правового регулювання, оскільки правовий вплив характеризує всі напрямки і форми впливу права на суспільне життя, у тому числі функціонування права у вигляді виховного фактору.

У трудовому праві вперше його функції були визначені М.Г. Олександровим, потім цю проблему досліджували О.С. Пашков, С.О. Іванов, О.І. Процевський, В.І. Смолярчук та ін. Оскільки матеріальна відповідальність за трудовим правом є одним із видів юридичної відповідальності, то специфічні риси її функцій подібні до функцій трудового права специфічною природою та особливостями юридичної відповідальності членів суспільства, реакцією держави на заподіяння шкоди майну власника з вини працівників. Функції матеріальної відповідальності виражають її сутність, соціальне призначення, визначають місце серед інших видів юридичної відповідальності і роль, яку вона повинна відігравати відповідно до цілей, зазначених у законодавстві.

Мета матеріальної відповідальності працівників за трудовим правом не є однозначною. Вона полягає, по-перше, в охороні майна підприємства від псування, втрати, розкрадань і у відшкодуванні заподіяної шкоди (відшкодувальна функція); по-друге, у впливі на свідомість і волю працівника, який заподіяв своїми протиправними і винними діями (бездіяльністю) шкоду підприємству, а також на свідомість і волю всіх інших працівників для виховання дбайливого і турботливого ставлення до майна і попереджений заподіянням йому шкоди (виховно-попереджувальна функція); по-третє, у забезпеченні охорони заробітної плати працівників від необґрунтованих, незаконних утримань (гарантійна функція). На сьогодні ця класифікація функцій є загальновизнаною, але існують і інші точки зору з приводу класифікації функцій матеріальної відповідальності: відшкодовувальної, виховної, гарантійної.

Відшкодовувальна функція полягає в охороні майна роботодавця від псування, витрати, розкрадань і у відшкодуванні заподіяної шкоди.

Виховна функція полягає у впливі на свідомість і волю працівника для виховання дбайливого і турботливого ставлення до майна і попередження заподіяння йому шкоди.

Гарантійна функція полягає у забезпеченні охорони заробітної плати працівників від необґрунтованих, незаконних утримань.

Так, П.Р. Стависький виділяє ще одну функцію матеріальної відповідальності працівників – функцію стимулювання. На його думку, матеріальна відповідальність спонукає працівників до певної поведінки, тобто стимулює їх. "Сувора і невідворотна її система може дуже ефективно впливати на свідомість працівників, посадових осіб керівництва, спонукаючи їх правильно виконувати обов’язки, поважно ставитися до майнових інтересів підприємства. Усе зазначене є підставою стверджувати, що матеріальна відповідальність у трудовому праві виконує функцію стимулювання"[147].

У загальній характеристиці функцій матеріальної відповідальності працівників необхідно визначити їх основні положення. Зміст і службова роль функцій матеріальної відповідальності зумовлені метою і призначенням трудового права. Ці функції представляють, конкретизують функції трудового права і працюють на нього. Розрізняють такі функції трудового права: виробничу, захисну та виховну.

Виробнича функція трудового права спрямована на підвищення ефективності виробництва, зміцнення трудової дисципліни. Дослідники інституту матеріальної відповідальності П.Р. Стависький, Є.С. Бєлінський та ін. на перше місце ставлять виробничу функцію, а потім охоронну (захисну). На сучасному етапі, у період зникнення старих економічних відносин та зародження нових, необхідно приділяти більше уваги охоронній функції й удосконалювати юридичні гарантії, закріплені в ст. 5¹ КЗпП України.

Суть інституту матеріальної відповідальності полягає також у специфічних функціях, яких немає як у правових інститутах даної галузі, гак і в інститутах відповідальності інших галузей права. Можна з певністю стверджувати, що відшкодувальна функція з відшкодування шкоди, заподіяної майну підприємства працівником, і гарантійна функція охорони заробітної плати від необґрунтованих утримань є специфічно трудовими і існують тільки в інституті матеріальної відповідальності трудового права.

Щодо виховної функції, слід зазначити, що хоча вона і належить до інших інститутів різних галузей права, проте має свій специфічний напрямок – дбайливе ставлення до майна підприємства.

У деяких випадках норми, що регулюють матеріальну відповідальність, одночасно виражають обидві її функції. Наприклад, ст. 132, 133 КЗпП України, з одного боку, обмежують відшкодування шкоди визначеною межею заробітної плати і тому виражають гарантійну функцію, а з іншого боку – зобов’язують відшкодувати шкоду, заподіяну працівником підприємству, і тим самим виражають інтереси підприємства.

Загальні підстави й умови матеріальної відповідальності визначені ст. 130 КЗпП України, згідно з якою законне і обґрунтоване притягнення працівника до матеріальної відповідальності може мати місце лише після попереднього з’ясування основних запитань:

1) чи є поведінка працівника, який завдав шкоди, протиправною дією і яку конкретно норму права порушено;

2) чи є вина в протиправних діях (бездіяльності) працівника;

3) чи існує причинний зв’язок між винними і протиправними діями (бездіяльністю) працівника та шкідливими наслідками;

4) чи заподіяно діями працівника пряму дійсну шкоду[148].

Тільки позитивна відповідь на всі ці запитання дає підстави роботодавцю вживати заходів до відшкодування шкоди з винного працівника. Відсутність у діях працівника ознак протиправності, вини чи причинного зв’язку між шкодою і протиправними, винними діями цілком і повністю звільняють працівника від зобов’язань компенсувати роботодавцю шкоду, заподіяну його майну.

Особливо важливо знати це працівникам недержавних підприємств, установ і організацій, де, як свідчить практика, найчастіше є спроби роботодавця покласти всю матеріальну відповідальність за ушкодження, знищення чи втрату майна на самих працівників, незалежно від наявності для цього названих вище підстав, передбачених законом[149].

На відміну від цивільного права, що також визначає умови майнової відповідальності, трудове право виділяє з цих умов підставу матеріальної відповідальності – пряму дійсну шкоду. Лише за наявності цієї підстави – шкоди – можна ставити питання про те, чи може працівник бути притягнутий до відповідальності, чи є умови цієї відповідальності[150].

Передбачений ст. 130 КЗпП України обов’язок працівника відшкодовувати шкоду, заподіяну ним під час виконання трудових обов’язків, безпосередньо пов’язаний з покладенням на нього обов’язку бережливо ставитися до майна підприємства, установи, організації та вживати заходів щодо запобігання шкоди (ст. 131 КЗпП України).

Цей обов’язок означає, що працівник, укладаючи трудовий договір (контракт), зобов’язаний бережливо ставитись до довіреного йому майна і не допускати його втрат, які б перевищували нормативні; використовувати майно бережливо, дбайливо, запобігати його передчасному зношенню, суворо дотримуватися вимог технології і не допускати неякісної чи бракованої продукції; використовувати надане майно лише для виконання трудових функцій і в інтересах підприємства; не вчиняти крадіжок, навмисного пошкодження чи псування майна, не вчиняти інших злочинних дій.

Невиконання працівниками цих обов’язків і заподіяння через це шкоди підприємству спричинює негативні для працівника наслідки – його матеріальну відповідальність. Матеріальну відповідальність працівника слід розуміти як грошові виплати працівників за заподіяну шкоду в розмірах і порядку, визначених законом. Матеріальну відповідальність працівників за трудовим договором слід відрізняти від цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну фізичній чи юридичній особі, яка передбачає відшкодування шкоди в повному обсязі (ст. 1166 ЦК України). При цьому цивільно-правова відповідальність передбачає відшкодування шкоди, зміст якої визначається реальною шкодою і неотриманими доходами (упущеною вигодою). Реальна шкода – це витрати, які особа понесла чи має понести для відновлення пошкодженого майна чи придбання нового рівноцінного. Неотримані доходи – це доходи, які особа могла б одержати за звичайних умов, якщо б його право не було порушене діями працівника. Згідно ж з трудовим законодавством відповідальність встановлюється лише за реальну шкоду; неотримані доходи не враховуються, тобто не підлягає відшкодуванню прибуток, який могло б одержати підприємство, але не одержало через протиправні дії працівника.

Л. Григор’єва стверджує, що не можна вважати підставою для матеріальної відповідальності неодержання доходів: запланованого врожаю, приросту маси тварин, надоїв молока тощо. Це стосується й вартості простою транспорту, механізмів чи устаткування, а також вартості продукції, яку можна було б виготовити із пошкодженого матеріалу[151].

Таким чином, не можна стягнути з працівника, який скоїв прогул чи спізнився на роботу, упущену вигоду, спричинену простоюванням верстата, транспортного засобу чи іншого устаткування. Сплачений підприємством штраф – це дійсна шкода. Проте, якщо в результаті недобросовісного ставлення працівника до своїх обов’язків підприємство втратило можливість одержати належні йому штрафні виплати з іншого підприємства (наприклад, через неправильне оформлення документів), дійсної шкоди не буде, оскільки майно підприємства не зменшилося, а штрафні санкції – це неодержані доходи.

Матеріальна відповідальність неможлива і в разі стягнення із самого підприємства штрафу за невиконання ним договірних зобов’язань, яке у свою чергу стягнуло штраф з іншого підприємства, з вини якого перше підприємство не виконало своїх договірних зобов’язань перед попереднім, оскільки в такому разі також відсутня реальна шкода.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 29 грудня 1992 р. № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» роз’яснив, що під прямою дійсною шкодою слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства провести витрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані порушенням працівником трудових обов’язків, грошові виплати.

До прямої дійсної шкоди можуть бути також віднесені й суми незаконно нарахованої заробітної плати і премії, вартість пального й мастил, сировини, напівфабрикатів та інших матеріальних цінностей, безпідставно списаних через викривлення даних про обсяг робіт[152].

Під ушкодженням майна, що є одним із видів заподіяння шкоди, слід розуміти такі руйнівні дії щодо нього, за яких майно частково або повністю втрачає свої корисні якості. Воно може мати місце щодо устаткування, обладнання, інструментів, напівфабрикатів у процесі їх обробки (виробничий брак), продуктів та іншого майна. Пошкоджене майно може бути поновлене в ході ремонту, виправлення, переробки або в інший спосіб (наприклад, переробки фруктів на компоти, м’яса на ковбаси тощо).

Знищення майна – такий його стан, за якого воно повністю втрачає свої корисні властивості і не може бути відремонтоване чи відновлене в інший спосіб.

Втрата майна означає його вибуття із володіння користувача чи власника всупереч їхньої волі чи бажання через невжиття працівником потрібних заходів для його збереження. Втрата майна завжди передбачає необережні дії працівника, оскільки за наявності умислу подібні дії свідчать про вчинення ним злочину, який залежно від обставин можна кваліфікувати як крадіжку, шахрайство тощо.

Зайві виплати з вини працівників можуть мати місце в результаті:

1) сплати підприємством штрафів, пені, неустойки, відшкодування шкоди третім особам за цивільно-правовими угодами і в разі завдання шкоди іншим особам чи їхньому майну;

2) сплати сум заробітної плати, сплаченої працівникам у зв’язку з їхнім незаконним звільненням, затриманням видавання трудової книжки чи розрахунку в разі звільнення;

3) виплати компенсації внаслідок заподіяння шкоди життю чи здоров’ю працівників під час виконання ними трудових обов’язків.

Пряма дійсна шкода відшкодовується працівником лише в тому разі, коли його дії є протиправними. Коло обов’язків сторін трудового договору, встановлених нормами трудового права, є багатогранним, і дії, які порушують ці норми, – неправомірними або протиправними.

Протиправною є поведінка працівника, який не виконує або неналежно виконує обов’язки, передбачені законодавством, правилами внутрішнього трудового розпорядку, посадовими інструкціями, трудовим договором, наказами і розпорядженнями роботодавця, виданими відповідно до чинного законодавства і в межах їхніх повноважень.

Протиправними діями працівника вважаються й такі його дії, якими порушуються правила обслуговування чи експлуатації машин і механізмів, зберігання, обліку і видавання матеріальних цінностей, технологічні вимоги та інші технічні норми.

Вирішуючи питання про притягнення працівника до матеріальної відповідальності, роботодавець чи суд мають визначити, порушення яких конкретних норм і вимог стало причиною для заподіяння шкоди.

Якщо працівник належно виконував свої трудові обов’язки, дотримуючись усіх чинних положень правил, якщо в його діях відсутнє правопорушення, то відсутній обов’язок нести матеріальну відповідальність за заподіяну шкоду.

Так, наприклад, працівники складу, зайняті прийманням і видаванням продукції, не можуть нести матеріальну відповідальність за пошкодження продукції через її наднормативне зберігання, оскільки до їхніх обов’язків не входить реалізація продукції та пошук покупців цієї продукції. Якщо ж працівник, який чергував на підприємстві, не передав отримане вночі повідомлення про прибуття вагонів, у результаті чого підприємство виплатило штраф за їхній простій, має місце шкода, заподіяна протиправною бездіяльністю чергового.

Відсутня протиправність і в діях, пов’язаних з виробничим ризиком, а також за необхідної оборони та крайньої потреби; фізичного чи психічного примушування працівника до вчинення певних дій чи бездіяльності.

Так, відповідно до частини 4 ст. 130 КЗпП України не допускається покладення на працівника відповідальності за таку шкоду, яку може бути віднесено до категорії нормального виробничо-господарського ризику.

Виробничий ризик означає розумну господарську діяльність, яка дозволяє отримати результати, що не покривають повністю чи частково понесені підприємством витрати.

Такий ризик найчастіше має місце під час розроблення, освоєння чи випробування нових технічних засобів виробництва, технологій, коли неможливо досягти бажаного результату іншим шляхом і коли вжито всіх заходів для запобігання шкоди. Це відповідає ідеям прогресу, оскільки без такого ризику був би неможливим науково-технічний прогрес, подальше вдосконалення засобів праці та виготовлення товарів за новими технологіями. Однак зовсім неправильним було б у таких випадках покладення відповідальності за всі негативні наслідки таких виробничих процесів на самих працівників.

Таким чином, виробничий ризик має вважатись виправданимза дотримання таких умов:

1) мета не може бути досягнута засобами, не пов’язаними з ризиком;

2) ризик відповідає меті, заради якої він вчиняється;

3) особа, що допускає ризик, вжила всіх потрібних заходів для запобігання шкоди;

4) об’єктом ризику є матеріальні цінності, а не життя чи здоров’я людей.

Крім того, право на такий ризик можна визнати лише за працівником, який має потрібну професійну підготовку і кваліфікацію. Стан крайньої потреби, про який йдеться в ст.130 КЗпП України, має місце в ситуації, коли працівник завдає шкоди майну, наданому йому організацією для виконання трудових функцій з тим, щоб відвернути небезпеку, що загрожує життю і здоров’ю людей, майну інших організацій.

Так, водій транспортного засобу, уникаючи наїзду на пішохода, який порушив правила дорожнього руху, скоює наїзд на електроопору чи інший транспортний засіб; капітан судна, що тоне, рятуючи життя людей, скидає за борт вантаж.

Незважаючи на те, що внаслідок дій водія і капітана заподіяно шкоду майну роботодавця (пошкоджений автомобіль, втраченочи пошкоджено вантаж), вони не можуть нести матеріальну відповідальність за шкоду, оскільки їхні дії не є протиправними.

Не може нести матеріальну відповідальність і пожежник за ушкодження ним майна під час гасіння пожежі.

Коли відсутня протиправність у діях відповідно до трудового законодавства, працівника не можуть притягувати до матеріальної відповідальності. Шкода в такому разі має відшкодовуватись тією особою чи підприємством, які поставили працівника у стан крайньої потреби.

Виключається матеріальна відповідальність працівника і за шкоду, заподіяну в результаті виконання наказу чи розпорядження роботодавця, оскільки за таку шкоду несе відповідальність та особа, яка видала цей наказ чи розпорядження.

Наприклад, незважаючи на несприятливі погодні умови чи неякісне насіння, керівник сільськогосподарського підприємства видав розпорядження про проведення посівної, не очікуючи надходження якісного насіння та більш сприятливих умов, що призвело до повторного засівання тих самих земельних ділянок та спричинення шкоди підприємству через зайві витрати (пальне, зерно, робочий час тощо).

Інший приклад. У літній, неопалюваний кіоск за наказом керівника торговельного закладу, незважаючи на заперечення продавця кіоску, завезено велику кількість безалкогольних напоїв. Вони не були продані протягом дня, а вночі, попри вжиті продавцем заходи, через мороз стали непридатними до вживання.

У такому разі особи, які виконували розпорядження керівників, не можуть бути притягнуті до матеріальної відповідальності.

Таким чином, на працівників не може покладатися матеріальна відповідальність у випадках нормального виробничого господарського ризику.

Іншою обов’язковою умовою матеріальної відповідальності працівника є наявність вини в його діях. Вина являє собою ставлення працівника до заподіяної шкоди у формі умислу чи необережності. На відміну від цивільно-правової відповідальності, яка допускає випадки майнової відповідальності без вини (ст. 1187 ЦК України), матеріальна відповідальність за трудовим законодавством не може настати без вини.

У разі покладення на працівника матеріальної відповідальності вина має бути обов’язково встановлена у формі умислу чи необережності.

Умисел характеризується тим, що працівник розуміє протиправність своїх дій, передбачає їх шкідливі наслідки і бажає чи свідомо їх допускає.

Найчастіше працівників притягують до матеріальної відповідальності саме за вину у формі необережності. Необережність працівника, що заподіяв шкоду, виявляється більшою мірою в недостатній передбачливості під час виконання трудових обов’язків, коли працівник або не передбачає негативних наслідків своїх дій (бездіяльності), хоч міг і мав передбачити або передбачав, але легковажно сподівався їх уникнути.

Так, водій, знаючи про потребу замінити масло в двигуні, не зробив цього, розраховуючи на свій досвід, сподіваючись благополучно доїхати до місця призначення. У дорозі двигун зламався. У цьому разі працівник не бажав заподіяти шкоду, однак передбачав можливість її настання.

Інший приклад. Начальник зміни видав бригаді такелажників канат, не випробувавши його на міцність, хоча зобов’язаний був це зробити. Під час піднімання верстата канат обірвався, і верстат було пошкоджено. Начальник зміни не передбачав обривання каната, але зобов’язаний був передбачити, оскільки мав перевірити канат на міцність.

У формі необережної вини виявляються несумлінне, недбале, халатне ставлення працівника до виконання своїх трудових обов’язків, тоді як крадіжка, привласнення довірених матеріальних цінностей, інші зловживання службовим становищем можуть бути вчинені лише навмисно.

Пошкодження, знищення предметів, обладнання, іншого майна можуть бути наслідком умисних і необережних дій.

Розмежування форми вини на практиці має велике значення, оскільки форма вини впливає на визначення розміру шкоди, що відшкодовується працівником.

Так, ч. 1 ст. 133 КЗпП України встановлює обмежену матеріальну відповідальність за пошкодження, зіпсування через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, продукції, інструментів, іншого майна. За аналогічні результати умисних дій працівника настає повна матеріальна відповідальність (п. 5 ст. 134 КЗпП України).

У разі відсутності умислу чи необережності в діях працівника відсутня й вина працівника в заподіянні шкоди, а цим самим виключається його відповідальність перед підприємством за заподіяну шкоду.

Працівник вважається невинуватим за умови, що він виявив обачливість і дбайливість, які вимагалися за певних обставин, ужив усіх заходів, щоб запобігти шкоді. У такому разі слід вважати, що шкода виникла через причини, які не залежали від бажання і волі працівника та всупереч його діям.

За загальним правилом тягар доведення вини працівника в заподіянні шкоди лежить на роботодавцеві, крім випадків відшкодування шкоди працівниками, які несуть повну матеріальну відповідальність за спеціальними законами, уклали договір про повну матеріальну відповідальність або одержали матеріальні цінності за одноразовими документами. Такі працівники, що наділені широкими повноваженнями щодо приймання, зберігання, відпускання матеріальних цінностей і беруть на себе зобов’язання забезпечити його належне зберігання, вважаються винними в нестачі чи пошкодженні матеріальних цінностей, поки не доведуть свою невинуватість у виникненні шкоди, оскільки припускається, що шкода є результатом упущень у роботі цих осіб.

Винні дії працівника не завжди можуть бути підставою для притягнення до матеріальної відповідальності. Це можливе лише за наявності прямого причинного зв’язку між винними діями працівника і заподіяною шкодою. Для встановлення такого зв’язку часто потрібно провести складний аналіз, залучивши, можливо, відповідних спеціалістів. Так, наприклад, у результаті пожежі на підприємстві було пошкоджене його майно. Під час огляду місця пожежі було встановлене використання працівником саморобного нагрівального приладу, однак причиною пожежі пожежно-технічна експертиза визнала незадовільний стан електромережі. Відповідальність за шкоду має бути покладено не на працівника – користувача саморобного нагрівального пристрою, який і допустив протиправні дії – порушення протипожежних правил, а на осіб, відповідальних за стан електромережі підприємства.

Інший приклад. У результаті крадіжки шляхом проникнення сторонніх осіб на склад готової продукції встановлено її нестачу. Оскільки причиною нестачі (за умови вжиття всіх потрібних заходів матеріально відповідальними особами для належного зберігання продукції) є дії сторонніх осіб, притягнення матеріально відповідальних працівників складу до матеріальної відповідальності в цьому разі суперечило б закону. Таким чином, для притягнення до матеріальної відповідальності потрібні всі названі вище умови в цілому.

Окремо слід спинитися на відповідальності службових осіб, керівників підприємств, установ, організацій за матеріальну шкоду. Вони можуть відповідати за матеріальну шкоду і за відсутності безпосереднього прямого причинного зв’язку між їхніми діями і шкодою, завданою організації. Для цієї категорії працівників достатньо лише вчинення дій, що створюють умови для шкідливих дій інших осіб.

Так, керівники підприємств, їхні заступники, начальники цехів відповідають за належний стан обліку і зберігання матеріальних цінностей, належного використання верстатів, обладнання. Відсутність належного контролю з їхнього боку за діями працівників, які безпосередньо обслуговують ці матеріальні цінності, не завдає реальної шкоди підприємству, однак значно полегшує і спрощує заподіяння шкоди іншими особами.

Тому правильною є практика, коли в разі встановлення нестачі матеріальних цінностей за таких обставин поряд з матеріально відповідальними особами, як безпосередніми винуватцями шкоди, притягуються і відповідні посадові особи, які халатно поставилися до виконання своїх обов’язків.

Крім того, керівників підприємств (структурних підрозділів) притягують до матеріальної відповідальності за пряму дійсну шкоду, заподіяну надмірними грошовими виплатами, невжиттям потрібних заходів для запобігання простоїв, випуску неякісної продукції, крадіжок, знищення чи пошкодження матеріальних чи грошових цінностей. При цьому слід мати на увазі, що перш за все до матеріальної відповідальності притягують осіб, які безпосередньо заподіяли шкоду.

Якщо шкода повністю не відшкодовується (наприклад, мало місце зменшення стягнення з урахуванням норм ст. 137 КЗпП України) винними особами,за наявності умов до матеріальної відповідальності можуть бути притягнуті посадові особи, які не вжили потрібних заходів для збереження майна. При цьому загальна сума, яка підлягає стягненню, не має перевищувати розміру завданої шкоди.

Практика притягнення до матеріальної відповідальності керівників поряд з безпосередніми винуватцями не означає притягнення до відповідальності без вини.

Як і у всіх інших випадках, відповідальність керівників може мати місце лише за винні дії, які можуть полягати в невиконанні вимог ст. 131 КЗпП України, що зобов’язує посадових осіб створювати працівникам умови для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна.

Цей обов’язок керівників підприємства конкретизований і в інших нормативних актах, колективних договорах, контрактах, правилах внутрішнього трудового розпорядку і передбачає вжиття певних заходів, які мають забезпечити належну організацію праці працівників, здорові й безпечні умови праці, належний стан інструментів, верстатів, іншого знаряддя виробництва, зміцнювати трудову дисципліну та раціонально використовувати трудові й матеріальні ресурси, контролювати дотримання працівниками інструкцій і вимог техніки безпеки, виробничої санітарії та гігієни праці; організовувати й проводити належний облік матеріальних цінностей.

Неналежне виконання певних обов’язків керівниками свідчить про їх протиправні дії, які можуть бути скоєні через необережність, халатність, надмірну завантаженість у роботі чи іншими справами, відсутність здібностей чи навичок керівництва колективом тощо. Таким чином, за шкоду, заподіяну протиправними діями керівників, відповідальність може настати за двох підстав: за шкоду, заподіяну їх безпосередніми винними, протиправними діями; застворення умов для заподіяння шкоди іншими працівниками.

Якщо в першому випадку керівник притягується до матеріальної відповідальності в загальному порядку як безпосередній заподіювач шкоди, то в другому – він несе часткову відповідальність поряд з безпосередніми заподіювачами, коли останні не відшкодовують шкоду в повному розмірі. Щоб попередити питання про можливість притягнення працівника за одне й те саме порушення до матеріальної та інших видів відповідальності, у ч. 3 ст. 130 КЗпП зазначається, що таке є припустимим і не суперечить ст. 61 Конституції України. Матеріальна відповідальність працівників настає незалежно від притягнення їх до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності за дії (бездіяльність), якими заподіяна шкода підприємству (ч. 3 ст. 130 КЗпП України). При цьому інтереси охорони майна підприємства поєднуються з охороною прав та законних інтересів працівника. Матеріальна відповідальність також настає незалежно від форми власності підприємства, де трудиться або трудився працівник на момент заподіяння ним шкоди. Шкода відшкодовується і після звільнення працівника. Від матеріальної відповідальності працівник може бути звільнений тільки в разі відсутності трудового майнового правопорушення та умов настання матеріальної відповідальності[153].

Останньою частиною ст. 130 КЗпП працівникові надається право добровільно покрити шкоду, заподіяну підприємству. За наявності згоди працівника власником може бути видано наказ, що є підставою для прийняття касою підприємства коштів у порядку відшкодування шкоди.

Відшкодовування шкоди, за згодою власника, можливе шляхом:

1) внесення відповідних коштів;

2) передавання підприємству аналогічно рівноцінного майна;

3) виправлення пошкодженого майна (ремонт тощо).

Зазначена норма закону в разі добровільного відшкодування шкоди працівником не забороняє власнику дозволити розстрочення платежу протягом певного часу.

Працівник може дати письмове зобов’язання відшкодувати шкоду до певного часу, зазначивши періодичність внесення платежів.

Працівник за згодою власника може власними силами і коштами у вільний від роботи час відремонтувати пошкоджене майно. Найчастіше такий вид відшкодування застосовується водіями в разі пошкодження автомобілів, іншої техніки.

Рівноцінне майно передається, коли працівник має відшкодувати шкоду в повному розмірі. Важливою для цього умовою є передавання не будь-якого аналогічного майна, а рівноцінного за своїми якостями, корисними властивостями, вартістю та ступенем зношення.

Слід застерегти працівників про те, що перш ніж приймати рішення про добровільне відшкодування шкоди, потрібно впевнитися в наявності всіх чотирьох умов, передбачених ст.130 КЗпП.

Крім того, слід з’ясувати, чи правильно визначено вид матеріальної відповідальності (повна чи часткова) і розмір шкоди (зокрема, чи враховано природне зношення та інші чинники, які впливають на розмір шкоди).

Якщо хоча б на одне із зазначених запитань працівник не може дати позитивної відповіді, сумнівається чи має іншу думку, йому не варто поспішати з реалізацією свого права, передбаченого ч. 5 ст. 130 КЗпП України. У такому разі роботодавець має право передати питання про стягнення шкоди до суду, який зобов’язаний вирішити його відповідно до вимог закону[154].

Інститут матеріальної відповідальності працівників – це комплексний інститут трудового права, який містить у собі як матеріальні, так і процесуальні норми трудового права, що регулюються, механізм настання даної відповідальності. Комплексний характер інституту матеріальної відповідальності виявляється також і в тому, що в ньому органічно поєднані заходи юридичної відповідальності (обов’язок відшкодувати шкоду) і заходи, спрямовані на охорону заробітної плати працівників від необґрунтованих і надмірних утримань, а також у тому, що розмір відшкодування визначено в нормах трудового права.

Норми інституту матеріальної відповідальності регулюють комплекс правовідносин:

а) відносин між працівником і підприємством щодо відшкодування шкоди, заподіяної працівником власнику;

б) відносини між працівником і підприємством щодо застосування до працівника заходів, спрямованих на відшкодування шкоди (у тих випадках, коли керівництву надане право утримувати частину заробітної плати працівника в рахунок відшкодування шкоди безпосередньо своїм розпорядженням);

в) деякі сторони відносин між працівником і підприємством як сторонами трудового спору з приводу матеріальної відповідальності й органами, що розглядають трудові спори, оскільки, установлюючи порядок відшкодування шкоди, норми даного інституту визначають підвідомчість зазначених спорів.

Отже, матеріальна відповідальність працівників за трудовим правом має, по-перше, ознаки, властиві всім видам юридичної відповідальності; по-друге, ознаки, властиві тільки видам відповідальності, що мають характер відшкодування шкоди; по-третє, ознаки, властиві тільки виду юридичної відповідальності за трудовим законодавством[155].

Таким чином, відповідальність, що розглядалася вище, є самостійним видом юридичної відповідальності, який застосовується під час реалізації трудових відносин і виникає в тому випадку, коли порушуються обов’язки, передбачені трудовим договором. Тому матеріальна відповідальність в жодному разі не може бути різновидом цивільно-правової відповідальності.

Дата добавления: 2015-05-10