Поясніть утворення ООН, її завдання та напрями діяльності

Дайте оцінку політичній діяльності Олександра Кузи в Румунії.

Алекса́ндру Йоан Ку́за (рум. Alexandru Ioan Cuza (8 (20) березня 1820, Галац — 3 (15) травня 1873, Гейдельберг) — князь об'єднаних князівств Молдови і Валахії (до 1862 р.), перший керівник об'єднаної Румунії (1862 — 1873).

Біографія: Александру Йоан Куза походить з родини молдовського боярина. Народився в містечку Галац. Освіту отримав в Парижі та в Болонським і Павійським університетах. У 1848 взяв участь у визвольному русі Молдови. Куза був обраний до законодавчих зборів; був один час військовим міністром Молдови. У січні 1859 обраний князем Молдови, 5 лютого тогож року — князем Валахії. Разом з Михаілом Когелнічану провів низку реформ: аграрну, військову, судебну, адміністративну, реформу освіти, секуляризацію монастирських земель та інші. Підтвердження султана послідувало лише у 1861, і 24 грудня 1861 року Куза оголосив себе князем об'єднаної Румунії. Провадив активну зовнішню політику. Звільнення селян та інші проекти реформ викликали сильну опозицію серед ультраконсервативної партії. У 1866 військовим заколотом так званої «потворної коаліціі» Куза був усунутий від князювання. Залишив Румунію і помер в 1873 році в Гейдельбергу. Був похований у своїй резиденції у Руджиноасе, а після Другої світової війни тіло була перепоховане у Яссах.

Распустив в мае 1864 года палату депутатов и временно отменив свободу печати, князь обнародовал избирательный закон, вводивший всеобщую подачу голосов и дополнительный конституционный акт о введении двухпалатной системы. Референдум дал 713.285 "да" против 57 "нет" при 70 тысячах воздержавшихся. /После этого Куза приступил к осуществлению аграрной реформы. С помощью декретов крестьяне сначала были освобождены от барщины, а затем государство совершило принудительное отчуждение около 2/3 помещичьей земли (за выкуп) и роздало эти земли 400 тысяч крестьянских семей. За этой реформой последовал целый ряд других - административная, судебная и др. После семи месяцев кипучего декретного законодательства собрана была палата, утвердившая все реформы и продолжавшая далее послушно вотировать все, что от нее требовали. Боярство положило этому конец. /В ночь с 22-го на 23 февраля 1866 года в спальню князя ворвалась группа военных заговорщиков и принудила его подписать отречение от престола.

Ідея створення системи колективної безпеки, ефективнішої, ніж Ліга Націй, виникла ще під час війни. 26 серпня 1941 р. у знаменитому документі, укладеному Черчіллем та Рузвельтом і названому Атлантичною хартією, передбачалося “запровадження загальної безпеки, створюваної на ширших засадах ”. Йшлося не про те, щоб просто відновити Лігу Націй у чистому вигляді. Її фіаско було очевидне, і психологічні наслідки її відновлення були б катастрофічні. Тому й виникла ідея створення нової організації. “Об’єднані нації” – назва, запропонована Ф. Д. Рузвельтом. Вперше вона прозвучала під час Другої світової війни в “Декларації Об’єднаних Націй” від 1 січня 1942 р., коли представники 26 держав зобов’язались від імені своїх урядів продовжувати колективну боротьбу проти держав “осі”.

Головна робота по створенню нової організації була виконана в Думбартон-Оксі, в США. Зокрема, було досягнуто домовленості з багатьох питань: ООН складатиметься з Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки, Міжнародного суду і (завдяки енергійним наполяганням американців) Ради з економічних та соціальних питань (тоді англійці та росіяни виступали за обмеження діяльності майбутньої організації лише проблемами безпеки). Вирішено було також, що СРСР, США. Англія, Франція та Китай стануть постійними членами Ради Безпеки. Проте було й декілька не вирішених питань: проблема голосування та проблема прийняття до ООН 16 союзних радянських соціалістичних республік, що з них складався СРСР, як окремих суб’єктів. Але будучи централізованою державою, СРСР отримав би в ООН 16 голосів. Тому членами ООН крім СРСР стали Україна та Білорусія, які номінально мали свої власні міністерства закордонних справ. Щодо голосування у Раді Безпеки, було вирішено, що постійні члени користуватимуться правом “вето” в усіх питаннях, крім процедурних. Цим були незадоволені малі та середні держави, оскільки вони мали менше прав, ніж великі держави. Конференція, яка відбувалася в Сан-Франциско з 25 квітня 1945 р. мала на меті підготувати конституцію нової організації, або Статут ООН.

В Статуті була викладена основна мета та принципи роботи ООН. Так, основною метою є:

1) підтримка міжнародного миру та безпеки;

2) розвиток дружніх відносин між націями на основі поваги принципу рівноправ’я та самовизначення народів;

3) здійснювати міжнародну співпрацю у розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного характеру; в заохоченні і розвитку поваги до прав людини і основних свобод;

4) бути центром для узгодженої дії націй в досягненні цих загальних цілей;

ООН діє згідно такими принципами:

1) ООН заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів;

2) всі її члени повинні добросовісно виконувати прийняті на себе за Статутом зобов’язання;

3) всі її члени повинні вирішувати свої міжнародні суперечки мирними засобами і таким чином, щоб не порушувати мир, безпеку та справедливість;

4) всі члени повинні утримуватись в своїх міжнародних відносинах від загрози силою, або її застосуванням проти інших держав;

5) всі члени повинні надавати ООН різносторонню допомогу у всіх діях, які здійснюються нею згідно Статуту;

6) статут ні в якому разі не дає ООН права втручання у справи, які є внутрішньою компетенцією будь-якої держави.

Членами ООН є:

1) всі держави, які брали участь у конференції у Сан-Франциско, підписали та ратифікували Статут;

2) нові члени приймаються Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки, що приймають зобов’язання, викладені у Статуті.

Згідно Статуту, офіційними мовами ООН є англійська, іспанська, китайська, російська, французька.

У відповідності до Статуту запроваджувалось 6 головних органів ООН. Генеральна Асамблея є головним обговорювальним органом. Вона складається із представників всіх держав-членів, кожна з яких має один голос.

Функції та повноваження:

1) розглядає принцип співпраці у справі підтримки міжнародного права і безпеки, в тому числі принципи, які визначають роззброєння і регулювання озброєння;

2) обговорювати та давати рекомендації щодо всіх питань, які стосуються міжнародного миру та безпеки;

3) обговорювати та давати рекомендації щодо повноважень і функцій будь-якого органу ООН;

4) проводити дослідження і давати рекомендації в цілях поліпшення міжнародної співпраці в політичній сфері, розвитку і кодифікації міжнародного права, сприяння співпраці в економічній і соціальній сферах, в галузі культури, освіти, охорони здоров’я;

5) отримувати і розглядати доповіді Ради Безпеки та інших органів ООН;

6) розглядати і затверджувати бюджет ООН і визначати розміри внесків членів ООН;

7) обирати непостійних членів Ради Безпеки, членів економічної та Соціальної Ради, обирати суддів Міжнародного суду.

Робота, як проводиться ООН протягом року, засновується головним чином на рішеннях Генеральної Асамблеї, тобто волі більшості членів, яка виражається у резолюціях, які приймає Генеральна Асамблея. Ця робота здійснюється:

1) комітетами та іншими органами, створеними асамблеєю для вивчення конкретних питань;

2) на міжнародних конференціях;

3) Секретаріатом ООН – Генеральним секретарем та його персоналом, який складається з міжнародних громадських службовців.

Рада Безпеки, згідно Статутом, несе головну відповідальність за підтримку міжнародного миру та безпеки. Рада складається з 11 членів: 5 постійних – Китай, СРСР, США, Англія, Франція і 6 вибраних Генеральною Асамблеєю на 2 роки. Всі члени ООН погоджуються підкорятися рішенням Ради Безпеки і виконувати їх.

Функції та повноваження Ради Безпеки:

1) підтримка міжнародного миру та безпеки;

2) розслідування суперечок, які можуть привести до конфліктів;

3) надання рекомендацій, щодо методів врегулювання таких суперечок;

4) розробка планів для створення системи регулювання озброєння

5) закликати держав-членів організацій до застосування економічних санкцій та інших мір для попереднього або попередження або припинення агресій;

6) застосування військових дій проти агресора;

7) робити рекомендації відносно прийому нових членів;

8) робити рекомендації Генеральній Асамблеї відносно призначення Генерального секретаря.

Економічна і Соціальна Ради були створені Статутом в якості головного органу по координації економічної і соціальної діяльності ООН і спеціалізованих закладів та інститутів. Рішення Економічної і Соціальної рад приймаються простою більшістю голосів.

Економічна і соціальна ради наділені такими функціями та повноваженнями:

1) є центральним форумом для обговорення економічних і соціальних проблем глобального характеру;

2) здійснює дослідження, робить рекомендації у справах економіки, соціальної сфери, культури, освіти, охорони здоров’я;

3) слідкує за дотриманням прав людини.

Протягом року робота Ради проводиться в її допоміжних органах – комісіях і комітетах, які регулярно збираються і подають доповіді Раді. Головні з них – Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Продовольча і сільськогосподарська організація ООН, або ФАО, Європейська організація континентального транспорту, Міжнародна організація торгівлі, чи ІТО, Міжнародна організація у справах біженців, або ІРО, ООН з питань освіти, науки і культури, чи ЮНЕСКО, Міжнародна організація праці.

При створенні міжнародної системи освіти опіки Статутом була затверджена Рада з Опіки, в якості одного з головних органів ООН, і на неї була покладене завдання по нагляду за управлінням підконтрольними територіями, які були включені у систему опіки. Рада діє під егідою Генеральної Асамблеї, або у випадку стратегічного розвитку – під егідою Ради Безпеки. Рішення в Раді приймаються простою більшістю. Рада з Опіки вивчає і розглядає звіти урядів з політичного, економічного і соціального прогресу кожної з країн учасниць.

Міжнародний суд є головним судовим органом ООН. До юрисдикції Суду входять всі питання, які передається йому державами і всі питання передбачені Статутом ООН. При прийнятті рішень, суд спирається на такі джерела права:

1) міжнародні конвенції, визнані конфліктуючими державами;

2) міжнародний звичай як доказ всезагальної практики визнані в якості правової норми;

3) загальні принципи права, визнані націями;

4) судові рішення і документи найбільш кваліфікованих спеціалістів.

Міжнародний суд складається з 15 суддів, які обираються Генеральною Асамблеєю та Радою Безпеки, і які голосують незалежно один від одного. До складу суду не може бути включено двох представників однієї держави. Судді обираються на 9-річний термін і можуть бути переобрані. Місцезнаходження суду – Гаага (Нідерланди).

Секретаріат обслуговує всі органи ООН, виконує програми і втілює в життя політику, прийняту ними. На чолі Секретаріату стоїть Генеральний секретар, який призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Секретаріат, нараховує близько 25 тис. чоловік з більш ніж 150 країн, виконує поточну роботу ООН. Робота Секретаріату включає:

1) керівництво операціями по підтримці миру;

2) організація міжнародних конференцій;

3) складання оглядів світових економічних і соціальних тенденцій і проблем;

4) підготовка досліджень з таких питань, як права людини, роззброєння та розвиток;

5) наділення засобів масової інформації свідченнями про ООН.

42.Охарактеризуйте польський національно – визвольний рух (1815р., 1848р., 1863-64рр)

У I-му тисячолітті територію Польщі населяли слов'янські племена (поляни, вісляне, мазовшанами та ін.) У кінці 10 ст. виникло ранньофеодальна Польська держава. З 1025 року Польща - королівство. За Люблінською унією 1569 року Польща утворила з Великим князівством Литовським державу Річ Посполиту. Польська і шведська інтервенція початку 17 ст. в Російську державу закінчилося провалом.
Петербурзькими конвенціями 1770-90-х років територія Речі Посполитої була розділена (три розділи - 1772, 1793, 1795) між Пруссією, Австрією та Росією. У 1807 році Наполеон I створив з частини польських земель Варшавське князівство. Віденський конгрес 1814-1815 років справив переділ Польщі: з більшої частини Варшавського князівства було утворено Королівство Польське (передано Росії). Познанщіна відійшла до Пруссії, що зберегла Сілезію і Помор'я. Деякі території передано Австрії.
Ключевський В.О. писав про розділи Польщі:
«Треба було возз'єднати Західну Русь; замість того поділили Польщу. Росія приєднала не тільки Західну Русь, а й Литви з Курляндією, зате Західну Русь не всю, поступившись Галичину в німецькі руки. З падінням Польщі зіткнення між трьома державами не послаблювалися жодним міжнародним буфером. Притому "нашого полку вибуло" - одним слов'янською державою стало менше; воно увійшло до складу двох німецьких держав; це велика втрата для слов'янства; Росія не привласнила нічого споконвічно польського, відібрала лише свої старовинні землі та частина Литви, колись причепив їх до Польщі. Нарешті, знищення польської держави не позбавило нас від боротьби з польським народом: не минуло 70 років після третього поділу Польщі, а Росія вже три рази воювала з поляками (1812, 1831, 1863 р). Може бути, щоб уникнути ворожнечі з народом, слід було зберегти його держава».
Польські національно-визвольні повстання 1794 [1], 1830-1831, 1846, 1848, 1863-1864 були пригнічені.
Підготовка та початок повстання
Січневе повстання 1863 року-національно-визвольне повстання на території Царства Польського, Литви, частково Білорусії та Правобережної України. Почала 22 січня 1863 і тривало до пізньої осені 1864.
Збройного повстання 1863-1864 років передував досить довгий період підготовчий, або маніфестаціонний. Не переривалася з 1831 діяльність Польської еміграції тримала все Царство Польське в постійній напрузі, але залізний режим намісника князя Паскевича не допускав серйозних ускладнень. Після його смерті (1856) за короткий час змінився ряд намісників: князь Горчаков, Сухозанет, граф Ламберт, граф Лідерса, вибір яких не був вдалим.
У 1861-1862 рр.. на територіях колишньої Речі Посполитої, що відійшли до Росії, посилилися вимоги аграрних реформ, демократизації та незалежності. Радикальнідемократичні і патріотичні угруповання (так звані «червоні») виступали за відкриту збройну боротьбу і готували повстання. Початок підготовки до повстання приурочують звичайно до 1859 року, так як війна Франції з Австрією подала полякам нібито надію, що після Італії Наполеон III захоче звільнити і Польщу. Безсумнівно, однак, що перший напад до організації повстання відноситься ще до 1857 року, що збігалося з підставою Сільськогосподарського товариства, очолюваного графом Анджеєм Замойським і поверненням з Сибіру в силу амністії засланців поляків.
Наприкінці 1862 конспіративна організація, що готувала повстання, охоплювала близько 20-25 тисяч членів і планувала збройне повстання на весну 1863. З літа 1862 змовою керував Центральний національний комітет (ЦНК, _pl. Centralny Komitet Narodowy), заснований у жовтні 1861 на чолі з генералом ЯрославомДомбровським. Повсюдно організувалися революційні гуртки за системою трійок, які в сукупності повинні були скласти величезний і тісно згуртований організм. Кожен рядовий член гуртка знав тільки двох учасників і десятника, чим значно утруднялося розкриття змови.
Більш помірковані угрупування «білих» об'єднували аристократію, поміщиків, заможне міщанство. Програма «білих» відрізнялася від програми «червоних» головним чином тим, що звільнення селян від кріпацтва передбачало високі компенсації, національно-визвольне повстання відкладалося на віддалений термін.
Заворушення
Початок заворушень відноситься до періоду намісництва князя Горчакова. Першої відкритої маніфестацією вважають звичайно відбулися 10 липня 1860 урочистий похорон вдови генерала Совинського, загиблого при захисті Варшави під час повстання 1830-1831 років. Самі похорони пройшли спокійно, але після них польськістуденти і міська біднота вирушили на сусіднє православний цвинтар, де стали плювати на могили і рвати посаджені там квіти.
Почалася кампанія проти розваг: у будинках, де проводились бали, вибивали стекла, з'являлися в дорогих нарядах жінкам хлопчаки різали сукні. З магазинів зривали вивіски, написані російською мовою і на будь-якому іншому мовою, крім польського. Росіяни жителі Варшави були завалені листами з погрозами.
Більш значні були маніфестації, якими були ознаменовані річниця першого повстання (17 листопада) і особливо річниця Гроховського битви (25 лютого 1861). OldStyleDate | 27 | лютого | 1861 | 15 | лютого під час чергової демонстрації при зіткненні військ з натовпом було вбито 5 чол.
Спочатку уряд сподівався оселити порядок примирної політикою та реформами. У березні було розпущено Сільськогосподарське товариство, яке стало центром збору радикалів. 14 (26) березня вийшов указ Олександра II про відновлення Державної ради Царства Польського і установі органів самоврядування у Польщі. OldStyleDate | 14 | жовтня | 1861 | 2 | жовтня новий намісник Ламберт, який вступив на цю посаду після смерті Горчакова, оголосив у Царстві Польському стан облоги. Проте вже через два місяці Ламберт подав у відставку, після того як у нього стався конфлікт з генералом Герштенцвейгом, у результаті якого той застрелився.
На посаду намісника був призначений генерал Лідерса. У червні 1862 на нього було скоєно замах. У той час як він прогулювався в парку, невідомий вистрілив в нього ззаду з пістолета. Куля пробила йому шию, щелепу і щоку, але Лідерса залишився живий.
Після цього намісником царства польського був призначений великий князь Костянтин Миколайович, людина користувався довірою імператора і ліберальноналаштований. Маркіз Велепольскій був призначений при ньому начальником цивільної частини в царстві і віце-головою державної ради. Однак незабаром після приїзду Костянтина Миколайовича до Варшави на нього було скоєно замах. Кравець-підмайстер Людовик Ярошинський вистрілив у нього впритул з пістолета ввечері OldStyleDate | 4 | липня | 1862 | 21 | червня, коли він виходив з театру, проте він був тільки легко поранений.
Було два замахи і на Велепольского (26 липня і 3 серпня).
Рекрутский набір
Очолював адміністрацію в Царстві Польському маркіз Олександр Велепольскій знав про що набирали силу національно-визвольних і реформаторських рухах і, розраховуючи на союз з «білими» і умиротворення громадськості, провів ряд ліберальних реформ (заміна панщини чиншем, рівноправність євреїв, перетворення в школі). З іншого боку, для того, щоб ізолювати молодь і ліквідувати кадри повстанської організації, він виступив ініціатором рекрутського набору в січні 1863. З метою ізолювати небезпечні елементи до списків було включено 12 тисяч осіб, підозрюваних у приналежності до патріотичним організаціям.
Початок повстання
Оголошення рекрутського набору послужило сигналом до відкритого повстання, яке тривало 16 місяців. Ухилились від набору вийшли з Варшави та склали перші повстанські загони.
Загальне завідування повстанням взяло на себе так зване тимчасове національний уряд, преобразовавшееся з Центрального народного комітету. До складу ржонда увійшли голова Бобровський та члени Авейде, Майковскій, ксьондз Мікошевскій і Яновський (перший склад). Уряд, очолюваний Стефаном Бобровський, видало маніфест і декрети, які виголошували селян власниками їхніх наділів при подальшій компенсації поміщикам за рахунок держави і гарантували безземельним учасникам повстання невеликий земельний наділ з національних фондів.
Днем збройного повстання призначено було 10 (22) січня. У цей день в різних місцях окремі загони зробили збройні напади на російські гарнізони; всіх нападів налічують близько 15 (більші - у Плоцьку, Кельцах, Луків, Курів, МСТ. Ломазів і Россош). Внаслідок поганого озброєння польських загонів і розрізненості дій ці перші сутички були незначні. Російським військам був наказ стягнути до найважливіші стратегічні пункти; пізніше це розпорядження було скасовано і начальникам окремих загонів надано було поступати згідно з місцевими умовами.
27 січня (8 лютого) 1863 в Петербурзі була підписана Конвенція Альвенслебена - угода між Росією і Пруссією про взаємну допомогу проти польських повстанців.
Партизанська війна
Тим часом почали з'являтися в безлічі нові повстанські загони, а старі не переставали поповнюватися; повстання охоплювало нові райони; в повстанських загонах установлялась правильна військова організація. Було відновлено військовий стан, скасували в кінці 1862 року. Царство Польське було розділено на військові відділи: Плоцький (г.-л. Семек), Люблінський (г.-л. Хрущов), Радомський (г.-л. Ушаков), Калишська (г.-л. Бруннер), Варшавський, і для охорони повідомлень особливі відділи Варшавсько-Віденської, Варшавсько-Бромбергской і Варшавсько-Петербурзької залізниць. Начальникам відділів було надано право судити захоплених зі зброєю в руках польовим військовим судом і приводити у виконання смертні вироки. Військам було наказано зосередитися на самостійні загони з усіх родів військ і вислати рухливі колони для знищення і розсіяння зграй. Загони стягнулися до 20 січня, але ця міра виявилася невдалою; залишили багатоповітових міст і фабричних центрів без військ, а між тим у них розвинулася сильна пропаганда, на заводах припинили роботу і стали виготовляти зброю і формувати банди.
Дії Мерославского
Людвік Мерославскій, зведений паризьким центральним комітетом у звання диктатора, з Познані перейшов кордон у Кржівосондза з секретарем Куржіной і 12 офіцерами-авантюристами різних націй. До них приєдналися 100 чоловік учнівської молоді з Варшави і найближчі дрібні загони повстанців, всього зібралося 400-500 чол. 7 лютого ця група зіткнулася на узліссі Кржівосондзского лісу із загоном полковника Шильдер-Шульднера (3,5 роти, 60 козаків і 50 чол. Прикордонної варти), легко розсіяти цю банду. Мерославскій із залишками банди пішов і 8 лютого з'єднався з Меленецкім в селі Троячек. Зграя зайняла узлісся у Троячека, де і була розбита Шильдер-Шульднером. Мерославскій втік до Парижа.
Дії Лангевіча
Між тим, в цей час здобув популярність Маріан Лангевіч. Побачивши недоліки своєї банди він вирішив зайнятися її організацією і тому пішов у Вонхоцьк в густий ліс, де зібрав і організував більше 3 тис. осіб з 5 гарматами. Радомського виступив 20 січня проти Лангевіча загін г.-м. Марка. 22 січня він зайняв Вонхоцьк, звідки Лангевіч завчасно відступив у Свентокржіжскіе гори. Марк, втративши з ним зіткнення, повернувся 24 січня в Радом. Лангевіч став табором біля села Слупя-Нова і монастиря Святого Хреста. Тут він поповнив банду новими мисливцями. 30 січня Келец проти Лангевіча виступив загін полковника Ченгери і після важкого 40-кілометрового нічного переходу 31 січня атакував і розбив його. Лангевічу, однак, вдалося вислизнути від переслідувань. Не знайшовши підтримки у Сандомирському повіті, Лангевіч відійшов до Малогощ. На шляху до нього приєдналися залишки банд Куровського, Франківського та деяких інших, а в самій Малогощ зграя Езіоранского. Загін Лангевіча дійшов до 5 тисяч. Зранку 12 лютого Лангевічу повідомили, що росіяни наступають з усіх боків. У результаті бою під Малогощ спільної атакою загін Лангевіча був розбитий і розсіяний, втративши 2600 осіб (здебільшого порозбігалися). Відступивши до Пяскова Скалі, замку гр. Мишковского, Лангевіч 20 лютого був вибитий і звідти. 22 він прийшов до Гощі. Дізнавшись про намір російських йти до Гощі з Мехова, Лангевіч 4 лютого дійшов до Хробержа, звідки став йти в Гроховіскі під натиском загону Ченгери. 7 березня він переправився через Ніду і спалив за собою міст. Потім частина повстанців пішла за Віслу, а частина перетнула австрійський кордон. Лангевіч був заарештований австрійцями.
Зміни в Жонд
Вища спостереження за діями окремих загонів знову перейшло до Жонд [2] в новому складі: Оскар Авейде (адміністрація та секретаріат), Кароль Рупрехт (фінанси), Агатон Гіллер, Едвард СІВІНСКІ (преса) і Юзеф Каетан Яновський (військова частина). Новий Жонд народовий, випросивши благословення Папи, встановивконтроль в зборі та витрачання пожертвувань, подбав про видачу повстанцям хорошого озброєння і одягу. Повстання прийняло форму партизанської війни; окремі загони мали декілька успішних сутичок з російськими військами. У той же час Жонд видав декрет про наділення селян землею і призначив князя Владислава Чарторийського головним своїм закордонним агентом (окремі агентури існували у всіх найважливіших європейських містах). Незабаром після прибуття до Варшави графа Берга (24 березня) Жонд знову переформували, причому від старого складу залишилися Авейде і Яновський, а знову увійшли Маєвський (адміністрація і фінанси), Голембергскій (військові справи і закордонні зносини) і Кржемінський (преса). Цей склад організував департаменти для завідування певними галузями справ, заснував перевірочні комісію по розкладці податків, завів народової варту і т. д. Була також думка організувати хоча б невеликий флот, щоб змусити європейські держави, по одному з принципів міжнародного права, визнати Польщу воюючою стороною; але після однієї невдалої спроби ця думка була залишена.
Повстання в Південно-Західному краї
У Південно-Західному краї наприкінці квітня з'явилися зграї у Волинській губернії, що перейшли з Галичини, а потім у Київській губернії, особливо у Васильківському повіті, в маєтку графів Браницьких. У Подільській губернії повстання не було, головним чином внаслідок її безлісся. У Київському окрузі було російських військ до 45 тисяч. Цього виявилося не тільки достатньою для придушення повстання в межах округу, але навіть для допомоги в суміжних частинах Люблінської і Гродненської губерній. Місцеве населення (малороси) прийняло найдіяльнішу участь у винищуванні зграй. Головною і найбільш численною бандою виявилася Ружицького, зосереджені поблизу м. Полонного у Волинській губернії. Після поразок у сс. Миропіль (5 травня) і Миньківці (10-го) залишки банди в ніч на 17-е перейшли в Галичину, де здалися австрійцям. Подальші спроби сильних галицьких банд вторгнутися у Волинську губернію у м. Радзивилів (19 червня) та у Жджар (20 жовтня) закінчилися невдало. Взагалі, повстання було придушене тут швидко. З часу першої появи зграй (26 і 27 квітня) в київській губернії через 8 днів, а у Волинській через 20 днів не залишилося ні одного озброєного повстанця.
Повстання в Північно-Західному краї
Одночасно з появою збройних банд в Царстві почали формуватися зграї і в сусідній Гродненської губернії. У містечка Семятічі зібралася зграя Рогінского чисельністю до 5 тисяч. Після боїв 25 і 26 січня з загоном генерал-лейтенанта Манюкіна (7 рот, 1 сотня, 4 гармати) банди пішли, і деякі з них повернулися в Люблінський відділ. Сам Рогінський потім у Пінську був заарештований селянами.
У лютому з'явилися повстанці у Віленській губернії, а в першій половині березня і в Ковенської. У Вільно приїхав з Петербурга Сераковський, прийняв ім'я Доленга, проголосив себе литовським і ковенської воєводою, сформував собі банду більше 3 тисяч і попрямував зустрічати висадку на берегах Курляндії, яку затіяв центральний комітет, щоб надати значення повстання як воюючої сторони. Однак, пароплав вийшов з авантюристами з Лондона, дістався до Мальме в Швеції, де на нього було накладено секвестр. Загін Сераковського стояв на фільварку Кнебе, серед великого лісу на північ від м. Онікшти, Вількомірський повіту. Дізнавшись про рух російських з боку Вількомиром, повстанці 21 квітня потягнулися до м. Біржі і на шляху посилилися бандами Поневежского і Ново-Олександрійського повітів. 22 квітня в Онікшти прибув Гонецкій (5 1 / 2 роти, ескадрон і 120 козаків). Бажаючи відрізати повстанців від поневежскіх лісів, він висунув майора Мерліна (1 1 / 2 роти, 70 козаків) на д. Шіманци і майора Гільцбаха (2 роти, взвод улан) до м. Субоч; інші 23-го перейшли в Шіманци. 25 квітня Мерлін наздогнав у Медейкі Сераковського (800 осіб), перекинув і почав переслідувати.
Гонецкій з'єднався з Мерліном у Медеек і 26-го о 2 годині дня пішов слідами зграї, яку виявив у д. Гудішкі на міцній лісової позиції, прикритої зліва болотистим струмком, а праворуч впирався в село. Густа ланцюг стрільців займала узлісся; її підкріплювали колони косінеров. Тут у Сераковського зосередилися 3 банди, до 1,5 тисячі. Російські стрілки і спішені козаки, відкривши вогонь, швидко збили передову ланцюг поляків і погнали по болотистому лісі. Повстанці намагалися влаштуватися, але були зовсім розсіяні. Близько 300 людей встигли, проте, приєднатися до перебувала неподалік зграї ксьондза Мацкевича. Втрати росіян: 5 вбитих, 28 поранених.
27 квітня у д. Ворсконішкі після нетривалої перестрілки зграя Мацкевича була збита й кинулася бігти; переслідували 8 верст, майже весь час бігом. Відбитий обоз і багато зброї. Втрати росіян: 9 поранених. Гонецкій повернувся в Медейкі і в той же вечір вислав колону в Попель і далі в Понеделі. Вона захопила до 120 полонених, у тому числі поранений Сераковський і Колишко.
Між тим Гільцбах 25 квітня рушив на Вобольнікі, але зграя в 500 чоловік встигла відступити на північний схід, Гільцбах 26 квітня наздогнав її у мизи Говенішкі і розсіяв, втративши 1 вбитого і 1 пораненого. 28 квітня весь загін Гонецкого рушив кількома колонами назад у Онікшти. Пройдена їм частину Вількомірський повіту була зовсім очищена від повстанців.
У квітні і травні повстання в Ковенської губернії, за сприяння католицького духовенства і польських поміщиків, прийняло широкі розміри. У першій половині квітня здалися невеликі банди в Мінській губернії (Траугутта і Свенторжецкого), а потім у губерніях Вітебської і Могильовської. 13 квітня у м. Креславка (поблизу Двінська, Вітебської губернії) зграя з місцевих поміщиків, під начальством Плятера і Міля, напала на російську транспорт зі зброєю. Напад було відбито.
У Віленському окрузі було близько 60 тисяч військ, знадобилися підкріплення, які почали прибувати з лютого. Головна маса підійшла в квітні і травні, а в серпні були сформовані з резервних батальйонів 6 піхотних дивізій (26-31-а). М. М. Муравйов, призначений до Вільно генерал-губернатором замість Назимова, прибув 14 травня. Ряд енергійних, послідовних і добре обміркованих заходів швидко упокорив відкрите повстання. В кінці червня дії військ Віленського округу обмежувалися походами за незначними партіями повстанців, що ретельно приховується від переслідування.
Закінчення повстання
Розпал військових дій падає на літо 1863 р. Окремих зіткнень, за офіційними повідомленнями, було в 1863 р. - 547, в 1864 р. - 84, всього 631. Незважаючи на окремі невдачі, загальна перевага залишився на боці російських військ. 11 лютого 1864 р. розсіяний останній більш великий загін (Босака); остання група (ксьондза Бжуска) проіснувала до половини квітня 1864 р. Кількість російських військ у краї доходило (у червні 1863 р.) До 164 тис. 24 липня (5 серпня) страчені були члени Жонд останнього складу (Траугутта, Краєвський, Точінскій і Єзьоранського). Останні політичні страти пішли в лютому 1865 року. За військовим послужним списками початок кампанії показано 5 січня 1863 р., Закінчення - 1 травня 1864 р. (Для Серпневій губ. - 23 листопада). У Литві маніфестаціонний період повстання, притім у набагато менш різкій формі, розпочався дещо пізніше, ніж у Царстві Польському (у Вільні - у травні 1861 р.). 8 лютого 1863 Віленська та Гродненська губернія оголошені були генерал-губернатором Назимова на військовому положенні.
За офіційними даними, заколотники втратили близько 30 тис. чол. Втрата російських визначається в 3343 чол. (З них 2169 чол. Поранених). Повішених повстанцями налічують близько 2 тис. чол. Всі ці цифри - вкрай неточні і спірні. Після 1863 р., Як і після 1831 р., Безліч поляків переселилося за кордон. Ці емігранти нової формації деякий час продовжували діяльність в дусі старої еміграції, але в набагато менших розмірах; скоро ця діяльність майже затихає.
Висновок
Повстання прискорило проведення селянської реформи, при цьому на більш вигідних для селян умовах, ніж в решті Росії. Влада вжили заходів з розвитку початкової школи в Литві та Білорусі, розраховуючи, що просвіта селянства в російській православному дусі спричинить політико-культурну переорієнтацію населення.
За причетність до повстання було страчено 396 чоловік; 18672 було вислано до Сибіру (частина з них згодом підняла Навколобайкальська повстання 1866 року). Масові репресії торкнулися сім'ї причетних до повстання, що висилаються в центральні губернії Росії. Крім того, в Литві та Білорусі було заборонено займатидержавні посади (зокрема, вчителів у школах і гімназіях) особам католицького віросповідання, тому поляки і литовці змушені були влаштуватися в центральних губерніях Росії. Серед нащадків таких засланців і переселенців - композитор Дмитро Шостакович і письменник Олександр Грін.
У 1864 Михайло Муравйов, генерал-губернатор Литви, ввів заборону на використання латинського алфавіту і друковані тексти на литовською мовою. Литовськікниги продовжували друкуватися за кордоном, у Східній Пруссії і в Сполучених Штатах Америки. Що ввозяться в країну, незважаючи на суворі судові вироки, книги допомагали зростанню національного почуття, що в 1904 призвело до скасування заборони.
У 1915-1918 роках Королівство Польське окуповано військами Німеччини та Австро-Угорщини. Перемога Жовтневої революції в Росії створила передумови для незалежності Польщі. Радянський уряд анулював в серпні 1918 року договори царського уряду про розділи Польщі.
У листопаді 1918 року в багатьох промислових центрах незалежної Польщі утворилися Ради робітничих депутатів, у грудні 1918 року заснована КП Польщі (КПП). Однак влада в Польщі захопили буржуазія і поміщики, що розв'язали в 1920 році війну з Радянською Росією. За Ризьким мирним договором 1921 року західна частина українських та білоруських земель підпала під владу Польщі. Потсдамська конференція 1945 року встановила західний кордон Польщі по рр.. Одра і Ниса-Лужицька.

Дата добавления: 2015-05-22