Передмова до другого видання. Наше століття – власне століття критики, якій повинно підпорядковуватися все

ПЕРЕДМОВА ДО ПЕРШОГО ВИДАННЯ

Кант І.

ПЕРШОДЖЕРЕЛА

Наше століття – власне століття критики, якій повинно підпорядковуватися все. Релігія на основі своєї святості і законодавство на основі своєї величі воліють поставити себе поза цією критикою. Отож у такому разі вони справедливо викликають підозру і втрачають право на щиру повагу, яку виявляє розум до того, що може стояти перед його вільним та відкритим випробуванням. [...] Такий суд є не що інше, як критика самого чистого розуму.

Я розумію під цим не критику книг і систем, а критику здатності розуму взагалі стосовно всіх знань, до яких він може прагнути незалежно від усякого досвіду, отже, вирішення питань про можливість і неможливість метафізики взагалі й визначення джерел, а також обсягу і меж метафізики на основі принципів. [...]

11. Сцієнтизм

Сцієнтичний напрям (від лат. Sciencia — наука), на відміну від антропологічного, зосереджує свою увагу не на особистості, а на науці, яку вважає вищою формою суспільної свідомості. В основі сцієнтизму лежить впевненість у спроможності науки вирішити не тільки технологічні, а й соціальні проблеми, зробити людей щасливими. При цьому за зразок науки береться фізико-математичне природознавство. Найвпливовішими нині серед сцієнтичних напрямків є позитивізм, структуралізм, соціобіологізм.

1. Позитивізм

Перший (класичний) позитивізм

Перший позитивізм, представниками якого у XIX ст. були О. Конт, Дж. С. Мілль і Г. Спенсер, виникає як реакція на засилля натурфілософії. Натурфілософія, виникнувши у стародавні часи як вчення про природу, прагнула створити цілісну картину світу, не звертаючись до даних інших наук, у відриві від експерименту і природознавства. Якщо в античні часи це було необхідно, у період Відродження припустимо, то із розвитком природознавства спекулятивні, умоглядні побудови натурфілософів минулого і Нового часу (Ф. Шеллінга, А. Окена) стали гальмом наукового розвитку. Таке явище пояснюється тим, що натурфілософія замінювала невідомі ще їй дійсні зв'язки явищ ідеальними, фантастичними, а факти, яких було недостатньо,— вигадками.

Однак реакція позитивістів на засилля натурфілософії виявилася надмірною — вони стали виступати проти філософії взагалі.

Французький філософ Огюст Конт (1798-1857 рр.) вважає, що "наука сама собі філософія", що наука, метою якої є опис, а не пояснення, повинна відповідати на питання "Як?", а не "Чому?". Вона повинна займатися тільки явищами, які можливо спостерігати, відкинувши все, що не підвладне спостереженню. У розвитку людського пізнання Конт виділяє три стадії:

♦ Теологічна, на якій люди шукають причини незрозумілих явищ серед надприродних, божественних сил.

♦ Метафізична, коли причинами природних явищ вважають певні абстрактні сутності, такі як "природа", "сила", "тяжіння".

♦ Позитивна, що складається з накопичення експериментальних, практично

корисних знань.

Другий позитивізм

Основними представниками другого позитивізму були Е. Мах та Р. Авенаріус.

Австрійський фізик і філософ Е. Мах (1838-1916 рр.) виступив з критикою понять абсолютних маси, сили, інерції, простору і часу у фізиці Ньютона, і ця критика стала одним з теоретичних джерел теорії відносності А. Ейнштейна. У галузі філософії Е. Мах спільно з німецьким фізиком В. Оствальдом висунув концепцію третього шляху, що уникає крайностей матеріалізму та ідеалізму. Наука, на думку Маха та Оствальда, повинна бути описовою, у ній немає місця жодним поясненням та жодним загальним поняттям, таким як матерія, причинність, необхідність та ін. Критерієм істинності знання, за Е. Махом, є принцип економії мислення — істинно те, що мислиться найбільш економно, просто, відображає факти без усіляких загальних понять та пояснень, що є "паразитами" у науці. Паразитом у науці Мах оголошує і таке поняття, як атом, оскільки в той час атоми ще не спостерігалися фізиками.

Послідовно застосовуючи свою концепцію суто описової науки, Е. Мах приходить до висновків, що всі речі є ні чим іншим, як комплексами відчуттів, і якраз відчуття є елементами світу.

Третій позитивізм (неопозитивізм)

Неопозитивізм виникає у 20-ті рр. XX ст. в Австрії, Польщі, Англії. Біблією неопозитивізму стає «Логіко-філософський трактат» А. Вітгенштейна, в якому він відкидає всю традиційну філософську проблематику і вважає єдиним завданням філософії аналіз мови науки. Філософія, за Вітгенштейном, повинна стати "синтаксисом наукової мови".

Неопозитивісти висунули декілька ідей, що і сформували ядро їхнього вчення. Б. Рассел та А. Вітгенштейн сформулювали концепцію логічного атомізму, згідно з якою світ складається з окремих, не зв'язаних один з одним, неподільних "атомарних" фактів. "Світ",— стверджував Л. Вітгенштейн,— "є сукупністю фактів, а не сукупністю речей". Б. Рассел пише: "Все — це факт: перехід Цезаря через Рубікон — факт, схід сонця та мій зубний біль — теж факт". Атомарні факти фіксуються у "протокольних реченнях", з яких утворюються складні "молекулярні" речення. Філософія і повинна виробляти правила, за якими створюються складні "молекулярні" речення науки. Саме тому роль філософії — бути синтаксисом мови науки.

Другою базовою ідеєю неопозитивізму є верифікаціонізм (можливість перевірки). За цією концепцією, всі можливі речення поділяються на осмислені, що можуть бути зіставлені з чуттєвими даними, і тоді можна буде сказати, істинні вони чи облудні, і не осмислені, які не можна зіставити з чуттєвими даними, і тому не можна відповісти на питання про їхню істинність. Не осмисленими є всі твердження філософії, вони не істинні і не неправдиві, не мають смислу. Не осмисленими є також всі твердження будь-якої релігії, всі закони науки, всі загальні висновки.

Пізніше один з відомих англійських позитивістів К. Поппер запропонував замінити верифікаціонізм фальсифікаціонізмом.

Згідно з цією концепцією, теоретичні гіпотетичні побудови повинні бути ризикованими, вони повинні не стільки узагальнювати факти, скільки завбачувати деякі ситуації таким чином, щоб емпірично можна було їх спростувати. Гіпотеза, яка взагалі не може бути спростована, не має наукової цінності. Тому найціннішими у науці є не гіпотези, що дозволяють чи припускають будь-що, а гіпотези, що забороняють будь-що, оскільки безліч підтверджень перших ще не дасть нам гарантій їхньої істинності, у той час як виявлення єдиного порушення заборони вже спростовує цю заборону.

Ще однією основною ідеєю неопозитивізму, яка випливає з викладеного вище, є фізикалізм. За цією концепцією, науковими визнаються тільки ті теоретичні твердження, що можна висловити мовою фізики, за допомогою фізичних термінів, усі ж інші оголошуються безглуздими. Фізикалізм — це, фактично, один із різновидів редукціонізму (зведення усієї багатоманітності дійсності до однієї з її форм й усієї різноманітності теоретичних відображень дійсності у науці до однієї з наук).

На основі викладених вище основних положень була створена стандартна концепція науки, в якій основоположними є три положення (тези).

♦ "Ф-теза" — існують "чисті" факти науки, які абсолютно не залежать від засобів їх вираження й осмислення.

♦ "Л-теза" — можливий вичерпний аналіз усіх наукових тверджень засобами логіки.

♦ "К-теза" — розвиток наукового знання йде кумулятивно як кількісне накопичення чистих фактів науки, висловлених у логічно строгих побудовах.

У результаті розвитку природознавства і філософії у період після другої світової війни виявилася неспроможність всіх цих тез. Водночас треба зазначити, що у деяких областях, у логічному аналізі структури наукового знання, у дослідженнях мови науки неопозитивісти мали серйозні досягнення, зумовлені, головним чином, зв'язками, які ця філософія мала з математикою, фізикою,

математичною логікою. Певний вплив і поширення неопозитивізму були викликані початком науково-технічної революції та збільшенням чисельності наукових кадрів й інженерно-технічних робітників, яким інколи імпонувала схожість неопозитивізму зі справжньою наукою, його зверхнє ставлення до філософії та всіх суспільних наук як до набору неосмислених тверджень.

Внаслідок виявленої нездатності неопозитивізму відповісти на насущні питання розвитку науки, на неспроможність вказати шлях вирішення найгостріших соціальних проблем ця філософія у повоєнний час швидко втрачає свій вплив. Тому закономірним є розвиток четвертого позитивізму — постпозитивізму.

Четвертий позитивізм (постпозитивізм)

Четвертий позитивізм, або постпозитивізм (інші назви — постаналітична філософія, філософія науки, неораціоналізм) —новий напрям, що інтенсивно розвивається. В його основу покладено наукове знання, яке розвивається, та негативне ставлення до неопозитивізму. Виділяються два основних напрямки постпозитивізму: критичний раціоналізм та історичну школу.

Критичний раціоналізм

Критичне ставлення до основних положень неопозитивізму виникає ще у 30-ті роки, коли К. Поппер висуває свою концепцію наукової діяльності як діяльності, передусім, критичної. Він виходить з того факту, що наукова теорія не може бути зведена до емпіричних даних, проте з цього правильного положення робить надмірний, крайній висновок про те, що такої залежності немає взагалі. Наукові гіпотези, за Поппером, творяться мислителями вільно, і після цього вони намагаються знищити одна одну у взаємній критиці, як на дуелі. Постійні бої між гіпотезами, криза, перманентна революція — це і є нормальний стан науки. Наукова теорія повинна забороняти (цю вимогу було прийнято і пізнім неопозитивізмом), а діяльність вчених над винаходом заборон не є раціональною, вона інтуїтивна, спонтанна. Лише спростування наукових гіпотез, а не їх створення характеризується раціональністю. Наука, за Поппером, стоїть на болоті, а палі її йдуть у трясовину, не знаходячи ніде твердої опори. Наукове знання у нього рухається за схемою: від першої початкової проблеми до тимчасової теорії (гіпотези) і через ліквідацію (знищення) помилок у ній — до нової проблеми. Наукові ідеї (гіпотези й теорії) утворюють у Поппера третій світ, який відрізняється від фізичного та психічного світів, який розвивається за своїми внутрішніми законами та логікою. Саме внутрішні фактори визначають розвиток науки (ця концепція отримала назву інтерналізму) так само, як внутрішньовидова боротьба та природний відбір, згідно з теорією Ч. Дарвіна, визначають еволюцію видів тваринних організмів.

Учення І. Лакатоса, співробітника та учня К. Поппера, можна охарактеризувати як проміжне між критицизмом та історичною школою. У своїй книзі «Докази та спростування» Лакатос показав недостатність формально-логічного аналізу науки, Він поділяє спростування на локальні, що спростовують один з наслідків теорії, і глобальні, що спростовують її основну ідею. Лакатос відкидає не тільки верифікаціонізм, але й фальсифікаціонізм, вважає, що наукові теорії не тільки не можна довести, але й не можна спростувати.

Пізніше Лакатос розробляє концепцію дослідницьких програм як методологічної основи наукового розвитку. Його дослідницька програма вміщує три основні елементи:

♦ ядро — положення, прийняті за вихідні, вони не підлягають перевірці;

♦ захисний пояс — сукупність допоміжних припущень, що можуть перевірятися та уточнюватися;

♦ методологічні правила — негативна евристика, система заборони, що допомагає рятувати ядро від руйнування.

Метою наукової концепції дослідницьких програм стає не пізнання дійсності, а захист твердого ядра. Розвиток науки вже постає не як серія нескінченних дуелей у дусі мушкетерських натур, а як послідовність позитивних і негативних зрушень у захисному поясі дослідницької програми. Поділ наукової теорії на "тверду" частину — ядро — і "м'яку", змінну частину — захисний пояс — дозволяє Лакатосу подолати повну залежність наукової теорії від емпіричних даних, не звертаючись до іншої крайності — абсолютизації їх незалежності. На цьому шляху Лакатосу вдається уникнути абстрактного протиріччя крайнього інтерналізму (абсолютизації внутрішніх факторів розвитку науки) та екстерналізму (абсолютизації зовнішніх факторів розвитку науки).

Концепція Лакатоса — це відчутний крок уперед у порівнянні з еволюційним підходом К. Поппера. Однак і вона не дає відповіді на питання про причини зміни дослідницьких програм, не вирішується і проблема виникнення нового знання. У "м'яку" частину дослідницької програми Лакатос (на противагу неопозитивістам, які взагалі ігнорували метафізичні твердження) включає всю культуру, не роблячи винятків для теології, астрології, алхімії та чорної магії.

12. Антисцієнтистське трактування філософсько-історичних категорій

Представники наукобіжного, антисцієнтистського напряму філософії історії (віталістської — Ф. Ніцше, В. Дільтей, О. Шпенглер, Г. Зіммель, X. Ортега-і-Гасеет; неокантіанської — В. Віндельбанд, Г. Ріккерт, Е. Кассірер, М. Вебер; екзистенціалістської — М. Бердяєв,

Л. Шестов, М. Хайдегтер, К. Ясперс; герменевтичної — Е. Бетті, Х.Г. Гадамер, П. Рікьор, А. Апель тощо), навпаки, перебільшують значення інтуїтивної складової філософсько-історичних та історичних категорій. Вони уникають визначення історичного пізнання як суб'єкт-об'єктної чи навіть суб'єкт-суб'єктної взаємодії та й взагалі самого поняття "історичне пізнання". Ці мислителі зосереджують увагу на особливостях осягнення світу як історії, трактуючи це осягнення поверненням до буття суб'єктивності. Філософські категорії розглядаються ними не як абстракції, що мають певний об'єктивний історичний зміст і не тільки інтуїтивну, а й логічну дискурсивну природу. Вони сприймаються цими філософами переважно лише як форми безпосереднього переживання та співпереживання, алогічної чуттєвої уяви та фантазії, пасивної емпатії чи активної спільнотної само-ідентифікації, ідіосинкразійної симпатії, усвідомленого вживання, як такі, що мають описовий, номінативний або символічний, але не понятійний характер. Уже один з основоположників філософського антисцієнтизму, Ф. Ніцше, розглядаючи поняття свободи, рівності прав, справедливості, миролюбності, правди тощо, — як і творці індустріального суспільства, характеризував їх як визначальні, основоположні, тобто категоріальні за своїм значенням для даного суспільства. Він зазначав: "Всі ці великі слова мають ціну лише у боротьбі як знамена, — не як реальності, а як пишні найменування чогось зовсім іншого"20. Зневірившись у таких філософсько-історичних категоріях, як "мета суспільного розвитку", "суспільство як єдність", "істинний історичний світ" (тобто ідеальне суспільство, протиставлене існуючому, недосконалому), Ф. Ніцше підсумовує: "Результат: віра в категорії розуму є причиною нігілізму, — ми вимірювали цінність світу категоріями, котрі стосуються чисто вигаданого світу"21. Ці ідеї наступними представниками наукобіжного напряму філософії історії сприйняті як спрямовуючі ідеї нашого часу, зумовлені саме "історичним світоглядом західного світу"22.

Зрозуміло, що у процесі поступу людського пізнання як реального соціально-історичного процесу розглянуті два альтернативні напрями тлумачення природи філософських (зокрема, філософсько- історичних) категорій далеко не завжди з довершеною чіткістю та гостротою протистоять один одному. Навіть у одного й того самого мислителя з плином часу мінялися погляди на своєрідність, зміст і функції не тільки окремих філософсько-історичних категорій, а й на загальну світоглядно-методологічну орієнтацію, пов'язану з переосмисленням усієї системи таких категорій. Скажімо, антисцієнтист Ф.Ніцше у своєму філософському розвитку пережив досить тривалий період, коли визначальним для нього було в цілому позитивістське розуміння історичного процесу.

Дата добавления: 2015-05-22