Процедура ліцензування певних видів господарської діяльності 2 страница. Здійснено класифікацію джерел права, що здійснюють адміністративно-правове регу­лювання у сфері регулювання діяльності судової гілки влади

Здійснено класифікацію джерел права, що здійснюють адміністративно-правове регу­лювання у сфері регулювання діяльності судової гілки влади. Виявлено, що воно здій­снюється Конституцією та законами України, підзаконними нормативно-право органів суддівського самоврядування, джерелами міжнародного права у сфері правосуддя, рі­шеннями Конституційного суду України, Верховного суду України та вищих спеціалі­зованих судів, рішеннями Європейського суду з прав людини та ін.

Иванищук А.А. Нормативное регулирование деятельности судебной ветви власти: административно-правовые аспекты

Осуществлена классификация источников права, которые обеспечивают администрати­вно-правовое регулирование в сфере деятельности судебной ветви власти. Выявлено, что оно осуществляется Конституцией и законами Украины, подзаконными норматив­но-правыми актами органов судейского самоуправления, источниками международного права в сфере правосудия, решениями Конституционного суда Украины, Верховного суда Украины и высших специализированных судов, решениями Европейского суда по правам человека и др.

Ivanyschuk A. A. Statutory Regulation of Judiciary: Administrative and Legal Aspects

Article is devoted to the classification of sources of law, exercising administrative regulation of the regulation of the judiciary. These sources include the Constitution and laws of Ukraine, subordinate legislation of the respective bodies, the sources of international law, the Constitutional Court of Ukraine, the Supreme Court of Ukraine and other specialized courts, the European Court of Human Rights, etc.

Актуальні проблеми теорії держави і права.

15. Нормативно-правові акти та дискусійність питань щодо співвідношення їх видів.

У країнах континентальної Європи, зокрема в Україні, основним видом джерел права є нормативно-правові акти - закони, укази, декрети, постанови та ін.

Нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного суб’єкта владних повноважень, що містить формально обов’язкове правило поведінки загального характеру.

За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на закони та підзаконні акти.

Закон - це нормативно-правовий акт, прийнятий парламентом або в Результаті референдуму, який регулює найважливіші суспільні відносини, вира­жає волю та інтереси більшості населення держави, має найвищу юридичну силу щодо інших актів, загальнообов’язковий для населення і держави ^ охороняється державною владою.

Підзаконні нормативно-правові акти видаються на підставі закону відповідно до закону і для його виконання. Класифікація підзаконних норм_а, тивно-правових актів здійснюється за відповідними критеріями. Так, _3(| суб’єктами видання це: 1) постанови Верховної Ради України; 2) постанови Кабінету Міністрів України; 3) укази Президента України; 4) рішення постанови Верховної ради, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим

— розпорядження голів обласних, районних державних адміністрацій норма, тивного характеру; 6) рішення, нормативні ухвали місцевих рад народних депутатів; 7) рішення виконавчих комітетів місцевих рад народних депутатів загального характеру; 8) інструкції, накази (нормативно-правові) керівників міністерств, державних комітетів і відомств загального характеру; 9) накази (нормативно-правові) керівників відділів і управлінь місцевих державних адміністрацій та виконавчих комітетів місцевих рад народних депутатів нормативного характеру; 10) накази (нормативно-правові), інструкції адміні­страцій підприємств, установ, організацій¹.

Актуальні проблеми теорії держави і права.

16. Проблема поділу права на галузі.

Система права - це система правових приписів, які потрібно вивчати, класифікувати і групувати для вирішення різних завдань.

З точки зору проникнення в глибину даного явища такий процес безумовно необхідний. Але сама категорія "система права" була запропонована виходячи з суто практичних завдань - як модель побудови системи законодавства, як засіб вивчення та вдосконалення системи законодавства. І якщо, на думку Ц.А. Ямпільської. задача юристів полягає в "створенні взаємоузгодження норм", то хотілося б дізнатися - як. за яким критерієм визначається ця взаємоузгодженість, для чого вона потрібна і на якій підставі ту чи іншу норму ми повинні застосовувати на практиці 31.

Л.Б. Тиунова пропонує "уточнити" традиційне уявлення про систему права: "галузі та інститути права слід розглядати як автономні утворення, що виходять за рамки системи норм і які не є тому її елементами... система юридичних норм і галузевий підрозділ права -" пересічні ", але не тотожні структури, що входять в правову систему, властивості якої відбиваються і на системі норм, і на галузевій структурі права "32.

Таким чином, не відкидаючи внутрішню структуру системи права, автор виводить її за рамки системи, вважаючи автономним явищем. З іншого боку система права - це "система норм", яка не має, на думку автора, внутрішньої структури. У такому випадку система норм - їх механічна сукупність.

Р.3. Лівшиць, відкидаючи значення предмета і методу правового регулювання як класифікаційних критеріїв поділу права на галузі, відзначає, що найбільш великими членениями норм потрібно визнати галузі законодавства, в яких норми об'єднуються перш за все по предмету і методу регулювання. Відзначивши необхідність і можливість побудови системи права, автор робить несподівану пропозицію: "В існуючій системі законодавства і в структурі його окремих галузей є чимало неузгодженостей. Вони повинні бути в перспективі усунені. Тим самим ідеальна модель системи законодавства стане його реальною моделлю" 33. Що ж на думку автора є "ідеальна модель системи законодавства"? На наш погляд цим терміном Р.З. Лівшиць позначає систему права, в той же час заперечуючи за нею такі якості як "наукова обгрунтованість і логічність" 34.

Змішання понять "галузь права" і "галузь законодавства" призводить Р.З. Лівшиця до висновку про те. що якщо предмет, конкретна група суспільних відносин - визначальна ознака галузі, то кожній такій групі повинна відповідати одна і тільки одна галузь. Насправді такої відповідності немає. Не можна уявити собі жодної групи відносин, регульованих визнаними галузями права (майнові, управлінські, трудові, фінансові та ін відносини), яка регламентувалася б тільки однією галуззю. У регулюванні майнових та управлінських відносин беруть участь і трудове право, і земельне та кримінальне та ін Автор, мабуть, допускає тотожність понять "суспільні відносини" і "об'єкт правового регулювання". Можна сказати, що право - це державний регулятор суспільних відносин (зв'язків) з приводу різних об'єктів (земля, фінанси, здоров'я і т.д.). Заперечення системи права неможливо хоча б ще й тому, що законодавство не є єдиним джерелом права і норми, не представлені в законодавчих актах, але реально існуючі (джерелом яких, наприклад, є договори з нормативним змістом) можуть бути притаманні галузям права і не входити в так звану "ідеальну модель системи законодавства".

Актуальні проблеми господарського права

15. Специфіка правового статусу холдингових компаній та їх різновиду – державних холдингових компаній.

Поняття холдингової групи як своєрідного виду об'єднання господарських організацій використовується в Законі "Про банки та банківську діяльність" (статті 1 1-12). Банківська холдингова група визначається як банківське об'єднання, до складу якого входять виключно банки (ст. М), а фінансова холдингова група - об'єднання переважно фінансових установ за участі щонайменше одного банку (ст. 12). Центром таких груп є материнська компанія (або материнський банк), якій/якому належить щонайменше 50% акціонерного (пайового капіталу) або голосів кожного з інших учасників групи, які у випадку банківської холдингової групи іменуються дочірніми підприємствами материнського банку. Дочірні підприємства банківської холдингової компанії не можуть володіти акціями холдингової компанії.

У Господарському кодексі (частини 5-7 ст. 126) та Законі від 15.03.2006 р. "Про холдингові компанії" законодавець уникає поняття "холдингова група", оперуючи поняттями, що позначають дві категорії учасників холдингової групи: холдингову компанію та її корпоративні підприємства (ст. 1 та ін.), а також визначає основи їх правового статусу. Холдингова компанія в такому об'єднанні (холдинговій групі) є суб'єктом організаційно-господарських повноважень щодо своїх/корпоративних дочірніх підприємств, завдяки володінню контрольними пакетами акцій останніх.

Правовий статус холдингових компаній визначається ст. 126 ГК України та Законом від 15.03.2006 р. "Про холдингові компанії", а також відповідними положеннями про господарські товариства - об'єднання капіталів, що містяться в Цивільному кодексі, Господарському кодексі, законах "Про господарські товариства", "Про цінні папери та фондовий ринок".

Відповідно до ст. 1 Закону "Про холдингові компанії в Україні", холдингова компанія - це відкрите AT, яке володіє, користується та розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, наїв) двох або більше корпоративних підприємств.

Своєю чергою корпоративне підприємство визначається як господарське товариство, холдинговим корпоративним пакетом акцій (часток, паїв) якого володіє, користується та розпоряджається холдингова компанія.

Холдинговим корпоративним пакетом акцій (часток, паїв), за визначенням ст. згаданого Закону, є пакет акцій (часток, паїв) корпоративного підприємства, який перевищує 50% чи становить величину, яка забезпечує право вирішального впливу на господарську діяльність корпоративного підприємства.

Відповідно до ст. З Закону, ХК можуть створюватися двома шляхами:

у процесі корпоратизації та приватизації відповідними органами (органом, уповноваженим управляти державним майном, або органом приватизації) самостійно або разом з іншими засновниками шляхом об'єднання у статутному фонді холдингових корпоративних пакетів акцій (часток (паїв):

іншими суб'єктами (в Законі не зазначається, якими саме) на договірних засадах.

Статутний фонд ХК формується за рахунок вкладів засновників у формі холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв), а також додаткових окладів у формі майна, коштів і нематеріальних активів, необхідних для забезпечення діяльності ХК; при цьому частка у формі майна, коштів і нематеріальних активів, необхідних для забезпечення діяльності ХК, не повинна перевищувати 20% статутного фонду ХК. IV.

Холдингова група - це господарське об'єднання без статусу юридичної особи, до складу якого входять холдингова компанія та її до­чірні (корпоративні) підприємства, пов'язані-між собою відносинами контролю - підпорядкування

Особливості правового статусу державних холдингових компаній (ДХК) Державна холдингова компанія - холдингова компанія, утворена у формі відкритого акціонерного товариства, не менше ніж 100% акцій якого належить державі (ст. 1 Закону "Про холдингові компанії в Україні").

ДХК має низку рис, зумовлених специфікою правового регулювання (статті 6-7 зазначеного закону), а саме:

1. Створюються органами, уповноваженими управляти державним майном,

та/або державними органами приватизації у встановленому ФДМУ та центральним органом влади з питань економіки порядку; засновники в процесі корпоратизації - органи, уповноважені управляти державним майном; у процесі приватизації - органи, уповноважені управляти державним майном та/або державні органи приватизації; рішення приймають зазначені органи за погодженням з Кабміном України (відповідно до порядку, передбаченого постановою КМУ № 1477 від 25.10.2006 р. "Про погодження з Кабінетом Міністрів України рішення щодо утворення державних холдингових компаній у процесі корпоратизації та приватизації").

2. Ініціатором створення ДХК може бути:

у процесі корпоратизації; державне підприємство; орган, уповноважений управляти державним майном;

у процесі приватизації; державний орган приватизації; підприємство, щодо якого прийнято рішення про приватизацію; господарські товариства, утворені в процесі приватизації.

Статутний фонд ДХК формується за рахунок належних державі акцій (часток, паїв) відповідних господарських товариств у встановленому законодавством порядку.

Єдиними акціонером ДХК від моменту її утворення до завершення процедури приватизації або припинення є держава.

Управління акціями ДХК здійснюється в установленому законом порядку; їх заборонено передавати в управління будь-яким особам.

Державні пакети акцій і державне майно, передане до статутного фонду ДХК, не можуть бути відчужені або перебувати у заставі, використані для формування статутних фондів будь-яких підприємств.

ДХК не може бути корпоративним підприємством іншої ХК.

Рішення про приватизацію ДХК може бути прийняте лише після прийняття рішення про приватизацію всіх корпоративних підприємств ДХК, пакети акцій яких передано до статутного фонду ДХК.

Актуальні проблеми господарського права

16. Поняття, ознаки та види суб’єктів організаційно-господарських повноважень. Проблеми визначення їх правового статусу.

У господарсько-правових нормах, як і у відповідних правових відносинах, відображаються не тільки економічні інтереси окремих учасників господарської діяльності, а й загальний економічний інтерес суспільства. Господарські правовідносини покликані бути таким засобом регламентації поведінки учасників господарської діяльності, який підпорядковує їх взаємні вольові відносини волі всього суспільства (держави), чим забезпечується єдність господарських відносин. Найважливішою умовою вирішення сучасних економічних проблем і є гармонійне поєднання приватних і публічних інтересів. Тобто, кожний учасник господарських відносин досягаючи свого власного інтересу, має досягати й інтересу тієї чи іншої громади, суспільства в цілому.

Організаційно-господарські зобов’язання можуть виникати між різними категоріями суб’єктів, а саме:

між суб’єктом господарювання та органом держаної влади, або органом місцевого самоврядування, що здійснюють регулювання господарської діяльності цього суб’єкта;

між суб’єктом господарювання та власником, який є засновником цього суб’єкта;

між господарськими об’єднаннями та його засновниками (учасниками);

між асоційованими підприємствами, між якими виникає вирішальна залежність (у т.ч. холдинговою компанією та її корпоративними підприємствами);

між двома і більше суб’єктами господарювання, відповідно до укладеного між ними організаційно-господарського договору, за яким одному з його учасників делегуються;

в інших випадках, передбачених ГК України, іншими законодавчими актами або установчими документами суб’єкта господарських організацій.

Вищезазначену класифікацію суб’єктів організаційно-господарських зобов’язань доцільно закріпити в ГК України (у ч. 2 ст. 176), оскільки кожному з їх видів притаманні особливості, які також мають бути віддзеркалені в ГК України (про що мова буде йти в ІІ розділі дисертації).

Загалом питання організаційно-господарських зобов’язань як форми реалізації організаційно-господарських повноважень має складний і комплексний характер. Його детальне розкриття можливе лише у рамках окремого дослідження.

До таких ознак організаційно-господарських повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування можна віднести:

1) здійснюються у сфері господарської діяльності;

2) реалізується по відношенню до суб’єктів господарювання, перелік яких наведений у ч. 2 ст. 55 ГК України;

3) при їх реалізації відсутній владний вплив на суб’єктів господарювання, оскільки влада завжди передбачає взаємодію її агентів, що ґрунтується на підлеглості одного іншому, якщо така підлеглість відсутня, тоді немає і влади [399, с. 489]. Суб’єкт владних повноважень законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб’єктів, а ці суб’єкти відповідно зобов’язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб’єкта [321, с. 83]. Суб’єкти організаційно-господарських повноважень не уповноважені владно керувати поведінкою суб’єктів господарювання, вони лише (при регулюванні господарської діяльності) упорядковують здійснення їх господарської діяльності.

Наприклад, при зверненні суб’єкта господарювання до органу ліцензування із заявою про видачу ліцензії, останній немає владного впливу на цього суб’єкта, а здійснюючи свої організаційно-господарські повноваження перевіряє наявність всіх документів та виконання умов, що вимагаються законом для видачі ліцензії, та відповідно – приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі, при наявності підстав для цього, передбачених законодавством України.

4) організаційно-господарські відносини нерозривно пов’язані з майновими відносинами (у той час, як адміністративно-правовим відносинам не властива така ознака);

5) їх формою реалізації є організаційно-господарське зобов’язання.

Державне управління у сфері економіки.

15. Адміністративні процедури щодо державної реєстрації суб’єкта господарювання.

Усі суб'єкти господарювання (далі - суб'єкти) незалежно від їх організаційно-правової форми та правового режиму майна підлягають обов'язковій державній реєстрації, крім ви­падків, що прямо встановлюються положеннями ГК. Так, не підлягають державній реєстра­ції відокремлені структурні підрозділи юридичних осіб, наділені господарською компе­тенцією, про­мислово-фінансові групи.

1. Суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації, крім випадків, встановле­них цим Кодексом.

2. Державна реєстрація суб'єктів господарювання проводиться у виконавчому комі­теті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнахо­дженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом.

3. Для державної реєстрації суб'єкта господарювання подаються такі документи: рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу у випад­ках, передбачених законом; установчі документи, передбачені законом для відповідного виду юридичних осіб; рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів господарювання у випадках, передбачених законом; документ (документи), що засвідчує сплату засновником (засновниками) внеску до статутного фонду суб'єкта господарювання в розмірі, встановленому законом; реєстраційна картка встановленого зразка; документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію. При створенні у процесі приватизації та/або корпоратизації відкритих акціонерних товариств повинен також бути поданий звіт про наслідки підписки на акції, затвердже­ний Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

4. Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створен­ня юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, що є водно­час заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера громадянина - платника податків та інших обов'язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

5. Власник (засновник) або уповноважені ним органи несуть відповідальність за невід­повідність вимогам законодавства та недостовірність документів, що подаються для ре­єстрації.

6. Державна реєстрація суб'єктів господарювання здійснюється у строк не більше десяти днів з дня подання документів, зазначених у цій статті. Реєструючий орган зо­бов'язаний протягом цього строку видати суб'єкту господарювання свідоцтво про його державну реєстрацію.

7. На печатках і штампах суб'єкта господарювання повинен зазначатись ідентифіка­ційний код, за яким цього суб'єкта включено до державного реєстру суб'єктів господа­рювання, або ідентифікаційний код громадянина-підприємця.

8. Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта господарювання та копія документа, що підтверджує взяття його на облік в органах державної податкової служби, є підста­вою для відкриття рахунків в установах банків.

9. Відомості щодо державної реєстрації суб'єкта господарювання включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

10. Відомості щодо державної реєстрації суб'єкта господарювання, внесення змін до них підлягають опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з моменту проведення державної реєстрації суб'єкта господарю­вання (внесення змін до відомостей державної реєстрації) в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

11. Порушення встановленого законом порядку створення суб'єкта господарювання або недостовірність чи невідповідність вимогам законодавства документів, що пода­ються для його реєстрації, є підставою для відмови в державній реєстрації суб'єкта господарювання. Відмова у реєстрації суб'єкта господарювання з інших мотивів не до­пускається.

12. Відмову в державній реєстрації суб'єкта господарювання може бути оскаржено в судовому порядку.

13. Діяльність незареєстрованого суб'єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб'єктом, стягуються до Дер­жавного бюджету України у встановленому законом порядку.

14. Перереєстрація суб'єкта господарювання проводиться у разі зміни форми влас­ності, на якій засновано даний суб'єкт, або організаційної форми господарювання, або найменування суб'єкта господарювання і здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації.

15. Скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта господарювання здійс­нюється за його особистою заявою, а також на підставі рішення суду у випадках ви­знання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів, або здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, або в ін­ших випадках, передбачених законом. Скасування державної реєстрації припиняє господарську діяльність і є підставою для здійснення заходів щодо ліквідації суб'єкта господарювання.

16. Законодавством України можуть бути встановлені спеціальні правила державної реєстрації окремих організаційних форм господарювання.

17. Суб'єкти господарювання, зазначені у пункті 1 частини другої статті 55 цього Ко­дексу, мають право відкривати свої філії (відділення), представництва без створення юридичної особи. Відкриття вказаних підрозділів не потребує їх реєстрації. Суб'єкт гос­подарювання лише повідомляє про їх відкриття реєструючий орган шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну картку. 18. Положення про порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання затвер­джується Кабінетом Міністрів України.

Державне управління у сфері економіки.

16. Адміністративні процедури патентування господарської діяльності.

Правові підстави патентування торговельної діяльності відповідно до ч. 2 ст. 14 ГК України визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, а також принципів господарювання, встановлених у ст. 6 цього Кодексу.

До нормативних актів, що встановлюють порядок патентування торговельної діяльності, відносяться: Господарський кодекс України від 16.01.2003 р., Закон України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23.03.1996 р. № 98/96-ВР, (далі – Закон про патентування), Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про виготовлення, зберігання і реалізацію торгових патентів» від 13.07.1998 р. № 1077, Наказ Головної державної податкової інспекції України «Про затвердження форм торгового патенту та Порядку заповнення торгового патенту» від 25.04.1996р. № 33, Лист Державного комітету з питань регуляторної політики і підприємництва («Про розгляд листа про діяльність спортивних більярдних клубів») від 25.04.2003 р. № 2635, Лист Державної податкової адміністрації України («Про застосування окремих норм податкового законодавства») від 23.06.1999 р. № 3630/6/15-1316 тощо.

Під патентом, як правило, розуміють документ, який надає право займатися торговельною або іншою діяльністю, на яку відповідно до законодавства встановлена необхідність патентування, а під патентуванням розуміється процедура отримання патенту.

Найпоширенішим об'єктом патентування в підприємницькій діяльності є торговельна діяльність. Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону про патентування торговельною діяльністю є роздрібна і оптова торгівля, діяльність у торговельно-виробничій (громадське харчування) сфері за готівкові кошти, інші готівкові платіжні засоби та з використанням кредитних карток. Тобто в даному Законі до торговельної діяльності відноситься лише та торгівля, яка здійснюється суб'єктами підприємницької діяльності за готівку та прирівняні до неї засоби.

Під патентуванням необхідно розуміти практичну діяльність суб'єктів торговельної (підприємницької) діяльності з отримання спеціальних дозволів (патентів) на здійснення встановлених законом видів діяльності і видачу спеціальними державними органами (податковими інспекціями) торгових патентів на заняття такою діяльністю.

Згідно з ч. 2 ст. 1 Закону про патентування суб'єктами правовідносин, що підлягають регулюванню відповідно до даного Закону, є: 1) юридичні особи; 2) суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи, – резиденти і нерезиденти; 3) їх відособлені підрозділи (філії, відділення, представництва тощо), які займаються підприємницькою діяльністю, передбаченою ч. 1 ст. 1 Закону про патентування (об'єкти патентування).

Торговий патент містить наступні реквізити: номер торгового патенту; найменування власника патенту; вид торговельної підприємницької діяльності, на який належить придбати патент; найменування виду побутових послуг або послуг у сфері грального бізнесу; місце реєстрації громадянина як суб'єкта підприємницької діяльності – юридичної особи (місцезнаходження структурного (відособленого) підрозділу цього суб'єкта); для транспортних засобів – вказівка «виїзна торгівля»; термін дії торгового патенту; місцезнаходження державного податкового органу, що видав торговий патент; відмітку державного податкового органу про надходження платні за виданий їм торговий патент. Форма торгового патенту і порядок його заповнення встановлюються центральним податковим органом України (ч. 3 п. 3 ст. 2 Закону про патентування) – Державною податковою адміністрацією.

Бланки торгових патентів є документами суворої звітності, на кожному з них указується його серія і шестизначний номер. Крім того, бланки торгових патентів мають відповідний ступінь захисту як цінні папери і відрізняються за кольором залежно від їх видів (на право здійснення торговельної діяльності, діяльності з надання побутових послуг, діяльності з обміну готівкових валютних цінностей, діяльності з надання послуг у сфері грального бізнесу; короткотерміновий – на право здійснення торговельної діяльності; пільговий – на право здійснення торговельної діяльності).

Торговий патент видається суб'єкту торговельної (підприємницької) діяльності під розписку державними податковими органами в триденний термін з дня подачі заявки за місцезнаходженням цих суб'єктів або місцезнаходженням їх структурних (відособлених) підрозділів, суб'єктам підприємницької діяльності, які здійснюють торговельну діяльність або надають побутові послуги (крім пересувної торговельної мережі), – за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту надання побутових послуг, а суб'єктам підприємницької діяльності, які здійснюють торгівлю через пересувну мережу, – за місцем реєстрації цих суб'єктів.

Заявка на придбання торгового патенту містить наступні реквізити: найменування суб'єкта підприємницької діяльності; витяг з установчих документів щодо юридичної адреси суб'єкта підприємницької діяльності, а у випадках, якщо патент придбавається для структурного (відособленого) підрозділу, – довідка органу, який погодив місцезнаходження структурного (відособленого) підрозділу, з вказівкою цього місця; вид підприємницької діяльності, здійснення якої потребує придбання торгового патенту; найменування документа про повну або часткову сплату вартості торгового патенту.

Торговий патент заповнюється уповноваженим на те посадовцем державного податкового органу за місцезнаходженням суб'єктів або місцезнаходженням їх структурних (відособлених) підрозділів. Підписується патент керівником державного податкового органу або його заступником (п. 2 Порядку заповнення торгового патенту, затверджений Наказом Головної державної податкової інспекції України від 25.04.1996 р. № 33).

Європейське судочинство.

15. Правова допомога в європейському судочинстві.

Національні правові системи країн-членів Європейського Союзу передбачають надання правової допомоги адвокатами в широкому розумінні цього слова, тобто, особами, що мають юридичну освіту, юридичний стаж, здали відповідний екзамен та отримали право надання правової допомоги. Усі ці вимоги, щодо адвоката (особи наділеної правом надання правової допомоги) встановлюються положеннями внутрішнього права окремих країн-членів ЄС і, відповідно, мають певні відмінності між собою. Крім того, до моменту введення відповідних положень законодавства ЄС в цій сфері, положення законодавства в окремих державах приналежних до Європейських Спільнот не передбачали визнання повноважень адвокатів які вони отримали в іншій державі. Застосування на практиці таких основоположних засад, на яких ґрунтується вся система ЄС, як - свобода руху осіб та свобода надання послуг, сприяло виникненню відповідних врегулювань в сфері свободи надання правової допомоги.

Дата добавления: 2015-05-08