Соціально-економічний та суспільно-політичний устрій Русі в Х- на початку ХІІ ст. 5 страница

2. Правобережна Україна перебувала під владою Речі Посполитої, яка, як держава, в другій половині XVIII ст. знаходилася в стані занепаду і послаблення. Тяжким становищем Речі Посполитої скористалися агресивні сусіди – Австрія, Росія і Прусія, які домовилися про її розділи.

У 1772 р. відбувся перший розділ Речі Посполитої, за яким до Австрії відійшла Галичина. У 1774 р., після російсько-турецької війни, в якій Австрія була союзником Росії, до неї відійшла Північна Буковина. Так, у 70-х рр. XVIII ст. під владою Австрії опинилися західноукраїнські землі: Галичина, Північна Буковина, а Закарпаття ще з кінця XVII ст. належало Австрії.

У 1793 р. відбувся другий розділ, а у 1795 р. – третій розділ Речі Посполитої, за яким до Росії відійшла вся Правобережна Україна. Так у 70 – 90-х рр. XVIII ст. до Росії відійшли вся Південна і Правобережна Україна, а Лівобережна Україна (Гетьманщина та Слобожанщина) була під владою Росії вже з середини XVII ст.

Тим самим наприкінці XVIII ст. всі українські землі опинилися під владою Росії та Австрії. Почався новий період їх історії

Пит.18. Наддніпрянська Україна в умовах кризи феодально – кріпосницької системи (перша половина XIX ст.)

Криза феодально – кріпосницької системи. Посилення антифеодальної боротьби.

Політична опозиція царату першої чверті XIX ст. Декабристські організації в Україні.

1. Розвиток міст та промисловості в Північному Причорномор’ї, а також зростання експорту через чорноморські порти, зумовили підвищення попиту сільськогосподарську продукцію. Це спричинило зростання товарності поміщицьких господарств, які глибше втягувалися в ринкові, товарно – грошові відносини. Щоб отримати більше продукції, поміщики посилювали експлуатацію селян – кріпаків (праця яких малопродуктивна), перш за все збільшуючи панщину. Але це обмежувалося законом, проте його обходили, призначаючи селянам непосильні для виконання на один день панщини завдання – уроки, тобто, через урочну систему. Надмірна експлуатація розорювала власні господарства селян. Розорюючись, вони ставали неспроможними платити податки державі, виконувати повинності перед своїм паном. Повністю розорених селян поміщики переводили до свого двору на повне утримання, що дістало назву – місяччина.

Розорення селянських господарств підривало основу феодально – кріпосницької системи. Зростало незадоволення селян, посилювалася антифеодальна боротьба. Тобто це була криза всієї феодально – кріпосницької системи. Царський уряд, намагаючись запобігти кризовим явищам, здійснював деякі реформи. У 1847 – 1848 рр. проводилася «інвентарна» реформа на Правобережжі. Але селян половинчасті міри не задовольняли, про що свідчило посилення антифеодальної боротьби. У 1813 – 1835 рр. тривала діяльність Устима Кармалюка на Поділлі. У 1800 – 1860 рр. відбулося 2400 селянських виступів, а у 1861 – 1862 рр. – 1700 селянських виступів, з яких у березні – травні 1861р. – 640 виступів. Відбувалися й масові селянські виступи. Навесні – влітку 1855 р. «Київська козаччина» охопила на Київщині 422 села і 183 тисячі селян, а навесні 1856 р. «Похід в Таврію за волею» на Катеринославщині охопив 574 села і 76 тисяч селян.

Криза була системна, всеохоплююча. В надрах феодально – кріпосницької системи визрівали капіталістичні (ринкові, товарно – грошові) відносини і підривали її зсередини. Криза феодально – кріпосницьких порядків визначилася і у промисловості. Зростала кількість промислових підприємств: наприкінці XVIII ст. - 200, у 1825 р. - 649, у 1861 р. - 2873 (з яких 15 % фабрики). У 30 – 40-ві рр. XIX ст. почався технічний переворот у промисловості (ручна праця витісняється працею машин, фабрика замінює мануфактуру). У промисловості капіталістичні відносини діставали перевагу над кріпосницькими, про це свідчить співвідношення підприємств:

1828 р.

1861 р.

Поміщицьких

53,8 %

5,8 %

Купецьких

46,2 %

94,2 %

А також частка вільнонайманої праці в промисловості, яка становила у 1825р. – 25%, а у 1861р. – 74 %. Про поширення ринкових, товарно – грошових відносин засвідчував і розвиток торгівлі. З 13 найбільших ярмарок Росії 10 діяли на території України. Окрім цього діяли 12 тисяч місцевих ярмарків, базарів, торгів.

2. Проте відсталість Росії ставала все більш відчутною, що добре розуміли передові діячі країни. Вже на початку XIX ст. оформилася політична опозиція царату. Спочатку опозиційні царизму діячі брали активну участь в таємних організаціях – масонських ложах, які діяли у 1817 – 1822 рр. Масони кінцевою метою ставили об’єднання всіх народів світу в «розумне суспільство, кожний член якого робить свій внесок, щоб воно було корисним і приємним для усіх». У цілому це був поміркований демократизм. Масонські ложі діяли у Києві – «З’єднанних слов’ян» (1818 – 1822 рр.), в Одесі - «Понт Евксинський» (1817 р.), «Трьох царств природи», у Полтаві - «Любов до істини» (1818 - 1819 рр.). У полтавській ложі виразно виявилася національно – визвольна спрямованість. Її засновниками були І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарновський та ін. Ця ложа була заборонена. У 1822 р. царський указ заборонив діяльність масонських лож.

У 1821 – 1825 рр. у Полтаві діяло таємне «Малоросійське товариство», яке очолював Василь Лукашевич. Це була громадсько – політична організація, яка ставила за мету просвітництво в масах, піднесення рівня політичної свідомості, ідею ліквідації кріпацтва та обмеження самодержавства. Що ж до України, то прагнули будь – яким чином здобути її державну незалежність. Членами товариства були С. Кочубей, В. Тарновський, С. Андрущенко та ін. Його осередки діяли у Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові та ін.

З’являються в Україні і організації декабристів – дворянських революціонерів. У 1821 – 1825 рр. діяло «Південне товариство», керівник якого був Павло Пестель. Воно налічувало 101 члена. Діяли три управи товариства: Тульчинська, Васильківська, Кам’янська. Програмним документом була «Руська правда» (автор Пестель). Програмними вимогами були: повалення самодержавства, встановлення республіки, скасування кріпацтва, без викупу наділення селян поміщицькою землею, ліквідація станів, надання всім рівних прав та ін. Але Російська держава за устроєм вбачалася унітарною, а національні регіони ніякої автономії чи самостійності не отримували.

У 1823 – 1825 рр. діяло «Товариство об’єднаних слов’ян», з центром у Новгороді – Волинському. Засновниками були брати Борисови та

Ю.Люблінський. Усього товариство налічувало до 60 членів. Метою його було визволення слов’янських народів від монархічного деспотизму та іноземного панування і об’єднання їх в федеративну республіку, ліквідація самодержавства, скасування кріпацтва. Досягти цього планували шляхом військового повстання за участю народу.

Пит.19.Західноукраїнські землі в першій половині XIX ст.

Так, як і в Наддніпрянській Україні, на початку XIX ст. Національний рух зароджується і в західноукраїнських землях. Його ініціатором тут виступає уніатське духовенство. У 1816 р. Іван Могильницький, канонік перемишльський, створив так зване "Клерикальне товариство", що ставило за мету поширювати серед селян релігійну літературу українською мовою. За короткий час свого існування товариство видало кілька букварів та молитовників, після чого під тиском з боку польського духовенства змушене було розпуститися.

У 20-і роки в Перемишлі виник новий гурток, який об'єднав навколо себе єпископ Іван Снігурський. Члени цього об'єднання збирали український фольклор та історичні матеріали.

Нової якості національний рух набуває в 30-х роках, коли у Львові виникає гурток "Руська трійця". Його утворюють вихованці Львівської семінарії Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. У 1832 р. Група студентів, членів гуртка, проголошує своєю метою перетворення української народної мови на справжню літературну. Підтримку молодим ентузіастам надають відомі вчені з Наддніпрянської України Ізмаїл Срезневський, Йосип Бодянський та Михайло Максимович. Група встановлює також зв'язки з чеським національним рухом.

"Руська трійця" намагалась поширювати українські історичні традиції, фольклор, ідеї об'єднання українських земель. З цією метою у 1834 р. був підготовлений до друку альманах "Зоря", видання якого заборонила цензура. Члени гуртка, переробивши збірку, 1836 р. спробували знову видати альманах вже під назвою "Русалка Дністровая". Після заборони видання у Львові, цей альманах все ж побачив світ у 1837 р. в Будапешті. Проте більша частина тиражу збірки, що надійшла потім з Угорщини до Львова, була конфіскована поліцією.

Видавці опинилися під слідством, і за ними був встановлений поліційний нагляд. Маркіян Шашкевич, розчарований невдачами, помер у 1843р. в молодому віці, Іван Вагилевич незабаром опинився на боці польського національного руху, і тільки Яків Головацький продовжував розпочату справу.

Значення діяльності "Руської трійці" полягає в тому, що: 1) західноукраїнська інтелігенція під впливом гуртка стала переорієнтовуватиб11 на народні маси; 2) "Русалка Дністровая", видана "Руською трійцею", довели що проста українська мова може бути літературною.

Піднесення національного руху в Західній Україні відбувається в період

європейських революцій 1848 р. 13 березня 1848 р. у Відні, столиці Австрійської імперії внаслідок народного повстання було повалено реакційний уряд Меттерніха, і до влади прийшли ліберали. Були проголошені політичні свободи і запроваджено парламентський устрій. 15 березня вибухнуло повстання Будапешті, і влада перейшла до угорських демократичних сил. Вся Австрійська імперія за кілька днів була охоплена полум'ям національно-визвольних революцій.

В Галичині першим активізувався польський національний рух, члени якого вимагали надання польській Галичині широких політичних прав, ігноруючи при цьому українське населення. 13 квітня поляки створили для керівництва рухом Польську Раду Народову, формувалась польська національна гвардія.

На пропозицію губернатора провінції Ф.Стадіона австрійський імператор видав маніфест, у якому скасовувалась панщина на території Галичини. Цим самим австрійська монархія прагнула привернути на свій бік селянство у боротьбі з польською шляхтою, котра мріяла про відновлення Польської держави. Збадьорені прихильністю імператора, що скасував панщину в краї на півроку раніше, ніж в інших частинах імперії, 19 квітня представники українського духовенства звернулись до нього з петицією. В ній обґрунтовувались права українського народу на Галичину, висловлювалось прохання про українізацію освіти, адміністративного апарату, про зрівняння у правах духовенства трьох конфесій: римо-католицької, православної і греко-католицької.

2 травня 1848 р. у Львові українське духовенство створило Головну Руську Раду на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем. До складу Ради, окрім священиків, увійшли студенти і світська інтелігенція. Рада утворила відділи, які займалися освітою, фінансами, селянськими справами та ін. Головній Раді рули підпорядковані провінційні ради по всій Східній Галичині; створювались і діяли вони в церковних громадах.

15 травня вперше вийшов український тижневик "Зоря Галицька". Головна Руська Рада мала за основну свою вимогу поділ Галичини на українську

та польську частини та об'єднання Української Галичини із Закарпаттям. Були створені підрозділи української національної гвардії в таких містах, як Стрий, Жовква, Тернопіль, Бережани та ін.

Влітку 1848 р. вперше проводились вибори до австрійського парламенту, Українцям вдалося здобути 39 депутатських місць. Найпершим своїм завданням у парламентських дебатах українські депутати вважали вимогу

поділу Галичини. Крім того, вони захищали інтереси селянства, яке було проти надання шляхті компенсації за скасування панщини. Але жодна з цих вимог не була врахована парламентом.

Найбільші здобутки в 1848-1849 рр. український національний рух мав на культурно-освітній ниві. Вперше було засновано українську культурно-освітню організацію "Галицько-руська матиця", яка займалася видавничою діяльністю і сприяла впровадженню в школах української мови. Восени 1848 р. відбувся скликаний Головною Руською Радою з'їзд українських вчених і діячів культури. На з'їзді були прийняті рішення про запровадження української розмовної мови як літературної, а також про користування кирилицею замість латинської абетки.

У Львові почалось будівництво Народного дому, де мали бути бібліотека, музей та видавництво. При Львівському університеті створено кафедру української мови. Навчання українською мовою було запроваджене в народиш школах, як обов'язковий предмет, вона вводилась у гімназіях. Помітними стали зрушення в літературному житті. В Галичині вперше перевидавались твори українських письменників Наддніпрянщини, відкривалися українські читальні та ін.

У Північній Буковині на той час вибухло велике селянське повстання. Депутат парламенту Лук'ян Кобилиця 16 листопада 1848 р. зібрав у ВижницІ 2600 селян і закликав їх до боротьби з поміщиками. Повстанський рух охопив гірські села Вижницького і Сторожинецького округів. Селянський загін під проводом Лук'яна Кобилиці до літа 1849 р. вів боротьбу з урядовими військами. Відважного ватажка повсталих було схоплено в 1850 р.

Зважаючи на прохання румунських поміщиків, австрійський уряд на початку 1849 р. розділив Буковину та Галичину на окремі адміністративні округи.

Після того, як австрійська монархія знову зміцніла, почався наступ на завоювання революції. Була скасована конституція, Австрія проголошувалась неподільною монархією із загальною фінансовою та митною системою, загальним військом, що скасовувало попередні здобутки національно-визвольних революцій. 7 березня 1849 р, було розпущено парламент. На придушення угорської революції, за проханням імператора Франца-Йосифа були направлені російські війська. Оскільки між українським та угорським національним рухом виник конфлікт стосовно Підкарпаття, за ініціативою Головної Руської Ради проти угорців був направлений батальйон руських гірських стрільців.

Угорська революція зазнала ПОРІЗКИ, після чого на Закарпатті пожвавлюється український рух. Австрійський уряд призначив комісаром Закарпаття Адольфа Добрянського, за ініціативою якого від закарпатських українців імператорові була подана петиція з проханням виділити Закарпаття в окремий "Руський дистрикт". Австрійська влада пішла їм на зустріч, а Добрянський був призначений намісником нового краю. В цей час на Закарпатті починається українізація освіти, державного апарату, культури. Піднесення переживає українська література, історична наука завдяки творчості О.Духновича, Д.Балудянського, Є.Денцика та ін. Виникають літературні товариства, серед яких "Пряшевское литературное общество", "Общество Василия Великого". Разом з тим на Закарпатті поширюються ідеї москвофільства. Значній частині інтелігенції здавалося, що Росія прийде як визволителька на західноукраїнські землі, і з цим пов'язувались усі надії на ліпше життя.

Після придушення національних рухів австрійська монархія влітку 1851 р. ліквідувала Головну Руську Раду. У 1867 р. Австрія під тиском Пруссії змушена була визнати право Угорщини на самоврядування і віддати їй Закарпаття. Українські національні здобутки тут були знову втрачені.

І все ж революція 1848-1849 рр. мала важливі наслідки для Західної України:

по-перше, було скасоване кріпацтво і проведена аграрна реформа;

по-друге, вперше західноукраїнські землі переживають піднесення українського національного руху в такому масштабі. Створена була українська політична організація - Головна Руська Рада.

Проте український національний рух виявився слабосильним через лояльність до австрійської влади і надмірну обережність у своїх вимогах. Це пояснювалось консерватизмом духовенства, яке очолювало Головну Руську Раду, а також умілою політикою австрійської монархії, що діяла за принципом "поділяй і владарюй".

Пит.20.Реформи 60 – 70 – х рр. ХІХ ст. та особливості розвитку Наддніпрянщини у пореформений період та на початку ХХ ст.

Реформи 60 – 70 – х рр. ХІХ ст. Скасування кріпацтва.

Протиріччя розвитку сільського господарства. Столипінська аграрна реформа.

Індустріальне зростання в останній третині ХІХ – на початку

ХХ ст.

1. Поглиблення кризи феодально – кріпосницької системи бачили і правлячі кола Росії. Поразка в Кримській війні (1853 – 1856 рр.) виявила економічну відсталість країни, а посилення антифеодальної боротьби селян загострювало ситуацію. Звідси виходило розуміння потреби реформ, перш за все – відміни кріпацтва, бо воно було стрижнем, на якому трималася вся тодішня будова політичної та економічної системи царської Росії. Кілька років велася підготовка, реформа розроблялася згори – поміщиками, звідси й її результати.

19 лютого 1861 р. було видано царський маніфест про скасування кріпацтва. Селян звільняли від кріпосницької залежності, але власником землі був поміщик. Свій наділ землі селянин повинен був викупити. Протягом двох років між поміщиком і селянами укладалися «уставні грамоти», в яких визначалися розміри земельних наділів, що підлягали викупу. Але надання дозволу селянам на викуп наділів повністю залежало від бажання поміщиків. До переходу на викуп селяни вважалися «тимчасовозобов’язаними», тобто під опікою поміщика, і повинні були відбувати панщину чи оброк. Практично селяни залишалися примусово прикріплені. Тимчасовозобов’язаний стан в багатьох місцях тривав до 9 і 20 років. Тільки у 1883 р. всіх селян перевели на обов’язковий викуп.

Значна частина земель залишалася у поміщиків, тобто поміщицьке землеволодіння зберігалося.

Як визначалися розміри наділів селян? За принципом, там, де земля родюча і поміщикам було вигідно вести власне господарство, більшість земель вони намагалися залишати собі, навіть, за рахунок зменшення селянських наділів, що дістало назву – відрізки. В Україні ж землі родючі, тому селяни втратили більше 15 % землі, якою користувалися раніше. 94 % поміщицьких селян отримали наділи менше 5 десятин, тобто менше норми середнього прожиткового рівня. Тим самим, щоб вижити, селяни змушені були орендувати землі у поміщика, йти до нього в економічну кабалу. Тобто поміщики зберігали більшість землі і отримували дешеву робочу силу.

Як визначався розмір викупної суми за селянські наділи? В основу викупної суми було покладено не ринкову вартість землі і доходи від господарства, а розміри загальних грошових податків, які сплачували селяни – кріпаки. Тобто розмір викупної суми визначався за таким розрахунком, щоб ці гроші, будучи покладеними до банку, давали б поміщикові у відсотках такий прибуток, який дорівнював би сумі оброчного податку селянина – кріпака. Для селян це були великі гроші, але, щоб не постраждали інтереси поміщиків, держава виплачувала 80 % викупної суми, селяни ж – 20 %. Тим самим селяни ставали боржниками держави і протягом 40 років повинні були щорічно погашати 6 % викупної суми, це називалося – викупні платежі. Виплачували їх селяни до 1906 р. За цей час виплатили 382 млн. карб., а ринкова вартість цієї землі становила 128 млн. карб. Всього ж по Росії: ринкова вартість становила 648 млн. карб., викупна сума – 867 млн. карб., сплатили ж до 1906 р. – 1540,5 млн. карб. І ще залишалися боржниками. По суті, це був грабунок селянства.

Аграрна реформа 1861 р. була проведена в інтересах поміщиків. При цьому зберігалися пережитки кріпосництва: поміщицьке землеволодіння, відрізки, викупні платежі. Усе це гальмувало розвиток капіталістичних відносин на селі, так само, як і штучна консервація селянської общини.

Проте на Правобережній Україні виявилися особливості в проведенні селянської реформи. Причиною цього було польське повстання 1863 р. Українським селянам були зроблені деякі послаблення. Їх швидко перевели на обов’язковий викуп, збільшили на чверть земельні наділи та зменшили на 20 % викупні платежі.

Це була реформа поміщицьких селян, але в Росії були й інші категорії селянства, щодо кожної проводилася окрема реформа. У 1863 р. – реформа удільних селян, а у 1866 р. – реформа державних селян, які теж викупляли свої наділи.

У 60 – 70 – рр. ХІХ ст. була проведена ціла низка реформ.

У 1864 р. – земська реформа. Земства були органами місцевого самоврядування, які діяли на селі (лікарні, школи, статистика, шляхи та ін., але не політична діяльність). Виборцями були землевласники (поміщики та селянські общини). На Правобережній Україні земства були запроваджені у 1911 р., причиною також було польське повстання 1863 р.

У 1864 р. була проведена судова реформа, за якою суд ставав незалежним від адміністрації, також впроваджувався суд присяжних.

У 1870 р. міська реформа впровадила в містах органи самоврядування – міські думи. Їх функції були такі, що і в земств, але діяли вони в містах.

У 1862 – 1874 рр. проводилася військова реформа. Проводилися й інші реформи (освітня, фінансова та ін.)

Усі ці реформи, незважаючи на половинчатість, були прогресивними, бо відкривали більший простір для розвитку капіталістичних відносин в Росії і в Наддніпрянській Україні. І в наступний, пореформений період (60 – 90 рр. ХІХ ст.), це стало відчутним, особливо в економіці.

2. У сільському господарстві відбувалося подальше зростання продуктивних сил. Так частка України становила 90 % експортної пшениці Росії, а від світового врожаю – 43 % ячменю, 20 % пшениці та 10 % кукурудзи. Визначилася й спеціалізація окремих регіонів: Правобережжя – цукрові буряки, Лівобережжя – картопля, тютюн, Південь – зерно. Капіталістичні відносини на селі розвивалися нерівномірно. На Лівобережжі були найсильніші пережитки кріпосництва. На Півдні ж за рівнем капіталізації розвиток відбувався найбільш інтенсивно. Наслідком капіталізації ставало посилення соціального розшарування селянства. Так, біднота становила 1,5 млн. господарств, середняки – 550 тисяч господарств, а заможні селяни – 450 тисяч господарств. Сільськогосподарських робітників налічувалося 1,8 млн. чоловік.

Залишки кріпосництва стримували розвиток продуктивних сил села, загострювали ситуацію на селі, зумовлювали невирішеність аграрного питання в Росії, одного з найболючіших протиріч в країні на початку ХХ ст., що вело до посилення боротьби селянства. Наслідком цього стала столипінська аграрна реформа, яка була впроваджена 9 листопада 1906 р. царським указом від та законом від 14 червня 1910 р. За реформою зберігалося поміщицьке землеволодіння, а селянам дозволено було виходити з общини зі своїми наділами (у приватній власності) на хутори чи відруби. Селянський банк надавав кредити. Заохочувався переселенський рух до східних регіонів Росії. Метою реформи було створення міцного прошарку заможних селян – власників, які б становили опору царській владі на селі і противагу революції. Об’єктивно столипінська аграрна реформа була прогресивною, бо сприяла розвитку капіталістичних відносин на селі, але запізнілою в часі. Дуже загостреними були протиріччя. Селяни в масі страждали від малоземелля і безземелля. Уповільненим було соціальне розшарування селянства. Проте в Україні, особливо в Південній та Правобережній, столипінська реформа виявилася найбільш успішною. 50 % і 33% всіх селянських господарств в цих регіонах вийшли на хутори та відруби. До Сибіру у 1906 – 1912 рр. пересилилося 1 млн. чоловік, але з них повернулося 250 тисяч, що визначило невдачу переселенської політики царату. Протиріччя ж на селі залишалися і загострювалися. Загостреними були національне і робітниче питання. У Росії зберігалася загроза нових революційних потрясінь, що й відбулося у 1917 р. внаслідок кризи, загостреної Першою світовою війною.

3. У промисловості темпи розвитку були високі, хоча численні пережитки кріпосництва різко звужували місткість внутрішнього ринку, а це об’єктивно стримувало розвиток промисловості. Але темпи були високі. Причина цього була в політиці протекціонізму, яку проводив царський уряд. Це була політика підтримки вітчизняного капіталу, яка виявляла себе в охоронних тарифах, казенних замовленнях з гарантованими цінами, у пільгових кредитах з державного банку та в широкому залученні іноземних капіталів. Тобто, це було пряме втручання держави в економіку, особливо в її провідні галузі – залізниці, металургію, машинобудування. У 1865 р. в Україні була побудована перша залізниця – Одеса – Балта (219 верст). Робоча сила була дешева, бо на селі був її надлишок. Надзвичайно сильною була її експлуатація, що забезпечувало капіталістам високі прибутки.

У 70 – 80 – ті рр. ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні завершився промисловий (технічний) переворот. Донецько – криворізький регіон наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. перетворився в головну вугільно – металургійну базу Росії. Особливо після 1884 р., коли Донбас і Кривбас з’єднала Катерининська залізниця. За 1861 – 1900 рр. – видобуток кам’яного вугілля в Донбасі зріс у 115 разів (з 6 до 691,5 млн. пудів), а видобуток залізної руди на Криворіжжі у 158 разів (з 1,4 до 210 млн. пудів). За останні 20 років ХІХ століття в Україні (Катеринославська та Херсонська губернії) були побудовані 17 великих металургійних заводів – гігантів. За 60 – 90 – ті рр. ХІХ ст. виробництво цукру зросло у 14 разів (з 1,6 до 23 млн. пудів), що становило 84 % загальноросійського. У 1887 р. у Києві було створено Цукровий синдикат – перше в Росії монополістичне об’єднання.

Наприкінці ХІХ століття в Україні налічувалося 32 % всіх машинобудівних заводів Росії, які виробляли 16 % загальноросійської продукції машинобудування, але при цьому 70 % загальноросійського виробництва сільськогосподарських машин. У 1900 р. довжина залізниць в Україні становила 8417 км. На початку ХХ ст. в Україні (від загальноросійського) діяло 20,9 % промислових підприємств, вироблялося 20,7 % промислової продукції, що становило 14,5 % загальної вартості всієї продукції. У загальному обсязі продукції народного господарства в Україні частка промисловості становила 48 %, а по Росії – 40 %. У 1913 р. в Україні від загальноросійського видобувалося і вироблялося: залізничної руди – 72,3 %, кам’яного вугілля – 78 %, чавуну – 69 %, сталі – 57 %, прокату – 58%. 450 машинобудівних і металообробних підприємств виробляли 20,2 % загальноросійської продукції, серед них: сільськогосподарських машин більше 50 %, а паровозів – 40 %. Цукру вироблялося 81 %. Тобто українські землі в економіці Росії на початку ХХ ст. займали дуже вагоме місце.

Пит.21.Революційний та національний рухи в Наддніпрянській Україні у 60-90-х рр. XIX ст.

Кирило-Мефодіївське товариство.

Громадівський рух. Революційні народники в Україні.

М. П. Драгоманов.

1. Організаційне оформлення політичної опозиції царату в українському національному русі починається у 40-х рр. XIX ст., тоді ж простежуються початки його політизації.

У 1846-1847 рр. діяло Кирило-Мефодіївське товариство, в якому було 12 постійних членів, з яких 5 – це студенти Київського університету, а інші – вчителі, письменники, поети, професор, чиновники, журналісти, тобто, представники інтелігенції. Серед них найбільш відомі були: Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Серед кирило-мефодіївців виділилося 2 напрями: радикальний, який представляли Шевченко, Гулак і студенти, та поміркований, представлений Костомаровим, Кулішем.

Програмним документом кирило-мефодіївців була «Книга буття українського народу» (або «Закон божий») і «Статут Слов’янського товариства св. Кирило і Мефодія». В основі їхніх програмних цілей були покладені ідеї панславізму (ідеї всеслов’янської єдності), тобто визволення українського народу пов’язувалося із визволенням усіх слов’янських народів Європи, а Україні в цьому відводилася месіанська роль – стати ініціатором боротьби за національне і соціальне визволення слов’янських народів. Далі потрібно було об’єднати новостворені слов’янські республіки у федеративну державу, в якій всі слов’янські республіки були б рівноправними у федеративній спілці незалежних слов’янських держав, і Україна теж. Київ ставав центральним містом федеративної спілки. Раз на чотири роки обирали собор (сейм). Населення діставало широкі громадянські права. Проголошувалося повалення самодержавства, ліквідація кріпацтва і скасування станів. Основні положення програми кирило-мефодіївців перекликалися з програмними положеннями «Товариства об’єднаних слов’ян».

Практична діяльність кирило-мефодіївців полягала в тому, що вони пропагували свої ідеї, твори Т. Шевченка, видали дві прокламації, займалися науковою працею, освітньою діяльністю.

За доносом студента Петрова у березні-квітні 1847 р. у Києві були проведені арешти. У Петербурзі відбулося слідство, в якому брав участь сам Микола І. Найсуворіше покарали Т. Шевченка, якого відправили солдатом до оренбурзьких степів із забороною писати і малювати.

Дата добавления: 2015-05-22