Людина як предмет філософського осмислення. Особливості медичної антропологи

Філософська антропологія

12.1. Людина як предмет філософського осмислення. Особливості медичної антропології.

12.2. Людина як біосоціальна істота. Поняття і типи особистості.

12.3. Проблема сенсу життя, смерті і безсмертя в контексті медицини та філософії.

Головним питанням філософії, яке сумує всі існуючі та водночас розгортає їх в полі філософського запитування, зрештою є: «Що таке людина?» Сама філософія як феномен культури, особлива форма знання неможлива поза антропологічною тематикою. Че­рез це парадоксальним виглядає той факт, що лише у XX ст. була зроблена спроба систематизувати і виробити єдину систему філо­софського знання про людину. Звісно, антропологічна проблема­тика піднімалась і в попередні епохи, однак сьогодні як ніколи, за висловом М. Шелера, людина не була настільки проблематичною.

Образи людини в історії думки. Уявлення про людину, її місце у світі змінювались неодноразово впродовж історії думки.

В античному світорозумінні людина — передусім частинка космосу — гармонійно впорядкованого цілого, вона не має особли­вого привілейованого статусу. Через це людина не виділяє себе зі світу, органічно вписуючись в його порядок. Людина виступає як «згусток» світу — мікрокосм у макрокосмі (звідси й античний заклик «Впізнай самого себе»). Тому антична думка не знає інди­віда — автономної незалежної антропологічної одиниці; людина античності — продовження клану, суспільної, інтелектуальної групи, одиниця полісу (міста-держави), основна сфера її існуван­ня — публічність.

Антропологізація філософії софістами та Сократом, соціально-економічні зміни, розвиток науки та філософії призвели до все більшого дистанціювання людини та світу, звільнення першої від обов'язку полісу, родових та станових вуз. Виникнення християн­ства підвело риску під античним розумінням людини і заклало основи нового філософського образу людини.

У середньовічному розумінні людина — передусім істота грі­ховна, яка усвідомила свою гріховність. Тобто вона володіє свобо­дою волі, оскільки гріх може вчинити лише вільна людина. Через зв'язок із надприроднім Богом вона звільняється від зв'язків земно­го, усе більше замикаючись у собі, ізолюючись від світу. Тому саме християнство дає думці образ індивіда — неподільної замкнутої одиниці, незалежної від космосу, однак залежної від Бога, яка во­лодіє свободою бути чи не бути собою (обирати між благом та злом). Наявність душі, яку треба врятувати, призводить до розриву все­редині людського єства — антична людина єдина в своїй психофі­зіологічній унікальності; людина ж Середньовіччя виношує єдину мету — звільнити безсмертну душу з в'язниці плоті. Будучи єдиною істотою, здатною до спасіння, середньовічна людина утверджується в своїй унікальності в системі живого; тепер вона — обрана істота.

Ідея надприродного Бога, з яким пов'язує себе людина узами любові, усе більше утверджує думку про всесильність людини. Народжується антропологічний образ доби Відродження.

Людина доби Відродження — насамперед, титан. Створена за образом та подобою Бога, вона може стати божеством, або ж демо­ном, або ж і тим і іншим. Звідси герої з одного боку геніальні, з іншого боку — жорстокі та ниці (Леонардо да Вінчі, Чезаре Борджіа). Звідси й обожнювання творчості і митців; саме тому наро­джується утопічна думка (Т. Мор, Т. Кампанелла).

Цей антропологічний образ є перехідним до розуміння філосо­фією людини в Новий Час.

Людина Нового Часу — центр світоустрою. Маючи здатність перетворення і підкорення природи, людина поступово звільня­ється від залежності від Бога, постулюючи необмеженість влас­них пізнавальних та практичних можливостей (оптимізм філосо­фії Просвітництва). Людина Нового Часу — це мислячий суб'єкт, через і для якого розгортається буття, це центр зосередження іс­нуючого. Саме така філософема сформувала ідеологію гуманізму. Людина тепер — остаточно автономна, самодостатня сутність (осо­бистість), вища цінність існуючого. Народжується так званий фаустівський тип — мислячий суб'єкт, озброєний науковими зна­ннями, що прагне відкрити останні таємниці світоустрою заради утвердження власного панування. Звідси й антропологічний та загальносвітоглядний оптимізм епохи Нового Часу.

Історія ж повернулася інакше — просвітницькі проекти по­родили диктатури та соціальні конфлікти, новочасна парадигма думки породила дві світові війни. Під час та після них поширю­ється антропологічний песимізм, що межував з фаталізмом: люди­на — найгірша з усіх тварин, мета якої — знищення всього живого.

Не витримавши тягаря відповідальності за історію Нового Часу, епоха постмодерну відмовилась від ідеї суб'єкта як цен­тральної категорії філософії модерну. Ця інтенція реалізовується в ідеї «смерті суб'єкта», «смерті людини», «кінця історії». Людина замінюється на постлюдину. Постлюдина — істота не індивіду­альна, а дивідуальна — подільна до нескінченності, позбавлена традиційних форм ідентичності (національність, релігія, стать, професія). Досягнення науки та медицини дистанціюють її від переживань реального життя, передусім від переживань власно­го тіла — людина перетворюється на кіборга (пластична хірургія, вдосконалення геному людини, протези, що досконаліші за части­ни тіла тощо). Постлюдина — це транссексуальний андрогін без батьківщини, що не може нічого про себе розповісти, бо розповідь можлива за наявності пам'яті, що конструює нашу ідентичність. Немає ідентичності — немає пам'яті.

Ця антропологічна колізія і стала причиною загострення фі­лософських суперечок навколо людини як абсолютно унікальної та специфічної істоти.

Унікальність людського буття. Звертаючись до розуміння людини, філософія акцентує увагу на деяких фундаментальних характеристиках, що вказують на унікальність людини та її ста­новище в світі. У найзагальнішому можна виділити такі характе­ристики:

animal rationale — людина як розумна тварина; це єдина жива істота, що не володіє вродженими механізмами пристосу­вання до навколишнього середовища, компенсуючи цю відсут­ність наявністю розуму;

animal politicus — людина публічна істота, що включена в систему співіснування з іншими та обмежена неможливістю ізо­льованого існування поза колективом (родом, племенем, кланом, суспільством тощо);

homo lingualis — вирішальна характеристика людини — здат­ність виробляти систему передачі інформації та вираження емо­цій — мову. Мова відрізняє людину від інших живих істот та дозво­ляє здійснитися їй у світі. Філософія наголошує на тому, що людина нездійсненна без мови, мова — «домівка буття» (М. Гайдеггер);

homo symbolicus — людина — істота, здатна до вироблення символів та існування в світі символічного, який для неї виступає реальним — міф, мистецтво, мова, логіка (Е. Кассірер);

homo Indens — людина, що грається. Будучи виділеною з біо­логічного середовища, людина створює штучне середовище свого існування, розмічуючи його правилами та нормами. У цьому кон­тексті все людське постає як гра; усі сфери людського життя про­сякнуті грою та є ігровими за своєю суттю (Й. Хейзінга);

homo faber — людина — істота, здатна виробляти знаряддя праці на основі цілеспрямованої діяльності; це істота, що перед­усім виробляє та перетворює.

Отже, можна зробити висновок, що всі ці характеристики ма­ють на увазі фундаментальну рису існування людини — відкри­тість. Невипадково М. Гайдеггер стверджував, що людина є «про­світом у бутті», а Ж.-П. Сартр говорив про здатність заперечення, деструкції як суто людської здатності (людина — єдина істота, що здатна сказати «ні», істота, що балансує на межі буття та небуття). Саме відкритість дозволяє людині бути; у цьому смислі людина не є, а завжди стає; вона ніколи не рівна сама собі, а прагне бути тим, ким вона не є, там, де її немає. Людина — істота утопічна, що не може бути зведена до жодної з характеристик як до вирішальної. У цьому проявляється її не-сутнісність, відкритість Ніщо.

Особливості медичної антропології. Природничо-наукова та медична антропологія визначає місце людини в царстві живих істот та вивчає її тілесну організацію, якою відрізняється від реш­ти. Як галузь науки вона сформувалась у 20-х pp. XX ст. Одним зі своїх завдань медична антропологія бачила можливість вироб­лення синтетичного погляду на людину, долаючи християнсько-картезіанський дуалізм та антагонізм тіла і душі. Так, відомий німецький психолог і психіатр Ернст Кречмер (1888—1964) ство­рив учення про співвідношення психічних властивостей людини з конституцією її організму. Він порушив проблему зв'язку між соматичною будовою та психічною природою особистості.

До предмета медичної антропології належать міждисциплі­нарні дослідження на стикові багатьох антропологічних наук: загальної антропології, етнографії, клініки, анатомії та фізіоло­гії, медичної генетики, психології та психіатрії, медичної соціо­логії тощо. Центральними проблемами цієї науки стає валеологія (вчення про здоровий спосіб життя), взаємозв'язок різноманітних наук про людину з практичною медициною.

У сучасній медичній антропології дослідники виділяють два протилежні підходи — компенсуючу і конституюючу антрополо­гію. Представники першої прагнуть створити так звану об'єктивну медицину, залучаючи до її складу біологію, психологію, соціоло­гію. Представники другого напряму розробляють загальну сис­тему природничо-наукової медицини як медичного вчення про сутність хвороби. Сюди належать проблеми походження людини (антропогенезу), взаємозв'язку біопсихосоціальних структур лю­дини, фактори життєстійкості людини та популяції, збереження генофонду людини.

Однією з проблем сучасної філософської та біомедичної антро­пології є клонування, необхідне для вирішення деяких питань біо­логії та медицини (клонування людини визнане неприйнятним, таким, що суперечить основам людської моралі — рішення ВООЗ від 1997 р.). Така думка виглядає закономірною з точки зору бан­крутства ідеї євгеніки (вчення про селекцію людей, покращення їх тілесно-душевного стану через вдосконалення генів шляхом клонування та виведення раси «надлюдей»). Ця ідея була одним з основних наріжних каменів ідеології нацистської Німеччини.

Важливим напрямом дослідження медичної антропології є загальна теорія інформації. Будь-яка клітина несе в собі повну інформацію (генофонд) і виробляє певні інформаційні сигнали, що впливають на її оточення. Саме на основі досліджень у цій галузі виникла генна інженерія. Спеціалісти прагнуть розкрити, яким чином природі вдається розмістити в молекулі ДНК таку кількість інформації. А для практичної медицини важливим є ро­зуміння хвороби як інформаційного збою організму.

Усе більшого застосування в медичній антропології отримує синергетика — теорія самоорганізації складних систем. Синерге­тика по-новому розглядає взаємодію людини та навколишнього середовища: не у відносинах підкорення/панування, а як взаємо­дію єдиного організму. Людина — це унікальна система, що са-моорганізовується, в якій взаємодіють усі її елементи, що знову ж таки повертає нас до психосоматичного підходу і синтетичного погляду на людину. Наприклад, депресія здатна послабити іму­нітет, любов, навпаки, посилити. Нещастя, відчай, пригніченість підвищують загрозу інфаркту, раку. Синергетика наголошує на тому, що неможливо ізолювати біологію від психології і навпаки.

Дата добавления: 2015-05-22