Психологічні школи в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. 2 страница

Свідомість не тільки неперервна і мінлива, але і селективна, вибіркова, у ній завжди відбуваються прийняття і відхилення, вибір одних предметів чи їхніх параметрів і відкидання інших. З погляду Джемса, дослідження законів, за якими працює свідомість, протікає вибір чи відкидання, і складає головну задачу психології. У цьому питанні і була головна причина розбіжностей між Джемсом і його школою функціоналізму і структуралізмом. На відміну від Тітченера, для Джемса первинним був не окремий елемент свідомості, а його потік як динамічна цілісність. При цьому Джемс підкреслював пріоритетність вивчення саме роботи свідомості, а не його структури. Вивчаючи роботу свідомості, він прийшов до відкриття двох основних її детермінант – уваги і звички.

Кажучи про активність людини, вчений підкреслював, що психіка допомагає в практичній діяльності, оптимізує процес соціальної адаптації, підвищує шанси людини на успіх у будь-якій діяльності. Психологічні погляди Джемса тісно пов’язані з його філософською теорією прагматизму, тому він багато уваги приділяв прикладній психології, доказуючи, що її значущість не менша, чим значущість теоретичної. Особливо важливим, з його погляду, є зв’язок психології з педагогікою, тому що саме психологія відіграє найбільш важливу роль у формуванні і розвитку моральних навичок. Він навіть опублікував спеціальну книгу для педагогів «Бесіди з учителями про психологію» (1899), в якій доводив великі можливості виховання і самовиховання, важливість формування у дітей позитивних звичок.

Говорячи про розвиток моральності, Джемс особливо відокремлював проблему особистості, причому розумів її як інтегративне ціле, що було принципово новим у дослідженні особистості в той період. Він відокремлював в особистості пізнавальний та пізнаючий елементи, говорячи про те, що пізнавальний елемент – це наше емпіричне «Я», яке ми усвідомлюємо як нашу особистість, у той час як пізнаючий елемент – це наше чисте «Я».

Велике значення мало і виділення декількох частин в структурі емпіричної особистості – фізичної, соціальної і духовної особистості, описуючи які Джемс говорить про те, що наше емпіричне «Я» ширше суто фізичного, тому що людина ідентифікує себе і зі своїми соціальними ролями, і зі своїми близькими, що розширює її фізичне «Я». У той же час воно може бути і вужчим фізичного, якщо людина ідентифікується тільки з деякими потребами чи здібностями і відгороджена від інших сторін своєї особистості.

Велике значення мав і опис Джемсом почуттів і емоцій, які викликаються різними структурами і частинами особистості, насамперед опис самооцінки (самозадоволення і незадоволення собою), про роль якої вперше заговорив саме він. Розглядаючи вплив самооцінки на вчинки людини, Джемс сформулював формулу самоповаги, що являє собою дріб, у чисельнику якого – успіх, а в знаменнику – домагання. Ця формула лежить в основі ієрархії особистостей, прагнення людини до самовдосконалення і успіху, хворіб і неврозів, оцінки себе й емоцій, які відчувають люди.

Джемс (одночасно з датським психологом Ланге) розробив одну з відомих теорій емоцій. Ця теорія вказує на зв’язок між емоціями і фізіологічними змінами. Джемс писав, що «ми засмучені, тому що плачемо, лютуємо, тому що б’ємо іншого, боїмося, тому що тремтимо», тобто вважав, що фізіологічні зміни організму первинні по відношенню до емоцій. Незважаючи на зовнішню парадоксальність цього погляду, теорія Джемса–Ланге одержала широкого розповсюдження, внаслідок послідовності та логічності викладу і зв’язку з фізіологічними корелятами. Уявлення Джемса про природні емоції, незважаючи на велику кількість критичних зауважень, частково підтверджуються і сучасними дослідженнями в галузі психофармакології і психокорекції.

Джемс зробив великий внесок для розвитку психології як самостійної науки, незалежної від медицини і філософії. Він намітив багато напрямків продуктивного розвитку психології. Джемс і до сьогодні вважається одним з найбільш видатних американських вчених, який вплинув не тільки на психологію, але й на філософію і педагогіку.

Ідеї, викладені Джемсом, були розвинуті Д. Дьюї (1859-1952), засновником Чикагської школи функціоналізму. Він також був представником прагматичного напрямку у філософії, цікавився прикладним використанням психології, насамперед у сфері творчості, включив педагогіку в число предметів, які він викладав в університеті. Його книга «Школа і суспільство» (1899) користувалася великим успіхом у США, а праця «Психологія» (1886) стала першим американським підручником з цього предмету до появи підручника Джемса.

Закінчивши інститут і аспірантуру в Балтиморському університеті Д.Хопкінса, Дьюї одержав у 1884 р. докторську ступінь і почав читати особистий курс психології в декількох вищих учбових закладах США. У 1894 р. він став професором філософії у Чикагському університеті, заснувавши там свою школу, з якої вийшли десятки американських психологів. Протягом десяти років, коли він працював у Чикаго, йому вдалося не тільки створити свою психологічну лабораторію і провести реорганізацію курсів, які він читав в університеті, але і сформулювати ведучі методологічні принципи функціональної психології. У 1904 р. Дьюї почав працювати в Колумбійському університеті. Тут він майже не займався психологією, присвятивши себе головним чином філософії та проблемам освіти.

Поширивши теорію еволюції на психологію, Дьюї прийшов до висновку про те, що процес дослідження, до якого він відносив головним чином мислення, є форма взаємного пристосування організму і середовища. Він говорив, що існують різні стадії в розвитку мислення, а також цільова направленість кожної з них. Звідси й інтерес вченого головним чином до процесу, у тому числі і до процесу мислення, а не до результату дослідження.

У статті «Поняття рефлекторного акту в психології» (1896) Дьюї доводив, що предметом психологічного дослідження є не структура свідомості, а його функція. Ця стаття багатьма дослідниками розглядається як поворотний пункт у розвитку американського функціоналізму, який заявив про свою незгоду зі структуралізмом і відстоював свій підхід у психології. Остаточно програма Чикагської школи функціоналізму була сформульована послідовником Дьюї Д.Енджеллом у Американській психологічній асоціації в 1906 р. У ньому функціоналізм визначався як вчення про психічні операції на противагу вченню про психічні елементи. У той же час Дьюї відкидав тотожність психологічного і психофізичного підходу до рефлексу, вважаючи останній предметом фізіології, але не психології, що розглядає психіку як координатора поведінки, а одним з таких координаторів і є рефлекс.

Психічна діяльність, на думку Дьюї, – це потік, але не тільки свідомості, а ще і активності, що включає у нероздільній цілісності організм і середовище. Таким чином, він, як і Джемс, не розділяв прийняте досі у психології розмежування суб’єкта й об’єкта. Він вважав, що неможливо розглядати стимул і реакцію як незалежні один від одного феномени. Поки координація організму в середовищі виконує адаптаційну функцію, ця цілісність зберігається. Якщо ж стабільність порушується, то картина протікання діяльності змінюється. Суб’єкт починає усвідомлювати причину невдачі, рух загальмовується, і увага направляється на певний стимул. Таким чином, свідомість – це один з часткових моментів постійного процесу «дослідження» й адаптації до середовища.

Виходячи з теорії прагматизму, Дьюї вважав, що істинність чи хибність результату усвідомлення повинні перевірятися результатом конкретної дії. Інакше кажучи, реальне життя перевіряє вірність тих суджень і понять, до яких прийшла людина і на основі яких будує свою поведінку. При цьому Дьюї був переконаний у тому, що процес мислення розвивається у бік все більшої успішності. Тому людина може найкращим чином пристосуватися до найскладніших ситуацій і навіть змінити середовище. Ця віра Дьюї в людину та її могутність багато в чому була пов’язана і з тією соціальною ситуацією, в якій вона жила, з високим темпом технічної революції, бумом технологій, особливо помітним в одному з самих розвинутих промислових центрів США, яким був Чикаго. Пізніше вже у своїх філософських роботах він також підкреслював силу суспільства, що може справитися з проблемами, недоступними окремій людині. Віра в соціальну силу - один з важливих моментів психолого-філософської концепції Дьюї.

Поряд із Дьюї одним з лідерів Чикагської школи був Д.Енджелл (1869-1949), який очолив її після від’їзду Дьюї до Нью-Йорка. Дякуючи йому факультет психології Чикагського університету став самим популярним у США. У підручнику «Психологія» (1904), у своєму зверненні до Американської психологічної асоціації, про яку згадувалося вище, він писав, що функціоналізм досліджує психологічні операції, які виконують роль посередників між організмом і середовищем. Головне призначення свідомості з цієї точки зору є в розумінні тих змін, які відбуваються у новому, все більш складнішому середовищі. Організм діє, використовуючи свої функції – увагу, пам'ять, мислення – як єдине психофізичне ціле. Тобто фактичної різниці між усвідомленням і рухом (розумом і тілом), з погляду адаптації організму до середовища, немає. Задачею функціоналізму є вивчення законів психічних процесів. Для цього недостатньо даних інтроспекції, необхідно використовувати і спостереження, і генетичний метод. Тому в роботах Енджелла та його школи велика увага приділялася дослідженню м’язової адаптації і розвитку потреб.

До кінця 20-х років XX ст. функціоналізм став відомою школою, практично цілком витіснивши структуралізм. До того часу Енджелл відійшов від активної наукової діяльності і Чикагську школу очолив Г. Керр (1873-1954). У книзі «Психологія» (1925) він, визначаючи психологію як науку про психічну діяльність, підкреслював, що цей термін є загальним для сприйняття, пам'яті, мислення, волі й інших психічних процесів та станів. Слідом за Дьюї й Енджеллом він говорив про те, що функції психіки складаються з набуття, «збереження, організації та оцінки досвіду і його подальшому використанні для керування поведінкою».

Згодом Чикагська школа стала втрачати риси дослідницького напрямку, перетворюватися в освітній центр, який займався підготовкою фахівців в області психології. Це було пов’язано і з появою біхевіоризму, нового психологічного напрямку, що завойовував усе більшого визнання.

Поряд з Чикагською школою до функціонального напрямку примикала Колумбійська школа, яку очолював Р. Вудвортс (1869-1962). Як і Енджелл, Вудвортс негативно ставився до терміну «психологічна школа», вважаючи його претензією на домінування визначеної теоретичної системи, що неприпустимо в науці. Тому себе він вважав еклектиком, підкреслюючи відкритість своєї позиції щодо різних методологічних концепцій.

У Колумбійській школі працювали Д. Кеттел і Е. Торндайк, які почали розробляти нові експериментальні методи вивчення психіки, її функціонування. Це стало важливим стимулом для розвитку не тільки експериментальної психології, але й нових наукових шкіл – диференціальної психології та біхевіоризму.

Свою концепцію Вудвортс назвав «динамічна психологія». Основні положення цього підходу до психології він виклав у роботах «Динамічна психологія» (1918) і «Динаміка поведінки» (1958).

Наукову діяльність він починав в Англії під керівництвом Шерінгтона. Дослідження в області фізіології частково відобразились і на його психологічних поглядах. Перше дослідження Вудвортса було присвячене проблемі «переносу» в навчанні. Аналізуючи зв’язки стимул-реакція, він підкреслював значення активного втручання організму в систему їх взаємодій, що змінювало формулу, перетворюючи її в стимул-організм-реакція. На його думку, для розуміння поведінки найважливіше значення має вивчення цієї проміжкової змінної, що може зовсім змінити початкові взаємозв’язки між стимулом і відповідною реакцією. Оскільки таке дослідження внутрішньої змінної пов’язане із включенням даних самоспостереження, він передбачав у своїх працях поєднання фактів, отриманих за допомогою різних методів, у тому числі й інтроспективного.

Вивчаючи розвиток поведінки, Вудвортс виділив важливу роль мотивації в цьому процесі, розділивши механізм поведінки і його мотивацію. Ціль динамічної психології він вбачав у дослідженні мотивації, називаючи її іноді «мотивологією». Роботи, присвячені аналізу поведінкових механізмів, привели його до думки про існування двох етапів у процесі діяльності – підготовчого (установки) і консуматорного, тобто завершальної реакції, завдяки якій досягається мета.

Вудвортс також підкреслював існування динамічних, гнучких взаємин між мотивацією і механізмом. Мотивація активує механізм, приводячи його в дію. Але коли потреба задоволена, застосування механізму як такого може набути мотиваційну силу. Таким чином, те, що було спочатку лише засобом, стає метою. Ці роботи вперше дозволили експериментально вивчити не тільки процес появи нових видів діяльності, але і розвиток мотивації, що робить їх актуальними і сьогодні.

Американські функціоналісти розглядали функцію як діяльність, яка охоплювала і свідомість, і поведінку. Це відрізняло їх позицію від позиції європейських психологів, аналізуючи у першу чергу акти (функції) свідомості. Але було і спільне, що визначало підхід до предмету психологічного дослідження в обох школах. Початком психічної діяльності для них був суб’єкт, операціями й актами якого визначається характер світу, де він функціонує. А тому, якщо кожна людська дія цілеспрямована (суб’єктивно – для самого суб’єкта і об’єктивно – за структурою діяльності), то будь-яка функція набуває визначеної мети, чи інтенції. У той же час об’єктивний психологічний аналіз цієї спрямованості не міг бути здійсненим ні шляхом спостереження або самоспостереження, ні шляхом тих експериментів, які в той час існували в психології. Це в більшості визначило позицію послідовників американського функціоналізму – біхевіористів, які запропонували цілком виключити свідомість із предмету психології, обмежити вивчення самого акту поведінка, зв’язку між стимулом і реакцією, яку він викликає.

В той же час внесок цього напрямку в розвиток психології дуже важливий, тому що саме його представники об’єктивно показали значення поведінки, що на рівні зі свідомістю має бути включена в предмет психології. Не менш важливою була й ідея цілісності, розгляд не тільки свідомості й поведінки, але і соціального середовища, у якому розвивається жива істота. Саме ці положення, так само як методи вивчення психічної діяльності, розроблені в рамках функціоналізму, визначили шлях подальшого розвитку психології.

Французька психологічна школа. Значний інтерес великої групи французьких вчених до проблем змісту і структури особистості закономірно привів їх до думки про важливість дослідження ролі культури і соціального середовища у процесі становлення психіки. Одним з центральних стало питання про співвідношення свідомого і несвідомого у психіці, впливу безсвідомих мотивів на вчинки людей, їх взаємоставлення один до одного. Природно, що перші роботи, в яких аналізувалася природа гіпнозу і навіювання, привернули увагу вчених до аномальних явищ, до людей, які страждають різними формами психічних захворювань. Ці роботи показали значення даних патології для дослідження психіки нормальних людей.

Інтерес до соціальних чинників, що впливають на зміст психіки, до безсвідомих установок, які діють на поведінку людини, дозволив об’єднати різні психологічні школи, як це було у французькій науці на межі ХІХ-ХХ ст. Підвищена увага до дослідження ролі навіювання і гіпнозу пов’язані з роботами Ф. Месмера (1734-1815), який пояснював природу гіпнозу «тваринним магнетизмом», тобто випромінювання особливих флюїдів, якими може бути «заряджений» гіпнотизер і навіть окремі предмети.

Вивчення гіпнотичних явищ цікавило не тільки медиків, але і психологів. Ці роботи давали можливість вивчити галузь безсвідомих явищ, що були поза зоною досяжності для звичайних експериментів. Не меншого значення мало дослідження чинників, що впливають на навіювання, які показували ступінь гіпнотичної залежності від віку, індивідуальних особливостей і психічного стану людини. Тому на межі століть дослідженням ролі гіпнозу у Франції займалися відразу дві школи – у Парижі та в Нансі.

Школою в Нансі керував А. Льєбо (1823-1905). Він активно використовував гіпноз при лікуванні різних соматичних і невротичних захворювань, досягаючи значних терапевтичних результатів. Досліджуючи природу гіпнозу, Льєбо висунув свою концепцію, у якій гіпноз розглядав як навіюваний сон. Шляхом навіювання можна викликати гіпнотичний стан (стан сну) практично у будь-якої людини. Пов’язуючи психологічні особливості такого стану в тому числі і з дією уяви, Льєбо, а потім і його учень Й. Бернгейм, розробили методи словесного навіювання. Запропоновані ними прийоми постгіпнотичного навіювання виявились дуже ефективними, їх клієнти несвідомо зберігали навіювану ним інформацію протягом багатьох років. Саме ці роботи привернули увагу 3. Фрейда під час його відвідування Нансі.

Займаючись лікуванням істерії, вчені цієї школи пояснювали істеричні симптоми (параліч діяльності чи чуттєвості без органічних уражень) навіюванням з боку іншої людини (сугестія) чи з боку самого суб’єкту (автосугестія), вважаючи, що таке навіювання і самонавіювання може відбуватися несвідомо.

Паризьку школу очолював Ж.Шарко (1825-1893), який після закінчення медичного факультету Паризького університету більше 30 років працював в одній з центральних неврологічних лікарень Сальпетрієр. Шарко вивчав спадкові форми нервових хворіб і неусвідомлені психічні явища, а також різні (у тому числі хронічні) захворювання нервової системи; він розробив ряд нових методів психотерапії (наприклад, душ Шарко). Захоплюючись питаннями психології художньої творчості, він також одним з перших відкрив психотерапевтичний вплив творів мистецтва.

Не дивлячись на широту професійних інтересів, найбільш, серйозну увагу Шарко приділяв проблемі істерії, різні прояви якої ним були вперше описані й досліджені. Розробляючи травматичну теорію істерії, Шарко відзначив схожість між поведінкою істериків і людей, які знаходяться в стані гіпнозу. На противагу роботам нансинської школи він стверджував, що до гіпнозу схильні головним чином особи, схильні до істерії.

Виходячи з цього, Шарко вперше почав широко використовувати гіпноз при лікуванні істерії. Оскільки він вважав істерію нервово-соматичним захворюванням, він і гіпноз, який з нею зв’язаний, відносив до патологічних явищ, зумовленим анатомо-фізіологічними причинами.

На основі багаторічних спостережень він виділив різні стадії гіпнозу - каталепсію; летаргію і сомнамбулізм. Роботи Шарко мали величезне значення для становлення психологічної науки, недарма серед його учнів були багато видатних психологів: П.Жане, Ж. Дежерин, 3. Фрейд, В. М. Бєхтєрєв.

Однак засновником французької школи психології по праву вважається інший видатний вчений, Т. Рібо (1839-1916). Після закінчення медичного факультету в Сорбонні він зайнявся вивченням філософії, одержав ступінь доктора філософських наук. В 1885 р. став професором Сорбони, а в 1888 р. – професором в Колеж де Франс, одному із самих престижних навчальних закладівФранції, де спеціально для Рібо була створена кафедра експериментальної і порівняльної психології, яку він очолював до 1902 р., передавши її згодом П. Жане. У 1906 р. він був обраний членом Французької академії наук.

Прагнення не тільки затвердити емпіричну психологію, але і завоювати нових її прихильників привело Рібо до думки про необхідність видання власного журналу. Цей журнал, отримавши назву «Філософський огляд», почав виходити у 1876 р., а в 1885 р. разом з Ж. Шарко і П. Жане він заснував Спілку фізіологічної психології. Як у журналі, так і в Спілці, організованими Рібо, переважали прихильники позитивного, емпіричного напрямку в психології. Але Рібо не був прихильником однобічного підходу до психологічних і філософських проблем, тому на сторінках журналу знаходили місце і статті прихильників класичної психології і метафізики. Всезагальну повагу, якою користався Рібо, визнання його заслуг у розвитку європейської, насамперед французької, експериментальної психології, одержали підтвердження на першому Міжнародному конгресі психологів, який відбувся 1889 р. у Парижі і головою якого одноголосно був вибраний Рібо.

Рібо був одним з найбільших представників експериментальної психології. В розвитку цього напрямку у Франції він зіграв роль не менш значну, ніж Вундт у Німеччині. Дотримуючись переважно спіритуалістичних поглядів у філософії, Рібо прийшов до висновку про необхідність будувати психологію на основі порівняльних і еволюційних принципів. Цей погляд був зв'язаний з його ідеєю про необхідність побудови психології як точної, позитивної науки, у якої особисті погляди дослідників відійшли б на другий план, поступаючись місцем неспростовним, експериментально доведеним доказам. Не зводячи емпіризм у безумовний принцип, він припускав можливість метафізичних, інтроспективних даних у тих випадках, коли пошуки істини були пов’язані з галузями, що не відносяться до точних наук. Але у своїх психологічних дослідженнях він прагнув до пошуку фізіологічних обґрунтувань для пояснення психічних процесів. Доводячи, що в основі психології повинні знаходитися природні науки, насамперед біологія, Рібо підкреслював, що психічні явища являють собою по суті епіфеномени різних станів мозку. Тому він вважав необхідним вивчати їх у нерозривному зв'язку з нервовими процесами, підкреслюючи, що психічне і фізичне не різні сутності, а сторони одного і того ж явища.

Багато праць Рібо, присвячені дослідженню практично всіх значних психологічних проблем (психофізичної проблеми, питань патопсихології, дослідження пам'яті, уваги, волі, емоцій, творчості і т.ін.), були перекладені багатьма мовами. Сучасники відзначали в них легкість викладу, достаток чітко перевірених фактів і обережність у висновках. Ця гідність у сполученні з новизною психофізичного підходу зробила їх популярними не тільки серед фахівців, але і серед досвідчених людей взагалі.

У 1870 р. вийшла перша робота Рібо «Сучасна англійська психологія», у якій він з позицій англійського асоціанізму критикував пануючу на той час у Франції спіри-туалістичну психологію, насамперед школу В. Кузена. У його наступній роботі «Сучасна німецька психологія» (1879) Рібо не тільки дав огляд стану психології того часу, але і виклав основи свого проекту побудови психології як емпіричної науки, що використовує дані патології як метод дослідження психіки нормальних людей.

Великого значення для розвитку емпіричної психології мав розроблений Рібо метод «природного експерименту». Ідея «природного експерименту», чи «експерименту, поставленого природою», була навіяна роботами К. Бернара. З погляду Рібо, це експеримент, який ставить над людиною природа, створюючи людей різного типу, з різним рівнем розвитку (дикуни, діти, дорослі цивілізовані люди) і різним рівнем психічного здоров'я (невротики, розумово відсталі люди і т.ін.). Доводячи значення «природного експерименту», Рібо підкреслював, що психологія не може залишатися наукою про білу, дорослу, досвідчену людину, пропонуючи в якості об’єкту психологічного дослідження тріаду душевнохворого-дикуна-дитини.

Цей метод використовувався багатьма відомими французькими психологами – П. Жане, Ш. Блонделем, А. Валлоном та ін. Душевна хвороба розглядалася ними як своєрідний патопсихологічний метод, як експеримент, більш надійний і репрезентативний (особливо для дослідження вищих психічних функцій), на відміну від експерименту психофізичного. Недолік психофізичного експерименту, з погляду Рібо, полягав, головним чином, у тому, що він не давав уяви про вищі психічні процеси, у формуванні яких, на його думку, значну роль грали соціальні чинники, які ігнорувалися при психофізичному дослідженні.

Рібо вважав штучним традиційний розподіл психічних процесів на пізнавальні, емоційні і вольові, підкреслюючи їхній тісний взаємозв'язок. Дослідження уваги, мислення, уяви привело Рібо, як і Н.Н. Ланге, до думки про велике значення рухових компонентів у їхньому розвитку. Отримані дані він виклав у книгах «Психологія уваги» (1889), «Хвороби пам'яті» (1881), «Хвороби особистості» (1885), «Хвороби волі» (1888), «Досвід дослідження творчої уяви» (1901) та ін., в яких Рібо прагнув реалізувати свою програму, залучаючи зібраний психіатрами обширний матеріал.

Одним з найбільш значних відкриттів Рібо є сформульований ним закон зворотного розвитку пам'яті. Він встановлює порядок старечого послаблення пам'яті, її утрати і процесу відновлення у випадку тимчасової втрати пам'яті. За цим законом, який також називається законом прогресивного розладу пам'яті, пам’ять втрачається в напрямку від нового до старого від складного до простого. Так, насамперед, втрачається сприйняття найближчих поточних дій, загальних ідей, відчуттів, дій. Спочатку страждає пам'ять на власні імена, далі – на конкретні предмети, ще пізніше – на абстрактні поняття. Довгострокове збереження в пам'яті абстрактного поняття Рібо пояснював тим, що спочатку для удержання їх у пам’яті була потрібна велика кількість часу і вправ. Приклади такого розладу пам’яті можна знайти в старечому слабоумстві, при хворобі Корсакова та інших захворюваннях.

Роботи Рібо здійснили значний вплив на А. Біне, П. Жане, А. Пьєрона, Ж. Дюма та інших дослідників. Недарма його учень Ж. Дюма адресував йому латинський вислів: «Ми усі вийшли із тебе»

Розвиток цього психологічного напрямку було продовжено учнем Ж. Шарко і колегою Т. Рібо ІІ. Жане (1859-1947). Він також прийшов до висновку про те, що експериментальна психологія повинна бути патологічною, тому що, знаючи психічні хвороби, можна вивчати нормальну психіку. Слідом за К. Бернаром він стверджував, що хворобливі та здорові стани підкоряються одним і тим же законам, тому що при хворобі спостерігається лише посилення чи послаблення явищ, що існують у нормальному стані.

Жане займався багатьма проблемами: розробляв методи дослідження таких психічних процесів, як сприйняття, увага, пам'ять; досліджував структуру свідомості й особистості, співвідношення свідомого і несвідомого у змісті психіки.

Зовсім по-новому, всупереч традиційним для того часу підходам, розглядав Жане проблему волі. Він вважав, що психічна діяльність у її примітивній, елементарній формі є діяльність автоматична, у її основі не лежить свобода волі. Доводячи вторинність природи волі, він писав про її похідність від об’єктивного процесу, в якому неодмінно представлена інша людина. При вольовому акті ми відчуваємо особливе почуття, почуття зусилля, що не спостерігається ні при якій дії іншого характеру. Іншими словами, воля – це вищий психічний процес, що володіє єдністю і неподільністю, який ми можемо спостерігати у всіх наших психічних процесах. Важливим моментом є те, що при усвідомленні дане враження підсилюється. У цьому полягає, на думку Жане, гармонія механізму вольової діяльності, при якій спостерігається синтез величезного числа образів та ідей. Відмінність вольового акту від автоматичного в тому і полягає, що автоматична дія визначається конкретним образом чи ідеєю, вони індивідуальні. Вчинки людини, що піддаються дії образу, так само індивідуальні, як і самі відчуття, що їх породили. Вольовий же акт стає наслідком судження чи загальної ідеї, тому він незалежний. Судження кожен раз стає новим і неочікуваним феноменом, що виникає серед механічних рухів, щодо яких воно є чимось не детермінованим і вільним.

Таким чином, вільною дія стає тому, що робиться розумною та здобуває світову і моральну цінність. Цей зв’язок волі з розумом і моральністю у значній мірі зближує позицію Жане з поглядами російських психологів початку XX ст., які також розглядали волю не як спонтанну активність, а як похідне інтелектуального розвитку і соціальної ситуації. Спільним є і підхід до проблеми становлення внутрішнього світу людини, який, на думку Жане, будується в результаті прийняття зовнішніх правил і норм поведінки – соціалізації. Але вчений підкреслював, що це не пасивний процес, інтеріоризація відбувається у процесі активної переробки інформації.

Вивчаючи структуру свідомості, Жане підкреслював, що всі високі прояви духу будуються на основі нижчих, де дія, почуття і розум злиті воєдино. При цьому вищі психічні функції володіють важливою якістю – єдністю (наприклад, вольові дії, особистість, що підкоряє усі вчинки єдиній меті), вони синтезують усі елементарні функції.

З цього положення витікала необхідність вивчення елементарних форм свідомості. Клінічні спостереження Жане показали, є так звана рудиментарна свідомість, що зберігає ізольовані відчуття, не здатні діяти один на одного. Початкове відчуття може викликати інші образи, кожен образ залишається ізольованим, не з’єднуючись з іншими і не діючи на них. У рудиментарній свідомості не тільки відчуття, але й емоції, асоціації ідей можуть існувати в зародковому стані. Характерною ознакою цієї свідомості являється те, що вона безособова, тобто не здатна визвати ідею про наше «Я».

На основі отриманих матеріалів Жане вивів закони, якимпідкоряються ізольовані феномени свідомості: 1) відчуття й образи супроводжуються тілесним рухом, без якого вони не можуть існувати; 2) усяке визнане у свідомості відчуття чи образ залишається там доти, поки не витісниться іншим відчуттям; 3) всяке відчуття й емоція прагнуть розвиватися і завершуватися, вони виявляються завжди в специфічних рухах і діях.

Дата добавления: 2015-05-22