Упіймати зірку за хвоста

Тереза допила воду із сьомої за сьогодні пляшки й витягла свою дорожню валізу з-під ліжка. Поміж літніми сукенками, майками та шортами намацала єдину кофтину з капюшоном. Літню й легку, але на довгий рукав. Спускалася вечірня прохолода, і кусали комарі. Дівчина надягла кофту на спалені плечі, з яких щедро злазила шкіра, і поморщилася. Тоді відшукала довгу, до кісточок, спідницю - надягти джинси на розчервонілі, спечені ноги вона б не наважилася.

Сьогодні вони втечуть із душної, переповненої дзижчанням комарів ночі провінційного готельчика на природу - дивитися зірки. Візьмуть із собою старого коцика і ще декілька пляшанок води. І телефони. Щоби, наче підлітки з маленьких містечок, слухати з них музику. І танцювати під зірками, які падають.

Тереза останнім часом погано спала вночі. У її вухах на пару з комарами дзижчали думки, сумніви, страхи - її маленькі монстрики, дрібні надокучливі переслідувачі, проти яких не допомагав «раптор». Вона мріяла їх перехитрувати, втекла на цілий тиждень сюди, в це маленьке містечко за сотні кілометрів від дому, щоби жити в крихітному готелі, спати на чужому ліжку, перекладати двійко шалених британців, відвідувати дітей у притулку, дарувати їм радість, забуваючи про власний біль, і втомлюватися так, щоби провалюватися в сон без задніх ніг… Містечко було, чуже готельне ліжко - теж; британці, діти, їхня радість, власне забуття й шалена втома - все це було, але монстрики не відступали.

«Ну й грім із ними, з тими думками. - Тереза закрила валізу й почала вдягатися. Через півгодини приїде директор зі своїми чарівними донечками й дружиною та забере британців і Терезу в парк. - Сьогодні я не буду спати не через них. Сьогодні я просто не буду спати, бо не хочу. Я хочу танцювати й ловити зірки за хвоста. І слати повітряні поцілунки всім тим думкам на прощання».

У кімнату постукали. Тереза зібрала волосся докупи й відчинила двері. На порозі стояв Марсель, вродливий засмаглий британець із несподівано французьким іменем, і лукаво усміхався.

- Я готовий, як бачиш. А хтось казав, що я просплю й залишуся солодко сопіти в готелі, поки ви літатимете на… що то було? На віниках?

Тереза плеснула бідолаху по плечу й упустила в свій номер. З першої хвилини знайомства вона його жорстоко розігрувала, зустрівши в Борисполі, сказала, що вона - його перекладачка, а пошепки додала, що заодно призначена шпигувати за ним і звітуватиме про всі його дії у «КейДжіБі», тож хай поводить себе чемно, щоби ні в кого з них не виникло проблем.

Потім сказала, що в Україні чоловікам із собі подібними прийнято вітатися, не потискаючи руку, а легко цілуючи в праве плече. А знайомлячись із дівчиною, треба тричі голосно вигукнути її ім’я, дивлячись угору.

- Теріса! Теріса! Теріса! - прорепетував тоді він.

- Дорогий госте, неправильне вимовляння імені прирівнюється в нас до страшної образи. Те-ре-за. Правильно так. У дорозі попрацюємо над вашою вимовою, у мене з собою книжка з українськими дитячими віршиками. А нашого водія звуть, до речі, Омелян Кирило-Мефодійович.

- Омелан…

- Ще раз скажете «Омелан», і він вас нікуди не повезе. Доведеться платити за таксі втридорога. Тож давайте, повторюйте.

Водія звали Петро, і він не мав нічого проти того, аби його називали Пітер, чи то навіть Піт, але Тереза вирішила про це змовчати.

- Омеліан Кір’їломифіч, - ледь не плакав Марсель готуючись поцілувати всміхненого пана Петра в праве плече, але Тереза вчасно змилосердилася над обома й сказала, що то був просто жарт і що в них в Україні просто прийнято розігрувати гостей.

Над чарівною компаньйонкою Марселя, Мері, Тереза вирішила не знущатися; все ж жіноча солідарність - справа серйозна. Вона вручила їй пляшку з холодною водою, а бідоласі Марсу (так вона називала хлопця, коли він не чув) сказала, що для нього, на жаль не залишилося.

- У нас прийнято спершу напоїти жінку, а чоловікам уже як пощастить.

Ну от, йому цього разу не пощастило. І Тереза таки потяглася за книжкою з дитячими віршами, щоби хлопець не розслаблявся й не переставав вестися на її жарти.

Дядько Петро ледве міг упоратися з кермуванням, коли Марсель учив напам’ять вірш «Мама є у котика… і навіть в бегемотика».

- Не «бахамотіка», не «бахамотіка», дорогий госте!!! Бе-ге-мо-ти-ка, невже це так складно?

Тільки-но мокрий від сміху водій, дещо розгублена чарівна Мері, виснажений Марсель і ледь усміхнена Тереза зайшли до великого кафе на Контрактовій, усе трохи втихомирилося: люди хотіли їсти, а в кафе смачно пахло. Але коли Марсель замовив вареники з вишнями й устиг злопати їх півмиски, Тереза взялася за своє.

- Знаєш, Марсель, вареники з вишнями - не цілком вегетаріанська страва. У кожній мисці обов’язково один вареник - із червивими вишнями. У нас існує повір’я, що тільки-но людина його з’їсть, не скривившись, наступного дня збудеться якась її мрія.

Марсель був готовий скривитися, але скоро передумав:

- Прекрасно. Я не знав, але не хотів вас образити, то й не кривився. А такий червивий вареник я з’їв щойно.

- О, вітаю! Сподіваюся, ти кажеш правду. У нас існує повір’я, що коли людина каже, що з’їла чарівний вареник, а то насправді не так, на неї чекають тяжкі випробування наступного тижня…

Марсель зрозумів, що ця дівчина вкотре з нього кепкує, обтер серветкою губи, демонстративно засміявся і сказав:

- Я тобі не вірю. І в те, що ти донесеш на мене в «КейДжіБі», до речі, теж.

Але чомусь, промовляючи останні слова, він таки стишив голос і акуратно роззирнувся на всі боки.

З того часу він почав вигадувати кумедні пастки для Терези, а наступного ранку сказав, шо вона йому, як сестра. Дивно, але з того часу н почалася їхня дружба. Терезі легко було йому довіряти, і Марсель розповідав історії, які дівчині було цікаво слухати. Вона все ще намагалася розіграти його, але це їй удавалося дедалі рідше, та він усе одно сміявся, і це тішило.

- Я рада, що ти не проспав. Нам би тебе бракувало під зірками.

Марсель усміхнувся й підійшов до вікна.

- О! Машина приїхала!

До кімнати зайшла Мері - привітна й гарна-гарна, як завжди. Діти в притулку шаленіли від неї й повисали на дівчині гронами. Тереза ж спершу не знала, як поводитися коло неї; Мері була справжньою леді, витонченою, щирою, ніжною; Тереза ж натомість нагадувала збитошного хлопчиська - теж щирого й доброго, але якогось надто необтесаного чи що. Їй усе дитинство батьки ставили в приклад таких дівчаток, як Мері. Але Тереза завжди знала, що такою їй не стати ніколи. І поки її ровесниці бавилися в принцес, дівчинка уявляла себе мушкетером.

Але вчора ввечері, коли Мері постукалася до кімнати Терези, відбулося маленьке диво: дівчата посідали на підлогу, дудлили колу, їли якесь англійське печиво й говорили про все на світі. Мері розповідала, що завжди мріяла бути такою, як Тереза: сміливою, веселою, з тендітною фігурою і лукавими очима. Натомість росла сором’язливою, невпевненою, із виразно жіночою фігурою, через яку набула ще купу комплексів на додачу.

- Мері! - вигукнула здивована Тереза, оглядаючи дівчину довгим прискіпливим поглядом. - Але ж ти абсолютно й дивовижно вродлива! Зізнатися чесно, я почувалася не дуже затишно коло тебе. Я взагалі незатишно почуваюся коло таких витончених красунь.

- Більших нісенітниць у житті не чула! Це я про «почуватися незатишно». А щодо моєї фігури й обличчя - так, зараз вони мені подобаються. Але коли я бачу таких, як ти, раптом звідкілясь вигулькують ще ті, дитячі бажання.

Дівчата ще теревенили про подорожі й чоловіків, про мрії й спогади, про роботу й дітей, яких вони любили. А коли йшли до сну, кожна з них знала, що здобула собі справжню подругу.

- Ну що, поїхали, поїхали!!! - У номер Терези ввірвалися директорові доні - Олеся і Дануся - й одразу взялися тягти за руки всіх трьох.

Через кілька митей весела галаслива компанія вже палила свічки від комарів, розстеляла пледи на траві та розкладала неподалік печиво, фрукти й воду. Коли все було готове, дівчата пішли в дикі танці - ті, які дарують відчуття, наче на світі не існує нічого, крім волі, руху й радості. Хлопці час від часу переможно вигукували - це означало, що вони таки «впіймали зірку за хвоста», І тих «о-о-о» «є-е-е-е» було так багато, що, здавалося, метеоритний дощ більше нагадував метеоритний водоспад.

Але, щойно дівчата розляглися, небо затягли тоненькі хмарки. Дощу в них не було, але краєвид вони все одно зіпсували. Тереза була певна, що Марсель, котрий лежав поруч, зараз покаже їй язика. Але він повернувся до неї обличчям і запитав, як вона почувається.

- От знаєш, що прекрасне в друзях?

- Ти мені не просто подружка, ти мені - як сестра!

- І того ти вирішив, що можна мене перебивати? І з чого ти взагалі взяв, що мова про тебе?

- А я помилився?

- Ні.

- Ну от. То що в мені прекрасне?

- Що коли в тебе є нагода показати мені язика, то ти питаєш, як у мене справи.

- А знаєш, що в сестрах незрозуміле?

- М-м?…

- Щ0 коли в них питаєш, як у них справи, то вони заговорюють тобі зуби.

Тереза засміялася й ляснула Марселя по руці. А тоді припіднялася, опершись на руки, і роззирнулася довкруж. Світло ліхтарів долітало сюди ледь помітним. Уся компанія розташувалася на відстані кількох метрів одне від одного. Директор із дружиною і не думали дивитися на небо. Вони вкрилися собі пледом і про щось стиха гомоніли. Мері заплітала дівчаткам косички. А Марсель лежав поруч і дивився на Терезу.

- Ну? Як ти? Мені здається, ти сумна.

- Сумна.

- Чого?

- Бо хмари. А я мріяла побачити цей метеоритний дощ цілий рік.

- І то єдина причина?

- То, знаєш, навіть не причина, а привід. А загалом, усе зараз складно.

- Ти ж віриш у Бога. Помолися, щоби Він розігнав хмари.

- Ще чого, Марсель, ти з’їхав із глузду. У моєму житті зараз і так проблем вище голови. Куди серйозніших. Буду я молитися про такі несенітниці.

- Я бачив, як ти молилася з дітьми сьогодні. Чого тобі легше молитися про когось, ніж про себе?

- Не знаю. Чомусь так. І взагалі, досить бавитися в психолога. Ти ж пам’ятаєш про «КейДжіБі», м-м?

Тереза піднялася, підбігла до дівчат іпочала смикати їх за руки.

- Нумо танцювати! Ми ж не даремно не спимо! Чи як?

Дівчата танцювали довго, і так, щоби забути про все - принаймні, саме такі наміри мала Тереза. Забути про зірки, які транслюють так близько, але за густою непроглядною ширмою; про те, що завершиться цей тиждень, і перед нею знову гостро постане питання вибору. Забути, що цього вибору вона досі не може зробити. Про розгубленість, утому, пустку всередині…

Так, мине ще пару днів, і їй доведеться повертатися в своє місто, де вона більше не могла жити. Там у неї на столі лежать дві пропозиції, абсолютно різні. Одна - переїхати в це містечко, де зараз над її головою хмари затуляють зірки; маленьке й страшенно далеке від дому; працювати в домі з садом, відвідувати дітей у притулку й робити те, що вона так любить - помагати створювати книжки. Інша - поїхати до Києва, жити десь у крихітній кімнатці в душному спальному районі; працювати над тим, що її ніколи не цікавило - писати про моду й інший життєвий дріб’язок, однак нарешті заробляти трохи більше, і, відвідуючи з друзями якусь кнайпу раз на сезон, не вишукувати найдешевший напій у переліку, а купувати справді бажане.

Тереза давно мріяла про розвиток, зміни, воліла вилізти з гнітючих злиднів. Колись вона хотіла працювати на радіо, а опинилася у великому двоповерховому автобусі, що їздив по західноукраїнських замках і возив іноземців на екскурсії. Дівчина була майже ді-джеєм, як і хотіла: вона мала мікрофон і слухачів, лише заміс саундтреків і пісень змінювалися картинки за вікном. А ще у неї була маленька наймана квартира в живописній місцині й сусідський кіт, який приходив до неї їсти та ніжитися.

І в кінці цього тижня Терезі потрібно повернутися туди й, нарешті, щось вибрати.

Мері з дівчатками підійшли до машини, малеча вже хотіла спати, а Мері обіцяла розповісти їм казку. Тереза ж повернулася до Марселя й лягла коло нього на плед.

- Я тут молився, щоби розійшлися хмари, - прошепотів він. - Тож нікуди вже не тікай, добре?

Тереза кивнула, глянула на небо… і раптом побачила шалений хвіст падаючої зірки!

- Є-е-е-е-е!!!!!!!

У цю мить дівчина була ладна розцілувати Марселя й пообіцяти йому ніколи більше навіть не пробувати над ним покепкувати. А ще раптом - Боже, як несподівано! - вона знову почала вірити в маленькі дива. Коли емоції трохи вляглися, Тереза повернулася до хлопця й прошепотіла:

- Дякую.

- Завжди будь ласка. Які ще будуть побажання?

І дівчина розповіла йому все; виклала, як на долоні: про свої страхи й сумніви, про своїх монстриків і сусідського кота, про автобус, мікрофон, щоденну каву в термосі, видавництво в провінційному містечку і глянцевий журнал у такій чужій столиці. А потім попросила його розказати їй якусь історію і заснула під його голос.

* * *

У останній день, коли треба було прощатися, всі болі, накопичені за довгий період, раптом зібралися в одній точці й пекли немилосердно. Узагалі, Тереза давно завважила, що має алергію на прощання з людьми, яких любила. У неї зразу сльозилися очі, стискало горло, свербів ніс, опускалися руки й ставало важко ходити. Вони їхали з притулку й плакали, бо плакали діти. Марсель сидів поруч і витирав сльози теж. Він казав, що ніколи не плакав на похороні когось із родичів, а тепер просто не міг стриматися.

Директор зупинив машину біля річки, й усі мовчки вийшли надвір. Тереза ридала, загорнувшись в обійми Мері. Олеся й Дануся стояли коло Марселя й дивилися, як він набрав пригорщу пласких камінців і почав кидати ними в бік річки, пускаючи «млинці». Мері витерла свої й Терезині сльози й підійшла до дівчаток. Терезатим часом почала спускатися вниз, за річкою, а тоді перейшла її по великих камінцях на другий берег і почала видиратися на небезпечну кам’яну стіну. Вона дуже боялася висоти, але в той момент її це не турбувало. Емоції спопеляли дівчину зсередини, і вона тікала від думок туди, де запаморочується голова і де вони більше не виникають. Вона якось примостилася на висоті п’ятнадцяти метрів над річкою, у слизькому взутті, з утомленими руками. А спуск був таким небезпечним! Дівчина просто сиділа наверху й робила вигляд, що відпочиває, тому й не злазить.

Раптом звідкілясь узявся Марсель.

- Слухай, чого ти там сидиш? Тобі допомогти?

- Угу.

- Ем… А чого ти не попросила раніше?

- Не хотіла.

- А… Он воно що…

Марсель зробив вельми здивований вигляд, але почав видиратися вгору, а, порівнявшись із дівчиною, подав їй руку. Сходити було дуже страшно, кам’янистий берег круто спускався вниз, де шуміла річка, руки й ноги вперто тремтіли. Вона чіплялася ними за траву, за ґрунт, а Марсель постійно повторював, що трава ламається, ґрунт розсипається, потрібно ставити ноги на камінь.

НОГИ НА КАМІНЬ! Не чіплятися за дрібниці, виводити в пріоритети найважливіше!

Тереза всміхнулася цій думці й захотіла відразу втілити її в життя, але це було не так уже й легко. Олеся й Мері підбадьорливо кричали з мосту, Марсель просив ну хоч трохи більше довіряти йому й відпустити сухе бадиляччя. Уся ця ситуація нагадувала сцену з фільму: красиві гранітні камінці, стрімке урвище над річкою, чоловік із зовнішністю сміливого ковбоя простягає руку - і картинка стає статичною.

Аж поки Тереза, нарешті, не довірилася повністю - і вони зійшли за лічені хвилини.

А потім була смачна їжа, прощання, знову сльози, дорога, Київ і співбесіда в модному журналі. Тереза прийшла туди трохи невиспана й заплакана, у вим’ятій сукні, яку її бабуся точно б назвала «як корові з писка», і великою валізою. І коли вже сиділа в холодній маленькій кімнатці з прозорими стінами, раптом побачила, шо в неї… брудні руки. Дівчина придивилася й помітила напис кульковою ручкою, який просвітлювався на шкірі - його Марсель, граючись, наніс жартома: ROYALTY - член королівської родини.

Принцеса всередині Терези усміхнулася, згадуючи казку днів, що були позаду. І вірячи в дива попереду. Вона подякувала пані, яка сиділа навпроти, за витрачений час, сказала, що передумала, вийшла з високого будинку, довкруж якого стояли дорогі машини. Волочачи за собою велику валізу, витягла з кишені свій старий телефон із потертим екраном і написала смс-ку директору провінційного видавництва: «Я з вами. Коли мені приїжджати?»

А наступного ранку, добувшись до свого комп’ютера, відкрила листа від Марселя.

«Ти все зробила правильно. Тепер - уперед, і ноги на камінь, пам’ятаєш?»

Тереза пам’ятала. Їй хотілося плакати з удячності щоразу, коли вона згадувала про цей час, про Мері, дівчаток, дітей із притулку, їхню команду, про Марселя. Але хто ж показуватиме слабкість?

«От не псуй мені спогади спробами навчити мене жити. А то наступного разу, як приїдеш, не лише води не дам, а ще й спечу пиріг із вишнями - не вегетаріанський, як ти пам’ятаєш. Ти ж пам’ятаєш?»

УРАГАН «КАТРІНА»

- Андріаночко, ти якась бліда сьогодні. Іди додому, відпочинь, - начальниця схилилася над столом молодої вродливої жінки, всміхаючись

- Усе добре, Галино Сергіївно. Я в нормі, справді, - усміхнулася у відповідь Андріана.

- Не сперечайся, - жартівливо посварила її начальниця. - Іди, йди. Робота - не вовк, ти ж знаєш. Користуйся можливістю!

- Усе, переконали. - Андріана засміялася, швидко вимкнула комп’ютер і склала папери на столі. Закуталася у великий сірий шарф грубої в’язки, надягла плетені рукавички в тон і бадьоро помахала співробітницям «па-па».

Це вже не вперше жінку відпускали, чи то пак випихали, трохи раніше з роботи, бо ж усі розуміли, яка в неї ситуація. Але тільки-но вона вийшла за поріг, співробітниці із псевдо-співчуттям на обличчі й пліткарськими нотками в голосі взялися ту саму ситуацію обговорювати.

- Яке нещастя… А такі ж молоді, а вона ж так усіх завжди підбадьорювала, а сама в чому опинилася… Ай-ай-ай…

Андріана йшла й підбирала собі музику в МР3-плеєрі. Його, до речі, подарував чоловік десь одразу після їхнього весілля. Аж не вірилося, що вже кілька років минуло. Вони ж досі такі закохані, а плеєр чомусь виглядає таким уже поторсаним і затертим… Маленький щасливий спостерігач за часом, який непомітно минає, це точно.

Молода жінка подумки створювала під кожну мелодію танець: свій із коханим чоловіком. Насправді, вони давно вже не танцювали разом. Після аварії він довго лежав у лікарні, а тепер ходив на милицях. Проте це не заважало їм, лежачи на маленькому дивані і їхній найманій квартирці, піднімати догори руки й танцювати пальцями. І це не заважало їй мріяти. Тільки-но у вухах починав співати Армстронг із його «ж» замість «дж», із тимтаким щемким «жашт мі енд ю», вона малювала навколо себе з Олегом сірий серпанок із приємним тютюновим запахом, сильно зменшувала експозицію, так, що в кадрі лише вони світилися світлом, а все решта перетворювалося на тьмяну віньєтку, у кутку начакловувала чорношкірих джазменів і джазвумен із неймовірними плавними рухами.

Якщо ж загравав французький шансон, вона пригадувала собі котрусь із прованських картинок, які так і засіли в голові після їхньої недовгої мандрівки, і подумки вдягала свою танцювальну пару в літнє, до хуліганства легке й повітряне вбрання. І так ішла й усміхалась, ішла й заплющувала очі, ішла й прикушувала губи, пришвидшуючи крок, щоби не затримуватися, додому й знову опинитися в обіймах коханого чоловіка. Бо лише так ніякі проблеми не страшні.

Хоч їх і багато.

У ті короткі миті, коли музика зупинялася, Андріана поверталася зі своїх мрій у спекотний, ворожий, небезпечний світ. Світ, який ставив питання і приховував відповіді. Заплутаний. Їй збиралася на язиці гіркота, хотілося гарячого й солодкого-солодкого какао і круасанів - неодмінно круасанів із полуницями, бо це був єдиний смак, який повертав її в щасливе, безтурботне, майже французьке літо. Але гіркота швидко минала, позаяк у вухах з’являлися нові акорди - бадьорі чи сумні, але такі красиві.

Задзвонив телефон. Улюблена подруга, яка, на жаль, рідко бувала поруч - Олену носило по всьому світові з її скаженим фотоапаратом. Дівчина полювала на шторми, бурі, пожежі. Узагалі-то Олена була соціальним фотографом і мала задокументовувати постраждалих, жертв стихійних лих - ті світлини потім передавалися до різних фондів, потрапляли в пресу й так унаочнювали проблему для людей, що жили в достатку й не замислювалися про чиєсь горе. Жоден не міг устояти супроти поглядів, зафіксованих Оленою, - так збиралися пожертви і людям допомагали. Але її особисте хобі було виловлювати стихію і «протистояти» їй: мініатюрна фотографиня з великим фотоапаратом і ще більшим об’єктивом проти нестерпно гігантської Сили, шо насувається. Коли блискавки розсікали небо, Олена позувала, наче це і її нарешті хтось фотографував із неба, хтось зацікавився тією, котра не боїться стихій. Друзі прозвали її Катріна, бо дівчина постійно побивалася, що не бачила того ураганиська на власні очі.

Вона саме повернулася з подорожі й телефонувала Андріані.

- Як ви? - Голос Олени був якийсь обвітрений, трішки різкий і, тим не менше, рідний і приємний. - Андріано, я точно знаю, що ви сильні й усе подолаєте. Але як ваші позивачі, не вгамувалися?

- Ой, Оленко. Хто ж угамується - вони або виб’ють із нас гроші або ми доведемо правду і їм нічого не залишиться, як визнати поразку. Вони не здадуться так просто, допоки не буде остаточного вироку. Таке відчуття, наче живемо за Кафкою, як у тому його «Процесі», пам’ятаєш? Нам ніяких претензій не висувають поки, але вже готують якісь документи й вимагають грошей… І ми не знаємо, за що братися… Знаєш, може, врешті доведеться тікати з тобою на якийсь там острів Мзумбу-Бумбу…

- Ох, хай лишень спробують вас пальцем зачепити. - Сталевий голос Олени набирав шуму, мабуть, океанського. - Я розкажу своєму знайомому тайфуну - ми з ним потоваришували, то він їм дахи позриває! - спробувала пожартувати Олена.

- Та ні, не треба аж так. Ще зачепить коюсь із сусідів, він нестримний - твої заокеанські друзі ж іншими не бувають. Усе в нас уладнається. Знаєш, поки чергувала ночами в лікарні біля Олега, не могла заснути, виходила в коридор і перечитувала Кафку. І знаєш, що я подумала? Може, він і передбачив наше теперішнє, а ось кінцівку вигадав - бо наша була надто гепі-ендова, і він подумав, що то применшить літературну цінність його твору. Ось і приписав щось страхітливе. А в нас усе буде добре, розумієш?…

- Розумію, сонечко. Саме так і буде. До речі, я привезла тобі подарунки із Заокеанії. Давай увечері зустрінемося за чаєм?

Андріана прийшла додому й тихо відчинила двері. Олег не зустрів її гучним привітаннями, мабуть, спав. Жінка беззвучно роззулася і навшпиньки пройшла до спальні - коханий лежав, згорнувшись калачиком, лише зламана нога була випростувана. Його чоло було спітнілим, а губи - міцно стиснутими. Вочевидь, йому щось боліло. Андріана поклала руку чоловікові на голову й почала пальцями перебирати волосся.

Олег не прокинувся, лише легенько порухався. Але від того руху його обличчя раптом скривилося, і він важко застогнав.

- Олежику, сонечко, я тут, що з тобою? Тобі щось болить? Ось водичка, попий! - жінка стала навколішки біля ліжка і простягла коханому склянку з мінералкою, що стояла на ослінчику.

Але Олег продовжував важко стогнати і попросив викликати «швидку».

За півгодини в двері подзвонили.

Тоді все відбувалося дуже швидко - крики, носилки, якісь указівки, штурхання, Андріанин плач, вовтуження, суворий голос лікаря, - і вони вже всі були в машині «швидкої допомоги».

Олега везли на операцію. Як виявилося, у нього були пошкоджені внутрішні органи - але, складаючи поламану ногу, лікарі не додумалися зробити рентген, і так і відпустили пацієнта додому… Ситуація була дуже небезпечною.

Андріана стискала руку чоловіка в своїх долонях, зойкала на кожній ямі, благала водія їхати обережніше, але їй наказали сидіти тихо

Жінка плакала й молилася.

А потім почала дякувати: що у неї є цей чоловік, що він вижив у тій страшній аварії, що вони зараз разом, і що начальниця відпустила Андріану раніше, і що в них залишаються шанси… І що все неодмінно буде добре.

Андріана згадувала, як її друг колись цитував когось із американських поетів: «Я відчуваю, коли смерть близько, що життя все одно ближче». І раділа, що в неї є такі чудові друзі, які можуть надихнути й підбадьорити.

Жінка набрала номер телефону «Катріни» й сказала, що не прийде на зустріч - звісно ж, Оленка обіцяла приїхати в лікарю і побути з Андріаною. І це також тішило. Бо завжди легше переживати тривогу, коли хтось обіймає тебе за плечі.

І нестримна дівчина приїхала - з обвітреним обличчям, сміливим поглядом і твердою впевненістю, що після таких складних випробувань обов’язково будуть великі благословення від Бога для Олега й Андріани.

Поки йшла операція, дівчина розповідала подрузі, як перехоплює подих, коли сильний вітер дме тобі в обличчя з океану. І яким маленьким здається наземний світ, коли торнадо розгулює по полю, танцюючи свій відьомський танець. А ще - яке прегарне нічне небо над екватором. І яка незвична свіжість у легенях, коли стоїш над великим водоспадом.

Андріана слухала й забувала думати про сумне - і сумного ставало дедалі менше. Операція пройшла успішно, а все решта не мало ніякого значення. Бо Олег, ледь прийшовши до тями після наркозу і дуже ще смішно ворушачи язиком, зізнався дружині в коханні й розповів їй, як йому добре й спокійно поруч із нею.

А хіба може бути погано й сумно, коли тебе так люблять? І коли в тебе є такі друзі? І коли від ураганів перехоплює дух і голова йде кругом, але тим приємніший потім спокій?

Андріана поклала голову на лікарняну подушку поруч із чоловіком, увімкнула музику, поділилася одним навушником із коханим, і вони взялися танцювати пальцями, не зважаючи на Оленин фотоапарат, її сміх і надто серйозних медсестер.

Музика закінчилася, але Андріана продовжувала співати, абсолютно недоладно й місцями фальшиво, але натхненно:

- І нехай собі десь бушують хвилі, нам взагалі не страшно, і нехай навіть зникають із рахунків гроші й б'ються машини, і нехай недобрі люди намагаються попсувати нам щастя, і нехай замерзають від морозів озера - але все це нічого не вартує, коли є любов, віра і крихта божевілля. І такий чоловік, як ти, Олеже! І такі безстрашні друзі, як «Катріна»! І ла-ла-ла-а-а-а-а-а-а-а!

Олегу злипалися очі, але він сміявся. А далека від музики Олена відстукувала такт ногою.

Врешті молоді обоє заснули - і подруга вкрила їх ковдрою із сусіднього ліжка й тихенько вийшла. Їхній ураган, на щастя, вже проминув і навряд чи повернеться знову - «Катріні» ж, як завжди, хотілося нових пригод. Тільки десь на Балі. І обов’язково - з гарним закінченням.

Дата добавления: 2015-05-22