Поняття управління майном

1999.

Припинення договору доручення

Договір доручення може бути припинений на загальних підста­вах припинення. Проте, враховуючи особливі довірчі стосунки між сторонами, законодавство передбачає деякі особливі підстави при­пинення цих правовідносин, оскільки з боку довірителя потрібно довіряти повіреному, бо він своїми діями зобов'язує довірителя.

У зв'язку з цим закон передбачає, що довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення у будь-який час (пункти 1-2 ст. 1008 ЦК України). Отже, договір доручення припи­няється у разі:

1) відмови довірителя від договору.

Якщо договір доручення припинений до того, як доручення було повністю виконане повіреним, довіритель має відшкодувати повіре­ному зазнані при виконанні доручення витрати, а якщо повіреному належить плата — також виплатити йому плату рівноцінну викона­ній ним роботі. Це правило не застосовується до виконання повіре­ним доручення після того, як він довідався або міг довідатися про припинення договору доручення;

2) відмови повіреного від договору доручення;

3) смерті довірителя або повіреного;

4) визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеженим у дієздатності чи безвісно відсутнім;

Розділ І. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО...

5) ліквідації юридичної особи.

У разі смерті повіреного його спадкоємці зобов'язані повідомити довірителя про припинення договору доручення та вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, зокрема зберегти його речі, документи та передати довірителеві. Такий самий обов'язок покладається на ліквідатора юридичної особи — повіреного (ст. 1010 ЦК України).

Слід зазначити, що при комерційному представництві довіри­тель, який відмовляється від договору, зобов'язаний повідомити другу сторону про припинення договору не пізніше як за один місяць до його припинення, якщо триваліший строк не передбаче­ний договором.

Довіритель звільняється від такого обов'язку у разі припинення юридичної особи, яка виступає комерційним представником (ст. 1008 ЦК України).

Рекомендована література:

Романец Ю. В. Система договоров в гражданском праве России. — М.:

Юрист, 2001.

Луць В. В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посіб. — К.:

Юрінком Інтер, 1999.

Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. — М.: Статут,

Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. — М., 1995.

Дашков Л. П., Брьізгалин А. П. Коммерческии договор: от заключения

до исполнения. — М.: ИВЦ «Маркетинг», 1995.

Глава 18 Договір комісії

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст. 1011 ЦК України).

Суміжні договори. Комісія належить до групи договорів, що опосередковують оплатне надання послуг. У цій групі договори від­різняються за характером послуг, що становлять їх предмет. Най­ближчий договір — це договір доручення. Для надання послуг в ін­тересах іншої особи вибирають доручення або комісію, а для розме­жування, визначення їх відмінностей є достатнім те, що у договорі доручення уповноважена особа діє від імені контрагента, а в догово­рі комісії — від власного імені.

Глава 18. Договір комісії

У деяких випадках договір комісії має спільні риси із договором підряду. Основна їх відмінність полягає у тому, що за договором ко­місії комітент виконує дії лише юридичного характеру. Підряд пе­редбачає досягнення певного матеріального результату. При цьому договір комісії — це договір про надання послуг, а договір підря­ду — це договір на виконання робіт.

Консигнація — це різновид договору комісії, що застосовується переважно у зовнішньоекономічних договорах. Історично консигна­ція, власне, подвійний договір комісії — це комісія більш широкого змісту — призначення одним комісіонером (іноді комітентом) іншого від свого імені, але за чужий рахунок.

У сучасному вигляді консигнація — це правовідношення, коли одна сторона бере на себе обов'язок за винагороду протягом певного часу продати від свого імені товари, передані їй іншою стороною. Часто цей договір передбачає, що товар, який не був реалізований у вказаний проміжок часу, переходить у власність консигнатора, але з обов'язковою оплатою. На період дії договору консигнації товар зберігається на консигнаційному складі, що належить консигнато­ру. Після закінчення вказаного проміжку часу договір консигнації трансформується у договір купівлі-продажу.

Поняття договору комісії. Договір комісії опосередковує на­дання свого роду юридичних послуг — він охоплює угоди щодо сплатної реалізації майна, яке не належить реалізатору. Фактично цей договір, як вважає Є. О. Суханов¹, оформляє відносини торгово­го посередництва.

Участь торгового посередника звільняє як продавця, так і покуп­ця від потреби пошуку контрагентів, оформлення та виконання укладених угод тощо. Усі ці функції виконує комітент. Велика потреба при укладенні деяких угод саме участі торгового посередни­ка очевидна. Так, при укладенні договору за межами країни, як правило, учасник договору купівлі-продажу шукає посередника на ринку, де збувається товар. З ним укладається договір комісії для роботи (представництва) на чужому ринку.

Укладаючи цивільно-правові угоди, часто продавці або покупці не можуть самостійно займатися переддоговірною роботою або не знають особливостей конкретного виду правочинів. Так, продаючи чи купуючи автомобіль, квартиру, реалізуючи продукцію власного виробництва, особа не має потрібних знань, не має часу на оформ­лення усіх потрібних документів тощо. Вона звертається до фахівця з цих питань — комісійного магазину з продажу автомобілів, ріел-

¹ Гражданское право / Под ред. Е. А. Суханова. — М., 2000. — Том II, полутом 2. — С. 99.

Розділ І. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО...

тора (фахівця з продажу нерухомості), біржового брокера (при про­дажу цінних паперів, сільськогосподарської продукції тощо). Крім того, іноді покупець або продавець не мають наміру здійснювати угоду від власного імені. Так, при продажу антикваріату, як прави­ло, сторони бажають залишитися невідомими. Від їх імені діють по­середники, які є комісіонерами у договорах комісії, що мають місце у вищеназваних випадках.

Як зазначав Г. Ф. Шершеневич, пояснюючи причини широкого розповсюдження договору комісії у дореволюційному майновому обігу, прагнення до розширення регіону діяльності, що характерне для торгових підприємств, надало особливого економічного значен­ня договору комісії. У гонитві за ринками збуту було помічено, що сприяння комісіонерів часто буває кориснішим участі осіб, які пра­цюють на умовах трудового договору¹.

Стороною у договорі комісії виступає саме комісіонер (посередник), який діє від власного імені і тому сам набуває прав та обов'язків за цим договором, які зобов'язаний передати комітенту. Комітент не стає учасником правочинів, укладених комісіонером, навіть якщо він має за ними права та обов'язки і згадується у договорі. Тому спірні питан­ня, що виникають у процесі виконання цього договору, вирішують між собою комісіонер та третя сторона, хоча договір комісії укладаєть­ся комісіонером за дорученням комітента і за його рахунок.

У договорі комісії вирізняють внутрішню та зовнішню сторони. Внутрішні взаємовідносини складаються між комітентом та ко­місіонером, а зовнішні — між комісіонером та третьою стороною, з якою укладається правочин купівлі-продажу².

Метою договору комісії є юридичне оформлення торгового посе­редництва. Причому комісія може не обмежуватися виконанням од­нієї дії чи угоди. Так, комітент може доручити комісіонерові укла­дення договорів купівлі одного товару, продажу іншого, договорів перевезення, підряду тощо.

Договір комісії завжди має оплатний характер, який обумовле­ний відносинами торгового посередництва, що лежать в основі дого­вору комісії і виключають особистий, довірчий характер цього дого­вору. Тому комісіонер (на відміну від повіреного) не може в односто­ронньому порядку без мотиву та відшкодування збитків відмовитися від виконання умов договору.

Зміст договору комісії. Договір комісії за своєю природою є консенсуальним, двостороннім та оплатним. Спеціальних вимог

¹ Шершеневич Г. Ф. Учебник торгового права. — М., 1994. — С. 204.

² Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М.,
1998. — Ч. 2. — С. 561.

Глава 18. Договір комісії

щодо форми договору комісії закон не виділяє. На нього розповсю­джуються загальні правила про форму правочинів.

Права та обов'язки сторін є основним змістом договору комісії і мають взаємний характер.

Основним обов'язком комісіонера є здійснення правочинів згідно із вказівками комітента і на найбільш вигідних для нього умовах (ч. 1 ст. 1014 ЦК України). При цьому комісіонер відповідає за дійсність, а не за виконання правочинів, укладених ним з третіми особами.

Комісіонер не відповідає перед комітентом за невиконання тре­тьою особою договору, вчиненого з нею за рахунок комітента (ч. З ст. 1016 ЦК України). Так, якщо за вимогами до третіх осіб за дого­вором комісії сплатити кошти або здійснити передачу товару закін­чився термін позовної давності, комісіонер зобов'язаний відшкодува­ти комітентові збитки, що сталися через несвоєчасне виконання, але він не буде відповідати у разі відмови третьої особи від виконання до­говору. Винятком із цього правила є два випадки:

1) коли комісіонер не виявив необхідної обачності при виборі третьої особи;

2) коли взяв на себе поруку за виконання третьою особою догово­ру (делькредере).

У разі порушення третьою особою договору, укладеного з нею ко­місіонером, комісіонер зобов'язаний негайно повідомити про це ко­мітента, зібрати та забезпечити необхідні докази. Комітент має пра­во вимагати від комісіонера відступлення права вимоги до цієї осо­би (п. 4 ст. 1016 ЦК України).

Комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини на умовах, най­більш вигідних для комітента. Це свідчить про те, що вказівки ко­мітента не обов'язково повинні мати детальний характер, і підтвер­джує той факт, що функції комісіонера, як правило, виконує особа, яка має спеціальні знання, навички, знає ринок, на якому передба­чається виконання правочинів.

Комісіонер отримує від комітента загальні вказівки, які той вва­жає для себе вигідними при виконанні доручення.

Комісіонерові може бути надане право відступати від вказівок комітента без попереднього запиту про це, якщо цього вимагають інтереси комітента і комісіонер не міг попередньо запитати комітен­та або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. Комісіонерові, який є підприємцем, може бути надано право від­ступати від вказівок комітента без попереднього запиту про це, але з обов'язковим повідомленням комітента про допущені відступи (п. 2 ст. 1017 ЦК України). Комісіонер, який продав майно за ниж­чою ціною, повинен заплатити різницю комітентові, якщо комісіо-

Розділ І. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО...

нер не доведе, що він не мав можливості продати майно за погодже­ною ціною, а його продаж за нижчою ціною попередив більші збит­ки (ст. 1017 ЦК України).

Згідно зі ст. 1021 ЦК України комісіонер зобов'язаний зберігати належним чином майно, передане йому комітентом. Відповідно він відповідає за втрату, нестачу або пошкодження майна, що знаходи­ться у нього. Комісіонер має право для забезпечення своїх вимог за договором комісії притримати річ, яка має бути передана комітен­тові.

Закон не містить вимог щодо особистого виконання договору ко­місії. За загальним правилом комісіонер має право залучати третіх осіб до виконання умов договору, у тому числі й укладати договір субкомісії, залишаючись відповідальним за дії субкомісіонера перед комітентом. Договір субкомісії — це договір, у якому комісіонер що­до субкомісіонера виступає комітентом, але при цьому відповідає перед комітентом за субкомісіонера.

Комітент не має права без згоди комісіонера вступати у відноси­ни з субкомісіонером (ст. 1015 ЦК України).

Після виконання договору комісії комісіонер зобов'язаний нада­ти комітентові звіт і передати йому все одержане за договором (ст. 1022 ЦК України). Законом не вказано, в якій формі має бути надано звіт. Тому за домовленістю сторін він може мати як усний, так і письмовий характер. Комітент може надати свої заперечення у строк, що не перевищує 30 днів (або іншого, передбаченого сторона­ми терміну) з моменту одержання звіту. При ненаданні заперечень у вказаний термін звіт вважається прийнятим.

Комісіонер має право на відшкодування йому понесених витрат.

Крім того, він має право утримувати належні йому за договором комісії суми з усіх сум, що надійшли до нього для комітента, — це сума комісійної винагороди, винагорода за делькредере, відшкоду­вання понесених ним витрат.

Комітент зобов'язаний прийняти від комісіонера виконання за договором комісії (ст. 1023 ЦК України). Це означає:

1) прийняти все належно виконане;

2) оглянути майно, придбане для нього комісіонером, і негайно повідомити комісіонера про виявлені у цьому майні недоліки;

3) забезпечити комісіонера всім необхідним для виконання зобо­в'язання (передати товар, перерахувати кошти тощо).

Майно, що перебуває у комісіонера і є об'єктом угоди купівлі-продажу, залишається у власності комітента.

Комісіонер не набуває щодо цього майна жодних прав, але й ри­зик випадкової загибелі чи пошкодження майна несе його влас-

Глава 18. Договір комісії

ник — комітент, усі витрати щодо утримання цього майна, крім ви­трат на зберігання, також несе комітент. Майно, придбане ко­місіонером за рахунок комітента, є власністю комітента (ст. 1018 ЦК України).

Основний обов'язок комітента — оплатити комісійну винагороду та відшкодування понесених комісіонером витрат.

Договір комісії може бути укладений на визначений строк або без визначення строку його чинності, з визначенням або без визна­чення території його виконання, із зобов'язанням комітента не надавати третім особам права вчиняти в його інтересах і за його ра­хунок правочини, вчинення яких доручено комісіонерові, або без такого зобов'язання, з умовою чи без умови щодо асортименту това­рів, які є предметом комісії (ст. 1012 ЦК України).

Важливим у правовому регулюванні договору комісії є питання про можливість відмови сторін від договору. Право на відмову від договору комісії має як комітент, так і комісіонер.

Якщо договір комісії укладено без визначення строку, комітент повинен повідомити комісіонера про відмову від договору не піз­ніше ніж за 30 днів.

У разі відмови комітента від договору комісії він має у строк, встановлений договором, а якщо такий строк не встановлений, — негайно розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера. У разі не­виконання комітентом цього обов'язку комісіонер має право переда­ти це майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найвигіднішою для комітента ціною. Вирішується питання і про відшкодування витрат, зроблених комітентом у зв'язку з виконан­ням договору.

У разі відмови комітента від договору комісії комісіонер має пра­во на відшкодування витрат, зроблених ним у зв'язку з виконанням договору (ст. 1025 ЦК України).

Комісіонер теж має право відмовитися від договору комісії, але лише тоді, коли строк не встановлений договором. Комісіонер пови­нен повідомити комітет про відмову від договору не пізніше ніж за ЗО днів.

Комісіонер, який відмовився від договору комісії, має вжити за­ходів, необхідних для збереження майна комітента. У разі відмови комісіонера від договору комісії комітент повинен розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера, протягом 15 днів від дня отри­мання повідомлення про відмову комісіонера від договору.

У разі невиконання комітентом цього обов'язку комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найвигіднішою для комітента ціною (ст. 1026 ЦК України).

Розділ І. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО...

Договір комісії припиняється у разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи — комісіонера (ст. 1027 ЦК України).

Законом можуть бути встановлені особливості договору комісії щодо окремих видів майна (ст. 1028 ЦК України).

Рекомендована література:

Егоров А. В. Предмет договора комиссии // Актуальньїе проблеми гражданского права: Сб. статей под ред. В. В. Витрянского. Врагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Книга третья: Договори о вьшолнении работ и оказании услуг. — М., 2001. — С. 392-451.

Глава 19 Договір управління майном

Управління майном — це будь-які юридичні і фактичні дії, вчи­нювані з цим майном управителем від свого імені згідно з догово­ром. За договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійс­нити від свого імені управління цим майном в інтересах установ­ника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача) (ст. 1029 ЦК України).

Управління майном є одним із нових інститутів цивільного права України. Його закріпленню у нормах ЦК України передувала диску­сія відомих вчених-цивілістів про рецепцію інституту довірчої влас­ності (трасту) англо-американського права. Зокрема, приділялася увага доцільності втілення даної конструкції у вітчизняне право. Зазначалося, що траст — це складна система правовідносин, не при­таманна континентальній (європейській) системі права.

Дійсно, у правовідносинах довірчої власності беруть участь три суб'єкти — засновник (зеШог), довірчий власник (Ігизіее) і вигодо-набувач (ЬепШсіаг). Головним завданням довірчого власника є вико­ристання майна відповідно до мети, визначеної засновником.

Інститут довірчої власності передбачає розщеплення права влас­ності: одна частина повноважень (управління, розпорядження май­ном) належить довірчому власнику, інша (отримання вигод, дохо­дів) — бенефіціарію.

Довірчий власник виступає у цивільному обороті як справжній власник і може відчужувати майно, що перебуває у довірчій влас­ності.

Глава 19. Договір управління майном

Сутність трасту полягає у добросовісній, кваліфікованій діяль­ності довірчого власника, спрямованій на забезпечення отримання найбільшої вигоди бенефіціарієм. Ці відносини мають будуватися на довірі.

За допомогою інституту трасту на сучасному етапі вирішуються такі проблемні питання, як управління грошовими коштами клієн­та, його цінними паперами, нерухомістю тощо. Послуги з управлін­ня надають професіонали тієї чи іншої сфер. Так побудований інсти­тут трасту в Західній Європі і Сполучених Штатах Америки.

Отже, стародавній інститут, що виник в англо-саксонському «праві справедливості», отримав велике розповсюдження у наші дні. Тому надто привабливим виглядало запозичення цього інсти­туту.

Одна з попередніх редакцій ЦК України розмістила довірчу влас­ність серед речових прав, що, безумовно, викликало. певні запере­чення. Але все-таки «рецепіювати» довірчу власність виявилося не­можливим.

По-перше, в англо-американській системі право власності скла­дається з одинадцяти елементів, куди входить право управління і право на доход (А. Оноре). Це засновано на традиціях прецедентно-го права. По-друге, жоден з учасників довірчої власності не має всієї сукупності правомочностей власника з точки зору континентально­го права, а володіє лише їх частиною. Тобто право власності нібито розщеплюється. Отже, виявити власника у такому складному пра-вовідношенні практично неможливо.

Право власності континентальної системи права розщеплювати не можна — воно або втрачається власником, або повністю залиша­ється за ним. У зв'язку з цим французький правознавець Р. Давід стверджував, що «юристи континентального права завжди будуть бачити інститут представництва там, де англійський або американ­ський юрист бачать довірчу власність».

Проте в інституті довірчої власності як специфічному інституті «права справедливості» міститься універсальна ідея передати майно власника професіоналу, і вона реалізується в нормах про договір до­вірчого управління майном. Довірче управління, на думку Є. О. Су-ханова, — це форма реалізації повноважень власника щодо розпоря­дження, а не встановлення нового права власності на дане майно¹.

Інститут довірчого управління дозволяє бенефіціарію отримати всі вигоди від майна без його утримання та несення витрат щодо його утримання.

Гражданский кодекс Российской Федерации. — М., 1996. — С. 181.

Розділ І. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО...

§ 2. Договір управління майном

Підставою виникнення управління за договором управління є до­говір як юридичний факт.

Договір управління майном не передбачає виникнення права власності в управителя. Управитель має право лише здійснювати повноваження власника, які передає установник управління. Влас­нику (установнику управління) залишається лише писіит іиз — право власності без повноважень.

Юридична характеристика договору управління майном полягає ] також у визначенні цього договору з точки зору основних класи­фікаційних ознак системи цивільно-правових договорів.

Договір управління майном належить до реальних договорів,! оскільки він вважається укладеним з моменту передачі майна упра­вителю. Цей договір є оплатним. У ньому мають бути зазначені роз­мір і форма плати управителя (ст. 1035 ЦК України). У договорі завжди повинен бути визначений строк управління, тому цей дого­вір є строковим (ст. 1036 ЦК України).

Договір управління майном може бути як на користь його учас­ників, так і на користь третьої особи (вигодонабувача).

У ЦК України договір управління майном віднесено до договорів з надання послуг, але в даній групі слід виділити підгрупу представ­ницьких (посередницьких) договорів, які надто схожі між собою, — договір комісії, договір доручення, договір управління майном. Так, зокрема, у швейцарській доктрині протягом певного часу існу­вав спір про природу довірчих (фідуціарних) відносин, і на думку одних авторів, фідуція — це відомий континентальному праву дого­вір, але інші вважали, що йдеться про договір доручення.

На нашу думку, за допомогою договорів комісії і доручення можна врегулювати відносини більш вузькі за змістом порівняно з договором, спрямованим на управління майном клієнта, особливо коли це стосується управління нерухомістю, контрольним пакетом акцій.

Договір комісії передбачає здійснення комісіонером угод від сво­го імені в інтересах комітента. Договір управління майном передба­чає здійснення управителем не лише юридичних, а й фактичних дій в інтересах вигодонабувача. Тобто він наділений більшою свободою у виборі певної моделі поведінки і реалізації своїх повноважень.

На відміну від договору доручення, в якому повірений здійснює
юридичні дії від імені довірителя, договір управління майном пе­
редбачає здійснення будь-яких дій управителем від власного імені.
Проте управитель зобов'язаний сповістити всіх третіх осіб про те,
що він не є власником, а діє на підставі договору. Щ

174 1

Глава 19. Договір управління майном

§ 3. Сторони договору управління майном

Сторонами договору управління майном, а значить і суб'єктами договірного (зобов'язального) правовідношення, що виникає на його підставі, є установник управління — кредитор і управитель (боржник), а у випадках, передбачених договором, — третя особа — вигодонабувач.

Сторони договору слід характеризувати з установника управлін­ня. У ЦК України вміщено загальні вимоги щодо цієї особи (ст. 1032 ЦК України).

Установником управління завжди є власник майна. Винятки що­до кола осіб, які можуть бути установниками управління, не пе­редбачені у нормах, присвячених договору управління. Аналіз ци­вільного законодавства дозволяє зробити висновок, що ними не мо­жуть бути фізичні особи, які не мають повної цивільної дієздатності (малолітні особи віком до 14 років; неповнолітні особи віком від 14 до 18 років, за винятком емансипації неповнолітніх осіб).

Управління може встановлюватися щодо будь-якої форми влас­ності — державної, комунальної, приватної (фізичних та юридич­них осіб).

Не допускається звернення стягнення на майно, передане в управління за боргами установника управління, крім випадків його банкрутства або звернення стягнення заставодержателя на майно, обтяжене заставою. У разі банкрутства установника договір управ­ління цим майном припиняється.

Первісний установник управління — власник переданого майна може бути у певних випадках замінений іншою особою. Наприклад, у разі смерті установника і спадкування його майна спадкоємцями за законом або за заповітом. Але існує важлива норма, згідно з якою перехід права власності на майно, що є предметом договору управ­ління від установника управління до іншої особи не має наслідком припинення договору управління майном, за винятком, коли право власності на майно переходить через звернення на нього стягнення (п. 6 ст. 1032 ЦК України).

Безумовно, це суттєва гарантія того, що управління майном не при­пиниться безпідставно і не буде спричинено шкоди його суб'єктам.

Управління майном — це один із видів підприємницької дія­льності, оскільки спрямоване на отримання прибутку. У зв'язку з цим управителем може бути як фізична, так і юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (ст. 1033 ЦК України).

І це не безпідставно, оскільки управління чужим майном пе­редбачає певні професійні знання у сфері бізнесу. Підприємець від­повідає і при відсутності вини, крім випадків непереборної сили, а непідприємець відповідає лише за вину.

Розділ І. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО...

Цілком закономірним і доцільним є закріплення у нормах ЦК України положення, згідно з яким майно не може передаватися в управління органу державної влади, органу влади Автономної Рес­публіки Крим, органу місцевого самоврядування, якщо інше не встановлено законом (п. 2 ст. 1033).

Управитель має особисто виконувати покладені на нього обов'яз­ки з управління майном. Але у деяких випадках, чітко визначених законом, йому дозволяється передати свої повноваження іншій особі (замісникові) (ст. 1041 ЦК України). Замісник вчиняє від імені упра­вителя дії, необхідні для управління майном. Така передача дозволя­ється у разі, коли управитель уповноважений на це договором управ­ління майном або примушений до цього обставинами для забезпечен­ня інтересів установника управління або вигодонабувача та не має при цьому можливості отримати вказівки установника управління в розумний строк.

Управитель відповідає за дії обраного ним замісника як за свої власні.

Вигодонабувачем може бути будь-яка особа, крім управителя май­ном. Вигодонабувач призначається установником управління май­ном, про що необхідно вказати в договорі.

У разі, якщо установник управління майном сам не бажає отри­мувати всі вигоди від майна, переданого в управління, він має право зазначити у договорі особу, яка здобуватиме ці вигоди. Такий дого­вір вважається договором на користь третьої особи (ст. 636 ЦК України).

Відповідно до закону (ст. 636 ЦК України) вказані договірні правовідносини не створюють обов'язків для третіх осіб, а лише права. Виконання договору на користь третьої особи може вимага­ти як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачене виконання, якщо інше не встановлено договором чи законом або не випливає із суті договору.

Предметом договору управління майном є ті майнові блага, що переходять в управління і з приводу яких у суб'єктів виникають ци­вільні права та обов'язки.

До складу предметів управління майном належать підприємства як єдині майнові комплекси, окремі об'єкти, що належать до не­рухомого майна, цінні папери, майнові права та інше майно. Само­стійним предметом управління майном не можуть бути грошові ко­шти, крім випадків, коли право здійснювати управління грошо­вими коштами прямо встановлено законом (ст. 1030 ЦК України).

Однією з основних вимог щодо предмета управління майном є не­обхідність його відокремлення від іншого майна установника управ-

Глава 19. Договір управління майном

ління і від майна управителя. З цією метою майно, передане в упра­вління, має обліковуватися в управителя на окремому балансі і що­до нього має вестися окремий облік (ст. 1030 ЦК України).

§ 4. Істотні умови договору управління майном

У ЦК України детально зазначені істотні умови договору управ­ління майном, тобто такі умови, щодо яких сторони обов'язково мають досягнути згоди, інакше договір вважатиметься неукладе-ним. Істотними умовами цього договору є:

1) перелік майна, що передається в управління. Договір управ­ління майном буде вважатися неукладеним, якщо сторони не домо­вляться про предмет договору;

2) розмір і форма плати за управління майном. Договір управлін­ня майном є оплатним, і вказана умова характерна для оплатних договорів.

Надто важливим є строк договору, але законодавець не відносить його до істотних умов. Це є не зовсім виправданим, оскільки така умова дозволяє відмежувати договір управління майном від догово­ру з відчуженням майна у власність. Управитель може здійснювати свої повноваження лише певний строк, передбачений у договорі.

У ЦК України передбачено, що у разі, якщо сторони не визначи­ли строку договору управління майном, він вважається укладеним на п'ять років (ст. 1036 ЦК України).

§ 5. Права та обов'язки суб'єктів договору управління майном

Зміст договірного правовідношення з управління майном склада­ють права та обов'язки його суб'єктів. Традиційно зміст правовідно­шення поділяють на юридичний і фактичний.

Юридичний зміст — це суб'єктивні юридичні права та обов'яз­ки, а фактичний — це конкретні дії суб'єктів з реалізації суб'єкти­вних прав та обов'язків.

Фактичний зміст — це один з аспектів (варіантів) реалізації суб'єктивного права.

Суб'єктивне право одного суб'єкта забезпечується кореспондую­чим йому обов'язком, і це проявляється у договірному відношенні, проте вказані права є взаємними у правовідношенні управління майном і їх треба чітко визначити.

Власник має право передати своє майно в управління іншій особі без переходу до неї права власності. Вступаючи у таке правовідно­шення, власник майна стає установником управління. У зв'язку з тим, що договір довірчого управління майном є реальним догово­ром, установник управління має право не передавати своє майно в

12 3-290

Розділ І. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО...

управління навіть після підписання договору і ніхто не може при­мусити його до виконання такої передачі. Договір управління май­ном до моменту фактичної передачі речі не діє. Для підтвердження передачі треба, щоб сторони склали відповідний документ (акт приймання-передачі), про який у ЦК України не згадується.

Установник управління має право при укладенні договору вказа­ти, що отримувати всі вигоди буде третя особа (вигодонабувач).

Якщо установник вказує себе як вигодонабувача, він залишає за собою суб'єктивне право на отримання доходів від управління май­ном.

Установник управління має право здійснювати контроль за дія­льністю управителя без втручання у його справи, пов'язані з управ­лінням. З метою контролю він має право отримувати звіти управи­теля в установлені договором строки.

Усі доходи від майна мають бути передані установнику або вказа­ному ним вигодонабувачу, тобто установник має право на всі доходи та інші вигоди від використання об'єкта управління.

Установник управління має право у будь-який час відмовитися від договору за умови сплати управителю певної плати.

У зв'язку з тим, що договір управління майном встановлюється на певний строк, установник має право витребувати своє майно, як­що управитель не віддає його добровільно.

Обов'язки установника полягають у такому. Він, зокрема, зобо­в'язаний сплатити управителю плату, передбачену договором, а та­кож відшкодувати необхідні витрати, зроблені ним у зв'язку з упра­влінням майном (ст. 1042 ЦК України).

У разі, якщо майно, яке передається в управління, обтяжене за­ставою, установник зобов'язаний попередити управителя про наяв­ність застави (ст. 1039 ЦК України). При непопередженні управи­тель має право вимагати розірвання договору та виплати належної йому за договором плати відповідно до строку управління цим май­ном.

Вигодонабувач має аналогічні, що й установник, права та обо­в'язки, якщо договір укладений не на користь установника, а на ко­ристь третьої особи — вигодонабувача. Вигодонабувач також має право у будь-який час відмовитися від отримання вигоди за догово­ром. У цьому разі договір управління припиняється, якщо інше не зазначено у ньому.

Управитель має такі права:

1) з метою забезпечення стабільності управління майном — ви­магати усунення будь-яких порушень його прав на майно, що пере-

Глава 19. Договір управління майном

буває в його управлінні (п. 2 ст. 1037), тобто скористатися способа­ми захисту права власності і законного володіння (ст. 396 ЦК Укра­їни).

Ця вказівка на можливість застосування у тому числі й речових позовів (віндикаційного та негаторного), що є основними речовими способами захисту права власності, надає змогу стверджувати про наявність речово-правових елементів у правовідношенні з довірчого управління: ніхто не має права порушувати володіння управителя, у тому числі власник, крім випадків, передбачених законом чи до­говором (ст. 396 ЦК України).

2) право на плату — таке положення є цілком виправданим. За­інтересованість управителя у наданні якісних послуг з управління майном ґрунтується, як правило, на оплатності таких дій.

3) право на відшкодування необхідних витрат, яких він зазнав при управлінні майном. Відрахувати вказану суму він має право безпосередньо з доходів від використання майна за умов, якщо це прямо передбачено договором.

Управитель зобов'язаний:

1) здійснювати управління майном відповідно до умов договору;

2) управляти майном особисто, крім випадків, коли передача
управління іншій особі зумовлена договором або цього вимагають
інтереси установника управління чи вигодонабувача у разі немож­
ливості отримати в розумний строк відповідні вказівки установника
управління (статті 1038, 1041 ЦК України);

3) отримати згоду установника управління на відчуження майна,
переданого в управління, або укладання щодо нього договору заста­
ви (ст. 1037 ЦК України).

Управитель майна зобов'язаний інформувати своїх контрагентів про те, що він є не власником майна, а лише управителем. Якщо та­кої вказівки немає, у тих правочинах щодо майна, що вчиняються у письмовій формі, управитель зобов'язується перед третіми особами особисто (ст. 1038 ЦК України).

§ 6. Відповідальність за договором управління майном

Сторони договору управління майном відповідають за його здійс­нення. Слід зазначити, що окрема ст. 1043 ЦК України присвячена лише відповідальності управителя. Відповідальність інших суб'єк­тів визначається на підставі аналізу відповідних норм.

Так, управитель, який не виявив при управлінні майном належ­ної дбайливості про інтереси установника управління або вигодона­бувача, зобов'язаний відшкодувати установникові управління за­вдані збитки, пов'язані з втратою або пошкодженням майна з ура-

12*3-290 179

Розділ І. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО...

хуванням його природного зносу, а вигодонабувачеві — упущену вигоду.

Завдані збитки мають бути відшкодовані управителем, якщо він не доведе, що вони виникли внаслідок непереборної сили, винних дій установника управління або вигодонабувача.

Відповідальність управителя може бути субсидіарною, тобто та­кою, коли він змушений буде відповідати додатково власним май­ном за таких умов:

1) за боргами, що виникли внаслідок здійснення управління при недостатній вартості предмета управління для задоволення вимог кредиторів;

2) у разі вчинення правочинів з перевищенням наданих йому повноважень або встановлених обмежень, за умови добросовісності третіх осіб. У цьому разі установник управління має право на від­шкодування завданих збитків. Відповідальність установника настає у разі непопередження управителя майном про наявність застави щодо предмета управління.

Якщо добросовісний управитель не знав і не міг знати про наяв­ність договору застави, він має право вимагати в суді розірвання до­говору управління майном та виплати йому плати відповідно до спливу строку дії договору.

У договорі управління майном можуть передбачатися й інші під­стави відповідальності за порушення умов договору.

Дата добавления: 2015-05-10