Психологічні школи в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. 1 страница

Школи	Психологи	Предмет і завдання психології	Зміст психіки	Метод дослідження
Структура–лізм	Е Тітченер Едуард Брадрард	Вивчення структури свідомості	Елементи психіки	Вдосконалена інтроспекція
Вюрцбург–ська	Освальд Кюльпе, Нарціс Ах, Карл Бюлер, Отто Зельц	Вивчення динаміки про-тікання пізнавальних процесів і факторів, які на неї впливають	Елементи психі-ки, розумові образи та їх значення, установки	Методи систе-матичної екс-перименталь-ної інтроспек-ції (словесного обрахунку)
Функціона–лізм	Європа – Франц Брентано, Карл Штумпф, США– В.Джемс, Джон Дьюї, Д.Енджелл, Роберт Вудвортс	Дослідження психічних актів, спрямованих на будь-який предмет або дію і виконуючих певну функцію	Інтенціональні акти. Потік ду-мок і пережи-вань, в яких ви-діляються ті, що відносяться до зовнішнього світу і до себе, потік активно-сті, що об‘єднує суб‘єкт і об‘єкт	Спостережен-ня (як само-спостереження і об‘єктивне спостереження зі сторони), аналіз проду-ктів діяльності
Французь–ка	Тюль Рібо, Пьєр Жане, Еміль Дюркгейм, Люсьєн Леві-Брюль, Г.Тард	Вивчення фактів і закономірностей психічного життя. Головним об‘єктом є хворі люди (або люди з обмеженими психічними станами), а також соціальні спільноти різного рівня (група, натовп, плем‘я)	Свідомий і без свідомий рівні психіки, зміс-том яких є зна-ння про світ і про себе, а та-кож вчинки людини	Клінічний і крос-культур-ний методи
Описова психологія	Вільгейм Ділтей, Е. Шпрангер	Опис і аналіз психічних явищ як окремих про-цесів життєвого цілого, втілених в духовних, культурних цінностях	Цілісні і цілеспрямовані душевні процеси	Осягнення, яке ґрунтується на аналізу безпо-середніх пере-живань “Я”

Структуралізм. На межі XIX і XX ст. структуралізм був розповсюдженою і провідною психологічною школою в США. Засновник цієї школи Е. Тітченер (1867-1927) народився в Англії і одержав психологічну освіту в Оксфордському університеті, який він закінчив у 1885 р. Там же в 1890 р. він одержав свій перший вчений ступінь магістра. Однак центр вивчення психології на той час перемістився з Англії в Німеччину, насамперед у лабораторію Вундта. Саме в Лейпціг переїхав Тітченер у 90-і роки, щоб продовжити психологічну освіту під керівництвом Вундта, і став одним з його найвірніших учнів. У Лейпцізі він займався головним чином вивченням бінокулярного зору і виміром часу реакції при пізнавальних процесах. У 1892 р. він переїхав у США, де в Корнельському університеті створив велику в цій країні наукову школу, аналогом якої послужила Лейпцігська лабораторія. Тому Тітченера іноді називають американським Вундтом.

Тітченер називав свою теорію структуралізмом, оскільки вважав, що предметом психології повинен стати зміст свідомості, упорядкований у визначену структуру, незалежно до того, як ця структура працює. Головні задачі структуралізму він бачив у гранично точному визначенні змісту психіки, виділенні вихідних інгредієнтів цього змісту і законів, за якими вони об’єднуються у структури. При цьому психіка і свідомість ототожнювалися Тітченером, а усе, що знаходиться за межами свідомості, відносилося ним до фізіології.

У своїй чотиритомній праці «Експериментальна психологія» (1901-1905) Тітченер виклав основні досягнення цієї науки з позицій структуралізму. Свідомість Тітченер розумів як людський досвід у його залежності від того, що переживає суб’єкт. Сам цей досвід, на його думку, складається з найпростіших елементів – відчуттів, образів і почуттів, які він знаходив завдяки організованій інтроспекції.

Кожен з елементів при спеціальній установці свідомості відкривається суб’єктом з метою діагностики його чотирьох характеристик: якості, інтенсивності, тривалості і виразності (ясності). Тітченер склав список елементарних відчуттів, що включав більше 44 тисячі сенсорних якостей, більшість з яких були зоровими(32 820) і слуховими (11 600).

Для того, щоб виділити і описати вихідні елементи структури, Тітченерпрагнув удосконалити метод інтроспекції з тим, щоб він відкривав експериментатору реальну картину свідомості, тому що під свідомістю, згідно його думки, варто розуміти зовсім не те, що повідомляє звичайне самоспостереження, властиве кожній людині. Він підкреслював, що розуміє під свідомістю «екзистенційний термін», тобто психічну реальність, яку не слід ототожнювати з даними традиційної інтроспекції. Наприкінці життя він навіть термін структурна психологія часто заміняв визначенням екзистенційна психологія, підкреслюючи відмінність наукових даних про свідомість від життєвих даних, чи даних, отриманих в інших дисциплінах (наприклад, у фізіології).

Свідомість має власну структуру і зміст, які приховані за явищами, що в ній проходять, подібно тому, як від звичайного сприйняття дійсності приховані реальні процеси, які вивчаються фізикою і хімією. Для того, щоб зрозуміти реальну картину свідомості, необхідне спеціальне тренування випробувачів, оскільки вони схильні повідомляти про зовнішній об’єкт (стимул), який викликає відчуття, а не про власні відчуття. Наприклад, говорять, що бачать яблуко, але не предмет визначеної форми, кольору чи розміру. Тому що об’єкт майже завжди впливає на процес сприйняття, інтроспекція ефективна тільки тоді, коли уникає «помилки стимулу», тобто не змішує відчуття об’єкта з об’єктом відчуття.

Дійшовши, як у вченні Вюрцбургської школи, до висновку про необхідність систематичної експериментальної інтроспекції, Тітченер кардинально розходився з ними в аналізі отриманих результатів. Він відкинув також їхню концепцію, відповідно до якої до відокремлених Вундтом елементів свідомості варто приєднати особливі утворення у вигляді розумових образів чи значень, які не мають сенсорного характеру. Це положення суперечило і основам структуралізму, тому що сенсорні елементи (відчуття, явища) не можуть створювати несенсорні, чисто інтелектуальні структури.

На противагу цьому Тітченер запропонував «контекстну теорію значення». Мова йшла про розмежування образу і значення. Вільний від чуттєвих образів психічний зміст, названий Вюрцбургською школою значенням, зводиться, згідно Тітченеру, до особливого різновиду чуттєво-образного досвіду. Уявлення про який-небудь об’єкт будується із сукупності чуттєвих елементів. Значна їх частина може залишати свідомість, у якій залишається лише сенсорна серцевина, достатня, щоб відтворити всю сукупність. Таким чином, наш досвід складається з безлічі психічних елементів, що утворюють контекст, у якому є «темні» м’язові й органічні відчуття. Вони становлять «серцевину» неусвідомлюваного контексту і служать реальним психічним еквівалентом безобразної думки. Якщо досліджуваний при вирішенні розумової задачі не усвідомлює чуттєво-образного складу значень, то це пов'язано тільки з недостатньою тренованістю інтроспекції.

Тітченер протиставляв свій підхід функціональному напрямку. Полемізуючи з функціоналістами, Тітченер доводив, що тільки вивчивши структуру свідомості, можна зайнятися питанням про те, як вона працює. Дотримуючись такої установки, він повністю відкидав використання даних психології у будь-якій сфері практики, тому що вважав її фундаментальною, а не прикладною наукою.

Оскільки функціоналізм у 10-і роки XX в. став пануючим напрямком в американській психології, Тітченер протиставив свою школу всім іншим школам і напрямкам. Щоб організаційно відокремитися від них, він не ввійшов в Американську психологічну асоціацію і створив свою групу «Експерименталісти», що проводила щорічні конференції. Надалі видавав «Журнал Експериментальної психології».

Вюрцбургська школа. Вюрцбургська школа в психології відома насамперед тим, що саме в ній вперше було почато експериментальне вивчення мислення. Вона була заснована німецьким вченим О.Кюльпе ( 1862-1915). Кюльпе, так само як і Тітченер, був учнем Вундта; під його керівництвом він навчався в Лейпцігському університеті, а пізніше писав докторську дисертацію, яку захистив у 1887 р. Вундту ж він присвятив свою першу книгу «Нарис психології, заснованої на експерименті» (1893). Після закінчення університету він працював у Вундта асистентом, потім екстраординарним професором. У 1894 р., одержавши запрошення від університету Вюрцбурга, він переїхав у це місто і у 1896 р. створив там психологічну лабораторію.

У перші роки своєї діяльності він частково повторював експерименти, які проводилися у Лейпцігській лабораторії, частково удосконалював інтроспективний метод. Зміна інструкції, яка дається досліджуваному перед початком експерименту, привела до того, що головна увага в роботах Кюльпе та його співробітників була сконцентрована вже не на результатах діяльності (швидкості відповіді, його точності і т.ін.), а на її процесі. Поставивши перед досліджуваним завдання і спостерігаючи за його вирішенням, Кюльпе фактично почав експериментальне вивчення процесу мислення. Тим самим було спростована думка Вундта про те, що експериментальному вивченню доступні тільки елементарні (сенсорні) процеси та що свідомість являє собою сенсорну мозаїку, тобто комплекси взаємопов’язаних сенсорних елементів – відчуттів та уявлень.

Експерименти Вюрцбургської школи показали, що досліджуваний при виконанні завдань робить розумові операції, які він зазвичай не усвідомлює. З цього випливало, по-перше, що поряд із сенсорним «матеріалом» у «тканину» психологічного життя людини включені елементи, які не зводяться до відчуттів, по-друге, що ці елементи пов’язані з діями суб’єкту, його розумовою діяльністю й, нарешті, по-третє, що неусвідомленість цих актів у момент їх здійснення вимагає внести корективи у метод інтроспекції.

Робота Кюльпе над модифікацією методу інтроспекції привела до його перетворення в метод «систематичної експериментальної інтроспекції». Вирішуючи інтелектуальне завдання (наприклад, встановлюючи логічний зв'язок між поняттями), досліджуваний повинен був дати ретроспективний звіт про стани свідомості, пережитих ним у процесі вирішення. Цей самозвіт називався систематичним, оскільки увесь процес точно розподілявся на часові відрізки і повторювався безліч разів з метою корекції описання. Було встановлено, що думку, з психологічної точки зору, можна охарактеризувати не тільки негативно (як якісно відмінну від сенсорних даних), але і позитивно, як оперуючою значеннями. Тим самим докорінно змінилося уявленя про зміст свідомості, до складу якого вводилися нові феномени – розумові образи.

Ці висновки направили Кюльпе на розробку власної програми лабораторних досліджень свідомості, яку успішно реалізували його учні. Він не сформулював цю програму в якій-небудь спеціальній роботі: ні в «Нарисах психології», ні в «Лекціях по психології», які вже після його смерті були видані в 1920 р. К. Бюлером. Кюльпе ділився своїми думками і гіпотезами з молодими психологами, був досліджуваним у їх експериментальних заняттях. Його м'який характер і доброзичлива критика сприяли створенню в невеликому колективі творчої атмосфери, завдяки якій цей колектив виявився більш ефективним генератором нових ідей, ніж десятки інших лабораторій у різних країнах.

У 1906 р. Н. Ах почав, слідом за вивченням мислення, досліджувати вольовий акт. Він виходив з того, що принцип побудови цих актів однаковий (що підтверджував і Вундт) та реагування у відповідь на подразник натисканням на ключ нічим не відрізняється від реагування словом. На основі отриманих результатів він ввів поняття детермінуючої тенденції, що спрямовує хід діяльності в обох процесах і допомагає досягти кращого результату.

В експериментах К. Бюлера досліджуваному, пропонувалися логічні й арифметичні завдання. Розмірковуючи про них, він повинен був визначити шлях, який веде до вирішення. У результаті Бюлер і Уайт прийшли до висновку про те, що сприйняття завдання є головним чинником, що визначає процес мислення, тобто саме завдання, його зміст, направляє і регулює цей процес.

Таким чином, мислення стало розглядатися не як одномоментний акт, а як процес, що має початок, час протікання і результат. Більш детальне вивчення динаміки мислення допомогло виявити нові важливі закономірності.

Насамперед до них відноситься поняття установки, що визначає хід мислення, регулюючи відповідно до завдання добір ідей. Поняття установки, прийняте у Вюрцбургській школі, істотно, відрізнялося від сучасного його трактування, але також припускало несвідому спрямованість на вирішення задачі, яка виникла у досліджуваного в момент прийняття цього завдання як мети. В залежності від цієї установки (яка в якійсь мірі розглядалася і як аналог сучасної мотивації), досліджувані виконують завдання швидше чи повільніше, більш чи менш продуктивно. Зміст спрямованості на вирішення завдання Кюльпе та його співробітники пов'язали зі значенням даного завдання або ситуації в цілому для досліджуваних.

Так у психології з'явилося нова категорія, яка трактувалася досить широко – це значення розумового образу, значення інструкції, значення ситуації в цілому.

Таке трактування зближало позицію Вюрцбургської школи з позицією Ф. Брентано, при цьому динаміка розумових образів співвідносилась з інтенційними актами, а їхнє значення – з феноменамисвідомості, про які писав учень Брентано Е. Гуссерль.

Експериментальна програма Кюльпе була в основному виконана до 1909 р., коли він переїхав у Бонн, а потім у Мюнхен, де відійшов від експериментальної психології і зайнявся безпосередньо філософією й естетикою.

Після його від’їзду експерименти були продовжені О. Зельцем, який досліджував залежність процесу мислення від структури вирішувального завдання. Серед найважливіших відкриттів Зельца особливе місце займають поняття антиципаторної схеми, щозбагатило уяву про процес рішення ідеєю про можливість передбачати його результат уже на початку мовленнєвої діяльності.

З багатьох учнів Кюльпе необхідно згадати і про М.Вертгеймера, одного з творців гештальтпсихології, також Дж. Енджелла, одного з лідерів американської функціональної психології.

Експериментальне дослідження мислення, почате у Вюрцбургській школі, було продовжене іншими дослідниками і стало однією із найширших галузей експериментальної психології. Однак перші матеріали отримали саме Кюльпе і його співробітники, головними досягненнями яких стало розповсюдження експериментального методу на вищі психічні процеси (мислення і волю).

В експериментах, які проводились у Вюрцбургській школі, було вперше доведено, що мислення – це процес, який не зводиться до чуттєвих образів, і залежний від різноманітних чинників, у тому числі і від установки, яка виникає при прийнятті завдання. Ці дані наочно показали, що психологічні закономірності мислення не зводяться до логічного. Таким чином, вивчення мислення стало знаходити психологічні контури.

Функціоналізм. Роботи Вюрцбургської школи довели неможливість звести зміст психіки до набору окремих елементів, які складають основу сенсорної мозаїки. Наочно був продемон-стрований і той факт, що психічна активність має визначену спрямованість, мету. Це узгоджувалось і з висновками Бена і Спенсера, які співвідносили психічну діяльність з потребою живого організму в адаптації до навколишнього світу.

Таким чином, у психології на перший план вийшла проблема дослідження змісту не структури, а функцій психіки, які б розкрили саме психологічні особливості взаємозв ’ язку живого організму із середовищем. Відкидаючи погляд на свідомість як пристрій «з цеглин і цементу», вчені, які розробляли новий напрямок у психології – функціоналізм – приходили до висновку про необхідність вивчати динаміку психічних процесів і чинників, що обумовлюють їхню орієнтацію на визначену мету.

Практично одночасно з положеннями Вундта ідея про те, що кожен психічний акт має визначену спрямованість (інтенцію) на об’єкти зовнішнього світу, була висловлена австрійським вченим Ф.Брентано (1838-1917). Він почав свою діяльність як католицький священик, проте залишив її через незгоду з догмою про непогрішність папи і перейшов у Віденський університет, де став професором філософії (1873). У той же час богословська освіта, зокрема деякі положення схоластики і томізму, в подальшому вплинули на роботи Брентано.

Його перша праця була присвячена психології Арістотеля, а також її інтерпретації середньовічними католицькими теологами, що розробили поняття про інтенцію як особливий напрямок думки. У незавершеній роботі «Психологія з емпіричної точки зору» (1874) Брентано запропонував свою концепцію психології, протиставивши її пануючій у той час програмі Вундта. Основні положення своєї теорії він виклав також в роботах «Дослідження з психології органів відчуттів» (1907) і «Про класифікацію психічних феноменів» (1911).

Головною для нової психології він вважав проблему свідомості, необхідність визначити, чим відрізняється свідомість від усіх інших явищ буття. Тільки відповівши на це питання, підкреслював Брентано, можна визначити галузь психології. Відкидаючи підхід Вундта до визначення змісту свідомості, він стверджував, що позиція Вундта ігнорує активність свідомості, його постійну спрямованість на об’єкт. Для позначення цієї ознаки свідомості Брентано запропонував термін інтенція. Вона споконвічно притаманна кожному психічному явищу і завдяки цьому дозволяє відмежувати психічні явища від фізичних.

Інтенція – це не просто активність. У ній разом з актом свідомості завжди існує який-небудь об’єкт. У психології використовується, зокрема, слово «уява», під ним розуміють відновлення в пам'яті відбитків побаченого чи почутого. Згідно ж Брентано, варто говорити не про уяву, а про «уявлення», тобто про спеціальну духовну діяльність, завдяки якій усвідомлюється колишній образ. Це ж відноситься і до інших психічним феноменів. Кажучи, наприклад, про сприйняття, забувають, що в цьому випадку не просто відбувається «злиття» чуттєвого образу, а відбувається акт «сприйняття» того змісту. Варто рішуче розмежувати акт і зміст, не змішувати їх, і тоді стане зовсім зрозуміло, що психологія являється наукою про акти свідомості. Ніяка інша наука, крім неї, вивченням особливих інтенціональних актів не займається.

Описавши і класифікувавши форми цих актів, Брентано прийшов до висновку про те, що існують три основні форми: акти «уявлення» чого-небудь, акти судження про що-небудь як істинне реальному або помилковому і акти емоційної оцінки чого-небудь у якості бажаного чи того, що відкидається. Поза актом об’єкт не існує, але й акт, у свою чергу, виникає тільки при спрямованості на об’єкт. Коли людина чує слово, її свідомість спрямовується скрізь звукову, матеріальну оболонку до предмету, про який йде мова. Розуміння значення слова є акт, а тому це психологічний феномен.

Вважаючи, що при звичайному самоспостереженні, так само як і при використанні тих видів експерименту, які запропонував Вундт, можна вивчити лише результат, а не сам психічний акт, Брентано рішуче відкидав прийняту в лабораторіях експериментальної психології процедуру аналізу, вважаючи, що вона спотворює реальні психічні процеси і феномени, котрі варто вивчати шляхом ретельного внутрішнього спостереження за їхнім природним перебігом.

Скептично відносився він і до можливості об’єктивного спостереження, лише обмежено допускаючи цей метод у психологію, тому що безумовно очевидними вважав тільки психічні феномени, дані внутрішнього світу. Він підкреслював, що знання про зовнішній світ носить вірогідний характер.

Уроки Брентано, який поставив собі за мету описати, як працює свідомість, здійснили великий вплив на формування у той час психологічних напрямків. У нього навчалися і під прямим впливом його ідей знаходилися багато дослідників. Учнем Брентано був і З.Фрейд, що відзначав, що це був єдиний курс, не пов‘язаний прямо з медициною, який він повністю прослухав за час навчання у Відні.

Засновник філософського напрямку феноменології Е. Гуссерль, який також був учнем Брентано, підкреслював, що на відміну від філософії, що вивчає феномени свідомості (як сенсорні, так і представлені у вигляді форм, цінностей, понять), психологія вивчає процеси, акти свідомості.

Затвердивши принцип активності свідомості, Брентано став піонером європей-ського функціоналізму, розробка якого була продовжена у працях К.Штумпфа (1848-1936). Штумпф був професором кафедри філософії у Празі, Галлі і Мюнхені. З 1894 р. він працював у Берлінському університеті, де організував психологічну лабораторію. Під впливом Брентано він також прийшов до висновку, що предметом психології повинно стати дослідження психологічних функцій чи актів (сприйняття, розуміння, бажання та ін.). Серед функцій Штумпф розрізняв дві категорії: інтелектуальні й емотивні (чи афективні). Емотивні функції складаються з протилежних пар: радість і сум, бажання і відкидання, прагнення і відторгнення. Емоційного відтінку можуть набути і деякі явища, які були названі «чуттєвими відчуттями».

З дитинства захоплюючись музикою, Штумпф у більшості своїх експеримен-тальних робіт зосередився на вивченні сприйняття музичних тонів. Ці роботи були відтворені в його двотомній праці «Психологія тонів» (1883-1890), яка зробила найбільший після Гельмгольца внесок у дослідження психологічної акустики. Полемізуючи з Вундтом, Штумпф вважав протиприродним розчленовування показів інтроспекції на окремі елементи. Результатам тих дослідів, котрі проводилися натренованими в інтроспективному аналізі свідомості психологами вундтівської школи, Штумпф протиставив свідчення експертів-музикантів, що заслуговують більшої довіри.

Важливим моментом у дослідженнях Штумпфа було те, що він розглядав музику як феномен культури. Він створив архів фонограм із 10 тисячами фонографічних записів примітивної музики різних народів. Його дослідження психології просторових явищ, викладене в роботі «Про психологічні походження просторових явищ» (1881), яка стала настільною книгою для багатьох вчених, що займалися цією проблемою. Він приймав участь у дослідженнях дитячої психології, організувавши німецьку «Спілку дитячої психології», а також по зоопсихології, довівши, зокрема, при обговоренні голосового феномена «розумного Ганса» (коня, який вистукував копитом «рішення» арифметичних задач), що тварина реагувала на ледве помітні рухи дресирувальника.

Штумпф був не тільки добрим учнем, але і гарним педагогом, багато хто з його учнів стали згодом відомими психологами, у тому числі і один з засновників гештальтпсихології В. Келер, якому він посприяв при організації поїздки в Африку для вивчення поведінка людиноподібних мавп.

Дослідження сприйняття музичних мелодій проводив інший послідовник і учень Брентано – X. Еренфельс (1859-1932). У своїй роботі «Про гештальтякості» (1890) він вперше ввів у психологічну науку поняття гештальтякостей, названих у його честь якостями Еренфельса. Ці якості він розглядав як духовні акти суб’єкту, які визначають процес сприйняття музики. Якість «надсумативності» він пов’язував з тим фактом, що при цілісному сприйнятті з’являються ознаки, які були відсутні при сприйнятті частин предмету, а якість «транспозитивності» описував як зміну цілісного образу при різних способах явища. Ці відкриття Еренфельса спричинили значний вплив на роботи гештальтпсихологів.

Дослідження процесу сприйняття художніх творів проводилися і німецьким психологом Т. Ліппсом (1851-1914). Замість терміну «інтенція»він запропонував поняття «емпатія», яке описував як особливий психічний акт. У ньому суб’єкт проектує на предмет свій емоційний стан, відчуваючи при цьому позитивні чи негативні естетичні переживання. Як і інтенційна спрямованість, емпатія виходить від суб’єкту, тому естетичні переживання викликаються не зовнішнім світом, не художнім твором, а сприймаючою твір мистецтва людиною, котра наділяє його своїми емоціями.

Теорією емпатії Ліппс пояснював і виникнення геометричних ілюзій. Наприклад, при сприйнятті архітектурних побудов з’являється відчуття, що вони повні внутрішнього життя. Тому вертикальна лінія сприймається більш довгою, ніж у дійсності, тому що спостерігач почуває себе ніби витягуючись нагору.

Концепція Ліппса про «чуттєвість» при сприйнятті художніх здобутків збагатила дослідження ролі внутрішньої форми різних видів мистецтв. Її використовували багато психологів, що займаються проблемами психології мистецтва, у тому числі й вітчизняні вчені Г. Шпет, А. Габричевський, П. Якобсон.

Хоча багато європейських вчених використовували положення Брентано і функціональної психології у своїх дослідженнях, реальний розквіт цієї школи пов’язаний з американською психологією, насамперед з роботами У. Джемса.

У. Джемс (1842-1910) закінчив Гарвардський університет, отримав не тільки медичну, але й художню освіту. Однак, на відміну від свого брата, відомого письменника Г. Джемса, не мистецтво, а науку зробив ведучою сферою своєї діяльності. Психологія довгий час не займала центрального місця в його наукових інтересах, головним з яких стала філософія. Відкидаючи суто раціоналістичний підхід до пізнання, Джемс не погоджувався і з тим, що будь-яка наука повинна суто логічно пояснювати усі спостережені факти. У своїй філософії прагматизму він доводив, що завдання філософії (так само як і згодом психології) – описувати і систематизувати спостережені факти, розкриває їхнє значення для практичної діяльності людей.

Підсумовуючи ці положення у своїй роботі «Прагматизм» (1907), він підкреслював, що ми часто змушені в реальному житті мати справу з проблемами, для вирішення яких немає достатньо теоретичних основ. Тому істина повинна розглядатися не з позицій теорії, а з позицій практики, її реалізації в житті, тобто теорія тут – це інструмент, за допомогою якого вирішуються прагматичні, важливі для життя проблеми, і який допомагає усвідомити, до яких реальних наслідків приведе прийняття тієї чи іншої гіпотези.

Великий вплив на концепцію Джемса зробив Бергсон з його філософією інтуїтивізму. Розвиваючи ідеї Бергсона, Джемс стверджував, що абсолютна цінність і вірогідність логічного пізнання сильно перебільшені. У противагу інтелектуалізму він підкреслював роль волі і почуттів у керуванні поведінкою людей. Тому головну увагу Джемс приділяв аналізу ідеологічних і релігійних поглядів, тоді як інший представник американського функціоналізму (й прагматизму) Д.Дьюї більший акцент робив на вивченні логічних концепцій.

У психологічних роботах Джемса не стільки викладена цілісна система поглядів, скільки даний набір концепцій, які послужили основою різних підходів у сучасній психології від біхевіоризму до гуманістичної психології. Джемс зробив психологію однією з найбільш популярних наук в Америці, він став першим професором психології в Гарвардському університеті, творцем першої американської психологічної лабораторії (1875), президентом Американської психологічної асоціації (1894-1895). Цьому сприяли і особисті якості Джемса. Всі, хто знали його, відзначали його гумор, добросердечне, зацікавлене ствлення до людей.

У своїх наукових дослідженнях, результати яких були викладені ним в основних працях «Принципи психології» (1890) і «Посібник психології» (1892), Джемс займався багатьма проблемами – від вивчення роботи мозку і розвитку пізнавальних процесів та емоцій до психології особистості і психологічних досліджень. Одним з основних напрямків його досліджень було вивчення свідомості. У роботі «Чи існує свідомість?» (1904) він розглянув традиційне розуміння процесу пізнання як ставлення суб’єкта до об’єкта – того, що пізнає, і того, якого пізнають. Доводячи, що свідомість – «це назва неіснуючої речі», Джемс стверджував, що єдине реальне буття, матеріал, що лежить в основі речей і наших думок про них, – це наш досвід. Наші думки являють собою функцію пізнання, пов'язану з прагненням усвідомити навколишнє, котре, у свою чергу, прагне стати усвідомленим.

Таким чином, досвід, на його погляд, вбирає в себе відносини між об’єктом і суб’єктом, які являються не первинними елементами, а частковими вихідними конкретного досвіду. Виходячи з того, чистий досвід – це неперервний потік життя, який «постачає матеріал нашого наступного відображення». Але тоді і наше відображення, свідомість – це не статичний предмет, а неперервний рух, потік думок. При цьому істинність думки перевіряється не сама по собі, а у співвідношенні з іншими частинами нашого досвіду, з реальною практичною користю цієї думки.

Так Джемс прийшов до ідеї про потік свідомості, тобто про неперервність роботи людської свідомості, незважаючи на зовнішню дискретність, викликану частково безсвідомими психічними процесами. Неперервність думки пояснює можливість самоідентифікації, незважаючи на постійні розриви у свідомості, тому, наприклад, просинаючись, людина миттєво усвідомлює себе і їй «не потрібно бігти до дзеркала для того, щоб переконатися, що це вона». При цьому Джемс підкреслював не тільки неперервність, але і динамізм, постійну мінливість свідомості, говорячи про те, усвідомлення навіть звичних речей постійно змінюється. Перефразовуючи Геракліта, який говорив про те, що не можна ввійти два рази в одну і ту ж ріку, він писав, що ми не можемо мати в точності одну і ту ж думку двічі.

Дата добавления: 2015-05-22