Особливості та історичне значення німецької класичної філософії

І.Кант (1724—1804 рр.) — родоначальник класичної німецької філософії, творець першої системи класичного німецького ідеалізму. Кант поєднував філософію з дослідженнями у галузі природничо-наукових наук.

Кант прагнув дати філософське обгрунтування, з одного боку, законів природного процесу, а з іншого — людської гідності та соціальної рівності. Він спробував розв'язати філософські проблеми буття, питання філософії природи, релігії, етики, естетики. Кант намагався знайти джерела різних видів знання (наукового та філософського), визначити, у чому основа вірогідності знання в природознавстві; прагнув дослідити форми та категорії наукового мислення. Свою «Критичну філософію» І.Кант виклав у трактатах: «Критика чистого розуму» (вчення про пізнання), «Критика практичного розуму» (розкрито етичні погляди філософа), «Критика можливості судження» (вчення про доцільність у природі, основи кантівської естетики).

І.Кант широко відомий як творець надісторичної, позакласової, незалежної від умов життя, спільної для всіх людей моралі.

У праці «Критика практичного розуму» І.Кант стверджує: категоричний імператив — необхідний та загальнозначущий моральний закон практичного розуму — зумовлює поведінку людини, наказує поводитися так, щоб її вчинки могли бути основою та керівним началом загального законодавства.

Розуміння необхідності додержуватися морального закону І.Кант називає моральним вміння або обов'язком, а повагу до нього — моральним почуттям.

Покора перед обов'язком і повага до закону возвеличує людину над собою як частиною почуттєвого світу та перетворює її у вільну і від природи та умов часу особу, яка є метою сама по собі.

За І.Кантом, моральний закон позаемпіричний, він не виникає в результаті узагальнення людської поведінки. Його основа — моральна онтологія, а зовсім не досвід. Кожна людина знає цей закон апріорі. Знання морального закону не зумовлюється вихованням, освітою, навіть пізнанням.

Уся моральна теорія І.Канта грунтується на возвеличенні свободи людини. І.Кант шукає та вбачає свободу людини в її волі. Про це свідчать постулати, які він наводить. Передбачається, стверджує він, що воля вільна, вона розуміється незалежною від емпіричних умов, тобто, як чиста воля.

Водночас «чиста» воля обмежується категоричним імперативом, який вимагає, щоб правило волі могло бути також принципом визначального законодавства.

У трактаті «Ідея всесвітньої історії з всесвітньо-громадської точки зору» даються роздуми І.Канта над історичним процесом.

І.Кант вважає, що суперечності історичного процесу — необхідна умова вдосконалення людського роду, але їх можна розв'язувати і потрібно розв'язувати.

Г.Гегель (1770—1831 рр.) — німецький філософ-ідеаліст, представник німецької класичної філософії, творець ідеалістичної діалектики.

Основні праці Г.Гегеля: «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Основи філософії права», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія історії», «Естетика», «Філософія релігії». Філософська система Г.Гегеля уособлює вчення про природу та суспільство як форми існування «абсолютної ідеї». Він спробував створити філософію як «науку наук», як систему абсолютних істин. Водночас Гегель поставив питання про межі розвитку. Діалектика Гегеля постала як філософська наука, що узагальнює всю історію пізнання.

Особливо настирно Гегель прагне дослідити та всебічно обгрунтувати найважливіші принципи діалектичного способу мислення. Заслуга Гегеля полягає в тому, що він розробив діалектичну концепцію пізнання.

«Феноменологія духу» Г.Гегеля — це філософська пропедевтика (вступ до філософії), і водночас вона показує, як знання людства набули завершеності у філософії Г.Гегеля. Для Гегеля характерне розуміння пізнання суспільства та форм, у яких суспільство усвідомлює само себе, а також релігії та філософії як вираження спрямованості абсолюту до свого самопізнання. Абсолют у Гегеля — субстанція і водночас суб'єкт, тобто джерело власного руху до своєї самосвідомості. Гегель вважає за необхідне вивчити етапи, які пройшло людство на шляху до «науки» (тобто до філософії Гегеля). Головними етапами пізнання, які пройшла свідомість людства, за Гегелем, — чуттєва вірогідність, сприйняття та розум. У «Феноменології духу» Г. Гегель проаналізував пізнання як тотожність пізнаючого та пізнаваного. Він вважає, що лише теоретичного розвитку свідомості недостатньо для того, щоб досягти стану «абсолютного знання». Це поєднання суб'єкта, який пізнає, та реальності відбувається в результаті прогресу теорії, але для цього потрібен досвід практичного ставлення людини до світу. У контексті цього Гегель розробив теорію про виховання людини працею. Останню він вважав головним фактом історичного розвитку.

У «Феноменології духу» Г. Гегель простежив, як свідомість людства навчилася приступати до реальності, як до самостійного предмета, що являє собою розвиток суспільства, поверненого до розвитку «моральної реальності» («моральна реальність» — суспільство, де всі працюють для всіх). Це дослідження він провів на прикладі античної Греції та реалій Нового часу.

Гегель розглядає різні форми релігії як форми самоусвідомлення абсолюту. Тут сформульовано й думку про роль людини у формуванні ідеї бога. У християнстві («релігія одкровення») поєднання абсолюту й людини набуває такої форми, де абсолют постає як одкровення. Релігія одкровення, відкриття, належить до філософського знання про абсолют.

Твір Г.Гегеля «Філософія історії» аналізує світову історію як розвиток духу в часі. За Гегелем, історія має свою мету. Ця мета — розвиток свободи, свободи громадянина в громадянському суспільстві. Оскільки реалізація свободи з необхідністю має в собі те, що дух сам усвідомлює себе вільним, історія є також прогресом у свідомості свободи. З цієї точки зору Гегель розрізняє три головних етапи світової історії. Давньосхідні народи знали, що вільною може бути лише одна людина; греки та римляни важали) що вільною є певна група людей; сучасні «германські» народи повністю усвідомили, що всі люди вільні.

Г.Гегель вважає, що розвиток «Світового духу» відбувається не без участі людини, не без людської активності. Важливе місце в історії належить «всесвітньо діючим індивідам», історичним героям, інтереси, потреби та пристрасті яких ведуть до подій епохального значення.

Об'єктивізацією свободи в історії є держава. Існує єдність історії і держави. Народи, які не створили держави, не належать історії, вони поза історією. Рух історичного світового духу має певні ступені, свобода реалізується поступово, слідом за обмеженими в часті історичними епохами. Кожна з них являє ' собою певний, характерний «народних дух».

Реалізацію свободи як універсального людського права Гегель розцінює як явище світового порядку, яке почалося французькою революцією. Революцію він називав звичайним явищем історії. Без упереджень він прийняв її необхідність, але не її історичну форму.

Л.Фейєрбах (1804—1872 рр.) — філософ, який здійснив поворот до матеріалізму в німецькій класичній філософії після Канта і Гегеля. Основні положення філософії Фейєрбаха викладені у працях «Сутність християнства» і «Основні положення філософії майбутнього».

Нова філософія, яку пропонує створити Фейєрбах, повинна бути філософією людини, це антропологічна філософія, в ній Бог і теологія повністю розчиняються у вченні про людину.

За думкою Фейєрбаха, релігія є неістинна форма самосвідомості людини. Антропологія ліквідує поняття Бога і ставить на його місце людину. Якщо релігія — це любов до Бога, то нова філософія пропагує любов до людини. Любов, як унікальне почуття зв'язку між людьми, І утворює сутність антропології і перетворює її у нову релігію. ' Слід звернути увагу на те, як Фейєрбах розуміє людську сутність. Людина розглядається ним як природна істота, як вищий щабель природного саморозвитку. Почуття і свідомість людини є теж природними явищами. Тому він говорить про людину як щось незмінне, абсолютне, а не про конкретну історичну людину. У сферу досліджень Фейєрбаха не потрапляє ні дійсний світ людини, ні її реальні стосунки з іншими людьми, ні духовна, ні виробнича діяльність. Людина, в тлумаченні Фейєрбаха, виступає як позаісторична і позасуспільна істота. В цьому полягає суттєвий недолік філософії Фейєрбаха.

Дата добавления: 2015-05-08