Бутя людини як бутя мложливого

Буття людини у світі не є чимось спостережуваним, речовинним, принципово вимірюваним. Наявність потреб — необхідний параметр людського буття. Для потреби найсуттєвішою характеристикою є можливість її задоволення. Тим самим відкривається вихід у новий вимір людського буття — можливісний. В кожній речі є можливість її зміни, в кожному процесі — можливість його згасання або перетворення на інший процес Причому можливості набагато менше пов'язані з конкретними властивостями речі або процесу, ніж їхні дійсні якості. Свобода є деяким інтегрованим виразом і разом з тим способом ствердження можливісного виміру людського буття. Свобода живе й дихає вибором. Здійснюючи вибір, ми тим самим надаємо якійсь одній із численних можливостей право перетворитися на дійсність. Проблема свободи перетинається з проблемою відповідальності остільки, оскільки свобода без відповідальності перетворюється на сваволю. Темною тінню відповідальності є почуття провини, оскільки ми почуваємо себе винними через „невикористане”, „непрожите” життя. Проблема свободи через відповідальність породжує проблему вибору, яка, на думку екзистенціалістів, супроводжує нас аж до відходу з життя. А проблема вибору породжує проблему зречення від можливості: аби щось вибрати треба від чогось зректися. Отже, свобода – це можливість відмовитися від можливості, що на індивідуально-психологічному рівні переживається людиною як уміння відповісти на запропоноване «ні».До свободи дії щільно примикає свобода творчості – право людського суб'єкта втілювати свої мрії й задуми, створювати щось нове, підвладне лише власним законам. Від свободи дії в ширшому розумінні свобода творчості відрізняється передусім неугилітарною спрямованістю (творчість переважно має на меті внутрішню досконалість свого предмета, а не задоволення нагальних життєвих потреб) – а відтак зосередженістю у сферах мистецтва, науки, філософії тощо.

68.Проблема достотності людського буття.Відчуження: способи його осмислення і подолання.

Ні буття, ні посідання не є для людини чимось зовнішнім, необов'язковим. Але ці модуси людського буття не однакові у смисловому відношенні. Якщо буття є дійсним виявом людської достотності, то посідання являє собою лишень уявну, позірну залученість людини до світу, ілюзорний спосіб її самопосвідчення. Якщо ж людина живе згідно з принципом "мати", то вона сама для себе стає чимось неістотним. Свідченням достотності буття для неї стає її стверджувальна експансія в світі — наполегливе розширення себе як певного смислового осереддя. Впродовж багатьох сторіч більшість людей була реально відлучена від маєтності, від влади, від надбань високої культури. Карл Маркс позначив такий стан людського буття поняттям " відчуження". Його постійно діючою умовою він вважав приватну власність. Причому потерпають від неї й самі власники, й ті, хто власності позбавлений. Це дві однобічності єдиного життєвого процесу. Й оскільки це однобічності, результати деформації людського буття, то вони однаково є формами вияву "негативно людського". Це егоїзм — і заздрість, насолода — і страждання, корисливий визиск — і непосильна праця тощо. Щоб повернути людське буття до стану достотності, слід відновити його цілісність, подолати відчуженість. Людські здатності, ладні породжувати, підтримувати й відновлювати достатність людського буття, не є якимись випадковими одна щодо одної. Відчувається їхня смислова спорідненість. Усі вони — вияви людської відкритості; всі означають різні способи руху людини в смисловому континуумі; всі засвідчують необхідність для людини й можливість для неї постійно перевершувати себе. Концепція відчуження суперечлива і методологічно. Поняття "відчуження" сутності людини має сенс за умови визнання певної незмінної сутності, "істинної природи" людини, яка викривляється певним " неістинним" суспільством. Іншими словами, поняття "відчуження" має сенс за антропологічної інтерпретації людини

69.Проблема сенсу життя і способи його філософського осмислення.

У категорії “смисл життя” відображується змістовна наповненість життя, розуміння свого призначення в світі (перш за все в соціальному світі), цільова спрямованість, ціннісна орієнтованість, те, ради чого варто проживати власне життя. Потреба в сенсі — це потреба в інтегральному розумінні світу, універсальному пояснювальному принципі. Без такого внутрішнього ідейного смислу людина не відчуває своєї цілісності, не може керувати творенням самої себе. Потреба в сенсі фіксує потребу людини з'ясувати свою значущість у міжособових стосунках, зрозуміти своє місце в універсумі. Причетність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу людині відчути цінність свого індивідуального буття. Вищою цінністю життя стародавні філософи вважали природу, але не ту природу, що оточує нас, не природне середовище, а істинну природу — споконвічний закон бутя. Людина - істота вільна та усвідомлююча власну смертність - неминуче приходить до роздумів про сенс життя, і це не просто розумова вправа, а питання самого життя. Сенс життя завжди повинен бути більшим за мету. Отже, перша передумова вірного вирішення питання про сенс життя - розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей, що ґрунтується на уявленні про сенс життя. Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії - це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. У суб'єктивному сенсі - суб'єктивна насолода, радість, щастя - також не дарує сенсу, тому що навіть найбільш щасливе життя отруєне мукою питання «навіщо?» і не має сенсу в самому собі.. Вже наслідок того, що життя - це природію-історичпий факт, воно самоцішю само по собі і тим самим має сенс., сенс життя завжди можна знайти, але його швидше варто виявити, аніж вигадати.

70.Проблема смерті та безсмертя в духовному досвіді людства.

Людина - єдина жива істота, яка усвідомлює власну смертність та робить її предметом обміркування. Саме усвідомлення ско-роминучості життя спонукає людину болісно розмірковувати над сенсом життя. Але усвідомлення надзвичайної скороплинності буття народжує ще одну особливість людини - прагнення до безсмертя. Свідомість людини тікає від думки про власне знищення і неминуче починає жадати наявності іншого життя, відмінного від життя у земному світі.Людина - єдина жива істота, яка хоронить власних мерців. Для життя люди будували житло, що легко руйнується з часом, а для мерців - вічне, багато з якого простояло віки (єгипетські піраміди). оскільки життя сприймалось як страждання, то людину більш лякала не смерть, а тягар нового втілення в нову тілесну оболонку з новим приреченням. Розуміння смерті як природного завершення життєвого шляху властиве стародавньоєврейському світогляду і знайшло відбиток у старозавітних джерелах. Тривалий період вважалося, що смерть - це зупинення трьох пульсацій життя: роботи серця, дихання, кровообігу. Смерть - природне продовження життя.. Виділяють такі основні стадії змін ставлення людини до власної смерті: первісне її заперечення («ні, тільки не я, це неправда»); але мірою усвідомлення реальності смерті, її заперечення змінюється гнівом («чому я, мені ж ще так багато треба зробити»); коли неминучість смерті повністю усвідомлюється, то настає період страху чи депресії (у тому разі, якщо є час для осмислення того, що відбувається) і, нарешті, якщо людина має час і сили подолати страх смерті, наступає стан спокою. Отже, ставлення до смерті змінювалось у різні історичні епохи. Знання про смерть, роздуми про неї необхідні для життя. Смерть - випробування будь-якого сенсу, перед нею людина повинна зрозуміти: навіщо живе, чи дійсно її існування є життям. Тільки пам'ятаючи про невідривність життя від смерті, можна прожити життя та зустріти смерть осмислено, гідно.Смерть не є просто зовнішньою протилежністю життя, вона — момент самого життя.

71. Природа - людина – суспільство: філософські аспекти взаємодії.

Поняття «природа» багатозначне. В широкому значенні під природою розуміють весь об'єктивно існуючий матеріальний світ.Проте люди взаємодіютьлише з незначною частиною природи — середовищем життєдіяльності, яке називають природним. Об'єктивні ідеалісти ігнорують зв'язок суспільства з природою, розглядаючи історію людства не як розвиток матеріального виробництва на землі, а як розвиток світового розуму, абсолютної ідеї. Суб'єктивні ідеалісти саму природу вважають комплексами людських відчуттів.Прихильники географічного детермінізму механічно переносили дію законів природи на розвиток суспільства, вважали вплив природи на суспільство запрограмованим, вирішальним фактором еволюції людства.Матеріалісти усіх часів визнавали природу джерелом, з якого вийшли людина, суспільство З кількісного боку суспільство визначається його чисельністю, а з якісного — характером стосунків між людьми. Суспільство — це сукупність людей, пов'язаних стійкими зв'язками. Природа і суспільство утворюють діалектичну єдність. Вона полягає в тому, що соціальна форма руху матерії є вищою формою руху, яка (як і інші) підпорядковується дії законів діалектики. Залежність людини від природи існувала на всіх етапах історії. У системі "суспільство — природа" природа є колискою, середовищем життєдіяльності людини, єдиним джерелом, звідки вона черпає все необхідне для свого існування. Проте в системі «природа — суспільство» вирішальним фактором є суспільство. Напрями впливу його на природу:а) розширення меж освоєння космосу — використання нових регіонів земної поверхні, світового океану, польоти в космос;б) проникнення людини в мікросвіт, відкриття невідомих раніше властивостей і законів природи;в) інтенсифікація використання природних ресурсів;г) посилення впливу суспільства на структуру навколиш нього середовища — зміна біосфери, енергетичного і теплового балансу, втручання в біологічні й фізичні процеси тощо.Результати впливу людини на природу на сучасному етапі розвитку проявляються в наслідках науково-технічної революції (НТР).

72.Філософське розуміння суспільства.

Суспільство - надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. В широкому розумінні - якісно відмінне від природи надскладне багатомірне, внутрішньо розгалужене і водночас - органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії і об'єднання діяльності, відносин, поведінки, спілкування, регуляції, пізнання тощо, в яких знаходить своє виявлення всебічна і багаторівнева взаємозалежність людей. У вузькому розумінні - діахронічне чи синхронічно фіксований момент такого організму; спільна основа, поле перетину і накладання індивідуальних дій людей; корелят держави "Суспільство - найзагальніша система зв'язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності ("людське суспільство"); історично визначений тип соціальної системи (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство); специфічна форма соціальної організації, що склалася в процесі історичного розвитку даної країни". Умови, які повинні виконуватись, щоб соціальне об'єднання можна було назвати суспільством: "(а) певна територія; (б) поповнення суспільства головним чином за рахунок дітонародження; (в) розвинута культура і (г)"політична" незалежність". Три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства:- праця (специфічно людська доцільна діяльність);- спілкування (колективний характер діяльності і життя);- свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності). Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей. В сучасній соціальній філософії усвідомлення поняття "суспільство" пов'язане з інформаційною революцією, з новим баченням світу. В розумінні поняття "суспільство" потрібно виділяти два аспекти, два виміри - індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство - це самі люди в їх суспільних відносинах. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції.

73.Суспільство як цілісна система.

Реальне життя суспільства характеризується химерним плетивом суспільних взаємозв'язків і стосунків. Розібратись у цьому плетиві завжди надзвичйно важко. Суспільство — це єдина, цілісна система. Саме тому соціальна філософія обережно ставиться до інтерпретації її в контексті дилеми первинності — вторинності суспільних відносин, підкреслює 'їхній органічний взаємозв'язок, цілісність пізнання яких розцінює як більш евристичний принцип, ніж дилеми. Зазначена цілісність системи суспільних відносин позначається категорією "спосіб життя", що замикає теоретичну модель суспільства, синтезує різноманітні життєві процеси, підводить їх до єдиної й незаперечної основи — людини як самоцілі суспільно-історичного розвитку. Спосіб життя охоплює всі сфери суспільства: працю і побут, суспільне життя й культуру, поведінку (стиль життя) людей та їхні духовні цінності. Він реалізується через діяльність, виробництво, в якому виділяються такі провідні елементи: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання.
Поняття суспільства доцільно розглядати не як конгломерат сукупності людей та творених ними суспільних діянь, а як цілісну систему історично визначених форм суспільних відносин, що складаються в процесі діяльності людей по приведенню природи і власного життя у відповідність до своїх потреб. Існують два підходи до розуміння суспільства - матеріалістичний та ідеалістичний - підходи до розуміння суспільства та його історії.. Ідеалістичний - вважатьи першопричиною розвитку суспільства дух, ідею, свідомість. Матеріалістичний підхід - це визнавати, що суспільство розвивається в першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. Людина є суспільною істотою і її можливості реалізуються лише в суспільстві, а всі дії людини, зв'язки і відносини, умови, в яких живуть люди, можна правильно зрозуміти лише тоді, коли усвідомлюється зміст поняття суспільства, соціуму.

74. Індивідуальне та соціальне в людському бутті: їх взаємозв’язок.

Індивідуальне та соціальне - це ті по­люси, між якими виникає смислове поле проблем буття людини в суспільстві. Сам термін "індивід" буквально озна­чає "неподільний", а "соціальне" можна перекласти як "су­місне". Поняття "індивідуальне" виражає окремішність лю­дей, притаманність кожному з них певної міри буттєвої остаточності, що забезпечує йому безумовну присутність у світі. Поняття ж "соціальне", навпаки, виражає таку якість людського буття, що виникає на фунті співбуття людей, завдяки взаємній присутності їх у світі. В осмисленні проблем соціального буття людини впро­довж тривалого часу діяли дві головні тенденції. Перша полягала в тому, що індивідуальне розглядалося як неістотний момент суспільного життя, цілком зумовлений суто соціаль­ним началом. Індивідуальне витлумачувалось як похідне від соціального, а це останнє зводилося до окремих його ви­явів - до класового, національного, групового тощо. Друга тенденція визначала хід думки в протилежному напрямку: соціальне розглядалося як витвір індивідуального, а індивідуальне зводилося до при­родного як до свого безумовного базису. Й тоді індивіди ставали немовби трансляторами дії природних чинників у суспільне життя. Обидві зазначені лінії міркувань мають деякий "центр симетрії". Це - індивід. Більшість мислителів доби Просвітництва брали за вихідну точку своїх міркувань саме окремого індивіда, розглядаючи його як неподільну частку суспільного цілого. Але ж і Маркс теж виходив із реальних індивідів як дійсної передумови своїх міркувань, а дійшов ствердження пріоритету соціально-класового начала. Отже, багато що важить сама логіка мір­кування. Можна легко засвідчити ідентичність людини. Крім відбитків пальців, є ще де­сятки інших виявів нашої тілесної організації: форма вуха, будова волосся, імунна система, голос і запах. Але все це природні ознаки, й вони засвідчують індивідну, а не суто людську неповторність. У реальному житті соціальне та природно-неповторне взаємодіють у людині з перших днів її життя, а можливо, ще трохи раніше. Пожумки їх було розділено, щоб легше бачити, яким непростим є сам феномен індивідуального в людському бутті й яким непростим є саме відношення індивідуального та соціального. Це допомогло зрозуміти, що індивідуальність не дана людині від природи, а задана їй самим способом її буття як людини - соціальним. Саме соціалізація, здійснювана через наслідування, навіювання, через дію всієї системи виховання й освіти, - саме со­ціалізація уможливлює індивідуалізацію.

75. Історичність буття суспільства.

Людське буття в усій своїй повноті означає не тільки співбуття різноманітних форм індивідуального й соціального буття, а й співбуття різних їх виявів у часі. В своєму реальному життєвому процесі, який здійснюється в теперішньому часі, людина спирається на матеріальні й ду­ховні здобутки попередніх генерацій і певним чином визначає його наперед, тобто через вибір, рішення, цілепокладання прилучається до майбутнього. Та й самі люди як приналежні до певної генерації уособлюють собою різні модуси часу: старші за віком - минуле, середнього віку - сьогочасне, молодь і діти - майбутнє. Таким чином, здійснення людського буття як співбуття означає структурування його не тільки в деякому смисловому просторі, але й у часі. Саме це - структурування буття у часі, набуття ним конкретної, упорядкованої багатоманітності у часі - й становить таку суттєву його ознаку, як історичність. З першого погляду, історичність людського буття не ви­кликає жодних сумнівів і не потребує якихось серйозних зусиль для її розуміння. Адже кожна людина, кожна соціальна інституція, кожне культурне утворення має "позад себе" свою Історію - те, що передувало їх виникненню й зумовило його. Понад те, всі вони несуть у собі свою власну історію - те, що набуто ними впродовж їхнього власного життя й що насамперед закріплюється й здійснюється у вигляді досвіду. Виходить, історія й позад мене, й у мені самому; історія - це мій життєвий грунт і моя внутрішня структура, яка забезпечує мені сталість у процесі життєвих змін. Поле дії історії сягає й нашого майбутнього. Адже щоб зробити крок у майбутнє, потрібно відштовхнутися від теперішнього, а для цього воно має набути смислової щільності, певною мірою відійти в історію, прилучитися до історії. Бо впевненості щодо майбутнього нам надають набутий досвід і результативні дії в реальній ситуації "ось тепер". Така історія, що заповнює собою минуле, а разом з тим вплетена в теперішнє й сягає майбутнього, в смисловому відношенні є чимось більшим, ніж те, що звичайно називають історією. Власне, це й є історичність. Історичність людського буття вкорінена в сутнісній пов'язаності буття з часом, безпосереднім виявом якої є подія, що вона й становить "клітинку" історичность. За висловом Хайдеггера, в події буття збувається. Сама ж подія відбу­вається. Дослухаємося до самого слова: "від-був-а-ється". Ми вже знаємо, що мова - то особливий шар буття, й через те в ній саме буття промовляє до нас. А у слові, яке позначає здійснення буття через подію, корінь слова вказує на минуле, а суфікс - на теперішнє. Отже, в кожній події поєднуються історичне й те, що слідом за Хайдеггером почали називати" повсякденним.

76. Проблема сенсу історії.

Проблема спрямованості і сенсу історії – суто філософська проблема, яка має коріння в безпосередньому житті людей і саме там набуває особливого значення. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальність, яка створена людиною і має для неї значущість, цілісність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього місця в ній. Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний узагальнений образ історій. Історія набуває певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення історій завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В залежності від обставин життя люди по-різному відчувають себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії. Зокрема це стосується досить складної і неоднозначної проблеми – проблеми історичного прогресу. Ідея прогресу була пануючою протягом ХVІІІ-ХІХ ст.. Саме в цей період людство беззастережно вірило у всеперемагаючу силу розуму, наукового знання, технічних досягнень. Саме тут поняття прогресу набуло значення сходження людства до кращого, безперервного і дедалі зростаючого вдосконалення життя і людини. Формаційна теорія К.Маркса була спрямована на теоретичне обґрунтування ідеї прогресу з позиції матеріалістичного розуміння історії. Історія, за К.Марксом, є єдиним закономірним процесом сходження від нижчого до вищого стану суспільства, або типу типу суспільно-економічної формації. В основі такого розвитку лежить закон розвитку способу виробництва. К.Марксом був запропонований об’єктивний критерій історичного розвитку – рівень розвитку продуктивності сил, ступінь продуктивності праці. Поряд з ним головним, економічним показником, визнавався і інший – гуманістичний, зміст якого полягає у загальному становищі в соціальній системі, у можливостях, які відкриваються для розвитку особистості, для задоволення її потреб і реалізації здібностей.

77. Проаналізуйте концепції періодизації та спрямованості історії.

Теперішній глобальний характер взаємозв’язків держав і окремих суспільств особливо актуалізував проблему історії як світового історичного процесу, поставив питання про можливу спрямованість (вектор) суспільного розвитку. Це, однак, не означає, що про спрямованість історичного розвитку стали говорити лише віднедавна. Філософсько-історичні ідеї з цього приводу сягають глибин віків. За довгі часи склалися концепції, які або не визнають загальну спрямованість історії, або визнають. До перших можна віднести концепції локальних культур і цивілізацій. Так, Шпенглер у своїй роботі «Занепад Заходу» говорив, що нема ніякої однолінійної історії, а є тільки множина культур, кожна з яких має власну долю, і всі вони є закритими, непроникливими для інших. Тривалість життя культур близько тисячі років. Серед тих, що існували колись або існують зараз, він вказував на такі як єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, грецько-римська, візантійсько-арабська, західноєвропейська, майя і російсько-сибірська. Дещо схожої думки дотримувався і Тойнбі у своєму 12-томному «Дослідженні історії», тільки виділяв він уже 13 цивілізацій. Поняття цивілізації у нього має те ж значення, що й «культура» у О.Шпенглера, і у обох вони вживаються у значенні суспільства певного типу, що перебуває в якомусь часі й просторі і характеризується специфічними релігійними віруваннями, стилем життя, світосприйняттям тощо. Історія філософії має багато прикладів, які свідчать про поширеність скептичних висновків стосовно прокладання нових шляхів у історичному поступу. Та були і є поширеними й інші точки зору на хід історії. Їх можна об’єднати спільною думкою про визнання направленості загальної історії людства. Але ця думка розподілялась на таку, що визнає тільки регрес у історії, і на таку, яка утверджує прогресивність розвитку. За Гесіодом, людська історія уявляє собою послідовну зміну п’яти поколінь - золотого, срібного, мідного, героїв і залізного. Ця мінливість поколінь пов’язана з постійним погіршенням життя, з посилюванням зла; після тимчасового покращання у вік героїв, настає останній, п’ятий вік - залізний, вік насилля і неправди.

78. Проаналізуйте світоглядні засади сучасної екологічної ситуації.

Багатоманітність ракурсів і підходів осмислення сучасної екологічної ситуації, які виходять за межі власне науки, потреба узгодити метанаукові, етичні і світоглядні аспекти екологічної проблематики обумовлюють потребу створення загальної філософії екології. Особливий статус філософії екології – метаекології, пов`язаний з інтегральним характером проблем, трансдисциплінарними тенденціями, поєднанням разноманітних стилей, методів та інтерпретацій робить її, за висновком М. Кисельова, “постмодерністським” науковим напрямком, де долаються недоліки класичної науки. В.Хьослі підкреслює необхідність створення “філософії екологічної кризи”. В філософії екологічної кризи теоретична частина має доповнюватись практичною. Пріоритет в міркуваннях щодо практичного спрямування філософії екології віддається Х.Йонасу, який включає в спектр її проблем не лише етичні, а й політико-філософські. Необхідність практичної орієнтованості філософії екології підкреслюється в сучасних дослідженнях. Шляхами виходу з екологічної кризи вважаються цілеспрямовані зміни соціоекономічних і політичних вимірів людського буття, суттєві зміни людського буття в природі, а саме – гармонізація взаємовідносин суспільства з природою на підставі влючення всіх продуктів промислової діяльності людини в природний колообіг речовин. П.Водоп`янов і В.Крисаченко шляхом подолання екологічної кризи вважають методологію співвіднесення завдань НТП з закономірностями біосфери. Створення практично орієнтованої філософії екологічної кризи не є “останнім завданням” філософії по відношенню до екології, взагалі до сучасної науки в ракурсі глобальної екологічної кризи. Відповідно до ситуації, виникає потреба поставити питання більш широким чином – про створення нової філософії науки, що здійснює синтез, як сучасних розділів природознавства і гуманітарних наук, так і соціоекономічних наук, етики і філософії. Якщо, слідом за В.Хьослє погодитися з подібністю екології як науки про дім і “ідеальної домівки людства” – сукупності буття як предметом філософії, зрозуміло, що загроза руйнування нашого планетарного дому призведе і до руйнування дому ідеального. Значущість створення філософії сучасної екології виявляється не лише в теоретико-філософському, а й практико-соціальному смислі. Людина втратить своє пануюче положення. Вона не є “вінцем творіння”, а залежала і буде залежати від природи. Можливо, ще не пізно звільнитися від залишку ілюзій і утопічних надій, що “якось все обійдеться. Філософія екології залишається “відкритою системою”, елементи якої потребують означення і осмислення.

79. Техніка як соціокультурний феномен.

У наші дні дослідження техніки розгортаються в різних напрямках, техніка показала свою фундаментальну роль у всім бутті людини, сформовані різні концепції філософії техніки. І все-таки багато філософів відзначають незначну роль, що до сьогоднішнього дня грає філософія техніки усередині самої філософії навіть при явному наростанні інтересу до цієї області останнім часом; неоднорідність філософії техніки, що включає в себе і філософію науки, і технологію, і соціологію техніки; незадовільність філософського осмислення техніки. Усе більш явним стає коло проблем філософії техніки, уточнюються і диференціюються позиції й установки філософів щодо техніки і технічного прогресу, формуються і розгортаються різні дослідницькі програми, а тим самим і різні традиції у філософії техніки. Техніка розглядається як складний соціокультурний феномен, причому усі філософи підкреслюють багатомірність техніки. Жоден великий мислитель ХХ т. не обійшов своєю увагою феномен техніки в процесі технізації сучасної культури. Серед найбільш значних філософів техніки слід зазначити культурно - історичну концепцію (Ф.Дессауэр, Т.Литт), феноменологію Э.Гуссерля, філософію життя(А.Бергсон, О.Шпенглер),екзистенціалізм (Х.Ортега-и-Гассет, М. Хайдеггер), філософську антропологію (А.Гелен, Г.Плеснер). При всім різноманітті філософських концепцій техніки слід зазначити одну особливість філософії техніки - у її формуванні поряд із професійними філософами величезну роль зіграли натуралісти й інженери. У ряді країн інженери були ініціаторами постановки питання про необхідність і важливість філософії техніки і формуванні перших дослідницьких програм у цій області. Труднощі філософського дослідження техніки зв'язані не тільки з тим, що воно далеко виходить за рамки вивчення методологічних проблем технічного знання і технічних наук, але і з тим, що воно повинно містити в собі величезний комплекс різнорідних проблем - відношення техніки і людини, техніки і природи, техніки і буття, місця техніки в соціокультурному світі, оцінки технічних інновацій і науково-технічного прогресу, соціологічних, економічних і соціально-психологічних умов і наслідків технічного прогресу, взаємовідносин техніки і праці, інженерної діяльності і техніки, техніки і навколишнього середовища, екологічних наслідків науково-технічного прогрессу та ін.

80.Глобальні проблеми сучасності і майбутнє людства. Феномен глобалізації

Глобалізація - це складний багатогранний процес, який поширюється на всі сфери суспільного життя: економічну, соціальну, політичну, духовну.

Терміном «глобальні проблеми» (від лат. «гло­бус» - земля, земна куля) позначаються найважливіші і настійні загальнопланетарні проблеми сучасної епохи, що торкаються людства в цілому. Серед них:

- запобігання світової термоядерної війни;

- подолання зростаючого розриву в рівні економічного і куль­турного розвитку між розвинутими індустріальними країна­ми Заходу і країнами, що розвиваються, усунення економічної відсталості, голоду, злиднів і неписьменності;

- забезпечення подальшого економічного розвитку людства необхідними для цього природними ресурсами;

- подолання екологічної кризи;

- припинення «демографічного вибуху» у країнах, що роз­виваються, і демографічної кризи в розвинутих країнах через більш раціональне регулювання народжуваності;

- стримування міжнародного тероризму й екстремізму, по­ширення наркоманії, алкоголізму і СНІДу;

- вирішення поставлених сучасною епохою проблем освіти і соціального забезпечення, культурної спадщини й мораль­них цінностей та ін

Глобалізація мас суперечливий характер. З одного боку, вона створює широкі можливості для освоєння нових технологій, могутність яких зіставлювана з могутністю природних ресурсів; розвитку економіки; відтворення благ, яких не знало людство, підвищення якості життя, створення нових робочих місць; отримання інформації; збагачення культур народів світу; вільного руху товарів, людей, капіталів та ідей; співробітництва народів і держав. А з іншого - відтворює неоімперіалізм, який є викликом людству та загрозою його існуванню; абсолютізуе економічну і політичну владу нових глобальних монопольних корпорацій, які вийшли з-під контролю держав націй; призводить до забруднення навколишнього середовища внаслідок зростання антропогенного тиску (наприклад, техногенні катастрофи можуть викликати незворотні зміни в середовищі існування людей); збільшує різницю між країнами за рівнем доходів; дестабілізує світ і несе загрози та виклики національно-державним інституційним структурам.

81. Природа цінностей і ціннісних орієнтацій та способи їх обґрунтування та передачі.

Цінності - специфічні соціальні визначення об'єктів навколишнього світу, що виявляють їх позитивне або негативне значення для людини і суспільства (благо, добро, зло, чудове і потворне, що втілюються в явищах суспільного життя або природи). Природу, походження, розвиток і роль цінностей в житті людини і суспільства вивчає аксіологія - вчення про цінності. Кожній сфері буття людини відповідають певні ціннос­ті. Цінності є духовні (добро, прекрасне, істина), природні(чисте повітря, воду, ко­рисні копалини), соціальні(порядок, мир, демократія) та ін.. Зовні цінності виступають як властивість предмета або явища. Проте цінності притаманні предмету або явищу не від природи, не просто через внутрішню структуру об'єкта самого по собі, а тому, що об'єкт втягнутий у сферу суспільного буття людини і стає носієм певних соціальних відносин. У ставленні до суб'єкта - людині цінності служать об'єктами ЇЇ інтересів, а для її свідомості здійснюють роль повсякденних орієнтирів в предметній і соціальній, дійсності, визначення різноманітного практичного ставлення людини до навколишніх предметів і явищ. Будучи орієнтирами, вони постають у формі ідеалів — вільно прийнятих зразків поведінки, прообра­зів досконалих предметів, які орієнтують людину на під­несення над буденною реальністю. Будучи зразком, ідеал постає як мірило реальності. Ціннісні орієнтації особистості не тільки визначають мотивацію індивідуальної поведінки, але й складають світогляд людини. Ціннісні орієнтації молоді формуються в процесі виховання і навчання. Причому навчання має на меті не стільки повідомити конкретні знання в певній галузі, скільки відтворити культурні і історичні нормативи, які сприяють самореалізації особистості. Через виховання здійснюється трансляція ціннісних орієнтацій від покоління до покоління як на вербальному так і на невербальному рівнях. У ході історичного розвитку сформувалося цілий ряд механізмів, з допомогою яких здійснюється передача цінностей через покоління. Серед них чільне місце посідає: сім’я, церква, мистецтво, література, культура. Цінності можуть засвоюватися людиною як свідомо, так і несвідомо.

82. Базові життєві цінності, їх смисл та співвідношення

Цінністю називається позитивне чи негативне значення речей, подій, духовних витворів тощо. Цінність має як об`єктивний так і суб`єктивний х-р. Основними типами цінностей є гносеологічні, етичні, естетичні, соціальні, ринкові, професіональні, індивідуально-особисті, групові, загальнолюдські. В основі аналізу і співвідношення цінностей формується ціннісна орієнтація особи, яка є важливою складовою частиною ії світогляду і регулятором поведінки. Ціннісна орієнтація, як і самі цінності, соціально обумовлена і вимагає відповідного підбору. Основними типами ціннісної орієнтації є переконання, моральні принципи, інтереси, мотиви, психологічні установки. Цінністю називається те, що здатне задовольняти людські потреби. Отже, цінність речі визначається як її властивостями, так і її відношенням до потреб та інтересів людини. Речі, явища стають цінностями, оскільки вони втягуються у сферу людського існування й діяльності. За традиційною класифікацією цінності поділяють на матеріальні і духовні — моральні, релігійні, художні, політичні та ін. Матеріальні цінності - це речі, що мають певну цінність у вигляді майна, предметів, товарів. Духовна цінність – це те, що має зв’язок з внутрішнім психологічним життям людини, те, що ми високо ставимо, це те,що варте поваги. Також можна зустріти такі поняття «сімейні цінності», «національні і етнічні цінності», «моральні цінності». Кожній особі притаманна своя специфічна ієрархія цих цінностей, які виступають зв`язуючою ланкою індивідуального і суспільного життя. Особистісні цінності відображаються у свідомості у формі ціннісних орієнтацій. Система цінностей визначає сутність як людини так і певної спільноти, направленість їх дій і вчинків. Будь-яке суспільство має свою систему цінностей, що притаманні конкретній епосі його розвитку, конкретній спільноті. Якщо звернутись до фундаментальних базових цінностей демократичного суспільства, то ними є: людина, її життя, її природні права і свободи тощо. Пов’язані з ними так звані інструментальні похідні цінності, тобто такі, які забезпечують існування і функціонування демократичного суспільства: народовладдя, верховенство права, багатопартійність, толерантність, свобода слова та ін. У житті індивіда вищі цінності визначають сенс його існування, з якого випливає вся мотивація даного суб'єкта. Завдяки цим цінностям людина долучається до вищої інстанції, що наповнює сенс її існування, надає йому конкретики.

83. Проблема свободи: філософський аналіз

Проблема свободи хвилювала багатьох мислителів протягом багатовікової історії людства. Для особистості оволодіння свободою – це історичний, соціальний і моральний імператив, критерій її індивідуальності і рівня розвитку суспільства. Обмеження свободи особистості, жорстка регламентація її свідомості та поведінки, ні зведення людини до ролі простого «гвинтика» в соціальних і технологічних системах наносить шкоду, як особистості так і суспільству. Фактично, саме завдяки свободі особистості суспільство набуває здібності не просто пристосовуватися до наявних природних і соціальних обставин оточуючої дійсності, але і трансформувати їх відповідно до своїх цілей. Звичайно, нема і не може бути якоїсь абстрактної, абсолютної свободи людини від природи, суспільства, але разом з тим конкретним матеріальним носієм свободи, її суб’єктом завжди є особистість, а відповідно і ті спільності, в котрі вона включена – нації, класи, держави. В історії філософської думки свобода традиційно розглядалась у співвідношенні з необхідністю. Сама необхідність розглядалася як правило у вигляді долі, яка керуючи вчинками людини заперечує її свободу волі. Протиставлення понять «свобода» та «необхідність» Філософський розгляд проблеми свободи та необхідності, їх співвідношення в діяльності і поведінці особистості має велике практичне значення для оцінки усіх вчинків людей. Обійти цю проблему не можуть ні мораль, ні право, тому що без визнання свободи особистості не може іти мова про її моральність і юридичну відповідальність за свої вчинки. Якщо люди не мають свободи, а діють тільки з необхідності, тоді питання про їх відповідальність за свою поведінку втрачає сенс. Діапазон розуміння свободи дуже широкий - від повного заперечення самої можливості вільного вибору до обґрунтування «втечі від свободи» в умовах сучасного цивілізованого суспільства. Так, наприклад, Шопенгауер розуміє свободу негативно, тобто виявити зміст свободи як поняття, можливо тільки вказуючи на перешкоди, які заважають людині реалізувати себе. Тобто про свободу говориться як про подолання труднощів: зникла перешкода - народилася свобода. Вона завжди виникає як заперечення чогось. Визначити свободу через саму себе неможливо, тому треба вказувати на зовсім інші сторонні фактори, через які можна зрозуміти поняття.

Ніцше і К’єркегор звернули увагу на той факт, що більшість людей не здатні на особистісний вчинок. Вони надають перевагу керуватися стандартами. Небажання людини слідувати свободі без сумніву, одне з філософських відкриттів. Виявляється свобода - це доля не багатьох і парадокс у тому що людина згодна на добровільне поневолення.

84. Філософське тлумачення техніки

ФІЛОСОФІЯ ТЕХНІКИ - сукупність різних течій, шкіл і концепцій, що розглядають гносеологічні і світоглядні проблеми розвитку техніки і науково-технічний прогрес. Що таке техніка, які соціальні наслідки цього феномена, як складаються відносини між людиною і машиною — таке коло проблем філ. техніки. Народження філ. техніки на Заході пов'язують з появою книги И. Бекмана. В умовах індустріально розвиваючогося капіталізму виникла потреба в ідеологічному осмисленні феномена техніки, її впливу на життя суспільства. На філ. техніки вплинули роботи Хайдеггера 50-60-х рр. з його точки зору, істотне в техніці не маніпулювання, а виявлення. Техніка - це найважливіший спосіб виявлення глибинних властивостей буття. За допомогою її людина говорить з буттям, чує його заклик. Але імпульс може бути вгаданий невірно, тому що техніка провокує людину на помилкове саморозкриття. Як принципово новий фактор світової історії розглядав техніку Ясперс. Послідовники Хайдеггера і Ясперса - Э. Агасси, Л. Мэмфорд, Ж. Еллюль -додали терміну „техніка" широкий світоглядний зміст. Вона стала трактуватися як сукупність методів, раціонально оброблених і маючих абсолютну ефективність у всіх областях людської діяльності.

Аналітики звичайно розглядають техніку не саму по собі. Це означає, що техніка розглядається як пряме продовження тієї раціональності, що укладена в науці, логіці, мові. Філософи-аналітики дивляться на майбутнє техніки набагато більш оптимістично, ніж феноменологи й герменевты.

Дата добавления: 2015-05-22