Східні патріархи на укр. землях:мета візиту, наслідки реформаторських спроб

Події останньої чверті XVI століття в київській митрополії великою мірою визначили перебіг подальшої історії церкви та відіграли вирішальну роль в історії українських земель. Контакти з Зх – вплив Реформації. Київська митрополія розкололася: 1а част – під зверхністю констант. патріархів, 2а- рим. папи.

Першим відкритим проявом того, що стосунки між католиками та православними вступили в нову фазу, стала спроба запровадити у православних землях Речі Посполитої григоріанський календар. Календарна реформа стала предметом запеклої релігійної боротьби в останній чверті XVI століття. –конфлікт - король Стефан Баторій у січні 1584 року видав новий універсал щодо календарної реформи, який пояснював, що запровадження нового календаря не забороняє православним правити їхні святкові літургії за старим стилем, і що вони перейдуть на григоріанський календар лише з дозволу патріарха константинопольського. - пом'якшив гостроту суперечок.

Початок революційних процесів у київській митрополії, пов'яз. із діями констант. патріарха Єремії II. Він відвідав київську митрополію двічі: вперше 1588 року, на шляху до Москви, і вдруге 1589 року, на зворотному шляху до Константинополя. Перший візит Єремії II був дуже нетривалий, але під час другого він мав нагоду приділити більше уваги справам руської церкви.

Патріарх відсторонив митрополита Онисифора Дівочку як "двоєженця» і призначив нового київського митрополита - Михаїла Рагозу. Проте владу нового митрополита було істотно обмежено одночасним призначенням луцького єпископа Кирила Терлецького патріаршим екзархом (представником) у РП. Єремія ще більш обмежив владу митрополита, надавши ставропігію (незалежність від місцевої церковної влади та пряме підпорядкування патріархові) віленському та львівському братствам. Патріарх надав братствам право стежити за канонічністю поведінки духівництва, включно з єпископами, та зобов'язав їх передавати свої спостереження до Константинополя.

Візит Єремії в Україну не відрізнявся за своїм характером від попередніх і наступних візитів східних патріархів і їхніх представників до київської митрополії. Мета - збір коштів за допомогою жебрання або шахрайства. За відповідну мзду ієрархи східної церкви проголошували анафеми та видавали грамоти кожному охочому за це заплатити, сіючи в митрополії корупцію та безлад. У другій половині XVI століття, навіть після того, як Тридентський собор заборонив продаж індульгенцій у західній церкві, на сході надалі видавали грамоти про "розгрішення". Представники східного духівництва возили їх в Україну та продавали тому, хто пропонував найбільшу ціну.

Після Флорентійської унії (1439), а надто після падіння Константинополя, ієрархічна залежність київської митрополії від Константинополя істотно послабилася: патріарх затверджував нового київського митрополита, якого залежно від обставин, обирав собор або призначав король. Наслідки: У XVI столітті церковні ієрархи сприймали цю фактичну самостійність митрополії як належне, тому багато єпископів засудили втручання Єремії у внутрішні справи київської митрополії. Дії патріарха щодо руської церкви дали поштовх двом великим течіям серед православної ієрархії: реформуванню церковного життя з середини, і пошукові, спершу з боку небагатьох представників єпископату, а згодом - більшості єпископів, шляхів розірвати стосунки з Константинополем та підпорядкувати митрополію Римові.

Щоправда, руське православ'я саме собою нагально потребувало реформи, щоб подолати глибоку організаційну та духовну кризу, в якій воно зав'язло в другій половині XVI століття. Одним з найочевидніших симптомів цієї кризи був майже необмежений контроль світської влади над церковними справами. Ця особлива роль світської влади, яку, на загал, уважають специфікою східної церкви, була також характерна для київської митрополії в другій половині XVI століття. Право королівського патронату над церквою(право польського короля призначати православних єпископів та архімандритів) -Люблінська унія (1569) – поширилося, належало не тільки королю, або великому князю, але й магнатам і шляхті. Побудовані світськими правителями церкви та монастирі були власністю, що піддягала звичаєвому праву: пан міг продати церкву, забрати її в громади, перетворити на католицький храм чи протестантський молитовний дім. Утримання священиків, зокрема, їхнє право користуватися землею, також цілковито залежало від волі землевласника.

Православні не мали власного духовного центру на кшталт католицького Риму, який міг би задавати тон у питаннях церковної освіти та захищати інтереси церкви перед світськими правителями Східної Європи.

72. Причини укладення Берестейської унії у дослідженні Б. Ґудзяка. (в букрідерах)

72. Причини укладення Берестейської унії

Берестейська унія – рішення Київської митрополії Руської православної церкви розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та обєднатися з апостольською столицею у 1596 р. за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догматів і збереження православної обрядовості.

Причини укладення:

- невдоволення укр. православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства;

- бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства;

- намагання верхівки укр. православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та титулувалися «князі церкви» - і залежали тільки від папи та почасти від короля.

73. Історія ремесел середньовічного Львова у дослідженні Я. Кіся. (не впевнений, що інфо з Кіся…)

Вже в 13 ст. Львів був не лише політичним, а й економічним центром з розвиненим ремеслом і торгівлею. Саме в 13 ст. у Львові поселилися вірмени, які були добрими ремісниками. У найстарішій міській книзі, яка дійшла до нас, написаній після пожежі 1381 р., згадується чимало професій і прізвищ львівських ремісників. Цей список свідчить, що у Львові наприкінці 14 ст. були 23 ремісничі професії. Першу згадку про існування ремісничих організацій ми знаходимо у документі від 15 серпня 1386 р. В той день староста Андрій іменем Володислава Опольського надав шевцям Перемишля привілеї, які мали шевці Львова. Отже, тоді у місті вже існувало братство шевців.

Як повідомляє Ярослав Кісь у міських книгах другої половини 16 ст. зустрічаються згадки про нові ремісничі професії: шапкарів, ливарників, зброярів, колодії і столярів. Поділ існуючих і утворення нових цехів, виділення окремих ремісничих професій свідчить про вдосконалення дрібного виробництва, зростання продуктивних сил, розширення внутрішнього і зовнішнього ринків, вдосконалення виробничої техніки, підвищення якості продукції. Однак у той час ще багато зустрічається випадків, коли до окремих цехів належать ремісники споріднених професій.

Також в 16 ст. у Львові утворюються нові цехи. У 1530 р. організувався цех золотарів разом з ливарниками та художниками, а у 1539 р. – цех токарів. В 1579 р. у Львові було вже 20 цехів.

Про дальший суспільний поділ праці та зростання продуктивних сил свідчить поділ старих і поява нових цехів у кінці 16 – на початку 17 ст. У 1578 р. утворився спільний цех цирульників, токарів, гребеня рів і мотузників, у 1585 р. – столярів, у 1590 р. – шапкарів, у 1595 р. – малярів, у 1600 р. – утворили окремий цех золотарі в, у 1616 р. – котлярі і в 1617 р. – сідлярі відокремились від римарів. Спеціалізація ремесел підвищувала продуктивність праці, поліпшувала якість продукції, сприяла дальшому суспільному розподілові праці між окремими ремісничими професіями.

Початок 17 ст. – період розквіту цехового ремесла у Львові, адже налічувалося близько 2 тис. цехових ремісників

Найстаріші згадки про ремісничі організації у Львові належать до другої половини 14 ст. Про те якими вони були детальну інформацію подають цехові статути. На цехову організацію дрібного виробництва впливало натуральне господарство, вузькість і замкненість ринку у феодальному суспільстві.

74. Цехові організації у Львові 16 – першої половини 17 ст. (частково з 73 питання)

Для міського ремесла тодішньої України характерна цехова організація. Поява цехів в Україні в їхній класичній формі пов’язана з поширенням тут Маґдебурзького права. При цьому в тій чи іншій формі відбувалося запозичення елементів цехової організації з Західної Європи. Попри певні припущення ряду дослідників про наявність ремісничих об’єднань ще в домонгольський час, прямих даних про конкретні їхні форми та внутрішній устрій на сьогодні історична наука не має ²³.

Наявність власне цехів в українських містах документально засвідчена з кінця XIV ст. (Львів, Перемишль) ²⁴. Упродовж XV — XVI ст. цехова організація ремесла поширюється спочатку в галицьких і волинських містах, а потім і в більшості великих міст України. Спочатку кількість цехів у містах була невеликою і об’єднували вони переважно ремісників не однієї, а кількох спеціальностей ²⁵. З поглибленням спеціалізації в середині ремісничих галузей майстри окремих спеціальностей виділялися в самостійні цехи. Так, у Львові наприкінці XIV ст. відомо 4 цехи, 1425 р. — 10, 1579 р. — 20, а в першій половині XVII ст. кількість цехів досягла 33. Об’єднували вони понад 500 майстрів 133 спеціальностей.

78. Структура українського шляхетського стану у 16 – на поч. 17 ст.

Князь: глава держави, князівства або окремого політ. об'єднання. У 15 – 16 ст. втрачають держ владу і перетв. на впливових зем. магнатів. Становили єдиний замкнутий стан. Князем був лише син князя. З утвердж. лит. пануючої династії місцеві князі були відкинуті на 2 план. При Вітовті (1392 – 1430) відб. перерозподіл на удільних князівствах. Різко зросла к-сть службових князів –становище між феодалом і уділ. князем. Князі под. на 4 групи:

- лит. походж.;

- руського походж. (Рюриковичі);

- князі-вихідці з татар. орд і Крим ханства;

- князів новоставленого походж.

Магнати: Класичні риси магнатерії:

- обійняття сенатор. урядів протягом к-х поколінь;

- утрим. в своїх руках королівщин;

- надання почесних титулів;

- наявність власних збройних загонів;

З магнатів склад. Рада панів – до 1564 р. – найвища держ. установа у ВКЛ. М. утрим. в своїх руках всі вищі уряди держави і раду ВКЛ.

Пани: віднос. члени великокнязів. ради і найб. феодали, які під час збору військ. ополчення виїжджади окрему з власними загонами під власними хоругвами. Критерії:

- давність роду;

- отчинний х-р землеволодіння.

Пани отрим. від великого князя у почерговому порядку право збору окремих данин. З соц. групи панів виросли магнати.

Земяни: Господарські земяни – належ. до «вищого стану». Вважались безпосередніми підданими пануючого і користуючим правом повного і необмеженого розпорядж. своїми маєтками.

Дрібні земяни напередодні Хмельниччини склад. абсолютну більшість шляхет. загону. Найпош. була служба на князів. і великопол. дворах або в судово-адмін. апараті, військ. служба за кордоном. Малозем. шляхта склад. осн. контингент легкоозброєної рухливої кавалерії.

Залежні земяни – нижчий щабель. Їхні маєтки не були повною, безумовно відчужуваною спадковою власністю.

Головний землянин – виступав як носій особистого шляхетства.

Дата добавления: 2015-05-08