Книга четверта. Мельпомена

1. Після здобуття Вавілона Дарій вирушив у похід на скіфів. Оскільки Азія мала в своєму населенні багато чоловіків і в царські скарбниці постійно надходило багато грошей, Дарій побажав помститися на скіфах за те, що вони колись удерлися до Мідії, перемогли тих, хто намагався їх затримати, і так вони перші розпочали ворожі дії. Справді, як я вже сказав вище, скіфи були владарями Верхньої Азії впродовж двадцяти восьми років. Удерлися вони до Азії, переслідуючи кіммерійців, і позбавили влади мідійців, бо до приходу скіфів мідійці владарювали в Азії. Але скіфів, які були відсутні протягом двадцяти восьми років, коли вони повернулися до своєї країни, спіткали випробування такі тяжкі, як і ті, що були в Мідії, адже вони зустріли там численне вороже військо, бо скіфські жінки через те, що їхніх чоловіків не було з ними так довго, взяли собі за чоловіків рабів.

2. Усіх своїх рабів скіфи осліплюють, а причина цього молоко, яке вони звичайно п'ють. І ось як вони це роблять. Вони беруть кістяні рурки, дуже схожі на сопілки, засувають їх у статеві органи кобили і дмухають ротом, і коли один дме, другий доїть. Вони кажуть, що так вони роблять тому, що через дмухання роздуваються жили кобили і спускається її вим'я. Коли вони закінчують доїти, вони наливають молоко в глибокі дерев'яні посудини, саджають навколо кожної посудини на однаковій відстані один від одного сліпих і ті збовтують молоко. Потім вони знімають вершки, що утворюються на поверхні, які вважають кращою частиною молока, а те, що залишається на дні, вважають за гіршу частину. З цієї причини кожну людину, яку скіфи беруть у полон, вони осліплюють, бо вони не землероби, а кочовики.

3. Отже, від цих скіфських рабів і від жінок народилося і вирісло покоління юнаків, які, довідавшись про своє походження, виступили проти тих, що повернулися з Мідії. І перш за все вони прокопали широченний рів(1), що.починався від Таврських гір і доходив до Маєтійського озера в тому місці, де воно має найбільшу ширину. Там вони відрізали від Скіфії значну частину. Потім, коли скіфи вдерлися в країну, вони вчинили їм опір і почали з ними битися. Після багатьох боїв, коли виявилося, що скіфи не можуть подолати супротивників, один із скіфів сказав так: «Що це ми робимо, скіфи? Ми б'ємося з нашими рабами і в битвах нас стає менше і їхнє число також зменшується. Ось що тепер, як мені здається, треба зробити (2): відкинути списи та луки і кожному взяти батіг і якнайшвидше піти проти них. Поки вони бачать нас із зброєю, вони вважають себе рівними з нами, а побачивши, що в нас замість зброї батоги, вони зрозуміють, що вони наші раби, і перестануть чинити нам опір. Почувши це, скіфи так і зробили, а здивувавшися тому, що сталося, юнаки припинили битву і повтікали.

4. Так скіфи, які заволоділи були Азією, потім вигнані мідянами, повернулися до своєї землі. Бажаючи покарати їх, Дарій зібрав у похід проти них військо.

5. Скіфи кажуть, що їхній народ є наймолодший(1) серед усіх народів, і ось як це сталося. їхня країна була пустелею і перша людина, що там з'явилася, був такий, що називався Таргітаєм(2). Батьками цього Таргітая, як вони кажуть, але я цьому не вірю, були, за їхнім твердженням, Зевс і дочка бога ріки Борісфена (3). Від них походив Таргггай і у нього було троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і молодший Колаксай. Коли вони були царями, з неба впали на скіфську землю зроблені з золота плуг, ярмо, сокира і чаша (4). Перший побачив їх старший і наблизився, щоб їх узяти, але все це золото, коли він підійшов туди, почало горіти. Він віддалився і тоді до них підійшов другий, але із золотом сталося те саме. Отже так своїм полум'ям прогнало їх золото. Проте, коли до нього наблизився третій, молодший, золото згасло і тоді він узяв його собі і пішов із ним додому. І старші брати, після того, що вони побачили, погодилися передати все царство молодшому.

6. Отже, як кажуть, від Ліпоксая походять ті скіфи, плем'я яких називається авхатами, від середнього брата, Арпоксая, ті, що називаються катіарами і траспіями і, нарешті, від молодшого брата походять ті, що називаються паралатами(1), а всі вони разом, як кажуть, називаються сколотами, а ця назва була ім'ям їхнього царя. Назву скіфи (2) їм дали елліни.

7. Отаке є походження скіфів за їхніми власними словами, а відтоді, коли вони з'явилися, тобто від першого їхнього царя Таргітая до похода Дарія проти них, минуло як раз тисяча років(1), не більше. Те священне золото пильно оберігають їхні царі і дуже шанують його і щороку, приносячи йому щедрі жертви, просять його захистити їх. Проте коли хтось із сторожів цього золота під час свята, будучи просто неба, засне, скіфи кажуть, що він не проживе до кінця року. І через це як нагороду йому дають стільки землі, скільки він за один день може об'їхати вер--хи. Оскільки їхня країна дуже велика, Колаксай, як кажуть, поділив її на три царства для своїх дітей і одне з них зробив дуже великим, саме те, в якому зберігається золото. В краях, розташованих вище на півночі від останніх мешканців країни, сиплеться пір'я(2) і неможливо нічого ні бачити, ні йти далі, бо і земля тим і повітря наповнені пір'ям і воно заважає щось бачити.

8. Таке розповідають скіфи про свій народ і про країну, яка вище від них на півночі. Проте елліни, що мешкають на узбережжях Понту, ось що кажуть про це. Геракл, коли він гнав Геріонових бугаїв, прибув до цієї країни, де тепер мешкають скіфи і яка тоді була пустельною. А Геріон, кажуть, мешкав поза Понтом, на острові, що його елліни називають Ерітея (2), десь поблизу Гадейрів, які розташовані далі за Геракловими стовпами на узбережжі Океану. Океан, як твердять, починається на сході і обтікає всю землю. Так кажуть, але для цього не наводять ніяких доказів. Звідти повертався Геракл і щойно він прибув до країни, яка тепер називається Скіфією (бо його там застала зима і мороз), як витяг свою лев'ячу шкуру, загорнувся в неї і тут на нього найшов сон, а його коні, що паслися, запряжені в колесницю, тим часом зникли з божої волі.

9. Ледве прокинувся Геракл і почав шукати своїх коней, обійшов усю ту землю і нарешті прибув до країни, яка називається Гілея. І там в одній печері він знайшов істоту подвійної природи: наполовину вона була дівою, а наполовину змією(1): до сідниць її тіло було жіночим, а нижче - зміїним. Він побачивши її здивувався і спитав її, чи не бачила вона десь його коней, що зникли. Вона тоді відповіла йому, що вони в неї, але вона поверне йому їх, коли він із нею з'єднається. І Геракл за таку ціну погодився з'єднатися з нею. А вона весь час відкладала повернення йому коней, бо хотіла якнайдовше жити з Гераклом, а він хотів забрати коней і піти геть. Нарешті, вона віддала йому їх і сказала: «Цих коней, що прийшли сюди, заради тебе я врятувала, а ти винагородив мене за мою послугу; від тебе я зачала троїх синів. Коли ці сини виростуть, що мені з ними робити, поясни мені, чи я залишу їх тут (бо цією країною володію лише я сама), чи я відішлю їх до тебе?» Так вона його запитала, а він, кажуть, так їй відповів: «Скоро ти побачиш, що сини вже стали дорослими, зроби те, що я тобі скажу, і це ти правильно зробиш: хто з них ти побачиш, зможе натягнути оцей лук ось так і зможе підперезатися оцим поясом, як я тобі показую, того ти залиш у цій країні. А хто не спроможеться зробити так, як я тобі кажу, того ти прожени геть із цієї країни. І коли ти так зробиш, ти і сама будеш задоволена і виконаєш мої вказівки».

10. Так він узяв один із своїх луків (бо до тих пір Геракл носив із собою два луки) і показав, як слід оперезуватися поясом і передав їй і лук, і пояс, які носив на тому боці, де було припасовано золоту чашу(1), а передавши їх, відійшов. Коли народилися сини, вона спершу дала їм імена: першого назвала -.гатірсом, другого Гелоном, а останнього - Скіфом. Згодом, коли вони стали чоловіками, вона згадала про доручення Геракла і виконала його. І сталося так, що двох з її синів, Агатірса і Гелона, -які не спромоглися виконати запропоноване матір'ю, вона вигнала з країни і вони пішли світ за очі. Проте молодший із них, Скіф, виконав запропоноване йому і залишився в країні. І від Скіфа, Гераклова сина, походять ті, що стають царями скіфів. І на згадку про ту чашу скіфи і до цього часу носять підвішану на поясі чашу. (Оце, власне, зробила для Скіфа, і саме лише для нього, його мати). Це, про що я розповів, переказують елліни, які мешкають на берегах Понту.

11. Є ще і третій переказ(1), якому я найбільш довіряю, а саме такий. Згідно з ним із кочовиками-скіфами, що мешкали в Азії, воювали і завдали їм чимало прикростей массагети і через це скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію (бо країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, що за давніх часів була кіммерійською). Кіммерійці, коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радитися, що їм робити. Тут їхні думки поділилися надвоє, і кожна сторона наполягала на своїй думці. І найдостойнішою була думка царів, а думка більшості зводилася до того, що їм вигідніше віддалитися, ніж залишившися наражатися на небезпеку і чинити опір численним ворогам. Але думка царів була воювати до останнього з ворогами, обороняючи свою країну. Хоч як там було, ні більшість не хотіла послухатися царів, ні царі більшості. Отже, перші вирішили без бою покинути країну загарбникам і тікати від них, а царі вирішили краще бути вбитими і похованими на батьківщині, але не тікати з більшістю, згадавши, як їм було добре тут і які муки спіткають їх, якщо вони втечуть разом із більшістю. Скоро вони прийняли такі рішення, вони розділилися, обидві їхні частини стали рівними в числі і вони почали битися між собою. І всіх, що в битві було вбито, кіммерійці поховали поблизу ріки Тірасу (2) (і їхні могили і тепер ще можна там бачити). Там їх поховали і після того вони покинули країну(3). Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою і зайняли її.

12. Ще й тепер у Скіфії існують кіммерійські фортеці(1), кіммерійські переправи, є також і країна, що називається Кіммерією, є і так званий Кіммерійський Боспор. Здається, кіммерійці, тікаючи від скіфів в Азію, оселилися на півострові, де тепер розташовано еллінське місто Сінопа (2). Очевидно також, що скіфи, переслідуючи їх, удерлися в Мідію, збившися з шляху. Бо кіммерійці весь час тікали вздовж моря, а скіфи, маючи праворуч від себе кавказькі гори, збочили з шляху в сторону суходолу і вдерлися до мідійської землі.

Геродот — визначний давньогрецький історик. Багато подорожував Малою Азією, був у Єгипті, Вавилоні, Фінікії, Сирії, Західному Причорномор'ї, Ольвії. Автор праці, що умовно названа «Історією», яка являє собою першу широку історичну оповідь про держави і народи Азії та Європи. Викладаючи різні версії, Геродот виявляв критичне ставлення до зібраного матеріалу. Ще в давнину Геродота назвали «батьком історії». В елліністичний час александрійські вчені поділили «Історію» Геродота на 9 книг (за кількістю грецьких муз). Четверта книга є найціннішим джерелом із історії, етнографії та географії Північного Причорномор'я.

ГЕРОДОТ ПРО ЖИТТЯ ТА ЗВИЧАЇ СКІФІВ

Все найважливіше для життя є в скіфів у достатку. Звичаї ж у них такі. Вони шанують тільки таких богів: вище за всіх Естію, потім Зевса і Землю, визнаючи останню дружиною Зевса, далі Аполлона, Небесну Афродіту, Іріду і Арея. Ці божества шанують усі скіфи, а так звані скіфи царські приносять жертви ще й Посейдонові. Естія - по-скіфському зветься Гавіті, Зевс - Папай, на мою думку, цілком правильно. Земля - Апі, Аполлон - Гіпосір, Афродіта Небесна - Аргім-паса, Посідон - Фагімасад. Скіфи не мають звички ставити кумирів, вівтарів і храмів жодному божеству, крім Арея; споруди ж на честь останнього у них у звичаї.

Спосіб принесення жертв усім божествам у всіх скіфів однаковий і полягає в такому: жертвена тварина ставиться із зв'язаними передніми ногами, а той, хто приносить жертву, стоячи позаду тварини, тягне за кінець вірьовки і перекидає її на землю; в той час як тварина падає, він звертається до того божества, якому приносить жертву, потім накидає петлю на шию тварини, повертає палку, встромлену в петлю, і задушує тварину, не запаливши вогню і не виконавши посвячень і узливання; задушивши тварину і знявши з неї шкіру, жертвоприноситель починає варити м'ясо.

Через те, що скіфська земля дуже бідна на ліс, то скіфи придумали такий спосіб варити м'ясо: здерши з тварини шкіру, очищають кістки від м'яса, потім кладуть його в казани місцевого виробу, якщо такі є; ці казани найбільше схожі на лесвійські чаші, тільки далеко більші за них; поклавши м'ясо в ці казани, запалюють кістки тварин і на них варять м'ясо; якщо казана нема, то вкладають усе м'ясо в шлунки тварин, підливають води і запалюють кістки; вони горять прекрасно, а очищене від кісток м'ясо легко вміщується в шлунку. Таким чином бик сам себе варить, а також і всі інші жертвені тварини. Коли м'ясо звариться, то жертвоприноситель, відділивши божеству найкращі шматки м'яса і нутрощів, кидає 'їх уперед. У жертву приносять різну скотину, а особливо коней...

...Військові звичаї у них такі: скіф п'є кров першого забитого ним ворога, а голови всіх забитих у бою відносять до царя, бо той, хто приніс голови, дістає частину захопленої здобичі, а той, хто не приніс, не дістає.

...Царські гробниці містяться в Геррах, до яких іде судноплавний Борисфен. Коли в них (скіфів) помре цар, тут викопують велику чотирикутну яму, виготувавши її, намащують труп покійного воском, розрізують живіт, наповнюють рубленим купером, ладаном, насінням селери, ганусом, потім знову зашивають, беруть труп і на возі везуть до другого племені. Ті, до яких везуть покійника, роблять те ж, що царські скіфи: відрізують собі частину вуха, обстригають навкруги волосся, надрізують руки, роздряпують лоб і ніс і простромляють стріли крізь ліву руку. Звідти везуть на возі труп царя до другого підвладного їм племені, причому ті, до яких приїжджали раніш, ідуть за ними. Об'їхавши таким чином з трупом усіх, вони приїжджають до Геррів, які з усіх підвладних народів живуть на найвіддаленішій окраїні і в землі яких знаходиться кладовище. Тут кладуть труп у могилу на підстилці, по обидва боки його стромляють списи, на них кладуть дошки і вкривають їх очеретом, а в решті простору могили ховають одну з наложниць царя, перед тим задушивши її, а також винодара, кухара, конюха, слугу, візника, коней, по добірній штуці різної іншої скотини і золоті чаші (срібло і мідь зовсім не вживається); після всього цього вони всі насипають великий курган, намагаючись зробити його якомога більшим.

Після того, як мине рік, знову роблять так: із слуг, що залишались, вибирають найздібніших (вони природні скіфи, бо цареві служать ті, яким він сам накаже, а купованих рабів у них зовсім немає) і з них п'ятдесят чоловік, а також п'ятдесят найкращих коней задушують... Розставивши навколо могили таких вершників, скіфи розходяться.

Так ховають скіфи своїх царів; на випадок же смерті одного із інших скіфів найближчі родичі обвозять покійного на возі по всіх його друзях; кожний з них частує провожатих, причому і покійникові пропонує частину всіх подаваних іншим страв. Приватних осіб возять таким чином сорок днів, а потім ховають...

...В їх землі ростуть коноплі, дуже схожі на льон, крім висоти і товщини; з цього погляду коноплі значно перевищують льон; вони ростуть і в дикому стані і сіються. Фракійці роблять з них одяг, дуже схожий на лляний, так що навіть людина, яка не дуже на цьому знається, не може розібрати, чи зроблене вбрання з льону, чи з конопель; а хто не бачив конопляної матерії, той вважатиме конопляне вбрання за лляне.

Скіфи беруть насіння цих конопель, входять під повсть і кидають насіння на розпечене каміння. Від кинутого насіння здіймається такий дим і пара, що ніяка грецька парова баня не перевершить цієї скіфської. Скіфи захоплюються такою банею і виють від утіхи: це заміняє їм обмивання, бо вони зовсім не миють собі тіла водою. Жінки їх труть об шорсткий камінь, кипарисове, кедрове й ліванне дерево, підливаючи до них води, і густою масою, що при цьому утворюється, вимазують собі все тіло і обличчя: це дає тілу приємний запах, а коли на другий день знімуть мазь, то воно стає чистим і глянцюватим.

УЯВНЕ ІНТЕРВ’Ю З ГЕРОДОТОМ

(ЗА ОЛЕКСАНДРОМ СТРАЖНИМ)

Щоб пролити світло на звичаї та норови скіфів, знову звернемося до авторитетного історика, який знав їх особисто. Вибору в нас немає – ніхто інший не зможе розповісти про скіфів так яскраво, вагомо й переконливо.

– Шановний Геродоте, що ви можете сказати про скіфів?

– Скіфи кажуть, що їхній народ є наймолодший серед усіх.

– Вони вважали себе нащадками самого Зевса, чи не так?

– Так вони кажуть, але я цьому не вірю.

– Чи правда, що вони деякий час панували майже скрізь в Азії?

– Удерлися вони до Азії, переслідуючи кіммерійців, і позбавили влади мідійців, які до приходу скіфів владарювали в Азії.

– Розкажіть, будь ласка, як це було.

– Якось загін скіфів-кочовиків перебрався в мідійську землю. На той час владарем мідійців був Кіаксар.

– Ви сказали загін "перебрався". А перед цим – що скіфи до Азії "удерлися".

– [Цар] спершу доброзичливо прийняв скіфів, тому що вони прийшли просити притулку. Він навіть віддав їм своїх синів для навчання їх скіфської мови і стрільби з луків. Однак через деякий час сталося так, що скіфи, які постійно ходили на полювання і приносили здобич, одного разу не принесли нічого. Коли вони повернулися з порожніми руками, Кіаксар (а він був, очевидно, людиною дуже запальною), повівся з ними досить грубо. Тоді вони, зазнавши образи від Кіаксара, вирішили порубати на шматки одного з його синів, що був у них для навчання. Розпотрошивши його так, як вони мали звичай потрошити дичину, вони принесли його м'ясо Кіаксарові, так ніби це була їхня здобич на полюванні.

– Ого... І що Кіаксар?

– Кіаксар і присутні в нього гості покуштували цього м'яса.

– І як їм, сподобалося?

– Відбулася битва мідян зі скіфами.

– З "кухарями"?

– У межі царства Кіаксара вторглися величезні полчища скіфів. Тоді зустрілися мідійці із скіфами і були розбиті в битві, втратили своє панування, а скіфи поширили свою владу в усій Азії.

– Як довго вони панували в Азії?

– Скіфи володіли Азією впродовж двадцяти восьми років і своїми нахабством і свавіллям усе перевернули там догори ногами. З одного боку, вони вимагали від підкорених народів данину, що вони визначили для кожного з них, а крім збирання цієї данини вони роз'їжджали на конях і грабували все, що тільки було в кого. Згодом вони попрямували до Єгипту.

– Скіфи завоювали Єгипет???

– Коли вони прибули до Сирійської Палестини, їм назустріч вийшов Псамметіх, цар Єгипту, і дарами та вмовляннями переконав їх не йти далі.

– Інакше кажучи, відкупився. Тобто скіфи чинили свавілля в Азії протягом двадцяти восьми років?

– Коли вони повернулися до своєї країни, їх чекало не менше лихо, ніж війна з мідянами: скіфські жінки через те, що їхніх чоловіків не було з ними так довго, вступили в зв'язок з рабами. Від цих скіфських рабів народилося і виросло молоде покоління.

– Ціле покоління! Виходить, відтоді скіфів як народності більше не існувало.

– Чув [я] різні твердження про їхнє число. Одні повідомлення свідчать, що скіфи дуже численні, а інші – що корінних скіфів, власне кажучи, дуже мало.

– Давайте, пане Геродоте, перейдемо ось до якого питання. Як так вийшло, що скіфи без проблем заволоділи територією від Карпат до Дону? Чому грізні-хоробрі-войовничі кіммерійці напрочуд легко віддали їм свої землі?

– Коли скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію, кіммерійці почали радитися, що їм робити. Народ був схильний до відступу, вважаючи за непотрібне боротися з такою силою ворогів. Царі ж, навпаки, вважали за необхідне стійко захищати рідну землю від загарбників. Отже, народ не дослухався до порад царів, а царі не побажали підкоритися народу. Кіммерійці поділилися на два рівних табори й почали битися між собою. Після цього кіммерійці покинули свою землю. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою і зайняли її.

– Так-так. Готуючись до війни, перебий своїх. Ця тактика, на жаль, нам знайома. Отже, скіфи прийшли, розташувалися. І зайнялися землеробством?

– Вони зовсім нічого не сіяють і не орють. Всі вони – кінні лучники й промишляють не землеробством, а скотарством.

– Чи мали вони поселення?

– [Вони] не мають ні міст, ні фортець і житла свої возять на возах.

– Немов цигани. А хто такі царські скіфи?

– За [річкою] Герром простягається країна, що називається царською, і скіфи, які в ній живуть, найхоробріші та найчисленніші і вони вважають інших скіфів своїми невільниками.

– Вони теж жили на возах?

– У скіфів немає міст.

– Пане Геродоте, скажіть, що вам подобається у скіфах над усе.

– Серед всіх відомих нам народів лише скіфи володіють одним, але найважливішим для людського життя, мистецтвом. Воно полягає в тому, що жодному ворогу, який напав на їхню країну, вони не дають врятуватися; й ніхто не може їх наздогнати, якщо тільки самі вони не допустять цього.

– Розкажіть, будь ласка, про скіфські військові звичаї.

– Щодо їхніх звичаїв на війні, то встановлено таке: коли скіф убиває першого ворога, він п'є його кров.

– Чи правда, що скіфи відривали своїм ворогам голови?

– Так.

– Навіщо?

– Голови всіх убитих в бою скіфський воїн приносить цареві. Тому, що тільки той, хто приніс голову ворога, одержує свою частку здобичі, а інакше - нічого.

– А ще кажуть, вони здирали зі своїх полонених шкіру.

– [Скіф] використовує її як рушник. Той, у кого більше таких рушників, вважається за найвідважнішого воїна. Багато хто з них із шкіри ворогів шиють собі плащі і носять їх як шкіряний одяг. Багато із них із шкіри мертвих ворогів, здертої з правиці з нігтями, роблять собі чохли для сагайдаків.

– А їм не огидно було тягати за собою чиїсь руки разом з нігтями? А, може, навпаки, було приємно насолоджуватися блиском ворожої шкіри?

– Людська шкіра дійсно блищить яскравіше всякої іншої. Багато хто здирає шкіру з усієї людини, натягає її на дерев'яну раму і возить її з собою, гарцюючи на коні.

– Господи...

– Отже, такі в них встановлено звичаї.

– Чи укладали вони мирні угоди?

– Коли скіфи складають угоди з клятвами, то роблять це в такий спосіб: наливають у великий глиняний глек вина і змішують його з кров'ю із стегнів обох, що складають угоду. Так роблять вони, злегка надрізуючи тіло вістрям або дряпаючи ножем. Потім занурюють у глек меч, стрілу, сокиру і дротик і, зробивши це, кажуть багато молитов, і нарешті п'ють із глека і ті, що складають угоду, і найзнатніші з тих, що їх супроводжують.

– Так би мовити, цю справу обмивають. А взагалі, скіфи випити любили?

– Один раз на рік кожен правитель області, змішавши вино з водою, дає пити тим скіфам, які повбивали ворогів, а ті, хто цього не зробили, не п'ють вина, але, присоромлені, сидять осторонь: бо для скіфів це найбільша ганьба. А ті, які повбивали дуже багато ворогів, тримають аж два келихи і з обох п'ють.

– Вороги... вороги... вороги... Я ще чув, що скіфи любили пити із черепів. Вони майстрували з них келихи?

– Кожен із них, відпилявши все, що нижче від бровей, очищує череп. І якщо цей скіф бідняк, він лише обтягує ззовні череп сирицевою бичачею шкірою і використовує його як чашу, а якщо він багатій, то також іззовні обтягує шкірою, а зсередини позолочує його і використовує як чашу для вина.

– Приємно, либонь, пити із черепа ворога.

– Роблять вони так і з черепами своїх родичів.

– Родичів?!

– Якщо вони посваряться між собою і хтось із них на суді в царя візьме гору над іншим. Коли приходять гості, то їм підносять ці черепи і кажуть, що хоча ті були їхніми родичами, але їм довелося з ними воювати і господар вийшов із війни переможцем. Така перемога вважається в них за подвиг.

– Чудовий подвиг. Дійсно, доблесний. Хильнувши винця з черепів родичів, чим вони заїдали?

– Тамтешні мешканці вигадали ось що, щоб варити м'ясо. Коли вони остаточно обдеруть шкуру тварини, знімуть м'ясо з кісток, потім, якщо вони мають казани, кидають в них м'ясо і після цього розпалюють під казаном кістки жертовних тварин. Але коли вони не мають казанів, то закладають усе м'ясо в шлунки тварин, наливають туди води і під шлунками запалюють кістки. Вони горять дуже добре, а в шлунках уміщується все м'ясо. І в такий спосіб сам бугай варить своє м'ясо, а також і всі інші тварини.

– Смачно, напевно. А що вини робили після обіду?

– В їхній країні добре ростуть коноплі, схожі на льон, хоч не дуже товсті й високі. Отже, насіння цих конопель беруть скіфи, потім залізають під вовняні тканини і сиплють насіння на розпечене каміння, і насіння, падаючи на каміння, горить, димить і дає пару таку густу, що подібної до неї не буває в жодній еллінській паровій лазні. І скіфи, задоволені паровою лазнею, кричать радіючи.

– Вони в цій лазні "ловили кайф" чи милися?

– Отака в них лазня, бо вони, звичайно, зовсім не миють свого тіла водою.

– Навіть жінки?

– Їхні жінки змочують шерехатий камінь і на ньому розтирають кипарисову деревину, також кедрову деревину та ладан і потім цією густою рідиною змазують усе тіло та обличчя. І від цього вони, по-перше, приємно пахнуть, а по-друге, коли вони наступного дня знімають шар цієї масті, їхня шкіра стає чистою і блискучою.

– Треба сказати дружині, хай спробує. Тільки незрозуміло, як вона, бідна, буде спати у цьому шарі "масті". Пане Геродоте, розкажіть, будь ласка, про скіфську релігію.

– Богів вони шанують лише таких: найбільш за всіх – Гестію, потім Зевса і Гею, після цих – Аполлона, Афродіту і Арея. Цих богів шанують усі скіфи, а ті, що називають себе царськими скіфами, приносять жертви ще й Посейдонові.

– Стривайте, вони що, вклонялися не своїм богам, а грецьким?

– Скіфською мовою Гестія називається Табіті, Зевс називається Папай, Гея називається Апі, Аполлон – Ойтосир, Афродіта – Аргімпаса, а Посейдон – Фагімасад.

– Шановний Геродоте, з ваших книг ми знаємо, що грецький вплив на скіфів був надзвичайно потужним, існували навіть еллінізовані скіфські племена, забув, як вони називалися...

– Калліпіди.

– Так-так, дякую, калліпіди. От ви пишете, що не лише прості скіфи, але й їхні царі залучалися до віри й звичаїв еллінів. У вашій четвертій книзі "Історії. Мельпомена" ви згадуєте про одного з таких царів – Скіла. Розкажіть, будь ласка, про нього.

– Скілові, хоч він і був царем скіфів, не подобався скіфський спосіб життя. Щоразу коли він приводив скіфське військо до міста борисфенітів, Скіл залишав своє військо, сам заходив у місто і наказував зачинити брами. Він знімав із себе скіфський одяг і надягав еллінський і в ньому походжав на агорі без почту і без списоносців і без усіх інших супутників (а брами охороняли, щоб його не побачив ніхто зі скіфів у цьому одязі). І в усьому іншому він наслідував еллінський спосіб життя і приносив жертви богам за еллінськими звичаями. Він залишався в місті протягом одного місяця або й більше, а потім надягав скіфський одяг і відходив. Так він робив звичайно багато разів і навіть побудував собі палац у місті борисфенітів і помістив у ньому дружину, тамтешню жінку.

– І чим закінчилася ця Love story?

– Судилося йому [Скілу] спіткати нещастя.

– Так завжди – де Love story, там і нещастя. Що ж розлучило закоханих – скіфського царя й грецьку красуню?

– Сталося це з ним із такого приводу. Він побажав бути присвяченим у таїнства Діоніса-Вакха. Скіфи ганять еллінів за те, що вони справляють вакхічні містерії. Це тому, що, як вони кажуть, не можна собі уявити, ніби існує божество, яке б робило людей божевільними. Коли закінчилося присвячення Скіла в містерії Діоніса, якийсь борисфеніт потай пройшов до скіфів і сказав їм: "Ви скіфи смієтесь із нас за те, що ми впадаємо у вакхічний шал. А тепер і ваш цар охоплений вакхічною несамовитістю. Якщо ви мені не вірите, ідіть зі мною і я вам це покажу". За ним пішли начальники скіфів, і борисфеніт потай привів їх на башту і там сховав. І коли там проходив Скіл зі своїм почтом і скіфи побачили, як він справляє вакхічні містерії, то, вважаючи це за найбільшу ганьбу, зійшовши з башти, повідомили про те, що побачили, все скіфське військо. Коли після того Скіл повернувся до свого житла, скіфи підняли проти нього повстання.

– Ну й сюжет. Шекспір позаздрить. Хоч сценарій пиши для телесеріалу. І як поетично ви висловлюєтеся: побажав бути присвяченим у таїнства Діоніса-Вакха, справляв вакхічні містерії… Зараз кажуть простіше: "побажав залити за комір", "наклюкався"... Гаразд. Скажіть, яким богам скіфи встановлювали священні познаки, вівтарі, храми?

– Статуй, жертовників і храмів вони за звичаєм не споруджують, за винятком Арея: для нього вони це роблять.

– І який ці споруди мали вигляд?

– Священну споруду для Арея вони роблять ось як: накладають в'язанки хмизу, на них влаштовують чотирикутну площадку, де встромлюють старий залізний меч, який є символом Арея. Цьому мечу вони щороку приносять у жертву овець та коней і рогату худобу, й навіть ще більше, ніж іншим богам.

– Розкажіть, будь ласка, про обряд жертвоприношення.

– Жертвоприношення всі вони роблять однаково під час усіх свят у такий спосіб. Жертовна тварина стоїть із двома зв'язаними передніми ногами, а жрець стоїть позаду від тварини, тягне за кінець мотузки й валить жертву на землю. Коли та падає, він звертається до божества, якому приносить жертву, а потім обкручує навколо шиї тварини зашморг, устромляє в нього ціпок, крутить у всі боки і так задушує, не запалюючи вогню, не посипаючи борошном і не роблячи зливань. І коли він вже задушить тварину і обдере шкуру, починає куховарити.

– Ви сказали, вони приносили в жертву овець, коней і рогату худобу. А свиней?

– Свиней вони не приносять у жертву і навіть не розводять їх у своїй країні.

– А як щодо людського жертвоприношення?

– Із кожної сотні ворогів, узятих у полон живими, вони вибирають одного і приносять їх в жертву, але не так, як овець. Спершу вони ллють вино на голови, а потім ріжуть людей над посудиною і відносять кров на вершину тієї купи хмизу і обливають кров'ю меч. В усіх зарізаних людей вони відрубують разом із плечем правицю і кидають відрубане в повітря і, закінчивши всі обряди, відходять. А рука, куди впаде, там і лежить, а окремо від неї труп зарізаної людини.

– Не хотілося б опинитися на місці тієї жертви. Пане Геродоте, розкажіть будь ласка, чи займалися скіфи чаклуванням, магією, ворожбою.

– У Скіфії є багато ворожбитів.

– Що ж вони передвіщали? Плани ворогів? Погоду? Курс римського денарія?

– Коли захворює скіфський цар, він кличе до себе троїх ворожбитів із найбільш уславлених і вони ворожать так: приносять горстки лозин, розкладають на землі, розв'язують ці горстки і, поклавши кожну окремо, пророкують і, продовжуючи пророкування, знову збирають їх по одній і складають до купи.

– Так би мовити, займаються нетрадиційною діагностикою. У нас це теж модно. І в якій формі скіфські ясновидці повідомляли діагноз?

– Найчастіше пророцтво виголошують приблизно так: такий-то й такий-то (називаючи його поіменно) дав нібито неправдиву клятву богами царського вогнища і що через це мов цар занедужав.

– У нас так само: такий-то й такий-то нібито наслав на вас прокляття і порчу. Що ж відбувалося далі?

– Звинуваченого в неправдивій клятві негайно хапають і приводять до царя.

– І що, він зізнавався?

– Звинувачений уперто заперечує, що порушив присягу, і категорично протестує.

– Що ж у цьому випадку робив цар?

– Цар запрошує інших ворожбитів. І коли й вони, подивившись на свої прутики, визнають його за порушника клятви, тоді йому негайно відрубують голову, а його майно за жеребом розподіляють перші ворожбити.

– А якщо не визнають?

– Якщо ворожбити, що прийшли потім, виправдовують його, приходять ще й інші ворожбити. Отже, коли більшість із них визнають його невинуватим, тоді виноситься рішення вбити тих перших ворожбитів.

– Це правильно. Нема чого дарма обмовляти інших. І як скіфи страчували невдах-віщунів?

– Ось в який спосіб їх умертвляють. Наповнюють віз купою хмизу і запрягають у нього биків. Потім зв'язують ворожбитам руки за спиною, затикають їм роти і засовують їх у хмиз, підпалюють його і женуть биків, налякавши їх. Звичайно, багато биків згорають разом із ворожбитами, але багато врятовується, хоч і підпалені, коли згорає дишел, до якого їх запряжено. У такий описаний мною спосіб спалюють ворожбитів і з інших причин, називаючи їх лжепророками. Кого засудить на смерть Цар, то і їх дітей не щадить, синів убиває, а дочок залишає живими.

– Пане Геродоте, ви так захоплююче розповідаєте, що я просто не наважуюся вас зупинити. На жаль, ми не можемо попросити вас повідомити ще багато цікавого з того, що ви знаєте про скіфів. Я навіть не прошу вас продовжити захоплюючу розповідь про те, в який вишуканий спосіб скіфи перемогли перського царя Дарія – судячи з вашої книги, вони не пішли проти нього у бій, а знесилили його війська всілякими хитрощами. Безсумнівно, воєначальники їхні були людьми не лише хоробрими, але й, як то кажуть, з головою. Давайте завершимо нашу бесіду темою хоч і сумною, однак необхідною для загальної картини скіфської ментальності. Я маю на увазі їхній обряд поховання.

– Могили їхніх царів розташовано в місцевості Геррів. Там, коли помирає їхній цар, вони викопують у землі велику чотирикутну яму, беруть померлого, вкривають його тіло воском (перед тим очищують від нутрощів його черево), наповнюють його перетертим купрієм, кмином, насінням селери, кропом, потім зашивають черево.

– І перш ніж поховати царя...

– Кладуть покійника на віз і перевозять його до іншого племені. Ті, до яких привозять померлого, відрізують кінчик свого вуха, стрижуть на голові волосся, дряпають в різних місцях плече, вкривають синцями лоб і ніс і проколюють стрілою ліву руку.

– Ритуал не для тих, у кого слабкі нерви...

– Звідти на возі труп царя перевозять ще далі до підвладного їм племені, а ті, до яких його перед тим привозили, супроводжують його. І коли так вони об'їздять із покійником усі племена, вони знову прибувають у країну Геррів. Помістивши покійника на підстилку в могильному склепі, встромлюють у землю з усіх боків від покійника списи, а над ними кладуть деревини і вкривають його очеретяними матами. В просторому приміщенні склепу ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, його чашника і куховара, конюха, особистого слугу, вісника і його коней, а також певну частину його речей і так само золоті чаші. Коли вони все це зроблять, то насипають землю і споруджують великий курган, намагаючись зробити його найвищим.

– Ці кургани збереглися й дотепер.

– Коли минає рік, вони влаштовують нове святкування. Вибирають найкращих слуг із тих, що залишилися, п'ятдесят задушують і до того ще п'ятдесят найкращих коней. Потім пропускають крізь тіло коня товсту жердину і його підіймають. На коней нав'язують віжки та вуздечки, тягнуть наперед і прив'язують до колів. Після того тих п'ятдесят задушених юнаків, про яких я казав, саджають кожного на коня в такий спосіб: кожному покійникові вздовж хребта встромлюють пряму жердину аж до шиї. Внизу частина цієї жердини стирчить, і її вставляють у дірку в жердині, якою простромили коня. Цих вершників розміщують навколо кургану і йдуть геть. Так вони ховають своїх царів.

– А як звичайних громадян?

РЕЛІГІЙНІ ВІРУВАННЯ ДАВНІХ СКІФІВ

– А інших скіфів, коли ті помирають, найближчі родичі кладуть на вози і перевозять їх до домів приятелів. І кожен із них приймає їх і частує всіх, хто супроводжує померлого, водночас підносячи йому всі ті страви, якими частує і живих. Отак сорок днів возять незнатних людей, а вже потім їх ховають.

– Що ж, величезне спасибі.

Йдеться про дослідження властивого йому релігійно-міфологічного уявлення. Аспект це досить важливий, бо в ранніх етапах історії всього людства, в міфології того чи іншого народу знаходять, як відомо, специфічний відбиток властивих саме цьому народу поглядів на природу та суспільство. Виявляють реальне та практичне знання про навколишній світ, підсумовують властиве древній людині розуміння космічного та високого соціального порядку, розуміння будови світу і свого місця у ньому.

Вивчення релігійних уявлень скіфів комплексно з археологічними дослідженнями дозволяє реконструювати у межах соціальну, етнічну, культову історію скіфського суспільства.

Відомо, що релігія скіфів була міцно пов'язана з індоіранскими релігійними поглядами. Скіфська міфологія, наскільки можна судити по наявним відомостям античних авторів, археологічним даним і етнографічним паралелям, близька до міфології іраномовних народів, насамперед осетинів. Цим питанням присвячені великі дослідження В.І.Абаєва, Ж.Дюмезиля,Д.С. Раєвського та інших вчених.

Однією з основних та найцінніших джерел вивчення скіфської релігії є «Історія» Геродота. У ній є досить детальні оповідання про розмаїття скіфських богів, жертовні обряди і різні вірування.

БОГИ СКІФІВ

Скіфська сакральна культура належить до найяскравіших культур степової частини Євразії. Разом з тим знання про їхніх богів та їхні уявлення в галузі світобудови не досить повні, бо відсутні письмові пам’ятки, написані скіфською мовою. Деякі відомості про це знаходимо у працях античних авторів: у IV книзі «Історії» Геродота, в уривках з твору псевдо-Гіппократа «Про повітря, води та місцевості», в «історичних бібліотеках» Діодора Сицилійського, в деяких новелах Лукіана, в «Аргонавтиці» Валерія Флакка. Проте всі ці автори не мали змоги точно й детально розповісти про звичаї скіфів, оскільки писали з чужих слів. Досить цінним джерелом відомостей про релігійні уявлення цього народу є археологічний матеріал (в основному предмети торевтики, тобто художні вироби з металу, знайдені в похованнях), а також індоєвропейські та іранські тексти, зокрема «Рігведа» та «Авеста».

У скіфському пантеоні не можна виділити якесь одне верховне божество; пантеон очолює трійця — втілення трьох священних стихій: Табіті, Папай та Апі, носії вищого морального авторитету.

Уславлений давньогрецький історик Геродот вперше проводить паралелі між богами скіфів і античними божествами: «Скіфи вшановують тільки наступних богів: передусім — Гестію, потім Зевса та Гею (Гея в них вважається дружиною Зевса); після них Аполлона та Афродіту небесну, Геракла та Арея. Цих богів визнають усі скіфи, а так звані «царські» скіфи (які, за свідченням Геродота, вважали всіх інших скіфів своїми рабами), приносять жертви ще й Посейдону. Скіфською мовою Гестія зветься Табіті, Зевс — Папай, Гея — Апі, Аполлон — Гойтосир, Афродіта небесна — Агрімпаса, Посейдон — Тагимасад».

Богиню Табіті вважали однією з іпостасей Великої богині-матері, символом жіночого начала у природі, богинею вогнища, а можливо, й вогню в усіх його виявах, в тому числі й вогню небесного.

Папай, якого Геродот ототожнює із Зевсом, як прабатько скіфів уособлював небо й водночас був громовержцем, божеством родючих сил природи, богом-творцем. Його ім’я — іранського походження й означає «батько» або «захисник». Вважається, що саме його скульптурне зображення було знайдене в урочищі Лиса Гора поблизу Дніпропетровська. Скульптура являє собою стилізоване «світове» дерево, стовбур якого зливається з фігурою чоловічого божества; від основи стовбура відходять чотири гілки з фігурками чотириногих тварин. Над головою божества зображено орла — символ Папая; хижі птахи, які сидять на гілках, — його помічники. До дерева на ланцюжках підвішені дзвіночки, круглі підвіски та «півмісяці», що символізують грім та небесні світила.

Дружиною Папая-Зевса була Апі-Гея — змієдіва, «породжена землею діва»; разом вони являли собою первісну божественну пару, джерело всього живого.

Великою шаною у скіфів користувалася Агрімпаса — божество людської і тваринної родючості.

Її ім’я означає «та, що звертає увагу на родючість» або «охоронниця худоби». Важливою її функцією було заступництво за людський рід.

У багатьох культах богиням родючості та материнства приписуються ще й войовничі риси, тобто життєдайна сила людського організму та функції захисту уявлялися древнім народам взаємопов’язаними. Еллінською богинею-войовницею була відома Афіна, тому її зображення, що іноді зустрічаються на предметах торевтики, пов’язують з образом скіфської Афродіти — Агрімпаси. Найчастіше її зображали у скіфському одязі з дзеркальцем у руці — символом сонця, родючості й жіночого начала. Так вона виглядає на платівці від головного убору, знайденій у кургані біля с. Сахновка на Дніпропетровщині.

Згадує Геродот Й Гойтосира, який, вірогідно, посідав досить високе становище і вважався охоронцем худоби, пастухом, тобто божеством, що виконувало найважливішу з погляду скіфів функцію, бо худоба була основою їхнього благополуччя. Водночас він був лучником і переможцем чудовиськ, сонячним богом, богом світла, як і його еллінський «двійник» Аполлон. Вважається, що саме Гойтосир зображений у вигляді вершника, який впольовує оленя, на пластині — прикрасі коня з кургану біля с. Гюнівка Запорізької області.

Скіфи вшановували й Геракла як бога-захисника, втілення фізичної могутності та військової доблесті, а головне — переможця чудовиськ; його зображення у вигляді античного героя часто зустрічається на предметах торевтики. Поклонялися вони й Арею — богу війни, воєнного щастя й поживи, охоронцеві скіфів. Геродот не наводить його скіфського імені, яке, вірогідно, було заборонено вимовляти; можливо, уособленням цього бога був залізний меч. Арей, як і ведійські боги Рудра та Індра, належав до божеств середньої зони, які зв’язували землю-Апі з небом-Папаєм.

Тагимасад не входив до сімки верховних скіфських божеств, його вшановували тільки «царські» скіфи. Можливо, Тагимасада ототожнювали з Посейдоном і шанували як втілення родючої водної стихії — першоджерела життя, а також як покровителя ланів, тому досить часто зображали у вигляді водяного коня, інколи крилатого, який виходить з джерела.

Дата добавления: 2015-05-22