АЛЕ, таким чином, 1 страница

Ціллю філософських вчень Сократа була допомога людям. Своїм покликанням він вважав “виховання людини”, смисл якого бачив у дискусіях та бесідах, а не в систематичному викладенні якоїсь області знань.

Сократ - один з родоначальників діалектики як методу пошуку і пізнання істини. Головний принцип - "Пізнай самого себе і ти пізнаєш весь світ", тобто переконання в тому, що самопізнання - шлях до осягнення істинного блага.

Створивши "Сократичний" метод ведення спору, Сократ стверджував, що істина народжується тільки в суперечці, в якій мудрець за допомогою ряду навідних питань змушує своїх супротивників визнати спочатку неправильність власних позицій, а потім справедливість поглядів їх опонента. Мудрець, на думку Сократа, приходить до істини шляхом самопізнання, а потім пізнання об'єктивно існуючого духу, об'єктивно існуючої істини. Найважливіше значення в загальнополітичних поглядах Сократа займала ідея професійного знання, з якої робилися висновки, що людина, що не займається політичною діяльністю професійно, не має права на судження про неї.

61. “Сократичні діалоги” Платона про “світ ідей”. Етика Платона. Вчення Платона - перша класична форма об'єктивного ідеалізму. Ідеї ​​(серед них вища - ідея блага) - вічні і незмінні прообрази речей, всього минущого і мінливого буття. Речі - подоба і відображення ідей. Ці положення викладені в творах Платона "Бенкет", "Федр", "Держава" та ін. У діалогах Платона ми знаходимо багатогранну характеристику прекрасного.

Учень Сократа Платон (428—348 pp. до н. е.) у перший період своєї творчості основну увагу приділяє моральній проблематиці, розробляючи її цілком у дусі Сократа. Він аналізує окремі моральні поняття, прагнучи від­найти їх родову сутність. В подальшому, в "перехідний" та "зрілий" період творчості Платон досліджує моральні проблеми, спираючись на розроблене ним поняття душі. Згідно з Платоном, індивідуальна душа — не що інше, як образ і породження "світової душі". Так, відповідаючи на питання, чи є душа у людському тілі і звід­ки вона, устами Сократа Платон говорить у діалозі "Філеб": "Звідки ж воно взяло б її, якби тіло Всесвіту не було одушевлене, містячи у собі те ж саме, що міститься у нашому тілі, але при тому ще у всіх відношеннях більш прекрасне". Душа наділена трьома здібностями: ідеально-розум­ною, доцільно-вольовою та інстинктивно-афективною. Названі здібності душі утворюють такі етичні доброчесності, як мудрість, мужність і просвітлення афектів. Єдністю цих доброчесностей утворюється найголовні­ша — справедливість. Чотири названі доброчесності зумовлю­ють такі якості душі: здоров´я, краса і благовидність. Добро­чесність душі бачиться Платону станом її ідеального буття ("ідея").

Суперечності між потребами тіла та потребами душі дають підставу філософу говорити про тіло як в´язницю душі. Шлях до очищення душі Платон бачить у звільненні від тіла.

Для досягнення основного принципу етики — мудрої рівноваги усіх людських здібностей та потреб — необхідне належне вихован­ня. Воно має поєднувати упорядкованість тілесних потреб, гар­монійність душевних станів на основі розумно вибраного спосо­бу життя. Тобто, етична доброчесність полягає в активному "зціленні" душі, в діяльності з її удосконалення. Подібно до того, як лю­дина упорядковує у собі духовне та тілесне начала, у "Державі" Платона на всіх рівнях життя панує порядок. Основа соціально-етичного вчення Платона — ідея держави, що утверджує і сповідує принцип всезагальних підпорядкувань. В ім´я суспільного цілого філософ вважає за можливе заперечувати особисте. В його державі немає місця будь-якій індивідуалізації у стосунках, у вихованні тощо. Вони мають суто державницький характер, аж до того, що діти відбираються у батьків на вихо­вання державою. Не існує й інституту сім´ї, оскільки діти і дру­жини спільні.

Етичні ідеї Платона суттєво впливали в подальшому на хри­стиянську етику. Неоплатонізм запозичив ідеї про приналеж­ність людини до двох світів, про тіло як в´язницю душі, про безсмертя душі.

"Сократичний діалог" – це передусім пошук "ідей", а одночасно … самопізнання".

Ідея у "сократичному діалозі" органічно поєднується з образом людини – її носія. Тому випробування ідеї у ході діалогу є одночасно також випробуванням людини.

62. Вчення Платона про суспільство. Платон народився (427-347рр.до н.е.). Виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму,яка одержала назву лініі Платона. Він перший визначив філософію як науку,що будується на абстрактних поняттях. Навчався у Кратіла та Сократа. Заснував свою школу в Афінах. Збереглася значна частина творчої спадщини Платона, яка складається з 31 діалогів “Апогія Сократа”і 13 листів. Людина та суспільство. Людина та суспільство у вченні Платона існують як єдине ціле. Індивідуальна добродійність, суспільна справедливість — це два основних полюси людського життя, котрі повинні бути узгоджені між собою. Звідси необхідність відповідного суспільного укладу буття, за ідеал якого править узгодженість окремої людської добродійності з державним ладом в цілому. Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві "правильні" — монархію та аристократію, сюди відносить і демократію, якщо остання дотримується законів; і чотири «неправильні» — беззаконну демократію, тимократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі "Держави". За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона — це поліс. Його поліс — це "правління кращих". Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди. Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави в суспільстві та її морально-професійний склад.

63. Філософія Арістотеля (вчення про субстанцію, суспільство). Арістотель (384- 322рр.до н.е.), - провідний філософ класичного періоду, який займав проміжне місце між матеріалізмом та ідеалізмом. Створив свою філософську школу – Лікей. За Арістотелем, філософія поділяється на такі частини: теоретичну, що вивчає проблеми буття, різноманітні його сфери, походження всього сущого, причини різноманітних явищ; практичну, що вивчає діяльність людини та складові частини держави; поетичну, а також умовно виокремлену частину філософії — логіку. Вчення про людину і суспільство. Щасливою людину робить добродійність. Чим вища вона, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом) та інтелектуальні. Людина — найвищий представник високоорганізованих тварин, але відрізняється від них наявністю розуму й мислення. Людина, згідно з його вченням, має вроджену потребу жити із собі подібними (потребу в колективі). Саме це зумовило виникнення суспільства. Суспільство у філософії Арістотеля — це великий колектив людей, які проживають на одній тери­торії та об’єднані мовою, родинними й культурними зв’язками, займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ. Головним механізмом управління суспільством стає держава.

Арістотель ототожнював субстанцію з першою сутністю, характеризуючи її основою, невіддільною від речі, її індивідуальність. Він розробив ієрархічну систему категорій, у якій була "сутність", чи "субстанція", інші ж вважалися її ознаками. Прагнучи до спрощення категоріальної системи, Аристотель потім визнав основними лише три категорії: субстанцію, стан, ставлення. Трактування Арістотелем форми як першопричини, зумовлюючої визначеність предмета, послужила джерелом розрізнення духовної і тілесної субстанцій, спору про просубстанціальні форми, пронизуючого всю середньовічну філософію.

64. Логіка та методологія Арістотеля.

Арістотель разом з Платоном, своїм учителем, - найбільший старогрецький філософ. По деяких позиціях Арістотель не співпадає з Платоном, але по суті він продовжує і розвиває його ідеї. У онтології(науці про буття) Арістотель виводить нові закони і поняття. Арістотель вивів таке поняття, як субстанція - самобутнє одиничне буття. Це таке буття, яке не здатне перебувати в іншому бутті. Логіка – спеціальна наука про умовивід і доказ. Логіка Аристотеля – теорії силогізму, доказу. Вчення про поняття («Аналітика», «Топіка») і про речення (судження). Речення – стверджувальні (поняття з'єднуються) і негативні (поняття відокремлюються). Пропозиції - істинні (затверджується з'єднання понять таке, яке з'єднання їхніх предметів у дійсності або поділ понять таке, яке їхній поділ у дійсності) і помилкові (з'єднується те, що розділено в дійсності чи розділяється те, що з'єднано в дійсності).

Аристотель – засновник формальної логіки, унаслідок зробленого ним фундаментального для всієї логіки відкриття: досліджуючи будівлю силогізму, він всі терміни в них представляє буквами, тобто вводить у логіку перемінні. … для того, щоб показати, що висновок виходить нами не як наслідок змісту посилок, а як наслідок їхньої форми і сполучення; букви є знаками спільності і показують, що такий висновок буде випливати завжди, який би термін ми не обрали. Тобто логіка – наука про закони силогізмів, виражених у перемінних, а не наука про додаток цих законів до чи прикладів конкретним термінам. Тільки під впливом логіки стоїків силогізм Аристотеля був витлумачений як «Всяке В є А; усяке З є В; отже, усяке З є А».

У самого Аристотеля: Логіка Аристотеля - це “мислення про мислення”

Аристотелевская логіка вивчає:

1) основні види буття, які підпадає під окремі поняття й універсального визначення;

2) з'єднання та поділу цих видів буття, що виявляються в судженні;

3) способи, якими розум з допомогою міркувань може вийти з істини відомої істини невідомої.

Мислення - це суть логіки. Відповідно до Арістотелеві, мислення – це конструювання або створення розумом певної нової сутності, але уподібнення в акті мислення чогось, що знаходиться зовні. Поняття є ототожнення розуму із якоюсь виглядом буття, а судження – вираз сполуки таких видів буття насправді. Нарешті, до вірним висновкам науку направляють правила виведення, закони протиріччя, та виключеного третього, оскільки цих принципів підпорядковується все буття.

Він визначав три основні закони логіки:

1. Закон тотожності.

2. Закон усунення протиріччя.

3. Закон виключеного третього.

65. Загальні засади християнської філософії. Патристика. Схоластика.

Особливість християнської філософії полягає в тому, що в ній переплелись вірування давніх євреїв, містика східного світогляду, особливо буддизму, та філософія античності. Тепер, як і віки назад, філософи – богослови сперечаються, з чого Бог створив світ. Ті, які твердять, що Бог створив світ з нічого, обстоюють погляд властивий східному світогляду. Ті, які твердять, що Бог створив світ з себе, тримаються античної філософії. Але в цілому світ у християнській філософії мислиться "тричленним", тобто складенням з Неба, Землі і Пекла, світопорядок розгортається як "райське буття", "гріховне" земне буття і знову "небесне" буття, що має наступити, після знищення "гріховного світу" Богом, у "небесному місті". У ньому нібито є абсолютно все, а тому немає абсолютно ніяких потреб. Людина в християнському світогляді цілком підпорядкована богові І вважається "рабом божим" і "образом божим". Людина керує на Землі, усім, за винятком часу, який управляється "по слову божому" Сонцем і Місяцем.

Сприйняття людини, як роздвоєної на «внутрішню» і «зовнішню», зумовлює специфічне для християнської філософії розуміння свободи. у християнській філософії свобода тлумачиться як вибір між вірою і невірою у Христа.

Патристика— загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень. З III ст. патристика, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обгрунтування християнського віровчення. Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом. Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання Бога.

Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості.

Головним для патристики є пізнання шляху до Бога. Мета життя на землі — щастя людини, яке можна отримати завдяки релігійній вірі й християнському містичному самовдосконаленню (самозаглибленню).

Схоластика — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об’єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі.

66. Проблема загальних понять у філософії номіналізму й реалізму.

Номіналізм — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.

Реалізм – це вчення, згідно з яким об’єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. За твердженням реалістів, загальні поняття (універсал) існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її причиною. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди. Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об’єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності. Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності «Святої Трійці”. Реалісти захищали існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності. Номіналісти, стверджуючи реальне існування конкретних, одиничних речей і явищ, приходили до визнання реальності саме іпостасей (ликів) Святої Трійці. Догмат триєдності Бога — один із основних у християнському віровченні. Зміст його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах: Отець, Син і Дух Святий. Триєдина сутність ликів Бога така ж реальна, як і самі іпостасі.

Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.

67. Філософські погляди Н.Кузанського.

Микола Кузанський є головним представником неоплатонічного напряму філософії епохи Відродження. У своїй філософії він використовував традиції схоластики, але прагнув поєднати їх з науковими знаннями, ма­тематикою, античною філософською мудрістю. Він сповідував пантеїстичне і містичне бачення Всесвіту й людини. Головним принципом мислення М.Кузанського була „єдність протилежностей”. У своєму вченні він використовував геометричні образи для доведення суто філософських ідей. Наприклад, „Бог є коло, центр якого-всюди, а периферія ніде”.

Найвищою якістю людини є здатність до творчості, адже завдяки творчості людина стає певною мірою Богом. В роздумах Кузанського Бог як єдність усіх нескінченних становлень, тобто абсолютний інтеграл, збігається з найменшим перевтіленням, тобто абсолютним диференціалом, і людина є продовженням цієї парадоксальної єдності.

Микола Кузанський вважав, що можливість пізнання світу дарована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнаною. Наше знання є кінцевим, а Бог — безкінечний. Тому кінцевий світ природи людина може пізнати, а безкінечного Бога пізнати неможливо. Безкінечний Бог є певною межею реального й надреального, тому про надреальний світ людина не має жодних знань, лише релігійна віра дає змогу зафіксувати буття Бога, який є істиною, що відкривається лише через «богоодкровення». Тому пізнання без божих істин веде, зрештою, до «вченого незнання». Споглядальний спосіб життя не сприяє руху людини до Бога, а активний спосіб життя наближає людину до Бога через прагнення його пізнання в повсякденному житті й індивідуальній творчості.

З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанський робить висновок, що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність – це те, більшим від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине ж – «мінімумом». Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу протилежностей максимуму і мінімуму. Отже, єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики.

68. Соціально-політичні погляди Н.Макіавеллі.

Одним з видатних представників політичної думки Відродження виступає ідеолог буржуазії італійський філософ Нікколо ді Бернардо Макіавеллі. Важливим вкладом Нікколо Макіавеллі в історію політичної думки стало те, що теологічній теорії держави він протиставляє концепцію світської держави, обґрунтовуючи закони держави розумом і досвідом, а не теологією. Політику визначає не Бог і мораль, а сама практика, природні закони життя і людська психологія. Нікколо Макіавеллі приходить до розуміння того, що врешті-решт в основі політичної діяльності лежать реальні інтереси, користь, прагнення до збагачення. Головним в політичних поглядах Нікколо Макіавеллі є висунутий ним принцип політичного реалізму, який передбачає урахування в політиці справжніх умов дійсності, реальності, підкорення політичних дій практичним інтересам. Нікколо Макіавеллі твердить, що суспільство розвивається не по волі Бога, а в силу природних причин, підкреслює необхідність вільної, могутньої держави для роздрібненої на князівства Італії, об'єднання з тим, щоб покласти край міжусобним війнам і чварам.

Історична заслуга Нікколо Макіавеллі - погляд на державу як природне утворення, що досягається на основі домовленості людей в інтересах захисту і цілісності країни. Закони ж породжені розумом і досвідом істдорії, а не йдуть від самого Бога. Цей погляд є важливим і для України, держави з могутньою історією, яка на протязі багатьох років боролася за свою цілісність.

Отже, основним у вченнях багатьох філософів є поняття гуманізму та свободи. Саме це є основою побудови ідеального суспільства, яке потрібно розглядати в якості цілісного організму, частини якого не тільки взаємовпливають одна на одну, але і знаходяться у рівному співвідношенні. Саме це потрібно Українській державі, де соціально-політичні погляди та досвід інших країн не розглядаються на практиці. Нашій країні потрібні узгодженість і гармонійність дій, вирішення непримиримих інтересів через закони, владу і мудрість.

69. Наукова революція ХVI – XVII ст. та її вплив на розвиток філософії. Відрізок часу приблизно від опублікування праць М. Коперника «Про обертання небесних сфер» (1543) до виходу «Математичних засад натуральної філософії» Ісаака Ньютона (1687) називають епохою наукової революції. Суть цієї революції визначали такі особливості:

1. Відмежування наукового знання від релігії та філософських вчень минулого. Релігія, стверджує один з творців нової науки Г. Галілей, вчить, як потрапити на небо, а не як воно влаштоване, бо це є справою науки. Галілей рішуче заперечував авторитет Арістотеля для розбудови нової науки. З часом наука поступово ставала самостійною сферою професійної діяльності й особливим типом знання.

2. Піднесення досвіду до рангу експерименту. Першим почав регулярно вдаватися до експерименту Галілей. На відміну від простого спостереження експеримент є активним втручанням у природу, яке можуть повторювати безліч разів різні люди.

3. Проголошення математики мовою науки. Галілей, Кеплер, інші вчені були неоплатоніками та піфагорійцями. Вони вірили, що Бог творив світ на основі математичної гармонії. Галілей розмежував об´єктивні та суб´єктивні якості речей. Розмір, форма, місце, рух, час — все, що можна кількісно виміряти, — є об´єктивними якостями, а запах, звук, колір — суб´єктивними, які не здатні існувати самі по собі.

4. Виокремлення проблеми методу в самостійну сферу знання, що свідчить про зрілість науки. Вчені почали цікавитися не тільки знанням про природу, але й знанням про саме знання. Формування науки як самостійної сфери логічно доказового і емпірично підтверджуваного знання мало вирішальний вплив на подальший розвиток філософії.

70. Емпіризм Ф.Бекона.

Біля колиски нового бачення наукових проблем стояв знаменитий англійський політичний діяч і філософ Френсіс Бекон (1561-1626 рр.). У своїй праці «Новий Органон» Бекон обґрунтував погляди на мету і призначення науки, розробив основні принципи індуктивного методу дослідження. Афоризм Бекона «Знання - сила» донині є символом науки.

Аналізуючи сучасний йому стан науки, Бекон характеризував її як мертву, непорушну, як статую, порівнюючи її зі Сціллою, яка мала обличчя діви і тіло, що переходить у звірине. Отже, за загальними положеннями науки, яка начебто має гарний, привабливий вигляд, криються порожні слова Наука займається зіставленням давно відкритих положень, а не пошуком шляхів до нових відкриттів. Адже кінцева мета науки - винаходи і відкриття, задоволення потреб і поліпшення життя, а не людська користь. Оскільки сучасна наука не здатна вирішувати позитивні завдання, її слід перебудувати. Для цього варто здійснити роботу двох видів: критичну і позитивну.

Критичну, руйнівну частину філософської системи Бекона спрямовано на виявлення причин помилок людей і вироблення рекомендацій для їх подолання. В його творчості виділяють два основних напрями: вчення про «ідолів» (або привидів) і критика схоластичного методу пізнання.

71. Концепція походження держави Т.Гоббса.

Томас Гоббс (1588—1679), видатний політичний мислитель періоду Англійської революції, заклав найперші підвалини у фундамент політичної науки Нового Часу. У період революції він покинув Англію, жив у Парижі, де написав відомі політичні твори «Про громадянина» і "Левіафан, чи матерія, форма і влада держави" (1651р.).

Завдання політичної науки Гоббс вбачав у тому, щоб слугувати викоріненню із суспільного життя кровопролить і війн, утверджувати благоденство всіх людей. Мислитель мріяв про такий ідеальний варіант, коли практичну політику будуть здійснювати на основі науки, коли правити будуть не примхи, свавілля і невігластво, а Розум, який осягне закони Політики, подібно до того, як він осягає аксіоми в геометрії.

Гоббс будував своє вчення на вивченні природи і пристрастей людини. Думка про пристрасті і природу вкрай песимістичні: людям властиві суперництво (прагнення до наживи), недовіра (прагнення до безпеки), любов до слави (честолюбство). Пристрасті роблять людей ворогами: «людина людині — вовк». Тому в природному стані, де немає влади, що тримає люд у страху, очі знаходяться в стані війни всіх проти усіх.

Причину виникнення та існування політичної влади і держави Гоббс пов'язував із природою і якостями людини як Істоти Розумної, але водночас і егоїстичної, наділеної сильними «природними пристрастями».

72. Раціоналізм Р.Декарта, його вчення про методи.

Розвиваючи вчення про метод, Декарт став засновником раціоналізму, а саме напрямку в теорії пізнання, згідно якому всебічний і необхідний характер істин математики і точного природознавства має джерело не в досвіді, а в розумі. Критерієм достовірності він проголосив логічні признаки раціонального пізнання – ясність і чіткість. Невипадково цей раціоналізм виявився тісно пов’язаний з математикою. Саме в математиці, в розробці якої Декарту належало таке видне місце, він знайшов ту всебічність і необхідність істини, яка сама потребувала пояснення. Але так як Декарт не знав відкритого лише засновникам марксизму справжнього критерію істинності пізнання, корінного в практиці – В історичній практиці громадських класів, – то він джерелом всебічності й необхідності помилково признав не чуттєві нібито інтуїції розуму. Звідси таке різке протистояння чуттєвих інтуїцій інтуїціям розуму, яке лежить в основі всієї теорії пізнання Декарта і всього його метода і яке накладає печатку ідеалізму на всю його теорію науки (Ж.Лапорт справедливо відхиляє пояснення декартовської характеристики інтуїції в дусі Мальбранша, але, розходячись в цьому особистому питанні з деякими інтерпретаторами інтуїції Декарта в дусі теорій католицизму, Лапорт поділяє загальний у нього з ними помилковий погляд, ніби в погляді Декарта на джерело інтуїтивного знання Декарт "просто надихається християнською традицією, згідно якої Слово є світло, озаряющий всяку людини, яка приходить на цей світ".).

У вченні раціоналізму і раціоналістичної трактування богословських питань заключалось наряду з явною оманою і зерно нових плодотворних ідей. Помилковою була безумовність, з якою Декарт протиставив відчуття розуму, а в середині розуму протиставив інтуїцію, а саме безпосереднє знання, знанню опосередкованому, здобутому за допомогою доказів. Помилковою також була думка Декарта, ніби ознакою чи критерієм істини є ясність і чіткість сосерцания. Внаслідок матеріалізм встановив, що знання не буває лише безпосереднім. Навіть ті істини, які здаються в теперішній час істинами безпосередньо достовірними і самоочевидними, не завжди були такими для нашого розуму. На нижчих ступенях розвитку в цих істинах не було нічого безпосереднього. Істини ці входили в розум, укріплялись в ньому довгою практикою, мільярдами повторних випадків, які, зберігались в мисленні, стали в наслідок загальними істинами і безпосередньо очевидними.

74. Позитивізм (О.Конт). Неопозитивізм (Б.Рассел), постпозитивізм (К.Поппер).

Як особливий філософський напрямок позитивізм склався у 30-х роках XIX ст. Перші положення позитивізму сформулював французький філософ Огюст Конт (1798–1857). Співзвучні їм були положення англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806–1873) та Герберта Спенсера (1820–1903).Основним принципом позитивізму є твердження: справжнє, "позитивне" знання можна одержати лише як результат окремих спеціальних наук та їх синтетичного поєднання, а філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування.

Кант проголосив рішучий розрив з філософською ("метафізичною") традицією. Він стверджував, що наука не потребує філософії, яка б стояла над нею. Однак це не виключає існування синтезу наукового звання, за яким можна зберегти стару назву "філософії". Так, філософія зводиться до загальних висновків із природничих і суспільних наук. Її претензії на розкриття причин і сутності процесів чи явищ, за Контом, мають бути викинуті з науки. Наука не пояснює, а лише описує явища і відповідає не на питання "чому", а на питання "як". Перетворений позитивізм вступає в новий, другий етап свого розвитку – емпіріокритицизм (махізм). Творцями його стали Ернст Мах (1838–1916) і Ріхард Авенаріус (1843–1896). Неопозитивізм формується у 20-ті роки XX ст.. Його основні ідеї викладено в книзі австро-англійського філософа Людвіга Вітгенштейна (1889– 1951) "Логіко-філософський трактат" (1921). Це – своєрідний маніфест неопозитивізму.Вперше ідеї неопозитивізму чітко проявилися в діяльності Віденського гуртка, на основі якого сформувалася течія логічного позитивізму. Тут чітко простежується еволюція позитивізму від обґрунтування наукового знання до аналізу мови, висловів людини, з яких виводиться сутність світу і самої людини. Тут під виглядом очищення філософії від "псевдопроблем" і "псевдовисловлювань" усуваються з неї суто філософські проблеми.

«Четверта» історична форма позитивізму - постпозитивізм. Цей термін у філософії науки використовується для визначення багатьох методологічних концепцій. Постпозитивізм — це певна позиція в осмисленні філософських проблем, які виникають у зв'язку з розвитком наукового знання. Прибічники постпозитивізму багато в чому не згодні між собою, вони критикують застарілі уявлення неопозитивізму, але зберігають з ним спадкоємність. Основну увагу приділяють раціональним методам пізнання. Формування постпозитивізму пов'язане з виходом у 1959 р. книги К. Поппера «Логіка наукового відкриття» та у 1963 р. - книги Т. Куна «Структура наукових революцій». Характерна риса постпозитивізму - значна різноманітність методологічних концепцій та їх взаємна критика.

Дата добавления: 2015-05-22