Причини та основна проблема та прогнозовані сценарії розвитку у Косово та Придністров’ї

Ко́сово (алб. Kosova, Kosovë, Republika e Kosovës) — самопроголошена держава на Балканах, що проголосила незалежність 17 лютого 2008 року та визнана 75-ма державами^[1] (станом на 15 березня 2011). Межує з Македонією, іншими регіонами Сербії на сході та півночі, Албанією на південному заході та Чорногорією на північному заході. Албанська більшість (92%), що проживає в Косові, яка й вимагала незалежності, контролює всю територію краю, за винятком декількох громад, більшість в яких становлять серби. У 1918—1945 Косово було частиною Королівства Югославія (в 1918—1929 Королівства Сербів, Хорватів і Словенців) у складі різних провінцій. У цей час тодішніми королями королівства Югославії, які були сербами за національністю, здійснювався курс на усебічну державну підтримку заселення Косова сербами, водночас косовські албанці були позбавлені права на освіту рідною мовою, та зазнавали утиску у правах. Земельна реформа 1919 позбавила албанських землевласників належних їм земель. Албанці, та інші мусульмани були змушені тікати з Косова, та емігрувати. Ба більше, у 1935 та 1938 роках між Югославією та Туреччиною було підписано дві угоди, відповідно до яких планувалося виселити з Косова 240 тисяч албанців до Туреччини, проте вони не були здійснені через початок II Світової Війни. У 1941—1944 більшість території Косова було приєднано до Албанії, що знаходилася під контролем Італії Муссоліні.Після виходу фашистської Італії з війни, територія знаходилась під прямим контролем Німеччини. Після закінчення ІІ Світової Війни на території Косова була створена Автономна Косово-Метохійська область (серб. Аутономна Косовско-метохијска област), як частина Демократичної Федеральної Югославії, з 1946 — частина НР Сербії в складі Федеративної Народної Республіки Югославія. В 1963, за новою конституцією створено Соціалістичний Автономний Край Косово (серб. Социјалистичка Аутономна Покрајина Косово), як частину Соціалістичної Республіки Сербія в складі СФРЮ.У післявоєнний період, аж до 1974 року албанське населення Косова зазнало численних утисків і репресій від органів державної безпеки Югославії, переважну більшість яких становили серби. В 1974 були розширені автономні права краю Косово та прирівняний за цими правами до інших республік Югославії. В 1980 році косовські албанці розпочинають рух за визнання Косова окремою республікою СФРЮ, а далі і за повну незалежність. Але в 1990 (під час розпаду СФРЮ) автономія була зменшена заснуванням Автономного Края Косово (серб. Аутономна Покрајина Косово и Метохија) те «деградацією» головного статуту з Конституції Краю до Статуту Краю. У відповідь група албанських політиків створює «Конституцію Республіки Косово» і проголошує незалежність провінції. Владою СРЮ було оголошено надзвичайний стан, у липні був розпущений парламент Косова. Починаються негаразди з югославським та сербським керівництвом, та заворушення на етнічному ґрунті, більша частина албанців у Косові бойкотує перепис населення 1991, як і всі вибори. Пізніше вони обрали тимчасовий уряд, очолюваний Буджаром Букоші, який був визнаний Албанією в жовтні 1991. На неконституційному референдумі 1992 року, більшість каже «так» незалежності Косова. В 1992 Косово стає частиною Республіки Сербія (Союзної Республіки Югославія). Ситуація загострюється 1996 року і переходить у відкриту громадянську війну між Армією Звільнення Косова (алб. Ushtria Çlirimtare e Kosovës) й албанських військових частин з однієї сторони та сербсько-югославських з іншої. Це призводить до виїзду з Косова близько 500.000 албанців та 12.000 загиблих. В 1999 році НАТО примушує вийти з Косова сербсько-югославські війська і ставить провінцію під контроль ООН. Це призводить до повернення албанців до Косова та приходу нових 100.000 з самої Албанії, кордону з якою в Косово фактично не було. Дуже часто трапляються міжетнічні зіткнення між сербами і албанцями, що досягають кульмінації 2004 року коли після загадкового вбивства албанського хлопця маси озброєних албанців руйнували сербські церкви, монастирі та державні інституції.

Сербські і албанські претензії

Зазіхання сербів Косово ґрунтуються на посиланнях на принципи Гельсінського заключного акту 1975 року, що узгоджує непорушність кордонів у Європі. Албанці, натомість, наполягають на перевазі етнічного права, а також на міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 19 грудня 1966 року, що твердить про право націй на самовизначення, водночас підводячи під свої вимоги історичну основу (розвиваючи теорію про іллірійське походження сучасного албанського етносу). На території нинішнього Косова ще здавна мешкало ілірійське плем'я дарданів, від яких веде свій родовід нинішнє албанське населення Косова. У 6 році н. е. Дарданію було захоплено римлянами, та приєднано до складу Римської Імперії. 284 року н. е. імператор Діоклетіан виділив Косово в окрему провінцію Дарданію із столицею у Ніссусі(сучасний Ніш). Під час візантійської адміністрації Дарданія зберігала свій статус окремої провінції. У середньовіччі нинішню територію Косова було внаслідок загарбницьких походів сербського царя Стефана Душана приєднано до сербської держави, а починаючи з XIV століття і аж до 1767 року тут же розташовувався престол сербського патріарха (поряд з містом Печ). В даний час край рясніє пам'ятниками православної архітектури як середніх століть, так і нового часу. Зокрема, тут знаходяться шановані православними монастирі Високі Дечани, Грачаніца і Печська патріархія. Крім того, саме звідси після поразки на Косовому Полі в 1389 році почалося завоювання Сербії турками і саме сюди в результаті перемоги в Першій балканській війні в 1912 році повернулася сербська армія. Проте, центром новітньої сербської держави, є північна частина сучасної Сербії з центром в Белграді, під егідою якого почалося звільнення країни від влади Османської імперії на початку XIX століття. Незалежність проголошена парламентом краю Косово 17 лютого 2008 року о 17:20 за місцевим часом (18:20 — за київським). Того ж дня презентовано офіційні символи Косова. Прапором Косова є жовте зображення обрисів краю на синьому полотнищі із шістьма білими зірками вгорі. З 1999 року Косово перебуває під контролем адміністрації ООН зі столицею в Приштині. 18 лютого парламент Сербії прийняв рішення про анулювання рішення парламенту краю Косово. Країна не є членом ООН, проте її незалежність визнали понад шістдесяти країн зі всього світу, серед них Афганістан, США, Бельгія, Німеччина, Франція, Об'єднане Королівство, Польща. Натомість такі країни, як Іспанія, Росія, Грузія, Молдова, сама Сербія й деякі інші все ще не готові визнати Косово, головним чином через те, що побоюються виходу окремих територій зі свого складу подібним чином, як це відбулося з Косовом. Воїслав Коштуніца, тодішній прем'єр Сербії, заявив, що його країна ніколи не визнає незалежність Косова й боротиметься мирним шляхом за існування Косова на правах автономії лише в складі Сербії. Офіційно Україна проводить консультації з міжнародними партнерами^[2] та займає позицію вичікування юридично не приймаючи жодного рішення стосовно визнання Косова.

Придністро́вська Молда́вська Респу́бліка (ПМР, Придністров'я, Наддністрянщина^[3]) — державне утворення в Східній Європі, незалежність якого проголошена, але досі не визнана іншими державами. На заході ПМР межує з Молдовою по річці Дністер, на сході — з Україною. Згідно із законодавством Молдови, Придністров'я має статус Автономного територіального утворення з особливим правовим статусом Придністров'я.

Придністровський конфлікт: У складі Молдавської РСР Придністров'я не мало особливого статусу. Придністровську Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку було проголошено 2 вересня 1990 року в Тирасполі на II-ому Надзвичайному З'їзді депутатів усіх рівнів Придністров'я. Це було спричинено конфліктом інтересів політичної еліти центру Молдови та місцевих політичних еліт, що виник внаслідок перебудови СРСР та МРСР зокрема. На початку 1990-их серед політичної еліти Молдови були поширені прорумунські настрої, існувала ідея об'єднання Молдови та Румунії в єдину державу. Ця ідея була неприйнятною для політичної еліти придністровського регіону. Етнічно-мовний склад Придністров'я суттєво відрізнявся від загальномолдавського, тут молдавани не складали більшості, натомість значну частину населення складали українці та росіяни. Відтак економічний інтерес місцевої еліти у продовженні співпраці з Росією та Україною, на відміну від прагнення молдовської влади до поглиблення співпраці з Румунією, ідеологічно підкріплений мовним протистоянням став наріжним каменем конфлікту, який у першій половині 1992 року вилився у збройне протистояння. На користь ПМР зіграла наявність на її території добре оснащеної 14-ої російської армії. Зрештою 21 липня 1992 року між Молдовою та Росією було підписано Угоду про принципи врегулювання конфлікту в Придністров'ї. У березні 2011 року Wikileaks опублікував телеграму з посольства США в Києві, у Вашингтон в 2007 році. Це листування американських дипломатів мало назву "Україна і Молдова: Придністров'я і причини обопільного роздратування". В якому зазначалося, що молдавські політики неформально підтримували входження Румунії в Євросоюз з можливістю вірогідного приєднання Правобережжя до Румунії і повернення Лівобережжя (Придністров'я) Україні.

Дата добавления: 2015-05-22