Культурна стратифікація середньовічного суспільства

Слово «князь» утвердилося в по­буті досить пізно — воно мас гот­ське походження і в цій літера­турній формі прийшло на Русь із Болгарії. Перед цим київського кня­зя називали каганом. Каган, хаган, хан — термін тюркський, потрапив він із хазарського середовища. Сама по собі інституція військового державця існувала у слов'ян і до термінологічних впливів зі сходу і заходу, проте невідомо, які саме бу­ли у давніх слов'ян його функції. Князь-каган називається в літопи­сах «самодержцем», що є калькою з грецького «автократор», тобто пра­витель, від іншої влади не залежний.

Князі були багатими. їх виділяв і ба­гатий одяг — плащ-корзно, застібнутий на плечі дорогою фібулою, особлива кругла обшита хутром шапка, дорогі хутра і візантійські матерії, меч — предмет розкоші, до якого ста­вилися мало не як до живої істоти, прикраси, скарби в скринях. Загалом можна сказати, що до XII ст. головним джерелом князівських прибутків бу­ли не власні землі, а побори-данини. Князі не мали постійного місця про­живання, вони княжили там, де їм відвів місце батько або старішій ро­дич, що сидів на Київському «столі», або там, де їм вдавалося захопити «стіл» силою. Впродовж усієї історії Київської Русі князь залишався передусім воїном, який особисто очолює походи і бере участь у битвах.

Хто працював на князівських ла­нах? Раби-холопи, закупи і рядовичі, напівзалежні смерди, вільні се­ляни, приневолені до цього якимись повинностями. Даних про це не маємо - можемо лише говорити про формування князівських помість десь із XII сторіччя.

На структуру князівської дружини справили певний вилив і сканди­навські, і іранські (осетинські), і греко-болгарські зразки. На перших по­рах у київських князів (а ще більше у новгородських) велику частішу дру­жини становили шведи, переважно вихідці із області нинішнього Сток­гольму та острова Готланд.

Старші чи нарочиті дружинники називались боярами. Слово це найімовірніше болгарського походжен­ня: у тюрків-болгар була розвинена титулатура, і найвищий ранг боїл відповідав візантійському патрикію Боярин на Русі означав переважно старшого дружинника, гридь — молодшого.

Різниця між вільним і невільним слугою — дружинником виявлялася втому, що вільний міг завжди пере­рвати стосунки з князем і перейти до іншого. В описувані часи дру­жинники часто поділяли з князем усі нещастя, мандрували з ним з міста до міста і рідко вдавалися до підступу й зради, принаймні літопи­си мовчать про це. Але покинути князя в біді і перейти до іншого зовсім не вважалось безчестям, як і для князя — на другий день після хресного цілування порвати всі зо­бов'язання і піти на вчорашнього союзника чи сюзерена війною.

Усі члени церкви через таїнства хрещення і миропомазання поставля­ються на служіння в церкві. В перші століття існування християнства це означало буквально, що священиком міг бути кожен. Згодом було розділе­но поняття «служіння» на служіння-управління. що стало функцією ієрархів як «духовних пастирів стада Божого», та служіння — судження і випробування, що лишилося функ­цією мирян. У зв'язку з цим справа призначення ієрархів перестала за­лежати від волі мирян, адже, згідно з ідеологією церкви, душпастирство є не наслідком волі людей, а проявом волі Божої, Тому введення в кожний ступінь церковної ієрархії відбу­вається через таїнство священства в обряді руко положення [хіротонії].

Розрізняється біле (жонате) та чор­не (монастирське, чернецьке) духів­ництво — священнослужителі. Вони виводяться в один із трьох ступенів церковної ієрархії. Диякон (в черне­цькому чині — ієродиякон належить до молодшого ступеня, він служить при таїнствах, але вважається, що не здійснює жодного з них). Пресвітер здій­снює всі таїнства, за винятком хіро­тонії. Протопресвітер (протоієрей) в білому духівництві, ігумен («вождь братії»), або архімандрит (настоя­тель монастиря) у чорноризців теж належить до молодших пресвітерів. Тільки списком може здійснювати всі таїнства, тобто висвячувати свя­щеників.

Єпископа називають іноді ар­хієреєм. Сан єпископа має п'ять сту­пенів у адміністративному відно­шенні. Вікарій керує приходами не­великого міста або групи сіл, єпис­коп — єпархією, архієпископ — біль­шою за розміром єпархією, митро­полит — великим містом та прилег­лою областю, екзарх — великим сто­личним містом та кількома єпар­хіями. Вищим чином церковної ієрархії є патріарх, який постав­ляється Собором і керує всією Помісною Церквою.

З точки зору цінності особистої свободи, найцікавіші якраз ситуації маргінальні, проміжні між рабством та свободою. Характерно, що до ра­ба прирівнюються принципово вільні люди, якими були і закуп, і смерд. Яким був статус смерда, точ­но невідомо, але ця категорія селян платила податок і, отже, не була не­вільною; радше завсе це були напівневільні члени суспільства на зразок германських літів. А от закуп юридично був вільним: він потрап­ляв у залежність «за купу», тобто за позичку, тут же відробляючи кре­дит. Тим ближчим до статуса вільно­го був рядович — робітник, який ук­ладав з хазяїном ряд, угоду на пев­ний строк. Всі ці категорії залежних людей не змішувалися між собою, відрізнялися суспільством і від обельних холопів — повних рабів. А проте І закуп, і рядович потрапляли — хоч на деякий час і на деяких умовах — в становище підвладного, челядина, людини невільної, позбав­леної власної волі.

Поряд з цим «найманим раб­ством» існувала на Русі звичайна наймана професійна праця, і при цьому праця ремісників.

Дата добавления: 2015-05-08