Рістреттове божевілля

Навіть закутавшись у теплий плед, вона все одно гостро потребувала обіймів. Він сидів поруч, на відстані дотику, але його руки пестили «іншу» - клавіатуру комп’ютера. А погляд був прикутий до монітора.

Він був одружений, і вона, звісно, була лише його коханкою. І що з того, що в її паспорті стояв штамп із його прізвищем і датою їхнього весілля? Зараз вона відчувала, що єдиний справжній шлюб у нього - з його роботою. Їй часто здавалося, що він хворий своєю роботою, у нього нерідко боліла голова й свербіли пальці. І, щоб якось позбутися цих жахливих симптомів, він уставав навіть серед ночі, робив собі міцне рістретто й сідав за комп’ютер - розігнати мурашок у пальцях. Вона теж уставала й сунула на кухню - варила какао з молоком, огортала плечі пледом, умощувалася під торшером у кріслі за його спиною і читала книжку - вона не могла заснути, коли він не спав.

Він прокидався рано й майже завжди поспішав. І все ж вона прокидалася з ним, бо навіть короткий, «зальотний» - його губи завжди зісковзували з її вуст у поспіху й летіли далі - поцілунок важив для неї цілу вічність. А ще вона любила дивитися, як він мружить очі.

А потім він ішов, а вона вмикала його улюблене радіо, клала під голову його подушку й укривалася його частиною ковдри. Вона знала, що зараз він слухає ту саму музику, і це її якось зігрівало.

…Усі чоловіки з глибокими очима видавалися їй посланцями із позатутешньої реальності. А в нього були глибокі, розумні очі. Там була якась гірка суміш мудрості, досвіду й життєвого смутку. Було трохи шаленства і п’янка крапля кохання до неї - принаймні, їй так видавалося. Вона думала, що колись ті очі споглядали довгі дороги, різних людей, прекрасне й гидке, дивовижне й небачене нею, і коли ті очі так зосереджено торкалися поглядом її обличчя, їй ставало ніяково… Він був старшим, і в тому віці, у тих роках, у які він прожив ще до того, як вона народилася, була для неї якась особлива таємничість. Вона любила дивитися в його глибокі, так, нетутешні, засмучені, червоні від недоспаних ночей очі. Колись саме в них вона закохалася - втім, тоді вона ще не знала, що вони стануть її в’язницею, її шалом, її болем та її щастям.

Вона йшла в своє маленьке кафе й розкладала маленькі хризантеми з терпким запахом у дрібні вазочки на столиках, дивилася, чи всюди чисті скатертини, перевіряла пошту, спілкувалася з працівниками й постачальниками, проглядала книгу відгуків і вигадувала щось, що могло б зробити її заклад ще затишнішим. Підписувала листівки з побажаннями гарного дня й розкладала на столиках. А коли приходив обід, вона сама йшла за стійку, робила собі капуччино з густою пінкою, шоколадними розливами й горіховою посипкою, а тоді сідала й дивилася у вікно.

Вона думала про чоловіка, якого так палко любила. Думала про те, чим зможе потішити його сьогодні ввечері. Вона давно знала, що надихати, тішити, підбадьорювати - це те, для чого вона жила, те, що найкраще вміла, й те, що хотіла робити.

У дитинстві вона мріяла бути лікаркою, акторкою, потім - учителькою або інженеркою. Але вона боялася вигляду крові й не любила читати багато складних книжок, не вміла вдавати й не знала математики. І тоді їй спало на думку навчитися робити багато різних дрібниць, які б надихали інших: варити смачну каву, малювати листівки, оздоблювати приміщення й вітати гостей. Кожен з етапів навчання приносив їй невимовну радість - і нову мрію.

І лише кілька років тому «ніжній чарівниці», як називали її друзі, вдалося відкрити цей маленький, усього на сім столиків заклад - і всі свої дрібні таланти звести докупи під одним дахом. До речі, ще одним її талантом було знаходити талановитих людей - тож із математикою й іншими штуками, до яких у чарівниці не було хисту, тепер допомагали інші. І вона їх дуже цінувала й ніколи не втрачала нагоди їм те показати. Може, якраз тому її працівники були найкращими у світі.

А потім, якогось дощового ранку, сюди зайшов він. Сів за столик біля стіни й замовив міцну каву та бутерброд. Офіціантки не було, вона відпросилася на день народження своєї мами, тож господиня сама зустріла гостя. У нього були ті неймовірні позатутешні очі.

Потім жодне з них уже не пам'ятало, про що вони тоді почали говорити. Але говорили вони довго - інших відвідувачів тоді чомусь більше не було. Він почав заглядати в її кафе час від часу, а вона чекала його щодня, виглядала у вікно й сподівалася, що він прийде, сяде за «свій» столик і розкаже про щось, про що вона сама ніколи б і не здогадалася. Він умів дивувати, а вона вміла слухати.

Він став її щоденною потребою, її натхненням і радістю. Кохати цього чоловіка було складно, страшенно складно - кохати по-справжньому складно завжди. Віддавати себе, забувати про свої бажання, підлаштовуватися під нього й уміти чекати. Не ставити ультиматумів і не вимагати уваги до себе. Просто чекати й вірити, що він знає краще, що він пам'ятає, що подбає про все необхідне, що його вияви любові не завжди відповідають її уявленням, але що це не має жодного значення. Поважати його й те, що він робить. Розуміти його слабкості й стати його другом. Дослухатися до тихого голосу всередині нього й розтлумачувати погляд його очей.

Інколи це кохання їй боліло, інколи їй здавалося, що шлюб - то в’язниця для її мрій. Але потім вона знову вглядалася в його обличчя й укотре собі повторювала, що щастя бути поруч вартує того болю. А ніщо вартісне не дається без докладання зусиль.

…Вона поправила плед на плечах і зручніше вмостилася. Він обернувся, глянув на неї, мовчки вимкнув комп’ютер і підняв її на руки. Ніжно поцілував у чоло, вклав у ліжко і ліг поруч. Їй стало соромно за свої думки про те, що його справжня дружина - його робота. Вона пообіцяла собі навчитися більше довіряти тому, кого любила до безтями. А він укрив її ковдрою, притулив до себе й мовчки - але так голосно й однозначно - показав, що теж безкінечно радий, що в той дощовий день зайшов у її кафе й залишився жити у її серці.

Дата добавления: 2015-05-22