Медицина Стародавньої Індії та Китаю

Від стародавніх часів до XIX ст.

Історія становлення та розвитку медицини

ДОДАТОК.

1 Медицина Стародавньої Індії та Китаю.

2 Становлення та розвиток античної медицини.

3 Медицина доби Середньовіччя та Відродження.

4 Медицина в епоху Нового Часу.

Основним джерелом індійської медицини виступає ведична літе­ратура, в якій загалом знаходяться дані з 27 наук. Найважли­вішими письмовими джерелами, що стосуються медицини, були Аюрведа і Самхітас. В Аюрведі, що була складена близько 5 тис. років тому, викладено такі ідеї.

Особливий статус лікаря — його вважають цілителем душі. Основна мета — пробудження в людині божественної природи. Тому особлива увага приділяється духовному здоров'ю, що має ба­зуватися на психічній конституції людини, яка визначається за трьома факторами (гунами):

1. Сатва (ясність) — гармотйна природа, прагнення до ріїшо-ваги, споюй розуму.

2. Раджас (розсіяність) — здоров'я має залежати не лише від ліїсаря, а й від пацієнта, перекладання відповідальності за здоров'я пацієнта на ліїсаря неприпустиме.

3. Тамас (тупість) — схильність до затяжних, хронічних хвороб.

Аюрведа наголошує на тому, що діагностувати і лікувати лю­дину потрібно в цілому, а не конкретну хворобу. Тому в ній знахо­димо точні знання людської анатомії. Деяким з частин людського тіла надається особливе значення (долоні, підошви, пахви). Жит­тєдіяльність організму розглядалась як взаємодія трьох перво-начал: повітря, вогню та води. їхніми носіями в організмі були відповідно прана (життєва енергія, яка пронизує всесвіт, хоч і є невидимою), жовч, слиз.

Хворобу Аюрведа розглядає як результат дисгармонії трьох субстанщй, що діляться на природні — випадкові (рани, отруєн­ня), тілесні, душевні (меланхолія) — та надприродні, які посила­ються богами: проказа, венеричні хвороби тощо.

Крім того, індійська медицина володіла низкою прогресивних практичних методи лікування. Так, в Аюрведі описується метод пульсової діагностики, дослідження психічного стану, спостере­ження за язиком, очами, нігтями, виділеннями. Високі досягнен­ня були і в хірургії: практикувалося каменесічення, видалення грижі, пластичні операції, ринопластика зокрема. Важливе місце займала профілактика хвороб, зокрема, віспи. Для порівняння: в Європі перша вакцина проти віспи відкрита Е. Дженнером лише в 1796 р. Також практикувалась мацерація — розтин тіла.

Основним письмовим джерелом давньокитайської медицини є «Ней-цзин» («Книга про внутрішню людину»). Згідно з ним, лю­дина за своєю природою складається з п'яти космічних елементи?: землі, води, вогню, дерева і повітря. Здоров'я і хворобу організму визначає взаємодія інь (темне, пасивне, жіїїоче, йому відповідає кров) та янь (світле, чоловіче, активне, йому відповідає повітря). Китайська медицина володіла цілим набором терапевтичних прийомів:

· мокса (припалювання хворого місця);

· масаж, особлива гімнастика (іїиітація рухш тварин);

· акупунктура (введення голки в хвору частину тіла). Лікар мав набір з 40 голок, довжиною від 1 до 28 см.

«Ней-цзин» примітна й наявністю базових емпіричних знань про анатоміїо людини. Було уявлення про круговий рух крові, на високому рівні була діагностика (пульсова, огляд язика).

Заслугою китайської медицини є створення першої з відомих в світі фармакопеи (близько 502 р.), що складалася з семи книг і описувала 730 видів лікарських трав.

Дата добавления: 2015-05-22