Лекція 1. Філософське вчення про буття

Модуль 2. Онтологія

Філософське вчення про світ називається онтологією (з грецької оп, ontos— суще і logos— поняття, розум). Термін "онтологія'' вживається у філософії з XV ст., хоча проблема, що таке світ, що ми розуміємо під буттям, сущим, виникла водночас із формуванням філософії. Онтологія була однією із складових метафізики, до якої традиційно, крім онтології, входили теологія (вчення про Бога) і психологія (вчення про душу). Так, зокрема, трактував метафізику І. Кант. Оскільки теологія і психологія пізніше відійшли від філософії, то метафізика фактично збіглася з онтологією. В сучасній філософії різниця між метафізикою, або, як її іще називають, "першою філософією", і онтологією є досить умовною, хоча, як ми бачили на прикладі екзистенціалістів, вона може бути і досить суттєвою.

У філософії Нового часу розгорнулась дискусія з питання, яка дисципліна є провідною — онтологія (метафізика) чи гносеологія. Прихильники раціоналізму — Декарт, Спіноза, Лейбніц, а також представники німецької класичної філософії Шеллінг, Регель і до певної міри Маркс віддавали пальму першості вченню про світ. Ця традиція у XX ст. продовжена неогегельянством, марксизмом, а також неотомізмом.

Прихильники емпіризму вважали вихідним вчення про пізнання (гносеологію), а крайні емпірики — Локк і Юм прийшли до заперечення субстанції і причинності — вихідних ідей онтології. Найбільш послідовно ідея гносеологізму виражена у філософії Канта, який піддав методологічній критиці правомірність метафізики (і, отже, онтології) як вчення про світ. У філософії XX ст. таку позицію підтримують неокантіанці, а також представники всіх варіантів позитивізму, який є спадкоємцем класичного емпіризму.

У кінці XIX — на початку XX ст. виникають неокласичні ірраціоналістичні онтологічні концепції "філософії життя" (Ніцше, Бергсон). Філософія життя змістила гносеологічне (пізнавальне) ставлення людини до світу на периферію свого інтересу, а на передній план висунула проблему світу і місця в ньому людини. Однак справжній розквіт онтологічної тематики у філософії XX ст. пов'язаний з феноменологією Гуссерля і екзистенціалізмом, які відкрили нову перспективу філософського дослідження буття, що не перекривалась науковим підходом до світу.

Таким чином, у ставленні сучасних мислителів до онтології можна виявити такі позиції:

1) заперечення онтології (метафізики) неокантіанцями і неопозитивістами;

2) продовження традиції класичних онтологічних вчень (неогегельянство, марксизм, неотомізм);

3) розбудова ірраціоналістичних онтологій "філософії життя";

4) формування новітніх онтологічних вчень на базі феноменології та екзистенціалізму.

Зупинимось на найбільш загальних рисах онтологічних вчень. Онтологічні концепції можна поділити на об'єктивістські і суб'єктивістські. В об'єктивістських концепціях світ приймається як щось самодостатнє і упорядковане саме по собі. Матерія, розвиваючись за своїми законами, чи Бог на свій розсуд упорядкували світ. Людина є частиною світу і як частина підлягає його закономірностям; їй слід лише засвоїти цей порядок і пристосуватись до нього. В суб'єктивістських концепціях світоутворюючими (світоупорядковуючими) чинниками виступають людина (її свідомість) або культура. Прихильники останніх небезпідставно твердять, що світ, яким ми його знаємо, як його подає і описує сучасна наука, є продуктом історичного розвитку культури. Вони вважають, що об'єктивістські концепції ігнорують роботу культури (чи свідомості) по упорядкуванню світу.

Об'єктивістські концепції у свою чергу можна поділити на субстанційні та несубстанційні. Субстанційні покладають в основу світу субстанцію, щось абсолютне, тобто не залежне ні від чого, не знищуване і самодостатнє (вода, вогонь, атоми, матерія, Бог). До несубстанційних можна віднести ті, які покладають в основу світу процес, потік, пустоту (вогонь Геракліта, потік дхарм у буддизмі, дао в даосизмі).

Розглянемо детальніше субстанційну модель світу, яка займає панівне становище в європейській традиції.

Онтологія намагалась відповісти на питання, що таке світ, завдяки чому він є єдиним і водночас різноманітним, як відбувається виникнення (перехід від небуття до буття) і зникнення (перехід від буття до небуття) речей, чи існує першопричина сущого і як вона пов'язана з цими різноманітними речами. Роздуми над цими проблемами привели ряд мислителів до субстанційної моделі світу. Згідно з нею в основу світу покладається субстанція — незнищуване, самодостатнє і абсолютне буття. Субстанція, на думку прихильників цієї моделі, є тим, що лежить в основі всіх речей, вона надає їм буттєвість (завдяки їй вони існують) і забезпечує їх єдність. Субстанція — незнищувана основа мінливих речей.

При всій різноманітності інтерпретацій у різних філософів поняття субстанції включає такі суттєві ознаки: 1) нествореність і незнищеність (субстанція — це вічне, основа мінливих речей); 2) абсолютність (субстанція ні від чого не залежить, вона сама себе визначає); 3) першопричинність по відношенню до всього сущого (все існуюче породжене субстанцією). Як видно, поняття субстанції містить не зовсім сумісні ознаки: з одного боку, вона є мовби "будівельним матеріалом", з якого складаються речі (щось на зразок глини, з якої можна ліпити різні горщики), з другого, вона є породжуючим первнем, першопричиною (чимось на зразок творця), тобто є пасивним і водночас активним первнем.

Дослідників європейської філософії і культури взагалі цікавило питання, чому в цій філософії домінує субстанційна модель при поясненні світу. Однозначна відповідь на це питання відсутня. Але можна вказати на ряд чинників, які зумовили прийняття саме цієї моделі. Серед загальних чинників, які притаманні всім народам, можна назвати такі: 1) в процесі практичної діяльності людина постійно стикалась з перетворенням одних речей в інші і витлумачувала це як свідчення наявності в них єдиної незнищуваної основи; 2) міфологія, з якої виходила філософія, виводила світ з чогось єдиного.

В європейській культурі до цих загальнолюдських чинників приєднався ще один, специфічний, породжений, на думку деяких дослідників, структурою індо-європейських мов. Сучасні філософсько-лінгвістичні вчення свідчать, що мова суттєво впливає на спосіб нашого сприймання світу. Вона мовби підказує, як нам сприймати світ (як членувати і упорядковувати). Так от судження (речення) в індо-європейських мовах будується за принципом: предмет (підмет) виконує дію або має ознаки. (Сонце світить, трава зелена.) Увага акцентована на предмет — не може бути дії чи властивості без предмета. Звідси безособові займенники в англійській (іt), німецькій (тап) та інших мовах. Якщо в українській мові зрідка зустрічаються вирази типу "дощить", "світає", "мені не спиться", то в романо-германських мовах такі "безпідметні" судження неможливі. Там обов'язково повинен бути підмет (предмет). Дослідники вважають, що саме така структура мови вплинула зрештою на "предметне" (а не, скажімо, "процесуальне") бачення світу в європейській культурі. Так, європеєць скаже: "грім гримить, вітер віє, хвиля біжить", хоча тут відсутні "предмети", які виконують дію. Це чиста "процесуальність", переведена у форму "предмет діє". Звідси дослідники роблять висновок, що саме предметне бачення світу зумовило субстанційну модель філософії, адже субстанція це не що інше, як першопредмет.

При розгляді цієї проблеми слід брати до уваги й таке: функція першооснови полягає не тільки в поясненні світу, а й у формуванні певної настанови на світ. Дао чи брахман задають одну настанову на світ, матерія — іншу, а християнський Бог — іще іншу. Цілком ймовірно, що предметно-субстанційна модель світу в європейській культурі пов'язана з творчо-активною настановою на світ, яка притаманна саме цій культурі.

Можна відзначити і певну залежність, яка існує між демократичністю суспільства і інтенсивністю уваги філософів до проблеми субстанції. Чим демократичніше суспільство, тим дальше на задній план відсувається проблема єдиної основи всього сущого. І, навпаки, чим воно тоталітарніше, чим сильніше культивується в ньому відчуття єдності, тим актуальнішою є ідея субстанції у філософії. Для прикладу можна зіслатись на те, як посилено мусолилась проблема матерії в радянській філософії і якою байдужою до цієї проблеми є західноєвропейська філософія. Чи не є це свідченням того, що поняття субстанції, першооснови, яка стягує світ у щось єдине, є значною мірою проекцією на світ родової, а пізніше політичної єдності людей в суспільстві?

Отже, можна зробити висновок, що існує ряд чинників, які сприяли утвердженню в європейській філософії саме субстанційної моделі світу.

В історичному розвитку європейської філософії сформувались два варіанти субстанційної моделі — матеріалістичний та ідеалістичний. Зразком першого в сучасній філософії може бути марксизм, другого — неотомізм.

На завершення зазначимо, що існує три різні концепції, кожна з яких по-своєму обґрунтовує єдність світу і дає своє розуміння буття. Матеріалістична концепція вважає, що світ єдиний, оскільки все є матерією. Упорядкованість і гармонія буття пояснюються стихійними законами матерії. Ідеалісти вбачають єдність світу в Богові. Він створив світ і надав йому гармонію, розумність. Суб'єктивістська концепція вважає світоутворюючим чинником людину, яка своєю діяльністю надає буття не лише матеріальним предметам, а й таким сутностям, як добро і зло, совість і т. п. Вона упорядковує світ і надає йому сенс, у світлі якого набуває буття все суще в цьому світу. Слід визначити, яка із цих концепцій більше відповідає вашому вподобанню та віруванням, і сформувати власну філософську позицію в цьому питанні.

Дата добавления: 2015-05-22