Проблема особистості і її само свідомості 2 страница

Мова є практичною свідомістю. Мова виникає на певному етапі розвитку предметно-практичної діяльності людства, коли у первісних людей виникла потреба щось сказати один одному. Така потреба породжувалася необхідністю такої організації спільної діяльності, коли накопичений досвід вимагав інформаційного узагальнення та передачі іншим. Тому мова формувалася як вербально-ідеалізована культура, в якій закріплювався суспільний досвід. В цьому аспекті розрізняють мову та мовлення. Мовлення – це моментально актуалізована мова. Момент безпосередньої дії мови як роспредмечування ідеалізованої культури та сплетення його із конкретним аспектом предметно-практичної діяльності і є найважливішою особливістю мовлення як серцевини комунікативного процесу. Мова як категорія бере на себе інформаційну та дієву сторону передачі досвіду практичної діяльності. В мовленні відбувається індивідуалізація загального процесу.Відстежити цей процес індивідуального формування мовлення дає можливість наявних законів опанування дитиною мовленням.

Предмет і зміст діяльності виражає себе в мові як “в безпосередньому бутті мислення”. Але мова не є чистою ідеальністю. Вона є лише формою самовираження ідеального, його вербальним буттям. Тому неопозитивізм, котрий ототожнює мислення (ідеальне) з мовою, з системою термінів та суджень, повторює помилку, про яку вже говорилося. Матеріальне ж дійсно “пересаджується” в людську голову, а не просто в мозок як орган тіла індивіду, по-перше, лише в тому випадку, якщо воно (ідеальне) виражено безпосередньо у загальнозначущих формах мови (які розуміються у широкому сенсі, включаючи мову схем, моделей тощо); по-друге, якщо воно трансформувалося на активну форму діяльності людини з реальним предметом. Отже, предмет виявляється ідеалізованим лише там, де виникла (сформувалась, створена) спроможність активно моделювати його через працю, спираючись на “мову слів та схем”, де сформована спроможність суспільного суб’єкту активно перетворювати слово на справу, а через справу – на інший предмет. Таким чином відбуваються метаморфози: предмет – справа – слово – справа – предмет. Переконання у істинності походження мови з предметно-практичної діяльності людини може зміцнюватися наступним спостереженням – те, що мають передати одна одній тварини може передаватися і без вербального мовлення. В природному стані жодна тварина не страждає від невміння розмовляти, або розуміти людське мовлення. Це тому, що “досвід” тварини обмежується її природною запрограмованістю на певну форму існування і на інші способи існування тварина не здатна.

Абстрактно-логічний рівень свідомості виникає внаслідок утворень перших абстракцій на рівні чуттєвої свідомості. В свою чергу, він має два підрівні: розсудок та розум. З чого складаються ці підрівні і який зміст та закономірності реальності пізнаються ними?

Як компонент свідомості, розсудок є характерним для природознавства. В цьому відношенні його обмеженість зумовлюється обмеженістю виокремлення науки на окремі галузі. Коли ж розсудкові приписується самодостатність, він розкривається як неспроможний дати людині об’єктивне знання про закономірності розвитку об’єктивної реальності. В цьому розумінні розсудок виступає обмеженою формою буденної свідомості. А подолання таких обмеженостей має місце лише у розвитку розуму.

Розум як абстрактно-теоретичне пізнання базується не на формально-логічному, а на діалектичному способі мислення. Отже, методом розуму виступає діалектика. Звідси стає зрозумілим, що на рівні розуму мислить людина, котра всезагальні закони та категорії розвитку (див. Тему “Закони та категорії діалектики”) перетворює на свою суб’єктивну властивість, на спроможність власного мислення. Отже, усвідомлювати світ на рівні розуму означає мислити його фундаментально, відповідно до його законів, які стають законами суспільної практики, людської життєдіяльності і, отже, законами пізнання та мислення. Це означає, що розум є мисленням на рівні категорій та фундаментальних законів об’єктивної реальності, коли усвідомлюється сама сутність речей та явищ. Таким чином, закони і категорії діалектики (розвитку) повинні стати на рівні розуму стрижнем свідомості як умови здійснення людської сутності у взаємозв’язку всезагального і одиничного розвитку.

Свідомість не може розглядатися поза самосвідомістю. Інакше вона буде розумітися як просте відображення реальності, не спрямоване на саму людину. Отже, самосвідомість є свідомістю, “предметом” якої стає сама людини з її сутнісними властивостями. Самосвідомістю людини виступає не просто самоусвідомлення її як окремої істоти, а є поглибленням людини до пізнання її власної сутності. Таке самоусвідомлення виступає фундаментальною ознакою можливості людини в її істинному статусі.

Самосвідомість не може існувати поза свідомістю, але свідомість (як обмежена) може існувати поза сутнісною самосвідомістю. В останньому випадку ми маємо справу з істотою, котра не пройшла через абсолютно необхідні сходинки власного становлення.

Виникнення свідомості містить у собі у “знятому вигляді” (див. тему № 3 – “закон заперечення заперечення”, категорія “зняття”) складний процес розвитку живих істот до мислячих. Цей процес постійно повторюється у становленні кожної людини від народження до виникнення свідомості.

Самосвідомість є вищим рівнем свідомості і, на відміну від останньої, направлена на саму людину. Психологія, феноменологія і філософія відрізняють три рівня самосвідомості:

Перший рівень самосвідомості виникає приблизно у трьохрічному віці, коли дитина усвідомлює себе як індивід. Якщо до цього віку вона говорила про себе в третій особі, то тепер вона починає себе називати займенником “Я”. Це індивідуально-психологічна самосвідомість як відособлення дитини від навколишнього (природного і соціального) середовища.

Другій рівень самосвідомості зумовлюється суперечностями, які переживаються у так званому “перехідному віці” і супроводжується самоусвідомленням молодої людини як соціальної істоти. Звідси “максималізм”, “ідеалізм”, болюче переживання суспільної несправедливості і бажання взяти участь у її подоланні.

Третій рівень самосвідомості пов’язаний безпосередньо не з віком людини, а зі способом її мислення. Це філософська самосвідомість як така, що являє собою теоретичне усвідомлення людиною власної сутності. В цьому самоусвідомленні не зникають попередні рівні – вони повинні бути до розвиненими до культурного відношення людини до самої себе і до інших. Тому філософська (теоретична) самосвідомість має своєю передумовою усвідомлення людиною сутнісної рівності всіх людей, коли Я=Я. Через цей культурний код відношення до іншої людини розкривається відчужена природа соціальної нерівності в усіх її – економічних, політичних, культурних, ідеологічних – вимірах.

Залежно від вищеназваних суспільних форм нерівності людей, які блокують і консервують у стані відчуження їх сутнісну рівність, можна прослідкувати три типові форми перекручення самосвідомості. Тобто їх перекрученість полягатиме у порушенні принципу “Я=іншому Я” як базового принципу сутнісної самосвідомості людини. Першою формою такої перекрученості буде гіперсамосвідомість, коли одне “Я” поставить себе вище за інше “Я” і тлумачить себе як “Над-Я”. Такий варіант самосвідомості представлений у філософії Ніцше. Регресивність його концепції виявила себе повною мірою тим, що на цю філософію орієнтувався фашизм. Другою перекрученою формою самосвідомості є порушення принципу “Я=іншому Я” у протилежному значенні, а саме як “комплекс неповноцінності”. Це індивідуально-регресуюча форма самосвідомості у самооцінці та співвідношенні з іншими людьми. Третя перекручена форма самосвідомості характеризується станом “Я менше за самого себе”, коли має місце індивідуально-регресуюча самосвідомість.

Внутрішній зміст і критерій розвитку самосвідомості можна визначити словами Гегеля: “По тому, чим задовольняється дух, можна судити про його втрату”. Отже, кожна людина повинна корегувати розвиток своєї самосвідомості загальнозначущими імперативами. За інших умов вона втрачає свої орієнтири і деградує у “свідомість без самосвідомості”.

Основні терміни

Ідеальне – суб’єктивний образ об’єктивної реальності, тобто відображення зовнішнього світу в формах діяльності людини, в формах її свідомості і волі.

Відображення – всезагальна властивість матеріальних об’єктів, яка проявляється як зміна, реакція, зліпок будь якого предмету чи явища, які взаємодіють з іншими предметами та явищами. Ця реакція завжди знаходиться у певній відповідності або подібності з тією чи іншою стороною предмета, який дії на інший предмет.

Свідомість – спроможність людини відтворювати дійсність у ідеальній формі. Існують дві форми свідомості – індивідуальна та суспільна.

Діяльність –

Суспільна практика – суто людський тип діяльності, який характеризується універсальним підпорядкуванням природи до матеріальних і теоретичних потреб людини, а також своїм усвідомленим характером щодо мети, способу здійснення та споживання результатів такої діяльності.

Мислення – процес відображення об’єктивної реальності. Мислення складає вищу ступінь людського пізнання, оскільки виводить знання про суттєві зв’язкі між явищами. Воно здійснюється як пізнання, що рухається від явища до сутності. Мислення дє способом пізнання того, що не лежить на поверхні явищ і не сприймається органами чуття.

Мова – матеріальна форма здійснення процесу мислення. Через мову особисті досягнення стають досягненнями всього людства. Мова є універсальною формою вираження думок. Відрізняють природні і штучні мови.

Мовлення –

Спілкування –

Питання та завдання для самоконтролю.

1. Чи може сформуватися свідомість у сліпоглухонімих дітей, якщо сформувати у них навички предметно-практичної діяльності?

2. На прикладі мультфільму “Мауглі” поясніть, чи може стати дитина розумною істотою, якщо вона виросла серед тварин?

3. Які питання дитини засвідчують, що в неї сформувалася свідомість і які свідчать про те, що в неї сформувалася самосвідомість?

4. Що означає “мислити абстрактно” і “мислити конкретно”?

5. Чим відрізняється мова жестів від вербальної мови?

6. Чому закони розвитку не можуть сприйматися на чуттєвому рівні?

7. Обґрунтуйте твердження Гегеля, що “істиною свідомості є самосвідомість” (Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 3. Феноменология духа. – М.: Мысль, 1977. – С.233)

8. Як слід розуміти зауваження Гегеля про те, що “...античні народи – греки та римляни – ще не піднесилися до поняття абсолютної свободи, адже вони не пізнали ще того, що людина як така – подібно до цього всезагального “я”, як розумна самосвідомість” – має право на свободу. Скоріше людина тільки тоді визнавалася у них вільною, коли вона народжувалася вільною. Отже, свобода у них визначалася як дещо природне. Ось чому в їх вільних державах існувало рабство і у римлян виникали війни, в яких раби намагалися добитися для себе свободи – визнання за ними їх вічних людських прав” (Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 3. Феноменология духа. – М.: Мысль, 1977. – С.245)

9. Обґрунтуйте твердження Канта: “Якщо з емпіричного пізнання виключити будь яке мислення (через категорії), то не залишиться ніякого знання про той чи інший предмет, так як за допомогою лише одних наочних уявлень ніщо не осмислюється...” (Кант И. Критика чистого разума. – С-Пб.: «ТАЙМ-АУТ», 1993. – С.188-189)

СВІДОМІСТЬ: ЇЇ ПОХОДЖЕННЯ ТА СУТНІСТЬ

Кант І.

- 18. Що таке об’єктивна єдність самосвідомості?

- Трансцендентальна єдність аперцепції є тією єдністю, завдяки якій все дане у спогляданні багатогранне об’єднується в понятті про об’єкт. Тому воно зветься об’єктивним, і його слід відрізняти від суб’єктивної єдності свідомості, що являє собою визначення внутрішнього почуття, через яке згадана багатогранність у спогляданні емпірично надається для такого зв’язку. Чи можу я емпірично усвідомлювати багатогранність як водночас існуюче або наступне – це залежить від обставин або емпіричних умов. Тому емпірична єдність свідомості через асоціації уявлення само є явищем і цілком випадково. Чиста ж форма споглядання у часі, просто як споглядання взагалі, що містить в собі дану різноманітність, підкорена першопочатковій єдності свідомості тільки тому, що різноманітне у спогляданні необхідно відноситься до одного і того ж я мислю; відповідно, вона підкорена першопочатковій єдності свідомості завдяки чистому синтезу розсудку, а priori що лежить в основі емпіричного синтезу. Тільки ця першопочаткова єдність має об’єктивну значимість, між тим як емпірична єдність апперцепції, яку ми тут зараз не розглядаємо і яка до того ж є лише похідною від першої єдності при даних конкретних умовах, має лише суб’єктивну значимість. Один поєднує уяву про те чи інше слово з однією річчю, а інший – з іншою; при цьому єдність свідомості в тому, що має емпіричний характер, не необхідно і не має всезагальної значимості у відношенні того, що дане.

Кант І. Критика чистого розуму.

Гегель Г.В.Ф.

- Хто мислить абстрактно? Неосвічена людина, але зовсім не просвічена. В шляхетному суспільстві не мислять абстрактно тому, що це надто просто, надто непорядно (непорядно не в сенсі приналежності до нижчого прошарку населення), і зовсім не з марнославного бажання задирати ніс перед тим, чого сам не вміє робити, а з причин внутрішньої порожності цього заняття…

- Це й зветься «мислити абстрактно» – бачити в убивці тільки одне абстрактне – що він вбивця і назвою такої якості знищити в ньому все інше, що складає людську сутність.

- …Мені довелось чути, як зовсім по іншому розправилась з абстракцією «вбивці» і виправдала його одна наївна старенька з богадільні. Відтята голова лежала на ешафоті, і в цей час засяяло сонце. Як це чудово, сказала вона, сонце милосердя господнього осяює голову Біндера! Ти не вартий того, щоб тобі сонце сяяло, - так говорять часто, бажаючи осудити людину. А жінка та побачила, що голова вбивці осяяна сонцем і, відповідно, того достойна. Вона піднесла її з плахи ешафота в лоно сонячного милосердя бога і здійснила умиротворення не за допомогою фіалок і сентиментального марнославства, а тим, що побачила вбивцю долученим до небесної благодаті сонячним променем.

Гегель Г.В.Ф. Хто мислить абстрактно.

/Роботи різних років

Енгельс Ф.

- Праця – джерело будь-якого багатства, стверджують політекноми… Вона – перша основна умова всього людського життя, і притому такою мірою, що ми повинні сказати: праця створила саму людину....<…>

- Розвиток мозку і підпорядкованих йому відчуттів, все більш і більш прояснюючої свідомості, здатності до абстракції і до умовиводу зворотно взаємодіяло на працю і на мову, надаючи обом все нові і нові поштовхи подальшого розвитку…

- Завдяки сумісної діяльності руки, органів мови і мозку не тільки у кожного окремо, але й в суспільстві, люди набули здатності виконувати більш складні операції, ставити собі більш високу мету і досягати її. Сама праця становиться від покоління до покоління більш різноманітною, більш досконалою та багатограннішою. До охоти і скотарства додалось землеробство, потім прядіння і ткацтво, обробка металів, гончарне ремесло, судоходство. Поряд з торгівлею і ремеслами з’явились мистецтво і наука; з племен розвинулись нації і держави. Розвинулись право і політика, а разом з ними фантастичне відображення людського буття в головах людей – релігія. Перед всіми цими утвореннями, які виступили перш за все як продукти голови і здавались чимось пануючим над людським суспільством, більш скромні витвори працюючої людської руки відступили на задній план, тим більш, що плануюча роботу голова вже на досить ранньому ступені розвитку суспільства (наприклад, у звичайній сім’ї) мала можливість заставити не свої, а чужі руки виконувати намічену нею роботу. Всю заслугу швидкого розвитку цивілізації стали приписувати голові, розвиткові і діяльності мозку. Люди звикли пояснювати свої дії зі свого мислення, замість того щоб пояснити їх з своїх потреб (які при цьому, відповідно, відображаються в голові, усвідомлюються), і цим шляхом з плином часу виникла і ідеалістична свідомість, яка оволоділа умами якраз з часів загибелі античного світу.

Енгельс Ф. Роль праці в перетворенні мавпи на людину //К.Маркс і Ф. Енгельс Вибрані твори

Фрейд З.

- Психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, але повинен розглядати свідомість як якість психічного, котра може приєднатись або не приєднуватись до інших його якостей...

- Бути свідомим – це перш за все чисто описовий термін, який спирається на безпосереднє і надійне сприйняття. Досвід показує нам далі, що психічний елемент, наприклад уявлення, не буває довго споглядальним. Навпаки, для нього характерним є те, що стан свідомості швидко проходить; уявлення, в даний момент свідоме, наступної миті перестає бути таким, однак може знову стати свідомим при відомих, легко досяжних умовах. Яким воно було в певний проміжок часу – ми не знаємо; можна сказати, що воно було латентним, маючи на увазі те, що воно в будь-який момент здатне було стати свідомим. Якщо ми скажемо, що воно було несвідомим, ми також дамо правильний опис. У такому випадку це несвідоме співпадає з латентним або потенційним свідомим…

- Ми бачимо, що існує два види несвідомого: латентне, але здатне стати свідомим, і виштовхнуте, яке саме по собі і в подальшому не може стати свідомим.

- …Латентне несвідоме, що є несвідомим лише в описовому сенсі, а не в динамічному, зветься нами підсвідомим; термін несвідоме ми використовуємо тільки до виштовхнутого динамічного несвідомого»; таким чином, ми маємо три терміни: «свідоме», підсвідоме», «несвідоме», сенс яких не тільки чисто описовий. Підсвідоме передбачається нами таким, що стоїть ближче до свідомого, ніж несвідоме, а оскільки несвідоме ми називаємо психічним, ми тим більше назвемо так і латентне підсвідоме.

- …Ми створили собі уявлення про взаємопов’язаність душевних процесів в одній особистості і визначаємо її як Я цієї особистості. Це Я пов’язане з свідомістю, воно панує над спонукою (мотивом) до дії, до розрядки збудження у зовнішній світ. Це та душевна інстанція, яка контролює всі приватні процеси, яка в ночі відходить до сну і все ж керує цензурою снобачення. З цього Я виходить також виштовхування, завдяки якому відомі душевні мотиви виключаються не тільки з свідомості, але й з інших галузей впливу і дій…

- Свідомість являє собою поверхневий шар душевного апарату, тобто ми зробили його функцією певної системи, яка просторово ближче до зовнішнього світу…

- Відмінність між несвідомим і підсвідомим уявленнями полягає в тому, що перше здійснюється за допомогою матеріалу, що лишається невідомим (непізнаним), в той час як друге пов’язується з уявленням слів...

- Я пропоную назвати сутність, що виходить з системи сприймання W і перебуває перед підсвідомим, іменем Я, а всі інші галузі психічного, в які ця сутність проникає і які є несвідомими, визначити словом Воно.

- Відповідно вищенаведеної теорії індивідуум постає перед нами як непізнане і несвідоме Воно, на поверхні якого покоїться Я, що виникло з системи W як ядра. При бажанні дати графічне зображення можна прибавити, що Я цілком охвачує Воно, а покриває його лише стільки, скільки система W створює його поверхню, тобто розташоване по відношенню до нього як зародковий диск розташований у яйці. Я й Воно не поділені різкою границею, і з останнім Я зливається внизу.

- … Неважко переконатись, що Я є лише змінене під прямим впливом зовнішнього світу і при посередництві W–Bw (свідомості) Воно, свого роду продовження диференціації поверхневого шару. Я намагається сприяти впливу зовнішнього світу на Воно і здійсненню тенденцій цього світу, воно намагається замінити принцип задоволення, який безроздільно володарює у Воно, принципом реальності. Сприйняття має для Я таке ж значення, як потяг для Воно. Я уособлює те, що можна назвати розумом і розсудливістю, на противагу до Воно, що утримує страсті…

- Велике функціональне значення Я виражається в тому, що в нормальних умовах йому надана влада над спонуканням до руху. По відношенню до Воно Я наче вершник, який повинен впоратися з силою коня що перевершує його по силі, з тією тільки різницею, що вершник намагається здійснити це лише власними силами, Я ж силами запозиченими. Як вершнику, якщо він не хоче розлучатися з конем, часто лишається тільки вести його туди, куди йому хочеться, так і Я перетворює волю Воно в дію, наче це було його власною волею…

- … в результаті сексуальної фази, що характеризується пануванням Едипова комплексу, в Я відкладається залишок, що складається з утворення обох названих, якимось чином узгоджених один з одним ідентифікацій. Цей вимір Я зберігає особливий стан: воно протистоїть іншому змістові Я в якості Я-ідеалу або Над-Я.

- Над-Я не є простим осадком від перших виборів об’єкта, що здійснює Воно, йому притаманне також значення енергійного реактивного утворення по відношенню до них. Його відношення до Я не вичерпується вимогами «ти повинен бути таким самим (як батько)», воно виражає також заборону: «Таким (як батько) ти не смієш бути, тобто не смієш робити все те, що робить батько; деякі вчинки лишаються його виключним правом

- …відокремлення над-Я від Я не випадково, воно відображає важливі риси як індивідуального так і родового розвитку і навіть більше: повідомляючи батьківському впливу тривале вираження, воно увіковічує існування чинників, яким зобов’язано своїм існуванням.

- …Я-ідеал є, таким чином, нащадком Едипова комплексу і, відповідно, вираженням самих потужних рухів Воно і самих важливих доль його лібідо. Виставивши цей ідеал, Я зуміло оволодіти Едиповим комплексом і водночас підкоритись Воно. В той час коли Я є переважно представником зовнішнього світу, реальності, Над-Я виступає назустріч йому як представник внутрішнього світу, або Воно. І ми тепер підготовані до того, що конфлікти між Я і Я-ідеалом в кінці кінців відображатимуть протиріччя реального і психічного, зовнішнього і внутрішнього світів.

- …Легко показати, що Я-ідеал відповідає всім вимогам, що пред’явлені вищому початку в людині. В якості замінника страсного потягу до батька воно має в собі зерно, з якого виросли всі релігії. Судження про власну недостатність при порівнянні Я з своїм ідеалом викликає те смиренне релігійне відчуття, на яке спирається палко віруюча людина. В подальшому роль батька переходить до вчителів і до авторитетів; їх заповіді і заборони зберігають свою силу в Я-ідеалі, здійснюючи в якості совісті моральну цензуру. Неузгодженість між вимогами совісті і діями Я відчувається як почуття вини. Соціальні почуття покояться на ідентифікації з іншими людьми на основі однакового Я-ідеалу.

Фрейд З. Я і Воно / Психологія несвідомого

Юнг К.

- Згідно з моїми поглядами, у несвідомому розрізняються два відділи. Один з них я називаю несвідомим особистим. Воно включає весь психічний зміст, що забувається протягом життя. Його сліди постійно залишаються у несвідомому, навіть якщо їх свідоме сприйняття стає неможливим. Крім того, особисте несвідоме вміщує всі підсвідомі вираження і сприйняття, які не зарядженні достатньою часткою енергії, щоб досягти свідомості. Сюди належать ті несвідомі комбінації уявлень, які надто слабкі і неясні, щоб стати свідомими. Нарешті, особисте несвідоме включає весь психічний зміст, що сполучений з свідомою установкою. Він уявляється недосяжним, головним чином, внаслідок його моральних, естетичних і інтелектуальних недоліків. Для людини неможливо постійно відчувати і думати піднесено, правильно і правдиво; прагнучи підтримати ідеальну установку, вона автоматично витісняє все те, що для неї не підходить. Якщо якась одна функція, наприклад, мислення, розвинута у високій мірі і переважає у свідомості, то функція відчуття звичайно виявляється витісненою у несвідоме.

- Другий відділ несвідомого – так зване надособисте, або колективне несвідоме. Зміст цього колективного несвідомого не особистий, а колективний, іншими словами, належить не одній якійсь особі, а щонайменше цілій групі осіб; звичайно він є належністю цілого народу або, нарешті, всього людства. Зміст колективного несвідомого не набувається протягом життя однієї людини, його складають природжені інстинкти і первісні форми осягнення – так звані архетипи, або ідеї. Дитина хоч і не має природжених уявлень, але має високорозвинений мозок, який надає можливість певним чином функціонувати. Мозок успадкований нами від предків. Це органічний результат психічних і нервових функцій всіх предків даного суб’єкта. Таким чином, дитина, входячи у життя, вже має орган, що готовий діяти саме так, як діяли йому подібні органи у минулі роки. У мозку закладені преформовані інстинкти, а також і первісні типи, або образи, основи, згідно з якими здавна формувалися думки і почуття нового людства, що включали все величезне багатство міфологічних тем.

- …Зміст особистого несвідомого видається нам частиною власної психіки, зміст же колективного несвідомого здається для неї чужим, наче привнесеним зовні. Зворотне введення у психіку особистого комплексу часто полегшує і зцілює, між тим вторгнення комплексу несвідомого найчастіше є неприємним і навіть небезпечним явищем. Подібний комплекс здається чимось надприродним, іншими словами, він супроводжується відчуттям шанобливого страху. Відповідність цієї теорії первісним віруванням у душі і духів очевидна: душі відповідають комплексам особистого несвідомого, духи – комплексам колективного несвідомого.

- …Змістом особистого несвідомого є головним чином чуттєві комплекси, які утворюють інтимність душевного життя. Зміст же колективного несвідомого утворюють так звані архетипи. Для наших цілей таке позначення є точним і корисним, тому що воно показує, що в разі колективного несвідомого змісту мова йде про архаїчні, або первісні образи, тобто про всезагальні образи, що існують з давніх часів. Вираз «колективні уяви», які Леві Брюль застосував для позначення символічних фігур примітивного світогляду, без зусиль можна віднести до несвідомого змісту, тому що воно стосується мало не того ж самого предмета. У названих примітивних родових вченнях архетипи постають в особливій варіації. Зрозуміло, вони тут не є змістом несвідомого, а перетворилися вже в усвідомлені формули, які застосовуються більшою мірою у формі релігійного вчення, що є типовим виявом передачі колективного змісту, що первісно виник з несвідомого.

- Іншим виявом архетипу є міф і казка. Однак тут йдеться про специфічні форми, що передавалися від покоління до покоління з стародавніх часів. Тому поняття архетипу може бути застосоване лише до колективних уявлень, оскільки воно означає тільки той психічний зміст, який ще не зазнавав ніякої свідомої обробки і, отже, є безпосередньо душевно-психічною даністю.

Юнг К. Архетипи колективного несвідомого

Гадамер Х.-Г.

В сфері герменевтики подібному досвіду «Ти» відповідає те, що називають звичайно історичною свідомістю. Історична свідомість знає про іншість іншого, про минуле в його іншості, так само добре, як розуміння «Ти» знає це «Ти» як особистість. В минулому, як в своєму іншому, вона шукає не окремих випадків якої-небудь загальної закономірності, а історично неповторне. Претендуючи, проте, у визнанні цієї неповторності на повне піднесення над своєю власною обумовленістю, історична свідомість стає жертвою діалектичної видимості, оскільки насправді вона прагне стати ніби господарем минулого. Все це зовсім не потребує спекулятивних домагань якої-небудь філософії світової історії як ідеалу довершеного Просвітительства – це може стати свого роду маяком для історичної науки, яка йде шляхом власного досвіду, що й сталося, наприклад, з Дільтеєм. В нашому аналізі герменевтичної свідомості ми розкрили діалектичну відмінність, яка породжується історичною свідомістю і відповідає діалектичній видимості довершеного в знанні досвіду. Оскільки ми показали, що ідеал історичного Просвітительства є чимось нездійсненим. Той, хто покладаючись на об’єктивність своїх методів і заперечуючи свою власну історичну обумовленість, уявляє себе вільним від забобонів, той відчуває на собі могутність цих забобонів, які панують над ним без будь-якого контролю з його боку, на зразок якоїсь прихованої сили. Той, хто не бажає усвідомити пануючі над ним судження, не зможе правильно зрозуміти те, що постає перед ним в світлі цих суджень. Справа тут полягає в тому ж, що й у відносинах між «Я» і «Ти». Той, хто шляхом рефлексії виключає себе з двосторонності цих відносин, змінює їх, руйнуючи їх моральну обов’язковість. Так само той, хто, рефлексуючи, виключає себе із зв’язку з традицією, руйнує істинний зміст цієї традиції. Історична свідомість, яка прагне зрозуміти традицію, не повинна покладатися на ті методично-критичні способи, з якими вона підходить до своїх джерел, так нібито ці способи оберігали її від втручання її власних суджень і забобонів. Вона повинна враховувати також свою власну історичність.

Гадамер Х.-Г. Істина і метод

Гроф С.

Після перегляду деяких яскравих відкриттів сучасної науки повернемося до сучасного дослідження свідомості. Більшою мірою вони несумісні з ньютоно-картезіанською парадигмою механістичної науки, тому цікаво буде розглянути їх відношення до різних боків нового наукового світогляду. Революційний потенціал даних, отриманих впродовж сучасних досліджень свідомості, змінюється, очевидно, разом з рівнем спостереження. Так, переживання біографічної природи не впливає на способи мислення, яке встановилось до цього і можуть вимагати лише незначного корегування в існуючих теоріях. Перинатальний досвід потребує більш докорінних змін в теорії, але вірогідно й його можна асимілювати без радикального зсуву парадигми. А ось існування трансперсональних переживань наносить смертельний удар механістичному мисленню і вимагає змін в самому базисі наукового світогляду. Неминучий різкий перегляд особливо торкнеться ті дисципліни, які лишились під закляттям ньютоно-картезіанської парадигми і до сих пір приймають принципи цієї моделі, створеної у XVII століття, за принципи науки.

Дата добавления: 2015-05-22