Засоби спілкування

Вербальні засоби спілкування

Вербальне спілкування здійснюють, послуговуючись усною і писемною мовою, яка є основою культури народу, невичерпним океаном вселюдського досвіду. Мова як засіб спілкування пов'язує людину з сучасниками, минулими та прийдешніми поколіннями. Доки існує мова, доти живе й народ. Володіння іншими мовами відкриває доступ до культурних традицій багатьох народів, розширює межі спілкування. Мова є явищем не тільки лінгвістичним, а й психологічним, естетичним і суспільним, вона охоплює всі сфери суспільного життя: науку, освіту, мистецтво та ін.

Невербальні засоби спілкування

Невербальне (лат. verbalis, від verbum — слово) спілкування — вид спілкування, для якого характерне використання невербальної поведінки і невербальних комунікацій як головного засобу передавання інформації, організації взаємодії, формування образу, думки про партнера, здійснення впливу на Іншу людину.

Невербальні комунікації — система символів, знаків, жестів, відчужених і незалежних від психологічних і соціально-психологічних властивостей людини, наділених чіткими значеннями, що використовуються для передавання повідомлення.

21. Х-ка видів спілкування. І За критерієм просторового існування: безпосереднє (студент-викладач), опосередковане спілкування (читач книги-автор книги). II За критерієм мотивації до спілкування: бажане/небажане спілкування. III За критерієм орієнтації на співрозмовника: міжособистісне/масове. ІV За критерієм часового обмеження: короткотривале/довготривале. V За критерієм кількості учасників: монологічне (відсутній зворотній зв’язок, говорить лише один)/ діалогічне. VI За критерієм результативності: конфліктне/маніпулятивне (один з учасників хоче переважати).

22. Х-ка стилів спілкування. Основні стилі: авторитарний (влада одного в процесі спілкування), демократичний (заохлчує колегіальне прийняття рішень, активні усі), ліберальний (пливе за течією, малоініціативний), ритуальний (вітання, обговорення погоди і т.д. (такий собі ритуал)), маніпулятивний (мякий тиск, з метою використання, переконання) та гуманістичний (інтимне, довіряюче, педагогічне, спілкування лікаря та пацієнта, психотерапевтичне та ін.).

23. Активність і діяльність. Діяльність - це активність людини, що має усвідомлюваний характер і спрямована на досягнення поставленої мети, що визначається потребою. Функції, які відіграє: засіб задоволення потреб, засіб розвитку, механізм творчості, самореалізації. Активність людини є джерелом її розвитку, визначає діяльність і є її рушійною силою.

24. Поняття про діяльність. Структура. Структура: Потреба => Мотив =>Мета => Дії (зовнішні/внутрішні) => Операції => Результат. Потреба - це такий стан живої істоти, який виявляє залежність від конкретних умов її існування і породжує активність по відношенню до цих умов. Мотив - це спонукання до діяльності, що пов'язане із задоволенням потреб, в яких визначається спрямованість суб'єкта. Мета -це уявний кінцевий результат діяльності. Дія - це реалізаційний компонент діяльності, спрямований на виконання певного завдання. Операція - це спосіб виконання дії, що залежить від умов, в яких вона відбувається і, як правило, є малоусвідомленим або неусвідомленим.

25. Засвоєння діяльності. Формування навичок, умінь. Засвоєння (наприклад): людина робить спроби виконати певний рух, контролює його результат. Успішні рухи, виправдані орієнтири та способи регулювання поступово відбираються і закріплюються, невдалі та невиправдані - відкидаються. Навичка = уміння - стійка, удосконалена у результаті багаторазових, цілеспрямованих вправ дія. Етапи розвитку навички: ознайомлювальний (осмислення дій) => підготовчий (свідоме, але невміле виконання) => стандартизований (автоматизація елементів дій) => варіюючий (пристосування до ситуації)

26. Види діяльності та їхній розвиток в онтогенезі. Залежно від мети, змісту та форм розрізняють три основні різновиди діяльності: гру, навчання та працю. ІГРОВА ДІЯЛЬНІСТЬ - це такий вид діяльності, продуктом якої є сам її процес. НАВЧАЛЬНА - це такий вид діяльності, продуктом якої є знання, навички і вміння. ПРАЦЯ - свідома діяльність людини, спрямована на створення матеріальних і духовних благ. Вона є необхідною умовою існування та розвитку людини. Творча діяльність.

27. Поняття про увагу. ЇЇ місце в псих-ному житті людини. Увага - зосередженість діяльності суб'єкта в певний момент часу на якомусь реальному або ідеальному об'єкті - предметі, події, образі, міркуванні тощо. Увага відіграє виключно важливу роль в житті і діяльності людей. Увага є однією з важливих умов успішного навчання, у свою чергу, вона розвивається і виховується в процесі навчання. Увага підвищує ясність, являється однією із психологічних факторів її організованості і перевірки правильності виконання будь-яких завдань.

28. Фізіологічні основи уваги. Природу уваги пояснює у своєму вченні про вищу нервову діяльність академіка І. П. Павлов. Увага зв'язана зі збереженням певних ділянок мозку і гальмування інших, що і забезпечує спрямованість психічної діяльності. Зрозуміти фізіологічну основу уваги допомагає відкрите І. П. Павловим явище осередку оптимального збудження. Він формується таким чином: під впливом діючих подразників у певних ділянках кори великих півкуль виникають осередки збудження різної сили - осередки середньої сили створюють спільно те, що І. П. Павлов назвав осередком оптимального, тобто найбільш сприятливого збудження. Якщо ми уявляємо собі студента, який зосередив свою увагу на виконанні певного завдання, то що при цьому відбувається в корі великих півкуль його мозку? Очевидно в таких ділянках кори, які зв'язані з використання даної діяльності, зосередилося збудження, а навколо нього за законом негативної індукції виникло гальмування. Таким чином, в працюючому мозку студента виник осередок оптимального збудження, який і є фізіологічною основою його уваги!

29. Властивості уваги. Стійкість уваги виявляється в здатності тривалий час утримуватися на будь-якому об'єкті, не відволікаючись і не послаблюючись. Зосередженість — це утримання уваги на якому-небудь об'єкті. Здатність до переключення уваги — навмисне її переведення з одного об'єкта на інший, з одного виду діяльності на інший. Розподіл уваги полягає в здатності роззосередити увагу на значному просторі, паралельно виконувати кілька видів діяльності або робити кілька різних дій. Обсяг уваги — це така її характеристика, яка визначається кількістю інформації, здатної одночасно зберігатись у сфері підвищеної уваги людини.

30. Види уваги. За регуляцією: мимовільна (без зусиль свідомості, виникає спонтанно)/ довільна (вимагає вольових зусиль)/ післядовільна (спочатку потрібні вольові зусилля, але потім зявляється мимовільний інтерес). За спрямованістю: зовнішня (спостереження навколишньої дійсності)/ внутрішня (аналіз діяльності психічних процесів).

31. Увага та особистість. Неуважність та її причини. Психолог В.І. Страхов підкреслював, що увага походить від утворених властивостей особистості і разом з тим є опорною властивістю, яка впливає на формування інших властивостей особистості, що проявляються в діяльності та у взаєминах людей. Якщо в людини сформувалася звичка бути завжди уважною, тоді увага стає закріпленою, постійною властивістю, яку називають уважністю. Уважність як риса особистості має дві форми прояву: 1) постійна увага до зовнішньої ситуації, виявляється у вмінні бачити зміни та організовувати свою роботу. 2) уважність спрямована саме на людину в процесі спілкування з різноманітною метою, під впливом різних почуттів та емоцій, різноманітних потреб. Уважність до людей означає уміння розуміти та гуманно ставитися до них, відгукуватись на людські переживання, виявляти симпатію. Неуважність —це нездатність зосередитися на чому-нсбудь певному упродовж тривалого часу. Причини неуважності: - загальне ослаблення нервової системи, погіршення стану здоров'я; фізична і розумова перевтома; наявність важких переживань, травм; емоційне перевантаження внаслідок великої кількості вражень; недоліки виховання; порушення дихання; надмірна рухливість.

32. Розвиток уваги у школярів. У ранньому та дошкільному віці інтенсивно розвивається мимовільна увага. У 5-6 років діти виявляють елементарні форми довільної уваги під впливом інструкції, вказівок. З приходом дитини до школи довільна увага прогресує. Внаслідок підвищеної збудливості не всім вдається виявляти стійкість довільної уваги. У цьому плані збільшуються можливості школярів 9-10 років. Довільна увага молодших школярів має низький рівень вибірковості, диференційованості (не розрізняють суттєве і другорядне в інформації), тривалість зосередженого стану в учнів невелика. У підлітків збільшується ступінь вибірковості довільної уваги, концентрації уваги на більш суттєвих моментах навчального матеріалу. У старшому шкільному віці активно розвивається стійкість уваги, зростає обсяг, поліпшується здатність до розподілу та переключення.

33. Критерії вихованості уваги. Критерієм вихованості уваги є розвиток різних форм фокусування об'єктів та чіткість його регулювання. Фокусування означає центральну зону уваги, для якої характерна найбільша ясність, чіткість сприймання та інших психічних процесів. Критерієм вихованості уваги є: єдність уваги і сприймання, уваги і пам'яті, уваги і мислення, уяви, подолання всіх різновидів неуважності, уміння узгоджувати свою увагу з увагою інших, розвиток її моральної та інтелектуально-вольової основи, самостійності й творчого підходу суб'єкта до виконуваної діяльності

34. Поняття про сприймання. Фізіологічна основа сприймання. Сприймання - це психічний процес відображення в мозку предметів і явищ в цілому, в сукупності всіх їхніх властивостей та якостей при безпосередній дії на органи чуття людини. В основі сприймання лежать відчуття, але сприймання не зводиться до суми відчуттів. Фізіологічною основою сприймання є умовно-рефлекторна діяльність внутрішньо-аналізаторного і між-аналізаторного комплексу нервових зв'язків, які обумовлюють цілісність і предметність явищ, що відображаються. Фізіологічним підґрунтям сприймання, на думку І.П. Павлова, є „рефлекс на відношення". (при сприйманні окремих явищ сигнальне значення мають не самі подразники, а особливості відношень між ними, в ході сприймання виробляється умовний рефлекс більшою мірою на відношення між подразниками)

35. Особливості сприймання. – предметність (не зважаючи на однакову форму, ми розрізняємо предмети за їх застосуванням), цілісність (ми виділяємо окремі ознаки предмета, але й водночас об'єднуємо їх у єдине ціле, бачимо образ), структурність (ми осмислюємо предмет як єдине ціле, що має свою структуру), константність (відносна постійність величини, форми, кольору предметів, що сприймаються при зміні відстані, ракурсу, освітленості), апперцепція (залежність змісту і спрямованості сприймання від досвіду людини, її інтересів, ставлення дожиття, настанов, знань), осмисленість, вибірковість (виділення одних об'єктів як основних порівняно з іншими), ілюзія.

36. Класифікація та види сприймання. За провідним аналізатором: зорове/слухове/дотикове/нюхове/смакове. За активністю сприймання: навмисне (довільно обирає об'єкти сприймання)/ ненавмисне (викликається особливостями навколишніх предметів: їх яскравістю, розташуванням). За формою існування матерії: сприймання простору/руху/часу.

37. Індивідуальні особливості сприймання. Відбір у процесі сприймання особливостей предметів є специфічним для кожного з нас. Пояснюють це психічним складом особистості й апперцепцією, специфікою функціонування органів чуття. Основні типи сприймання: аналітичний (намагання людини вирізняти й аналізувати насамперед деталі, подробиці); синтетичний (схильність до узагальненого відображення явищ і визначення суті того, що відбувається); аналітико-синтетичний (намагання зрозуміти основну сутність явища і фактичне її підтвердження); емоційний (схильність людини до висловлювання свого ставлення, ніж до визначення їх сутності або властивостей)

38. Поняття про відчуття. Відчуття в системі психологічних процесів. Відчуття - це відображення окремих властивостей предметів і явищ при безпосередній дії подразників на органи чуття. У відчуттях людині відкриваються кольори та звучання, пахощі і смак, вага, тепло чи холод речей, що її оточують. Слухаючи незнайому мову, людина вловлює висоту, тембр, гучність голосу, хоча не сприймає змісту мовленого. Роль відчуття та сприймання в нашому житті настільки значна, що існує потреба у підтриманні інформаційного балансу з середовищем, порушення якого веде до дезорганізації особистості та розладів у функціонуванні організму.

39. Фізіологічна основа відчуттів. Фізіологічною основою відчуттів є нервовий процес, який виникає при дії подразника на адекватний йому аналізатор. Виникнення відчуття: подразник => орган відчуттів (рецептор) => провідникові шляхи => центр у корі гол. мозку (відчуття)

40. Основні властивості та закономірності відчуттів. Загальними властивостями відчуттів є якість (якісно відрізняються відчуття одного виду від іншого: колір, висота звуку, смак), інтенсивність (відчуття однієї й тієї ж якості завжди бувають сильнішими чи слабшими, інтенсивність визначається силою подразника), тривалість (тривалість відчуття залежить від тривалості дії подразника) і локалізація (будь-який образ відчуття має елементи просторового розташування подразника. Колір, світло, звук співвідносяться з джерелом). Є такі закономірності відчуттів: пороги чутливості (н.п. звук 16 – 20 000Гц), адаптація (виражається в зміні чуттєвості - зниженні або підвищенні її), сенсибілізація (стійке підвищення чутливості певних органів чуття шляхом їх тренування), компенсація (явище, коли один аналізатор бере на себе функції іншого (сліпий має кращий слух)), синестезія (злитті якостей різноманітних сфер чуттєвості. н.п. «кольоровий слух» Римського-Корсакова).

41) Індивідуальні особливості відчуттів людини залежать від таких властивостей: якість, інтенсивність, тривалість і просторова локалізація.

Якість – це основна властивість відчуття, що відрізняє його від інших відчуттів. Приклад: різні кольорові тони і відтінки, звуки різної висоти, різні запахи, смаки і т. д., які по – різному впливають на аналізатори.

Тривалість відчуттів залежить від часу, протягом якого сенсорний образ не змінює своєї якості. При цьому відчуття виникають не відразу після початку дії подразника, а через деякий період. Після припинення дії подразника нервова система, в силу притаманної їй інерційності, протягом певного часу зберігає слід від збудження

Просторова локалізація відчуттів — відтворення у відчуттях місця перебування подразника. при цьому аналіз, який здійснюється дистантними рецепторами, дає інформацію про локалізацію подразника в просторі. Світло, звук зіставляються з їх джерелом. Контрактні відчуття (смакові, температурні, тактильні) співвідносяться з місцем дії подразника на тілі, причому на різних ділянках тіла точність локалізації дії подразника неоднакова. Щоб викликати відчуття, подразник повинен досягти певної сили – нижнього абсолютного порогу чутливості.

Інтенсивність відчуттів — кількісна характеристика ступеня яскравості, виразності відображення людиною властивостей предметів і явищ. Вона залежить від сили діючого подразника, стану аналізатора, його місця в сенсорній організації людини.

42) 1 ) Зорові відчуття -відіграють важливу роль у діяльності людини та пізнанні нею навколишнього світу. Апаратом зору є око - орган чуття зі складною анатомічною будовою. Світлові хвилі, які відображають предмет, заломлюючись, проходять через кришталик ока і фіксуються на сітківці у вигляді зображення. Найважливішою складовою ока є сітківка, яка за допомогою зорового нерва з'єднується з великими півкулями головного мозку. 2) Слухові відчуття - допомагають правильно орієнтуватися у навколишньому середовищі й регулювати власні дії.

Чутливі закінчення слухового нерва розташовані у внутрішньому вусі. Зовнішнє вухо (вушна раковина) вловлює звукові коливання, а механізм середнього вуха передає їх завитку.

Слухові відчуття бувають мовними, музичними і шумами.

3) Нюхові відчуття -подразником, що їх викликають, є мікроскопічні частини речовини, які потрапляють до носової порожнини разом з повітрям, розчиняються в носовій порожнині та діють на рецептор. Сигналізують про стан придатності продуктів харчування, про чисте або забруднене повітря і тд.

4) Смакові відчуття - пов'язані з нюховими. Їх поєднує спільна роль у процесі харчування. Органом смаку є язик. На ньому та на піднебінні розміщені спеціальні чутливі до хімічних подразників рецептори, які реагують на чотири смакові подразники: кисле, солодке, гірке, солоне.

5) Тактильні відчуття -дають знання про міру рівності та рельєфності поверхні предметів, яку можна відчути під час обмацування.

6) Больові відчуття - сигналізують про порушення цілісності тканини, що, звичайно, викликає в людини захисну реакцію.

7) Температурне відчуття - це відчуття холоду, тепла, що його спричинює контакт з предметами, які мають температуру, вищу або нижчу за температуру тіла.

8) Статичні відчуття -відображають положення нашого тіла в просторі - лежання, стояння, сидіння, рівновагу, падіння.

9) Кінестетичні відчуття - відображають рухи та стани окремих частин тіла - рук, ніг, голови, корпусу.

10) Органічні відчуття -сигналізують про такі стани організму, як голод, спрага, самопочуття, втома, біль.

43) Природу пам'яті пояснюють теорії:

Асоціативна теорія. Найдавніша. Ґрунтується на вченні Аристотеля про три типи асоціацій — за суміжністю, схожістю і контрастом. Найважливішим у цій теорії є поняття «асоціація» — зв'язок, поєднання між явищами. Воно виступає як обов'язковий принцип усіх психічних утворень, за яким, якщо якісь психічні явища виникають у свідомості одночасно або послідовно одне за одним, то між ними утворюється зв'язок.

Гештальтпсихологічна теорія. Її основоположники вважали, що механізми пам'яті визначаються законами формування гештальту. Особлива увага зверталася на структурованість і цілісність матеріалу, який запам'ятовується. Погано структурований матеріал запам'ятовується важко, а добре структурований — легко. Однак насправді не лише організація матеріалу визначає ефективність пам'яті. Ця теорія ігнорувала активність суб'єкта, а тому теж виявилася однобокою.

Біхевіористична теорія. Представники її розвивали погляди асоціоністів щодо рефлекторних механізмів формування індивідуального досвіду. Асоціації вони тлумачили як елементи досвіду, що ґрунтуються на функціональних зв'язках між вправами, від яких залежали результати научання. При цьому було встановлено, що на успішність закріплення впливає інтервал між вправами, міра подібності, обсяг матеріалу, рівень научання, вікові та індивідуальності відмінності між людьми.

Фізіологічна теорія. В основі — вчення І. Павлова. Згідно з поглядами вченого, матеріальною основою пам'яті є пластичність кори великих півкуль головного мозку, її здатність утворювати умовні рефлекси. Саме утворення, зміцнення та згасання тимчасових нервових зв'язків складає фізіологічний механізм пам'яті. Утворення зв'язку між новим і раніше закріпленим змістом є умовним рефлексом, що становить фізіологічну основу запам'ятовування.

Біохімічні теорії. Розвиток сучасної науки дає змогу вивчати механізми пам'яті на молекулярному, біохімічному, рівні. На основі досліджень вітчизняних,

американських і шведських біохіміків виникла гіпотеза про двоступінчастість процесу запам'ятовування. На першій стадії за безпосередньої дії подразника виникає електрохімічна реакція, наслідки якої викликають короткочасні зворотні зміни в клітинах, що вважається фізіологічним механізмом короткочасної пам'яті.

Друга стадія, яка ґрунтується на першій, є тривалішою і спричиняє незворотні хімічні зміни у клітинах, а саме, утворення нових білкових речовин. Ця стадія є основою довготривалої пам'яті. Окремі тези цієї гіпотези підтверджено в дослідах на тваринах.

44) Па́м'ять - психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні та наступному відтворенні минулого досвіду, що дає можливість його повторного застосування в життєдіяльності людини.

Короткочасна пам'ять є практично повністю автоматичною і працює без будь-якої свідомої установки на запам'ятовування. Людина може охопити поглядом близько семи предметів, запам'ятовуючи у середньому від п'яти до дев'яти одиниць інформації, які вона спроможна точно відтворити через кілька десятків секунд після їхнього пред'явлення. Тому обґрунтовано вважають, що обсяг короткочасної пам'яті становить (7±2) елементи.

Довготривала пам'ять забезпечує людині тривале збереження знань, умінь і навичок, що потрібні в житті. Різновидом довготривалої пам'яті є автобіографічна пам'ять[1] Встановлено що інформація найкраще запам'ятовується, якщо до неї повертатися через визначені проміжки часу. Перший становить 15-20 хв, що зв'язано з роботою короткочасної пам'яті. Через дві години в людини включаються функції довгострокової пам'яті. Найкраще повернутися до вивченого через вісім годин і через добу. Якщо ж матеріал не повторювати, він буде сприйматися як новий.

Виявляється, що пам'ять не локалізована в якійсь конкретній частині мозку; вона може залежати від зміни шляхів, якими проходять нервові імпульси при їхньому поширенні в мозку. Пам'ять можна тренувати шляхом постійного використання так, щоб між нервовими клітинами (нейронами) мозку установилися чіткі зв'язки. Події, що запам'ятовуються в короткочасній пам'яті, швидко забуваються, у той час як події, що залишилися в довготривалій пам'яті, запам'ятовуються надовго і можуть бути відновлені через багато років.

45) Види пам'яті:

за методом запам'ятовування:

мимовільна — інформація запам'ятовується без спеціальних прийомів заучування, під час виконання діяльності або роботи з інформацією.

довільна — цілеспрямоване заучування за допомогою спеціальних прийомів. Ефективність запам'ятовування залежить від прийомів та цілей запам'ятовування;

За характером переважаючої психічної активності:

рухова — пам'ять на рухи та їх системи;

емоційна — пам'ять на почуття, які виступають стимулом до діяльності;

образна — пам'ять на уявлення: зорова, слухова, нюхова, смакова, дотикова;

словесно-логічна — специфічна людська, запам'ятовується думка у формі понять.

За тривалістю збереження інформації:

сенсорна пам'ять триває 0,2 - 0,5 секунди, дозволяє людині орієнтуватися в оточенні.

короткочасна пам'ять забезпечує запам'ятовування одноразової інформації на короткий проміжок часу - від кількох секунд до хвилини;

довготривала пам'ять — збереження інформації протягом тривалого часу;

оперативна пам'ять — проявляється під час виконання певної діяльності і необхідна для її виконання в кожний заданий проміжок часу.

46. Пам'ять є складною системою процесів, які здійснюють повний цикл перетворень інформації суб'єктом: запам'ятовування, зберігання, відтворення і забування. У структурі цілеспрямованої діяльності людини ці мнемічні процеси є важливою умовою її ефективності. Пам'ять слушно вважають основою навчання, і його продуктивність пов'язують з повнотою засвоєння знань, тривалістю їх зберігання у часі, готовністю до адекватного використання в різних ситуаціях пізнавальної і практичної діяльності.

Запам'ятовування - це процес пам'яті, який забезпечує прийом, відбір і фіксацію інформації завдяки утворенню асоціацій та мнемічних слідів у нейронних структурах мозку. Кількісні та якісні характеристики запам'ятовування суттєво впливають на всі інші мнемічні процеси: повнота і осмисленість запам'ятовування зумовлюють продуктивність зберігання і відтворення. Ось чому більшість дослідників пам'яті головну увагу приділяють вивченню саме цього процесу.Види запам'ятовування розглядають відповідно до викладених вище критеріїв класифікації видів пам'яті. Залежно від конкретної мети діяльності, наявності у суб'єкта усвідомленого наміру закріплювати і зберігати інформацію запам'ятовування може відбуватися в мимовільній або довільній формі.

Мимовільне запам'ятовування діє тоді, коли людина не ставить собі за мету закріплювати інформацію і в подальшому її використовувати. Індивід не вдається до спеціальних прийомів для організації роботи своєї пам'яті. Мимовільне запам'ятовування залежить і від зусиль, яких докладає індивід для досягнення своєї мети, від активної розумової роботи над матеріалом.

Для повного засвоєння і відтворення знань, умінь, навичок необхідним є довільне запам'ятовування. Цей процес пов'язаний з постановкою суб'єктом мнемічної цілі запам'ятати, завчити і зберегти певний обсяг матеріалу для наступного відтворення у формі словесних звітів чи вмінь, навичок у діяльності. У зв'язку з тим що довільне запам'ятовування включає специфічну мнемічну мету і залучаються спеціальні прийоми, його прийнято вважати самостійною "мнемічною дією". Водночас мимовільне запам'ятовування є результатом не-мнемічної діяльності (навчання, гри, праці).

Довільне запам'ятовування дає оптимальний мнемічний результат, тобто забезпечує міцне і повне (близьке до 100%) засвоєння матеріалу. Однак його ефективність може бути високою за певних умов, а саме: чіткої постановки мети, що орієнтує на запам'ятовування матеріалу певного змісту та обсягу; зв'язку матеріалу, що запам'ятовується, з актуальними потребами, інтересами, почуттями, вольовими зусиллями; настанови на певний термін зберігання; використанні різних прийомів, способів змістовної організації матеріалу; організації адекватного режиму навчальної діяльності (матеріал з урахуванням віку і раніше засвоєних знань, розподіл матеріалу в часі, боротьба з перевтомою).

Ефективність цього запам'ятовування залежить від здатності індивіда до швидкого, точного й тривалого запам'ятовування; від його віку; ставлення до матеріалу, значущості для нього завдання, що вимагає запам'ятовування; особливостей матеріалу.

Активність запам'ятовування підвищаться відтворенням, яке є у формі переказування самому собі змісту того, що запам'ятовується. Але до цього засобу треба звертатися тільки після попереднього осмислення, усвідомлення матеріалу. Відтворення поліпшує розуміння, особливо тоді, коли ми намагаємося переказувати зміст "своїми словами".

Залежно від ступеня розуміння матеріалу запам'ятовування буває механічним (формальним) і смисловим (логічним).

Механічним є таке запам'ятовування, що здійснюється формально, без розуміння суті і логіки побудови матеріалу. Воно виявляється у фіксації лише зовнішніх особливостей об'єктів на сенсорному рівні (форма, колір, просторово-часова суміжність тощо). Механічне заучування є багаторазовим повторенням незрозумілих символів з метою їхнього закріплення в пам'яті як послідовності візуальних чи звукових стимулів. Формальне запам'ятовування іноді спостерігається у школярів і дорослих людей, які не оволоділи прийомами смислової переробки інформації.

Смислове (логічне) запам'ятовування ґрунтується на утворенні зв'язків, які відображають істотні і закономірні відносини між об'єктами. Смислова переробка матеріалу забезпечує ефективність як мимовільного, так і довільного запам'ятовування.

Формування прийомів смислового запам'ятовування відбувається за рахунок оволодіння розумовими логічними операціями під час навчання (рис. 8.3). Цей процес включає мимовільне запам'ятовування. Високий рівень оволодіння операціями (аналізом, синтезом, порівнянням, класифікацією та ін.) у вирішенні пізнавальних навчальних завдань зумовлює високий мимовільний ефект.

Отже, у навчанні відбувається взаємодія розумових і мнемічних способів, а також саморегулювальний характер мнемічної системи. Засвоєні суб'єктом розумові операції стають способом довільного логічного запам'ятовування.

Зауважимо, що співвіднесення довільного запам'ятовування лише з механічним заучуванням є неправильним. Мимовільне запам'ятовування, включене в логічний аналіз тексту (водночас він декілька разів прочитується), є мимовільним заучуванням. Багаторазове повторення характерне як для довільного, так для і мимовільного запам'ятовування. Розуміння мимовільного і довільного запам'ятовування як двох форм виявлення мнемічної системи виключає їхнє протиставлення за логічною структурою, яка однаково впливає на них, вони залежать від організації навчання і змісту цілеспрямованої діяльності суб'єкта.

Зберігання - це процес, що забезпечує утримання матеріалу в мозку протягом тривалого часу. Про ефективність зберігання роблять висновок опосередковано - за показниками відтворення, які не можуть слугувати адекватною характеристикою обсягу і міцності збереження інформації. Відомі численні випадки, коли людина раптом відтворювала якісь знання, що давно забула чи якими ніби не володіла, тому що не використовувала їх у діяльності. Існує гіпотеза, згідно з якою засвоєна людиною інформація у вигляді слідівенграм, закріплених у тривалій пам'яті, практично ніколи не втрачається повністю, а лише переходить на глибші рівні нейронних структур. Таку інформацію можна відтворити (наприклад, за допомогою гіпнозу, фармакологічних речовин).

Відтворення - процес пам'яті, що проявляється в актуалізації знань, умінь, навичок, засвоєних при запам'ятовуванні. Воно здійснюється у вербальній і руховій формі; є показником міцності запам'ятовування і водночас наслідком цього процесу.

Ефективність відтворення готується в процесі запам'ятовування і зберігання, тому воно пов'язано з тими самими чинниками, які опосередковують якість цих процесів і одночасно забезпечують готовність до наступної реконструкції засвоєних знань.

Відтворення поділяють на такі види: впізнавання, власне відтворення, пригадування і спогади.

Впізнавання - це найпростіше відтворення в умовах повторного сприймання. Впізнавання пов'язує наш досвід зі сприйманням об'єктів і дає нам змогу правильно орієнтуватися в навколишній дійсності. Це пошук матеріалу, що зберігається в тривалій пам'яті, та порівняння його результатів з перцептивним образом.

Власне відтворення - мимовільне або довільне відтворення матеріалу запам'ятовування. Мимовільне відтворення становить потік асоціацій, викликаних наявними думками, образами, емоціями, діями.

Пригадування - довільне відтворення, що вимагає від людини активних вольових і розумових зусиль. Унаслідок пригадування з тривалої пам'яті відновлюється необхідна індивіду інформація. Цей процес розгорнутий у часі, і індивід відбирає, оцінює матеріал, робить висновки.

Спогади - локалізовані в часі та просторі відтворення індивідом образів свого життєвого шляху. У спогадах минуле життя людина співвідносить із суспільними подіями. Відтворення життєвого шляху відбувається в контексті історичних умов певного періоду, до якого людина була безпосередньо причетна. Спогади супроводжуються цілою низкою емоцій.

Забування - це мнемічний процес, який призводить до втрати чіткості й зменшення обсягу запам'ятованого, виникнення помилок у відтворенні і, нарешті, унеможливлює впізнання.

Забування - процес, протилежний до запам'ятовування. Він є антагоністом відтворення, оскільки унеможливлює актуалізацію засвоєної інформації. Однак забування є необхідним і закономірним процесом пам'яті, ланкою системи, що регулюється. Забування, як і інші процеси пам'яті, зумовлює ціла низка об'єктивних і суб'єктивних чинників, серед яких провідну роль відіграє час, значущість для суб'єкта інформації, яка запам'ятовується, обсяг матеріалу, ступінь складності мнемічних завдань тощо.

Негативний вплив діяльності, що здійснюється після запам'ятовування, називають ретроактивною інтерференцією. Вона особливо чітко виявляється тоді, коли услід за заучуванням виконують подібну діяльність або якщо ця діяльність вимагає значних зусиль. Наприклад, якщо доводиться вчити два предмети, іспити з яких треба складати в один і той самий день.Порушення пам'яті називають амнезією.

Отже, процеси запам'ятовування, зберігання, відтворення і забування постійно взаємодіють, утворюючи єдину систему пам'яті. Як видно з наведених вище характеристик цих процесів, їхня ефективність опосередкована загальними об'єктивними і суб'єктивними чинниками. Системний і структурно-функціональний аналіз мнемічних процесів дає змогу зрозуміти динаміку їхньої взаємодії і відійти від традиційного уявлення про їхню послідовність у часі: запам'ятовування - зберігання - відтворення - забування. Вивчення операційної структури короткочасної і тривалої пам'яті показало наявність постійної взаємодії цих процесів на всіх етапах перероблення інформації, де для них характерні не тільки послідовність, а також одночасність і паралельність. Принципи раціональної організації мнемічних процесів у навчанні, які сформулювали О.О. Смирнов, П.І. Зінченко та ін. Ґрунтуються на відображенні основних загальних законів їхнього функціонування і вказують на шляхи раціональної організації навчальної діяльності, що забезпечують високу ефективність засвоєння знань.

Дата добавления: 2015-05-22