Філософська антропологія: основні ідеї та місце в сучасній філософії

Антропологічні та соціо-культурні виміри наукового пізнання.

Фікціоналізм – всі наукові поняття фікції, з яких будується вся наука /ідеальний газ/. Прагматизм – цінність будь-якого твердження визначається його практичними наслідками. Екзистенціоналізм – висувається концепція особистісної істини (К’єркегор). Істина – результат зіткнення протилежних “життєвих позицій”. Такій підхід дає можливість побачити “поліфонію” істини, реконструювати особистісно неповторні риси її багатозначної структури. Бердяєв і Шестов надали розвиток екз. ідей на французькому терені.(existentia–існування /людське/). Засновником екз. вважається нім. філософ Хайдегер (сформував вчення, центральним поняттям якого постала “екзистенція”- людське існування). Ясперс приходить до таких же висновків. (Сартр, Камю, Марсель, Понті у Франції). Екз. по всьому світу стає популярним. Знелюднення людини вони вбачають в технічній цивілізації. За Хадегером у процесі “спів-буття” окремі людські існування ніби взаємно “гасять” унікальність своїх індивідуальних проявів, і люди перетворюються на “безликі” одиниці, натовп. Сартр вважає, що сутність людського існування виражає свобода. Матеріальний світ розглядається ним як постійна загроза нашому життю. Специфічність людини розкривається у неповторності унікальності людської особи. (Проте свобода посилює “чужість” людини і світу речей). Франкфуртська школа - майбутнє тлумачиться з позицій “критичної теорії”, як радикальне і категоричне заперечення наявної “данності”. Воно може бути адекватно витлумачене лише в термінах утопії. Герменевтика – одна із новітніх форм екзистенціальної філософії (Годамер). Людина – істота, життя якої має початок і кінець, тому її досвід так само конечний історичний. Отже, вчений, історик підходить до тексту з “наперед задуманою”, традиційною точкою зору, яка є ні чим іншим, як передсудом. Людина ніколи не підходить до предмета дослідження “байдуже” (нейтрально). Тому процес пізнання ніколи не становить абстрактно-байдужої фіксації чи констатації всього того, що потрапляє до нашого поля зору. Ми “запитуємо” наш предмет, ведемо “діалог” з ним. Внаслідок цього герменевтика тлумачить дослідження, пізнання як гру.

Іншою течією цього напряму була філософська антропологія, що була заснована М.Шелером (1874-1928) та згодом набула багатьох прихильників, серед яких відомі А.Гелен (1904-1976), Е.Ротхакер (1888-1965), Г.Плеснер (1892-1985). Представники антропології наполягали на тому, що найпершим об’єктом філософського дослідження повинна бути людина, проте людину слід розглядати та вивчати всебічно, в усіх її проявах та характеристиках, залучаючи до її розуміння результати багатьох наук. М.Шелер (основна праця – “Становище людини у космосі”) вважав, що людина постає унікальним явищем світу, оскільки лише вона прилучена до буття як такого. Наслідком такого прилучення постає людська орієнтованість на цінності: людина перш за все є носієм цінностей, а це значить, що її первинним відношенням є відношення позитивне. Воно проявляється у ставленні до інших, найвищим проявом якого постає любов, бо любов – це унікальна зустріч із іншим, рівним тобі буттям, і входження із ним у співзвучність. Але найвищею любов’ю є любов до Бога, оскільки лише в ній знаходить повний прояв унікальність людини, її відношення до буття та ціннісні засади. Проте в реальному житті вищі людські цінності скоріше виявляють себе безсилими, а звідси випливає основне завдання людського життя – поєднати духовне із силою життя. А.Гелен (основна праця – “Людина. Її природа та її становище у світі”) прийшов до висновку, що вихідною особливістю людини постає її недостатність та незавершеність, тобто її непристосованість до виживання на основі біологічних завдатків. Цю недостатність людина компенсує, створюючи культуру: через неї людина надолужує природну обмеженість та досягає відкритості для себе світу. Але історично культура тяжіє до раціоналізації, що веде до втрати людської єдності із світом. Звідси випливає завдання: повернутися до коренів культури, де панують безсвідомо-вітальні сили. Г,Плеснер називав людину найбільшою таємницею буття, бо людина ніде не занходить свого завершення і прагне виходити за всі і всіляки межі. Проте вона є принципово ексцентричною і тому знаходить своє вираження у тілесності – як тілесності створюваних нею речей, так і в культивуванні власної тілесності. Е.Ротхакер, поділяючи багато ідей своїх однодумців, наполягав на тому, що вирішальним чинником буття людини як особи є культуротворення. Він розглядав культуру як відповідь людини на виклик природи. На його думку, культура – це той шар, який людина вичленовує із світу в якості “духовного ландшафту”, бо в основі культури лежать людське переживання свого життя та мова.

До безумовних надбань філософської антропології ХХ ст. слід віднести акцентування виключного значення проблеми людини для сучасного суспільства та філософії (в тому числі – переконливе доведення втрати людиною ХХ ст. надійних орієнтирів свого самоздійснення), а також намагання включити у осмислення людини всі її властивості, здатності та прояви.

Дата добавления: 2015-05-08