Риси югославської моделі соціалізму

Однопартійна система. Абсолютний авторитет і влада Й.Б.Тіто.

Самоврядування трудових колективів.

Розподіл функцій партійного і державного апаратів.

Існування дрібної приватної власності.

Приватна власність на землю. Добровільність при проведенні кооперації.

Регульований ринок.

Орієнтація виробництва на експорт.

Ліберальний режим в`їзду і виїзду з країни.

Після смерті Сталіна нове радянське керівництво нормалізувало відносини з Югославією. Але вони будувались на інших основах ніж з іншими соціалістичними державами. Югославія не стала членом ОВД і РЕВ. Навпаки, вона стала ініціатором створення "руху неприєднання". Вона засудила радянську інтервенцію в Чехословаччину (1968) і Афганістан (1979-1988), але підтримала інтервенцію в Угорщину (1956).

КПРС у свою чергу продовжувала звинувачувати югославських комуністів у ревізіонізмі, що навіть було закріплено у Програмі КПРС (1961).

Не зважаючи на свої особливості, Югославія у 70-80-ті рр. зіткнулась з тими ж труднощами, що і інші соціалістичні країни.

Економічні труднощі були викликані відсутністю загальнонаціонального ринку, що в умовах історично усталених відмінностей між різними регіонами країни приводило до замкнення республік у межах своїх кордонів і до самозабезпечення. А це не могло не породити розбіжності у поглядах на подальші шляхи розвитку Югославії.

З 70-х р. темпи економічного розвитку неухильно зменшуються. Рівень безробіття досяг 1 млн. чол. Приблизно стільки же громадян перебувало за межами держави на тимчасових роботах, головним чином у ФРН. Заборгованість країни досягла 20 млрд. дол.

Поглибленню кризи також сприяла і політична система Югославії, яка ґрунтувалась на Конституції 1974 р. Децентралізація економіки, послаблення ролі партії і система розв`язання спільних питань шляхом взаємних домовленостей сприяло посиленню ролі республік і, відповідно, формуванню місцевих республіканських етнічних політичних еліт. Для скріплення єдності держави не допомогло і домінування сербів у державних структурах.

Й.Броз-Тіто, який займав з 1974 р. пост президента СФРЮ і Голови ЦК СКЮ "без обмеження строку мандату", завдяки своєму авторитету і величезній владі, зосередженій в його руках, зміцнював єдність Югославії.

4. Криза Югославської федерації та її розпад

Після смерті Тіто у 1980 р., коли місце президента зайняв колективний орган – Президіум, в якому була представлена кожна республіка, в країні посилились відцентрові тенденції. Криза тоталітарного соціалізму в Югославії прийняла форму міжнаціональних конфліктів. Центральний уряд неухильно втрачав контроль над ситуацією в країні. Поштовхом до кризи югославської федерації стали події в Косово 1981 р. Албанці, які на початок 80-х років складали 80% населення автономного краю, вимагали надання краю статусу республіки. У Белграді демонстрації албанців були сприйняті, як спробу відірвати край від Сербії і приєднати до Албанії. Демонстрації албанців були розігнані воєнною силою, але з того часу край став постійним джерелом напруги. Відносний порядок в краї підтримувався лише армією і поліцією.

Події в Косово привели до розколу громадської думки в країні і до активізації політичної активності населення. Хвиля націоналізму (великосербського, хорватського, албанського, словенського тощо) охопила країну.

На цій хвилі відбулись зрушення у свідомості населення і стала домінувати думка, що з кризи можна вийти шляхом утворення окремих національних держав.

Ініціатором політичної активності стала Сербська академія наук і мистецтв. Яка у спеціальному меморандумі звинуватила комуністичний режим в Югославії у 45-річній антисербській політиці. Перебудова, що почалася в СРСР, теж підірвала позиції комуністів в Югославії. У такому становищі лідер Союзу комуністів Сербії Слободан Мілошевич доклав усіх зусиль, щоб виставити свою партію в ролі головного захисника сербського населення Косово. Це йому вдалося. На хвилі злету популярності наприкінці 1988 р. С.Мілошевич зумів змінити керівництво у Воєводині, Чорногорії, Боснії і Герцеговині на своїх ставлеників. Проте спроба теж саме зробити в Словенії закінчилася повним провалом. Словенці почали утверджуватися в думці про остаточний розрив з федерацією.

Крім національної проблеми югославському керівництву доводилося розв`язувати проблеми породжені глибокою економічною кризою. На кінець 1985 р. безробіття складало 15%, інфляція – 100% (у 1989 р. – 3000%), зовнішній борг складав – 19 млрд. дол. (1989 р. – 21 млрд. дол.). На його обслуговування витрачалося до 40% усіх валютних доходів держави. Проте попервах керівництво Югославії замість кардинальних соціально-економічних реформ запропонувало програму «стабілізація», яка, звичайно, не виконувалася. Зрештою пошук шляхів виходу з кризи привів до необхідності проведення на той час економічних, політичних реформ, та реформ Союзу Комуністів Югославії (СКЮ).

У грудні 1989 р. в країні почалось проведення економічних реформ, автором яких був А.Маркович. Першим пунктом якої стало подолання інфляції і перетворення динара (грошова одиниця) у конвертовану валюту, що з успіхом було зроблено на початку 1990 р. Також вдалося зменшити зовнішній борг до 16 млдр дол. Але процес подальших економічних реформ був перерваний розпадом Югославії.

Дата добавления: 2015-05-22