Філософія Китаю в XIX ст

У середині XIX ст., особливо після опіумних війн, у духовному житті Китаю сталися серйозні зміни. Лян Цичао - один з видатних представників реформаторської думки, писав, що вчені жили ніби в темній кімнаті, не знаючи, що за її стінами, але раптово в стіні пробили вікно і, визирнувши назовні, побачили яскраве світло, що ніколи не бачили, а коли знову повернулися і подивилися на кімнату, то побачили, що там темно і брудно. Посилювалося щоденно бажання шукати світло на стороні. В історії філософської думки особливе місце займали ідеї Вей Юаня (1794-1857 pp.) - одного із засновників доктрини засвоєння заморських справ; Кан Ювеля (1858— 1927 pp.), який відстоював тезу зміни - це шлях Неба; Тань Ситуна (1865-1898 pp.), який вимагав перетворити Конфуція на сучасний лад, а також послідовників Чжан Бінліня (1867-1963 pp.) - ідеолога руху за нову культуру, і Сунь Ятсена (1865-1925 pp.), який став першим тимчасовим президентом Китайської республіки і створив програму відродження Китаю на основі концепції знання і дії.

Концепції першого покоління філософів XIX ст. зв'язані з аналізом історичного уроку, який подала поразка Китаю в опіумних війнах. Так, Вей Юань говорив, що не навчатися старанно у чужоземців-варварів - означає потрапити під їх управління. Вень Юань протестував проти пустих принципів, відірваних від дійсності, підкреслюючи, що покладатися на незбагненну пустоту і не знати, що прогнивше конфуціанство некорисне, - це те ж саме, що дотримуватися єретичного вчення Шк'ямуні (Будди) і Лао цзи, як і роздуми про серце, не можуть управляти Піднебесною. А той, хто не шукає причин страждання народу, не займається діяльністю чиновників, не цікавиться питаннями народного господарства та обороною кордонів, не може називати себе вченим. Справжня наука, до якої закликає Вей Юань, має стати корисною і шанобливою до дійсності. Адже ще в «Ши цзин» говориться, що «кожен народ щоденно вживає пиво і їжу».

Що ж стосується проблем пізнання світу і абсолютної суті речей, вічних принципів, то, за Вей Юанем, про предмети можна сказати тільки «щось певне і тільки в певний момент». Адже й «взуття не обов'язкове, а ш'ють по нозі». Тому і управління має змінюватися з часом і визначатися «вигодами народу», і «чим ґрунтовніше змінюється давнина, тим вигідніше для народу». Така тенденція історичних змін пробиває шлях, як «сотні рік, що течуть в одне море», і хіба можна їх води повернути назад до гір?». Повага до давнини у Вей Юаня залишається обов'язковою умовою пізнання науки: «триматися давнини, щоб зв'язувати сучасність - це недооцінка сучасності»; «триматися за сучасність - це обмежити давнину - це недооцінка давнини». Недооцінюючи, зневажаючи сучасність, не можна управляти; недооцінюючи, зневажаючи давнину - не можна говорити про науку. Наука для Вей Юаня - вирішальний фактор. А тому, якщо вчений хоче нести перед «Піднебесною важку відповідальність, неодмінно має починати з ретельного знайомства з нею», «ретельне знайомство повинно починатися з дня, коли ще нічого не сталося». Звідси ж формулювалась теза про «необхідність учитися з натхненням, забуваючи про їжу». Але Вей Юань, як істинний син культури, постійно підкреслював, що справи людини мають «коріння у серці»,

а «серце людини - серце Неба і Землі». Тема серця стає переважною в останній період його життя і врешті-решт приводить старіючого Вей Юаня до буддизму.

У 1894 році вперше сформульована програма відродження Китаю. У творі «Уявлення Лі Хунчжана» Сунь Ятсен запропонував шлях помірних реформ зверху, спрямованих на обмеження свавілля чиновників і корупції, сприяння держави торгівлі і промисловості, просвіта народу, зняття обмежень на видання літератури, скасування заборон на нововведення та ін. Пізніше в обґрунтуванні концепції «майбутнього Китаю» сформульовано «три принципи»: націоналізм, народовладдя, народний добробут. Тут малося на увазі: здійснення національної революції, тобто ліквідацію панування маньчжурів і встановлення власне китайської - ханьської - державності; здійснення політичної революції, тобто повалення імперського абсолютизму; здійснення соціальної революції, тобто забезпечення соціальної справедливості. Говорячи про те, що майнова нерівність — головна соціальна хвороба Заходу, а її симптомом є класова боротьба, Сунь Ятсен виступав проти капіталістичного шляху розвитку Китаю. На його думку, щоб запобігти хворобі, слід надати рівні права людям на одержання землі, встановити на неї ціни.

На схилі життя Сунь Ятсен принцип «народного добробуту» трактував як принцип Великого єднання. В основу соціально-політичного проекту покладено концепцію знання і дії. Осмислюючи конфуці-анську ідею «культурність-вень», Сун Ятсен підкреслює статус знання-культури в історії. Сунь Ятсен один з перших для обґрунтування концепцій бере ідеї філософської традиції, зокрема платонізму, а також еволюційну теорію Чарльза Дарвіна і соціальні ідеї Генрі Джорджа. Всю історію Сунь-Ятсен уявляв як три послідовних етапи: 1) люди не знали і діяли; 2) діяли, а потім уже знали; 3) знають і потім діють. Учення, пошук, спроба і ризик - це «рушійна пружина цивілізації». Але через те, що дія - необхідна попередня умова для «існування і розвитку людства», можлива і за відсутності знань. Істинне ж знання, що ґрунтується на дії, «не заміняє її, а втілюється у дії». Історична перспектива знання і дії, на думку Сунь Ятсена, така, що чим більше розвивається наука, тим більше віддаляються одне від одного знання і дії. Виникає «поділ знань і поділ дій», тобто розподіл розумової і фізичної праці, що розглядалися ним як досягнення історичного прогресу.

Еволюційна теорія Чарльза Дарвіна стала фундаментом для розробленого Сунь Ятсеном учення про три етапи еволюції Всесвіту: нежива матерія, живі організми і людина. Основу еволюції Сунь Ятсен вбачав у створюючому хаосі, що породжує матерію і космос. Цей хаос ототожнюється з давньокитайською категорією тай цзи -Велика межа - і західним поняттям ефір. Так, велика межа прийшла в рух і породила електрони, електрони згустилися і утворили основні елементи, елементи з'єдналися, утворили матерію, матерія зібралася і створила земну кулю. Це перший період еволюції. Тепер більшість небесних тіл у великій пустоті все ще перебувають в періоді еволюції, зазначав Сунь Ятсен. Другий період - це народження і розвиток біоелементів - живих клітин. Це перехід від крихітного до помітного, від простого до складного. Принцип боротьби за існування і природний відбір складають основну закономірність. Третій період включає всі процеси, починаючи від поділу клітин, появи видів, включаючи еволюцію видів аж до появи людини, а також підкоряються законам боротьби за існування і природному відбору. Принцип еволюції видів не поширюється у Сунь Ятсена на людську історію, в якій діють інші закони - закони «знання і дії». Запоруку успіхів своїх проектів Сунь Ятсен бачив у переважанні китайської цивілізації, її культурних традицій над світом Заходу навіть в умовах тимчасового природничо-наукового і технічного відставання.

Дальший розвиток китайської філософії визначався прагненням осмислити духовно-історичний досвід європейської цивілізації і зростаючі інтеграційні процеси у світі, зберігаючи і розвиваючи власне культурне надбання. Так, у 1984 р. створено Китайський фонд Кон-фуція, а в 1985 р. - Науково-дослідницький інститут конфуціанства; особливим авторитетом користується Асоціація послідовників даосизму і створена в 1953 р. Асоціація китайських буддистів.

Глава 2. ІНДІЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ

Вся історія індійської філософії - це безперервний діалог з традицією. У культурі сучасної Індії є риси будь-якого періоду історичного минулого. Зв'язок старого і нового, співіснування найдавніших релігій і науки - невід'ємна частина духовного життя Індії, її світогляду та її філософії. Аспект часу в історії філософської думки Індії завжди відігравав лише підпорядковану роль. Тому немає історії індійської філософії, а будь-яка історична періодизація розглядалася як умовність. Але філософія залишається невід'ємною частиною життя індійця - завжди сучасною і завжди життєвою. Усі давні школи філософії, як і раніше, мають послідовників, для яких традиція - не тільки частина культури мислення, а й способу життя. Міфи і перекази, прозріння пророків і натхненна поезія вед - усе це не розповіді минулого, а живий досвід, актуальний для кожного покоління.

1. Ведичська традиція - джерело індійської філософії

Традиційно в історії індійської філософії виділяють кілька періодів. Це Ведичний період (1500-600 роки до н. є.), що охоплює епоху розселення індоарійських племен і поширення їх культури. Сюди належить і виникнення Вед, Брахманів і Упанішад. Другий період -Епічний (600-200 роки до н. є.) - створення філософських систем, названих «даршан». Третій період - створення сутр, канонічних творів, що викладали суть того чи іншого філософського вчення (починається з осмислення текстів Упанішад). Лаконічність сутр породила велику коментуючу літературу бхаш'я, що тлумачила ідеї основоположників філософських систем. Бхаш'ї - форма розвитку індійської філософії аж до XIX ст. Четвертий період - реформування класичної філософії Індії (XIX ст.). Сформульовані тоді ідеї створили теоретичні передумови сучасної індійської філософії.

Один з пам'ятників теоретичної думки

Давні джерела Інд.. _ egdu (веди буквально - знання) - теоретичної думки СКЛадені мудрецями приблизно в середині І тисячоліття до н. є. Чотири збірники вед (Самхіти) містять гімни (мантри або сукти) і звертання до богів, давні міфи і перекази, правила молитов і жертвопринесень. У ведах відображені і перші філософські елементи пізнання природи і місця людини в навколишньому світі і природі.

Найдавніша з ведичної літератури «Рігведа» - веда гімнів - має найбільший філософський інтерес. Збірники «Самаведа» (веда мелодій), «Яджурведа» (веда жертвопринесень) і «Атхорваведа» (веда заклинань) містять в основному гімни Рігведи, розташовані у той чи інший спосіб, зручний для їх виконання під час жертвопринесень. У Рігведі, наприклад, є більше тисячі гімнів. Самаведа має 1549 гімнів, 75 з яких нові, а інші зустрічаються у Рігведі. Більшість гімнів Яд-журведи і Атхарваведи також запозичені в Рігведі.

Пізніше Самхітів виникають брахмани. Брахмани - це коментарі до вед, складені жерцями-брахманами. У кожної з вед свої брахмани, що містять керівництво та опис ведійських обрядів, жертвопринесень, перекази про богів, епічних героїв, царів та ін. Найвідоміші брахмани - Шатападха, Гопадха, Айтарея. Останнім літературним твором ведійського періоду є Упанішади - завершення вед (веданта). Термін веданта пізніше мав широкий зміст і означав ідеї упанішад системи веданти. Упанішади, по суті, це відображення найвід-вертішої таємниці вед, свого роду філософія вед, «Старий заповіт» індійської теоретичної думки. Термін Упанішад означає «те, що наближає людину до учителя» (або до Бога). На відміну від звичайних молитов і гімнів, доктрини Упанішад відомі лише таємничістю, їх таємний зміст гуру розкривали відібраним учням. У деяких випадках Упанішади називалися також Аран'яками - лісовими трактатами. Це значення Упанішад зумовлене самою організацією релігійного життя, продиктованою брахманізмом.

Для вивільнення від земних пристрастей і оволодіння істинним знанням людина мала пройти чотири сходинки життя: період релігійного учнівства (брахмачар'я), життя домогосподаря (гархас-т'я), самітництво (ванпрастха) і аскетизм (санн'яспі). Хлопчик приходить у дім до учителя, де освоює першу сходинку релігійного життя і здобуває знання. У дитинстві вивчаються Самхіти. У юнацтві - одружується і стає сім'янином. Щоб як слід виконувати ритуали, що необхідно робити господарю дому, сім'янин має вивчити брахмани. Виховавши дітей, сім'янин, господар поступово відходить від мирських справ і, усамітнившись у лісах, веде життя одинака. У роздумах про зміст буття людина вивчає Упанішади і готується до стадії аскетизму. Аскетичне життя - передбачає самообмеження тілесних і розумових можливостей. Аскет повинен жити милостиня-ми, голову має постійно голити, одяг дозволялося носити лише жовтий. Право на проходження усіх чотирьох стадій релігійного життя мали касти обраних - брахмани і кшатрії - двічі народжені.

Звичайно, кожному періоду життя людини призначалася- певна священна книга, і кульмінаційним моментом на шляху досягнення духовної зрілості ставало вивчення Упанішад - ведопанішади, таємниці вед. В індійській релігійно-філософській традиції Самхіти, Брахмани та Упанішади розглядалися як тлумачення божественного одкровення і пізніше об'єднані спільною назвою веди. Веди, у широкому розумінні, є винятковим джерелом натхнення всього дальшого розвитку філософської думки Індії. Ідеями вед у тій чи іншій формі просякнуті всі без винятку системи індійської філософії.

Класифікація філософських систем

Важлива роль вед виявлялася, насамперед, у самому принципі класифікації філософських систем. Ті системи думки, які визнавали авторитет вед, названі астиками (ортодоксальні, брахманічні), а ті, які їх відкидали, огонастикою (неортодоксальні). До ортодоксальних належать системи: міманса, веданта, санкх'я, н'яя і вайшешика. До не ортодоксальних - переважно чарвака-локаяти, буддизм і джайнізм. Серед ортодоксальних шкіл безпосередньо продовжують традиції вед системи міманса і веданта, що ґрунтуються безпосередньо на текстах вед. Причому міманса розвиває ритуальний аспект вед, а веданта - спекулятивний. Для систем санкх'я, йога, н'яя і вайшешика веди служать лише передумовою обґрунтування досвіду (досвіду свідомості) як власного ґрунту філософських систем. Незалежно від того, прийнята чи відкинута позиція вед тією чи іншою філософською системою, сама проблематика, що в них порушується, визначила загальні контури індійської філософії. Центром тяжіння виступають чотири головних питання, що є джерелом філософського натхнення вед: що таке круговорот буття (сансара)? Які причини сансари? Що розуміється під звільненням? Як досягти звільнення? В Упанішадах питання набули більш розгорнутого трактування: визначені основні поняття, що стали надбанням індійської філософії. Формуються поняття Ішвара (Творець, Атман), Пуруша (Душа, особистість), Cam (Буття). Усі розглядаються як різні назви єдиної реальності, Бога, Абсолюту, тобто брахмана. У «Тайтар'я упанішади» говориться: «Особливо намагайся пізнати того, з кого народжуються живі істоти і до якого повертаються, в кого входять при загибелі, до -брахман». У «Пуруші-сукті», відомому гімні Рігвед, така всепроника-юча реальність світу називається Пурушею, а в «Айтарейя упанішади» - Атманом.

Брахман і все, що з ним зв'язане, оголошується Упанішадами незбагненним в рамках буденного досвіду. Лише той, хто може зануритися у найглибші таємниці свого Я, здатний усвідомити свою тотожність з брахманом і таким шляхом осягнути його. Пізнання безкінечної суті у собі самому - головна умова припинення ланцюга перероджень - сансари, з якою людину зв'язує карма - закон її індивідуального буття. Це звільнення - мукті - не означає смерть або порожнечу, а лише злиття з брахманом і розчинення в ньому. Тотожність людини з брахманом називають Пурушею - Свободою, Блаженством, Безсмертям або Вищою реальністю.

Світогляд упанішад з їх атмосферою розумової витонченості тривалий період не поширювався серед мас, а визнавався для невеликої групи обраних, здатних зрозуміти ідеї. Відокремлення такого прошарку інтелектуалів у стародавньоіндійському суспільстві зв'язується в індійській філософії із самостійним розвитком філософської думки.

2. Філософська система (чарвака-локаята)

Особливе місце в історії розвитку теоретичної думки Індії займає матеріалістична філософія чарвака-локаята. Все, що відоме про філософію локаяти, взято з текстів її теоретичних опонентів, які піддали критиці скептицизм давніх матеріалістів. Філософські погляди локаяти стали могутнім каталізатором розвитку для багатьох систем індійської філософії. Виникнення системи чарвака-локаята традиційно належить до середини І тисячоліття до н. є., хоча окремі згадки про матеріалізм уже є в текстах вед. На думку деяких дослідників, локаята заснована міфічним мудрецем Брахаспаті, який згадується в кількох ведійських гімнах, у «Махабхараті», а також у філософських сутрах. Автором ідеї локаяти також вважається Дхішану, про що свідчить текст «Падма-пурани».

Використання у ряді найдавніших текстів для позначення матеріалізму слова «чарвака» зв'язане з атеїстичними і антиведичними нападками, що приписувалися легендарному Чарваку. Термін локаята походить від санскритського лока - світ, що іде із світу. Етимологію терміну чарвака вбачають у гедоністичній позиції їж, пий, веселися - чарв означає їсти. За іншою версією, чарвака утворене від слів чару і вак, що означає красномовство, дохідливість. У сучасних умовах чарвака - синонім слова матеріаліст. В основу вчення про буття локаята лежить уявлення про те, що всі предмети Всесвіту складаються з чотирьох елементів: землі, вогню, води і повітря (у деяких текстах до них додається і п'ятий елемент - ефір). Кожному елементу відповідає особливий різновид атомів, що не змінюються, не знищуються і існують не одвічно. Усі властивості предметів залежать від поєднання конкретних атомів і від пропорцій, у яких з'єднуються атоми. Свідомість та органи відчуття також виникають поєднанням атомів: після смерті живої істоти таке поєднання розпадається на елементи, що приєднуються до атомів відповідного різновиду, які існують у неживій природі.

Єдиним і достовірним джерелом пізнання визнається безпосереднє сприйняття — прат'якша. Гносеологія локаята сенсуалі-1 стична: єдино достовірне джерело пізнання - відчуття. Органи відчуття сприймають предмети, оскільки самі складаються з тих же елементів, що й предмети («подібне пізнається подібним»). Тільки сприйняттям, за локаятою, забезпечується здобуття знання, що не викликає сумніву. Усі інші способи пізнання - логічний висновок (умовивід), словесне свідчення (авторитет) - створюють лише видимість істини, а насправді виявляються сприятливим грунтом для забобонів і помилок. Коли ж на підставі сприйняття якого-небудь факту шляхом умовиводу робиться висновок про наявність іншого факту, то тим самим відбувається стрибок у невідоме. Такий перехід від загального до особливого локаятики називали принесенням у жертву очевидного на догоду передбачуваному.

Загальний зв'язок — в'япті — за вченням локаяти, не може бути об'єктом сприйняття, а, отже, не може бути достовірно встановлений. І навіть наявність у людей однакового (спільного) досвіду не виключає можливість помилок, адже не дано знати, чи підтвердиться досвід минулого у майбутньому. Все залежить від безкінечного різноманіття умов, в межах яких сприймається світ. Встановити достовірно всі наявні умови знову-таки неможливо. Надійним джерелом пізнання локаята не вважала і посилання на авторитет, навіть якщо мова йшла про таке авторитетне свідоцтво, як веди. Якщо ж сприйняття - єдине джерело істинного пізнання, то раціонально пізнається лише реальність об'єктів, що сприймаються - такий висновок роблять стародавні матеріалісти Індії.

З різного поєднання таких елементів і виникають усі живі і неживі тіла. Навіть свідомість, що сприймається, визнається лише властивістю тіла, має в основі всі ті ж чотири елементи. Явище, яке звичайно називається душею, не є повною самостійною, відмінною від тіла матеріальною суттю, це властивість самого тіла. Відсутність свідомості в «матеріальних елементах» не доводить, що не може виникнути з них за певних умов. Доля душі, свідомості, як і всіх інших об'єктів матеріального світу, - це руйнування, смерть: помирає тіло - помирає і душа. Жертвопринесення, розмови про попереднє життя і наступне народження, карма, рай, спасіння, пекло, потойбічний світ є ніщо інше, як нісенітниця. І дурень, і мудрець помирають зі смертю тіла, після смерті у них немає буття. Зі смертю тіла елементи, що в ньому містяться, розчиняються в зовнішньому світі: вода ~ у воді, світло -у вогні, повітря — у повітрі.

Філософія локаята не визнає і буття Бога, чиє існування також не можна довести. Увесь світ для стародавньоіндійських матеріалістів - лише випадкове сплетіння чотирьох первісних елементів, які не потребують божественного творіння. У світі, де все смертне і конечне, тільки життя гідне уваги - стверджують матеріалісти. Індійські матеріалісти повністю відкидають достовірність будь-якого опосередкованого знання, як і свідчення вед. Матеріалізм відкидав існування Бога, душі, карми, тобто комплексу уявлень і понять, що панували в релігії, етиці, філософії, а також переселення душ.

В етиці локаята переважає гедонізм: насолода обґрунтована нормативною етичною теорією, з якою добро визначається як те, що тягне за собою страждання. Очевидно, локаята справила відомий вплив на розвиток стародавньоіндійської науки про управління державою. До сучасності не дійшло жодного тексту, який би належав послідовникам давньоіндійських матеріалістів. Найповніше основи стародавньо-індійського матеріалізму (локаяти) викладені в стародавньоіндійсь-ких трактатах і компендіумах (доршанах), написаних противниками локаяти - ведантистами в IX—XII стст.

Життя складається з насолод і страждань.

Гарний вчинок - той, який приносить більше насолод, відповідно, поганий той, який приносить більше страждань. Чесність і порок, на думку стародавньоіндійських матеріалістів, суть лише вимисел Священного писання, а, отже, не мають великої цінності. Такі твердження не могли не займати релігійних почуттів благочестивих індійців. У ході критики емпіризму старо-давньоіндійського матеріалізму відточувалася логіка індійської філософської думки, через розуміння природи безпосереднього сприйняття поглиблювалося усвідомлення життєвого досвіду як основи філософської рефлексії.

Дата добавления: 2015-05-22