Постмодернізм як стан сучасного філософського знання

Сам термін «постмодерн» з'явився ще у 60-ті роки минулого століття для позначення новацій в архітектурі, літературі й мистецтві, а також у технологічній, соціально-економічній, політичній сферах.

Філософський статус поняття «постмодернізм» отримує з 1979 р., коли у світ вийшла праця Жана-Франсуа Ліотара «Стан постмодерну: доповідь про знання». На думку філософа, сучасність можна характеризувати як постсучасність, період кризи так званих метанаративів — великих систем історії, ідеології, на­уки, політики, мистецтва тощо. Метанаратив, за Ж.-Ф. Ліотаром, характеризується чотирма рисами: 1) він не допускає сумніву у власній легітимності; 2) претендує на універсальну значущість; 3) свою форму отримує лише у філософії; 4) виступає критерієм для істинності наукового знання. Тобто, постмодерн фіксує про­вал філософської стратегії Просвітництва, викриваючи його на­сильницький статус як сукупності метанаративів, що нав'язували свою істинність.

Своїм корінням філософський постмодернізм йде до філосо­фії Ф. Ніцше, феноменології, (пост)структуралізму. Здійснюючи рефлексію над сучасним, можна сказати, що постмодерн — стан сучасної культури, що розгортається «після часу» в ситуації за­вершеності і «кінця історії» (Ф. Фукуяма). Через це постмодер­нізм відмовляється від лінійної концепції часу, що виражається в постмодерністському концепті постісторії. У ньому розуміння минулого як ланцюга подій, пов'язаних каузальними зв'язками, замінюється установкою на інтерпретаційну плюральність наративом історії, постмодернізм відмовляється від «логіки історії»; наративна історія означає, що рефлексія над минулим — це за­вжди оповідь, організована ззовні оповідачем (наратором) через нав'язаний сюжет, тому історія, як теоретична дисципліна, є ана­лізом цих сюжетів.

З ідеї постісторії випливає постмодерністська ідея зворотної апокаліптичності: передчуття майбутнього, його експлуатація за­ради панування метанаративів замінюється відчуттям «кінця» — ідеології, політики, філософії, історії тощо.

Філософський постмодернізм позиціонує себе як постфілософія: вона відмовляється від диференціації філософського знання на гносеологію, онтологію тощо, фіксуючи принципову неможли­вість нині побудови метафізики як такої. Відмова від метафізи­ки прослідковується й у критиці ідеї бінарних опозицій (суб'єкт/об'єкт, чоловіче/жіноче тощо). У класичній філософії йдеться не про мирне їх співіснування, а про насильницьку ієрархію, де одна протилежність підкорює іншу, що є неприпустимим у сучасному культурному просторі ненасильства та плюральності. Крім цього, бінаризм принципово неможливий у культурному просторі постмодерну, адже останній розуміється як текст; у ньому суб'єкт та об'єкт із самого початку розчинені один в одному — людина як сій культурних мов занурена в мовне (текстуальне) середовище.

Суще розуміється постмодернізмом як хаос становлення, як різома (від фр. — кореневище) (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі). Відмінність різоми від дерева полягає в тому, що стеблина може куди завгодно, ризома нелінійна, а джерелом трансформації ступає іманентна нестабільність, тому середовище різоми є самоорганізованим — синергетичним. Різома — принципово відкрите середовище, в якої немає ні початку, ні кінця, лише середина, з якої виходить множина рівнозначних виходів, що також розгалужуються до нескінченності.

Важливим концептом філософського постмодернізму виступає ідея інтертекстуальності, згідно з якою продукт творчості може бути інтерпретований не як оригінальний твір, а як конструкція цитат (X. Борхес — «Вавилонська бібліотека»). У цьому контексті народжується ідея «смерті Автора» (Р. Барт).

Теза про «смерть Автора» тісно пов'язана з переосмисленням феномену іронії: неможливість первозданності та оригінальності в творчості (ще один пов'язаний із цим концепт — концепт dejavu: установка на переживання культурного стану, в якому виключається претензія на новизну, що спостерігаємо у принципі «завжди вже» Ж. Дерріда); постмодернізм визнає минуле, і його не можна знищити, то його потрібно переглянути іронічно. Це означає: на противагу епосі модерну (епосі серйозності), де вимагалося називати речі своїми іменами, постмодернізм керує лозунгом іронії — називати речі протилежними іменами. Через це символом постмодерністського стилю стають «лапки». Чи ставляться вони реально, чи автор має їх на увазі, упізнає читач цитату чи ні — все це задає в постмодернізмові безмежну свободу мовних ігор у полі культурних смислів, де неможливе домінування одного з них. Через це іронія та гра як її здійснення виступають як форма відношення до світу, що дає змогу уникнути абсолютизації однієї з версій можливого досвіду і задає реальний простір свободи.

Постмодернізм відмовляється від сегментації темпоральності на минуле, теперішнє і майбутнє. Єдина реальність буття теперішнє, Еон — розуміється як всеохоплююча тотальні даного нам буття. На думку Ж. Дельоза, теперішнє — це все, минуле і майбутнє вказують лише на відносну різницю між дво­ма теперішніми.

Базові поняття модерну та постмодерну

Специфіку постмодерного філософствування можна просте­жити, зіставивши філософію модерну та постмодерну (табл. 1).

Дата добавления: 2015-05-22