Наука як основна форма пізнання

У процесі пізнання людство виробило специфічну сферу духов­но-практичної діяльності, яка за мету ставить отримання істин­ного знання. Це наука. З філософської точки зору вона розгляда­ється в трьох аспектах — як знання, як діяльність та соціальний інститут.

1. Наука — це узагальнена система достовірного знання про закономірності природи, суспільства, мислення, себе самої. Предметом наукового знання виступають закони та факти. За­кон — знання про сталі, повторювані, об'єктивні зв'язки явищ. Факт — елемент реальності, що потребує опису та пояснення.

Особливістю наукового знання є об'єктивність (прагнення до отримання «чистої» істини, вилучення з процесу отримання знань суб'єктивних оцінок, упереджень, заангажованості тощо), теоре­тичність (основою наукового знання виступають поняття), об­ґрунтованість (наукове знання виводиться з попередньо отрима­них знань, воно повинне бути доведене), спростованість (ознака, введена Карлом Поппером; здатність наукового знання до спрос­тування; не є науковим те знання, яке не можна спростувати), специфічна мова (формалізована, строга, точна, однозначна).

2. Наука — висококваліфікована сфера людської діяльності, спрямована на набуття та систематизацію знань. Основні функції:

· пізнавальна — функція опису, пояснення, розуміння та пе­редбачення досліджуваних явищ на основі розкриття законів їх функціонування та розвитку;

· соціокультурна — як сфера культури та суспільного життя наука виступає важливим чинником суспільно-історичного в ці­лому та науково-технічного прогресу зокрема;

· світоглядна — на основі наукової діяльності формується сві­тоглядна установка.

3. Наука — система установ, в яких здійснюється науково-дослідницька діяльність. Цей аспект науки досліджує галузь со­ціології — соціологія науки.

Як і пізнання загалом, наукове має два фундаментальні рів­ні — емпіричний і теоретичний.

На емпіричному рівні переважає досвідне знання на основі чуттєвих даних. Однак чистого емпіричного пізнання не існує: воно так чи інакше контролюється певними теоретичними посту­латами. Водночас отриманий матеріал може суперечити теорії, що вказує на процесуальність отримання істини та недоскона­лість існуючого знання.

До методів емпіричного пізнання належать спостереження (свідоме цілеспрямоване сприйняття досліджуваних явищ для їх опису та виміру), порівняння (вияв спільних та відмінних рис у досліджуваних явищах), експеримент (цілеспрямоване, активне втручання в протікання досліджуваного явища чи процесу; від­творення його в спеціально створених та контрольованих умовах).

Ці методи широко застосовуються в медицині. Так, метод на­турального спостереження, об'єктом якого можуть бути хворі, що перебувають на лікуванні, різноманітні об'єкти навколишнього се­редовища, мікроорганізми, тканини живого організму, продукти виділення; також застосовуються різноманітні методики конкрет­ного спостереження (мікроскопія, біохімічні, гематологічні та ін.). Медичний (медико-біологічний) експеримент — вид наукової ді­яльності, що застосовується на біологічних об'єктах для відкриття об'єктивних законів виникнення, перебігу та завершення захворю­вання. До експериментальних досліджень також належать клініч­ні випробування засобів та способів надання медичної допомоги.

Прагнучи істинного знання, теоретичне пізнання користуєть­ся такими методами: формалізація (відображення змісту знання в знаково-символічному вигляді); аксіоматичний (побудова теорій на аксіомах — положеннях, що не потребують доведення); гіпотетико-дедуктивний (виведення висновків та гіпотез, істиннісне значення яких невідоме та має вірогіднісний характер). Для теоре­тичного пізнання важливу роль відіграють загальнологічні мето­ди абстрагування (відхід від певних якостей та відношень речей, розгляд їх окремо один від одного в «чистому» вигляді), ідеаліза­ція (процес конструювання суто мислительних моделей, що мають прототип у реальності), аналіз та синтез (роз'єднання досліджу­ваного об'єкта на частини та поєднання їх в систему), індукція та дедукція (рух пізнання від окремого до загального, і навпаки).

Структурними компонентами теоретичного пізнання є про­блема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побудови й роз­витку знання.

Проблема — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання, знання про незнання. На думку К. Поппера, наука починається не зі спостережень, а саме з проблем, її розвиток є переходом від одних проблем до інших. Проблеми можуть поставати внаслідок суперечності теорії та емпі­ричного факту або ж унаслідок зіткнення двох теорій. Розв'язання певної проблеми має своїм результатом висунення гіпотези.

Гіпотеза — знання з невизначеним ступенем істинності, яке потребує перевірки та обґрунтування. Якщо гіпотеза доводиться, то вона перетворюється на теорію, якщо ж ні — ця гіпотеза відки­дається та формується нова.

Теорія — найрозвинутіша форма наукового знання, яка дає ці­лісне, системне відображення закономірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності. Теоріями є класична механіка І. Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, теорія відносності А. Ейнштейна, теорія систем, що самоорганізовуються (синергетика) тощо.

На думку К. Поппера, теорія повинна відповідати двом вимо­гам: несуперечливості (не мати взаємовиключні положення) та спростовності (відкритості для експериментальної перевірки). У су­часній методології науки розрізняють такі головні елементи теорії:

¾ вихідні засади — фундаментальні поняття, принципи, за­кони, аксіоми;

¾ ідеалізований об'єкт — абстрактна модель істотних якостей та зв'язків, речей та явищ, що вивчаються;

¾ логіка теорії, націлена на з'ясування структури та зміни знання;

¾ сукупність законів і тверджень, виведених із засад певної теорії відповідно до певних принципів.

Дата добавления: 2015-05-22