Психiчнi процеси 2 страница

предметів та явищ у цілому, у сукупності всіх їх якостей та властивос-

тей при безпосередній дії на органи чуття.

У сприйманні предмета як своєрідного синтезу його властивос-

тей відбувається реакція на комплексний подразник, рефлекс на відно-

шення між його якостями. У результаті сприймання виникають

суб’єктивні образи сприйманих об’єктів — уявлення. Процес сприй-

мання відбувається у взаємозв’язку з іншими психічними процесами

особистості: мисленням (ми усвідомлюємо об’єкт сприймання), мовою

(називаємо його словом), почуттями (виявляємо своє ставлення до

нього), волею (свідомим зусиллям організовуємо перцептивну діяль-

ність). Важливу роль у сприйманні відіграють емоційний стан осо-

бистості, її прагнення, переживання змісту сприйнятого. Емоції пос-

тають як мотив, внутрішнє спонукання до пізнання предметів та

явищ. У сприйманні предметів та явищ світу важливу роль відіграють

активність, дійовість особистості. Вона виявляється в рухах органів

чуття, спрямованих на об’єкти, які сприймаються, в їх обмацуванні,

обстеженні зором їх контурів, окремих частин. У всіх різновидах

сприймання моторний компонент сприяє виокремленню предмета

серед інших об’єктів. На це звернув увагу І. Сєченов, вказуючи на

те, що сенсорний і руховий апарати у набутті досвіду об’єднуються у

відображувальну систему. Практичні дії — це одна з основних перед-

умов адекватного сприймання предметів та явищ об’єктивної дійс-

ності.

11.2. Різновиди сприймань

У чуттєвому пізнанні відчуття та сприймання виявляються в єд-

ності. Сприймань поза відчуттями не буває. Розрізняють сприймання

за сенсорними особливостями (зорові, слухові, нюхові, дотикові, смакові,

кінестетичні, больові та ін.), відношенням до психічного життя (інтелек-

туальні, емоційні, естетичні), складністю сприймання (сприймання

простору, руху, часу).

Сенсорний склад сприймання багато в чому збігається з відчуттям.

На відміну від відчуття специфічне у сприйманні полягає в тому, що той

чи інший бік зорового, слухового, тактильного сприймання стає пред-

метом усвідомлення, розуміння його значення для життя. Сенсорне

сприймання предметів та явищ дійсності відбувається у комплексі,

взаємодії органів чуття: зору та кінестетичних відчуттів, зору і слуху то-

що. При цьому один з різновидів сприймання постає як провідний, а

інші — як допоміжні. Наприклад, у музичній діяльності провідним

завжди є слух, а допоміжним — кінестетична чутливість. У кваліфіко-

ваного хірурга кінестетична чутливість відіграє велику роль — кон-

тролює і регулює рухи, потрібні під час оперування.

За відношенням до психічного життя особистості сприймання на-

буває особливого значення. В об’єкті сприймання може специфічно

постати інтелектуальний або емоційний бік предмета чи явища, що

пізнається. Наукові знання потребують інтелектуального їх сприй-

мання, тобто сприймання змісту, розуміння понять і термінів, викону-

ваних дій, посиленої дії пам’яті, уваги, мислення. Емоційне ж сприй-

мання яскраво постає при сприйманні художніх, мистецьких творів.

У цьому різновиді сприймання провідну роль відіграє його емоційний

бік, безпосередній вплив сприйманого об’єкта на почуття — моральні,

естетичні. Певна річ, художнє сприймання відбувається в єдності з

інтелектуальним. Розуміння того, що сприймається, є необхідною його

передумовою, але емоційне переживання в художньому сприйманні

визначає його характер: піднесеність або пригніченість настрою, пе-

реживання високого, комічного, трагічного, що збуджується сприйма-

ним матеріалом. Сприймання за змістом — це сприймання простору,

руху, часу. У сприйманні простору, руху та часу беруть більшу чи мен-

шу участь різні аналізатори в їх взаємозв’язку.

Сприймання простору відбувається за участю зорового, кінесте-

тичного та слухового аналізаторів. Об’єктом просторових сприймань

є диференціація розмірів і форм предметів, віддалі, розміщення їх у

просторі, глибини, рельєфу. Сприймання розмірів на око і дотик до-

сягає значної досконалості. Сприймання горизонтальних ліній точніше,

ніж сприймання вертикальних. У сприйманні простору велику роль

відіграє окомір. Просторові явища досить точно сприймаються та-

кож тактильно та кінестетично. Сліпі, наприклад, вивчаючи географію,

виконуючи трудові дії, успішно орієнтуються дотиком на рельєфному

глобусі у розміщенні деталей об’єктів праці.

Слухом людина достатньо успішно сприймає напрямок звуків у

просторі: далеко, близько, вгорі, внизу, праворуч, ліворуч. Напря-

мок на слух можна визначити з точністю до 10 градусів. При моно-

уральному сприйманні звуку точність сприймання напрямків пору-

шується.

Сприймання віддалі, глибини та рельєфності відбувається по-різно-

му при монокулярному та бінокулярному баченні. При бінокулярно-

му сприйманні (сприймання двома очима) точність визначення віддалі

набагато більша, ніж при монокулярному (сприймання одним оком).

Сприймання глибини та рельєфу залежить від того, як відображається

предмет на сітківці ока: в кореспондуючих чи диспаратних точках

сітківки.

Якщо збуджуються кореспондуючі точки сітківки, тобто такі, що

симетрично розміщені у правому та лівому оці від центральної ямки,

то зображення сприймається як один предмет, в одній площині. Якщо

ж сприйнятий предмет на сітківці зображується диспаратно, тобто в

обох очах по-різному віддалено від центральної ямки, то предмет ба-

чимо або подвоєним, якщо диспаратність є значною, або об’ємно,

рельєфно, якщо диспаратність є незначною. На цьому принципі побу-

довано стереоскопи, стереоскопічне кіно.

При сприйманні простору залежно від розміщення предметів у

просторі виникають зорові ілюзії, тобто неточне сприймання розмірів,

паралельності, опуклості, угнутості. Пряма паличка, занурена у склян-

ку з водою, здається зігнутою; розмір сонця вранці та ввечері здається

великим порівняно з тим, як воно сприймається в зеніті; два однако-

вих кути, однакових кружечки, однакові лінії здаються різними серед

більших або менших за розміром зображень таких самих предметів

тощо.

У сприйманні простору важливу роль відіграють акомодація та

конвергенція органу зору. Акомодація — це зміна опуклості кришта-

лика відповідно до віддалі предмета, а конвергенція — це спрямуван-

ня очей на предмет сприймання. Ці фізичні зміни в органі зору пов’я-

зані зі сприйманням віддалі та обсягу предмета.

Сприймання руху — це відображення зміни положення предметів

у просторі. Сприймання руху залежить від того, як сприймається ру-

хомий предмет стосовно іншого нерухомого чи рухомого предмета.

У першому випадку рух предмета сприймається адекватніше, ніж у

другому. При сприйманні рухомого предмета відносно іншого пред-

мета, що рухається в одному з ним напрямку або у протилежному на-

прямку, може виникнути ілюзія відсутності або прискорення руху.

Нерухомий предмет, відносно якого сприймається рух іншого предме-

та, здається рухомим, але його рух сприймається у протилежному на-

прямку.

Якщо в полі зору немає нерухомого предмета, відносно якого

сприймався рухомий предмет, то рух сприймається у 15–20 разів по-

вільнішим. Рух літака на тлі безхмарного неба здається повільнішим.

Сприймання часу полягає у відображенні тривалості та послідов-

ності дії подразника на організм. Спеціального органу для сприйман-

ня часових явищ немає. У сприйманні часу беруть участь усі аналіза-

тори, відбиваючи тривалість їх дії. Важливу роль у сприйманні часу

відіграють різні органічні зміни, ритмічність їх дії (дихання, серце-

биття тощо).

Безпосереднє сприймання тривалості часу є незначним (0,75 с).

Триваліші інтервали людина сприймає в результаті поділу та відліку

їх рівними частинами в межах однієї секунди. Отже, великі інтервали

часу сприймаються опосередковано.

Сприймання послідовності відбувається завдяки перервам у трива-

лості дії подразників на аналізатори. Сприймання тривалості зале-

жить від ставлення до змісту, характеру сприйманого об’єкта. Сприй-

мання цікавого викликає ілюзію швидкості перебігу часу, а сприймання

нецікавого, неприємного, вимушене очікування створюють ілюзію

уповільнення тривалості дії.

Знання різновидів сприймання та їх закономірностей має важливе

значення для формування професійних якостей фахівця.

11.3. Властивості сприймань

Важливою умовою успішного сприймання об’єктів дійсності є його

вибірковість. Вибірковість предмета сприймання зумовлюється потре-

бами та інтересами людини, необхідністю у знаннях, професійною

спрямованістю тощо.

Основні властивості сприймання — предметність, цілісність, струк-

турність, константність та осмисленість. Предметність сприймання

виявляється у співвіднесенні відомостей про об’єкти із самими об’єкта-

ми як носіями певної інформації.

Така об’єктивація одержуваних вражень у конкретних об’єктах

реального світу забезпечує орієнтувальну та регулювальну функції у

практичній діяльності людини. Предметність сприймання є набутою

властивістю, що формується у процесі активної взаємодії суб’єкта з

об’єктивним світом і базується на певній системі дій, приводить до

розуміння предметності світу.

Предмети та явища сприймаються як єдине ціле, в якому його ок-

ремі компоненти постають в єдності. Відсутність у предметі якогось

одного його боку або деталі не заважає цілісному сприйманню. Пред-

мет як ціле, ставлення до нього як цілого, що утворилося у процесі на-

буття досвіду, визначає його структуру. Лише у процесі аналізу пред-

мет розчленовується на складові, виокремлюються ті чи інші його

характеристики.

Цілісно сприйняте не завжди осмислюється як предмет, що має

певну структуру. Осмислення сприйнятого залежить від досвіду та

знань особистості. Тому одні й ті самі предмети людьми різного рівня

культурного розвитку, дітьми та дорослими сприймаються та осмис-

люються по-різному. За мірою осмислення сприйнятого виокремлю-

ють синкретичне сприймання, характерними ознаками якого є нероз-

членованість, злитість сприйманого. Воно спостерігається у дітей, у

малодосвідчених людей. Синкретизм спричинює неадекватність сприй-

мання. При такому сприйманні предмет у свідомості не постає у спе-

цифічних, притаманних йому особливостях і може сприйматись як

інший предмет, який чимось нагадує сприймане. Деякі психологи по-

яснюють синкретизм сприймання дітей та малокультурних дорослих

їх біологічним недорозвиненням. Таке пояснення синкретизму без-

підставне. Синкретизм залежить переважно від досвіду, знань осо-

бистості, які набуваються в єдності з розвитком, дозріванням орга-

нізму.

Константність сприймання полягає в тому, що форма, розмір,

колір предметів сприймаються більш-менш стереотипно незалежно

від умов, за яких предмет сприймається. Колір кам’яного вугілля

сприймається як чорний, хоча на сонці він здається жовтуватим;

циліндр сприймаємо як круглий, хоча в деяких положеннях його фор-

ма нагадує еліпс. Засадовими стосовно константного сприймання є

динамічні стереотипи, тобто утворені тимчасові нервові зв’язки

під впливом багаторазового сприймання предмета в певній системі,

послідовності, структурі.

У сприйманні предметів та явищ важливу роль відіграють попе-

редній досвід, попередні уявлення особистості. Залежно від повноти їх

змісту, спрямованості, організованості сприймане відображається у

свідомості більш-менш адекватно. Зміст попереднього досвіду, спо-

рідненість його із сприйманим об’єктом, інтерес до нього є тією перед-

умовою ефективності та адекватності сприймання, яку називають ап-

перцепцією. У багатьох випадках людина у предметах бачить те, що

вона хоче в них побачити залежно від особистісної установки на

сприймання.

Сприймання визначається як об’єктивними, так і суб’єктивними

умовами. Серед об’єктивних умов, які забезпечують адекватність

сприймання, потрібно враховувати яскравість, звучність, динамічність

предмета, тобто силу подразника, та фізичні умови сприймання —

освітленість предмета, віддаль від особи, що сприймає, будову само-

го предмета — структуру, де чітко виявляються його компоненти,

контрастність тла та фігури.

Замасковані предмети, різні види камуфляжу, які приводять до

часткового або повного злиття предмета з тлом, сприймаються

нечітко, неадекватно. Серед суб’єктивних умов сприймання особливо

важливими є уважність і спостережливість.

Сприймання може порушуватися в результаті органічних ушкод-

жень кори великих півкуль головного мозку. Травми голови, крово-

виливи викликають сенсорну або моторну афазію (несприймання мо-

ви, порушення вимови, втрату здатності синтезувати, узагальнювати),

нездатність, наприклад, абстрагувати колір від предмета й переноси-

ти його на інший предмет. Під впливом глибоких переживань, праг-

нень щось побачити, почути виникають галюцинації, тобто відчуття

предметів, звуків, запахів, яких насправді немає, які не діють на наші

органи чуття. Галюцинації мають внутрішнє походження, без від-

повідного зовнішнього подразнення. Під час галюцинацій у корі вели-

ких півкуль головного мозку активізуються раніше утворені тимчасові

нервові зв’язки під впливом дії тих чи інших предметів та явищ

дійсності.

11.4. Спостереження і спостережливість

Важливими умовами адекватного сприймання є спостереження і спостережливість. Вони яскраво виявляються при довільному цілеспря- мованому сприйманні. Спостереження найбільше відрізняє довільне сприймання від мимовільного. Найхарактерніший показник спостере- ження — тривале, цілеспрямоване зосередження уваги на предметі сприймання. Воно здійснюється з певною метою і за визначеним пла- ном. Спостереження може бути тривалим, коли планується спостере- ження змін у поведінці тварин під впливом догляду за ними, розвит- ку дитини під впливом виховання, успішності учнів у засвоєнні знань залежно від умов і методів навчання. Короткотривалим воно буває тоді, коли спостерігаються нетривалі за часом явища. У процесі спостереження увага може зосереджуватись або на явищі загалом, або на окремих його деталях. Це залежить від поставленої пізнавальної мети. Успішне спостереження потребує визначення його мети, складання плану (де, коли і як провести спостереження), створення необхідних умов для цього, підготовки засобів спостереження (приладів, інстру- ментів) і фіксації його результатів. Спостерігати треба вміти. Останнє має особливо велике значення тому, що не всім дітям та дорослим властиве вміння спостерігати. Рівень уміння спостерігати залежить як від навчання спостерігати, так і від спостережливості як якості осо- бистості. Якщо дитину змалку привчають спостерігати явища приро- ди, поведінку тварин, ті чи інші аспекти життя, то у неї розвивається та- кий бік характеру, як спостережливість, тобто здатність помічати в об’єктах малопомітне, але важливе для розуміння їх суті. Спостереження і спостережливість відіграють велику роль у на- вчанні та трудовій діяльності людини. Відомо, як високо цінував спостереження і спостережливість Ч. Дарвін (відкриття походження видів він пояснював своєю спостережливістю). І. Павлов вважав, що спостережливість дуже потрібна вченому. На його інституті було на- писано: “Спостережливість, спостережливість, спостережливість”. К. Ушинський рекомендував учителям навчати дітей спостерігати, якщо вони хочуть розвинути в дітей розум, позаяк спостереження дає матеріал, факти для мислення.

Розділ 12

МИСЛЕННЯ

12.1. Поняття про мислення. Соціальна природа мислення

Пізнавальна діяльність людини починається з відчуттів і сприй-

мань. Відображуючи дійсність на чуттєвому рівні за участю аналіза-

торів, людина одержує різнобічну інформацію про зовнішні власти-

вості та ознаки предметів, які фіксуються в її свідомості у формі

звукових, просторових, часових, смакових, дотикових та інших уяв-

лень. Проте такої інформації про об’єктивний світ людині недостатньо

для задоволення різноманітних потреб практичної діяльності, яка

потребує глибокого і всебічного знання об’єктів, з якими доводиться

мати справу. Вичерпні знання про об’єкти дійсності, їх внутрішню,

безпосередньо не дану у відчуттях і сприйманнях сутність людина

одержує за допомогою мислення — вищої абстрактної форми пізнан-

ня об’єктивної реальності. Уявне відображення дійсності характери-

зується низкою особливостей. Одна з цих особливостей виражається

в опосередкованому характері уявного відображення дійсності.

Так, не можна безпосередньо побачити будову атомного ядра, хі-

мічну реакцію, фізіологічні процеси, які відбуваються в живій клітині,

ультрафіолетове проміння тощо. Щоб усі ці безпосередньо не видимі,

але важливі для розуміння об’єктів властивості розкрити, людина

вдається до міркувань, обчислень, експериментів, зіставлення фактів

та інших опосередкованих дій. Опосередкування можуть різнитись

за складністю залежно від особливостей пізнавального завдання та

об’єкта пізнання.

До опосередкованого пізнання людина вдається тоді, коли безпо-

середнє пізнання виявляється неможливим через недосконалість

людських аналізаторів або недоцільність, що зумовлюється склад-

ністю процесу пізнання. Опосередкованість мислення виявляється і в

тому, що всі його акти відбуваються за допомогою слова та попе-

реднього досвіду, який зберігається в пам’яті людини.

Ще одна ознака мислення полягає в тому, що завдяки йому в

об’єктах відображуються не будь-які, а істотні ознаки та властивості,

що грунтуються на об’єктивних відносинах і закономірних зв’язках,

резентованих у самих предметах та явищах. Істотні ознаки та відно-

сини виражають сутність предметів і явищ, їх причинно-наслідкові

залежності. Їх розкриття дає можливість зрозуміти закони, яким підпо-

рядковані процеси, що відбуваються у природі та суспільстві, вплива-

ти на них у власних інтересах.

Ще однією особливістю мислення є узагальнений характер відо-

браження дійсності. За допомогою мислення людина пізнає істотні

ознаки, що виявляються спільними для споріднених у тому чи іншому

відношенні об’єктів, і уявляє їх узагальнено, оперуючи поняттями.

Так вона пізнає загальні властивості металів, геометричних фігур,

принципи функціонування технічних систем, розвитку психічних явищ

тощо.

Перелічені ознаки мислення характеризують його як специфічну

форму абстрактного пізнання дійсності, як складну пізнавальну

діяльність.

Мислення — це процес опосередкованого й узагальненого відобра-

ження людиною предметів та явищ об’єктивної дійсності в їх істотних

зв’язках і відношеннях.

Мислення людини нерозривно пов’язане з мовою, яка є знаряддям

формування і способом існування думки. У слові закріплюється нагро-

маджений пізнавальний досвід, який людина використовує в разі пот-

реби. Узагальнюючи у слові свої знання про предмети та явища

дійсності, людина виходить за межі того, що дано їй безпосередньо у

відчуттях і сприйманнях, значно розширює свої пізнавальні можли-

вості, удосконалює мислення.

Розумова діяльність органічно пов’язана з практикою. Практика є

джерелом розумової діяльності. Мислення породжується потребами

людської практики і розвивається у процесі пошуку шляхів їх задо-

волення. Навіть для наукових теоретичних проблем пізнання, які не

пов’язані безпосередньо з потребами практики, вона є їх віддаленим

джерелом. У свою чергу, практична діяльність неможлива без мис-

лення, вона стимулює його постійний розвиток, сприяючи впроваджен-

ню досягнень людської думки в різні сфери життя суспільства.

Значення мислення в житті людини полягає в тому, що воно дає

можливість наукового пізнання світу, передбачення і прогнозування

розвитку подій, практичного оволодіння закономірностями об’єктив-

ної дійсності, постановки їх на службу потребам та інтересам людини.

Мислення є підвалиною свідомої діяльності особистості, формування

її розумових та інших властивостей. Рівень розвитку мислення виз-

начає, якою мірою людина здатна орієнтуватися в оточуючому світі,

як вона панує над обставинами та над собою.

Розумова діяльність людини, що спрямована на пізнання зако-

номірностей об’єктивного світу, має суспільну природу. Суспільно-

історична зумовленість мислення виявляється в тому, що в кожному

акті пізнання дійсності людина спирається на досвід, нагромаджений

попередніми генераціями, оперує тими засобами пізнання, які були

створені ними. До таких засобів насамперед належать мова як зна-

ряддя вираження, узагальнення та збереження результатів пізнаваль-

ної діяльності людей, а також наука і суспільна практика. Широта

узагальнень і глибина розкриття сутності явищ значною мірою зу-

мовлені також результатами пізнання дійсності, досягнутими на попе-

редньому етапі історичного розвитку людського суспільства. Як за

прибережною хвилею відчувається тиск цілого океану, слушно заува-

жував з цього приводу Д. Писарєв, так і за кожною думкою людини,

якою б новою чи оригінальною вона не здавалася, стоїть досвід бага-

тьох попередніх генерацій.

Отже, хоча мислення кожної людини розвивається й формується у

процесі її власної активної пізнавальної діяльності, його зміст і ха-

рактер завжди зумовлені загальним рівнем пізнання, якого досягло

суспільство на певному етапі свого розвитку. Це дає підстави розгля-

дати мислення як продукт суспільно-історичного розвитку. Суспільна

природа мислення виявляється також у потребах суспільства, харак-

тері тих пізнавальних завдань, на розв’язання яких воно спрямоване.

Об’єктом розумової діяльності завжди є найактуальніші проблеми,

породжені сучасністю. На нинішньому історичному етапі такими є

екологічні проблеми, проблеми економічної інтеграції країн в умовах

ринкових відносин та ін. Поглиблення соціальної сутності мислення

зумовлене потребою постійно залучати для розв’язання кожного кон-

кретного завдання досвід, нагромаджений фахівцями в суміжних галу-

зях знання. Завдяки соціально-історичній природі мислення людство

забезпечує наступність у передаванні від генерації до генерації інтелек-

туальних надбань, створюючи умови для соціального та науково-

технічного прогресу.

12.2. Розумові дії та операції мислення

Щоб зрозуміти певний об’єкт, треба знати факти, що його харак-

теризують. Перехід від фактів до розкриття їх сутності, до узагаль-

нюючих висновків відбувається за допомогою розумових і практичних

дій.

Розумові дії — це дії з об’єктами, відображеними в образах, уявлен-

нях і поняттях про них. Ці дії відбуваються подумки за допомогою

мовлення. Перш ніж діяти з предметами (розбирати їх, складати, щось

будувати з них), людина робить це подумки, не вступаючи в контакт

із цими предметами і не змінюючи будову самого об’єкта. При цьому

залежно від того, які образи відіграють провідну роль, розумові дії

бувають сенсорними, перцептивними, уявними, мислення. Дії мис-

лення (наприклад, при розв’язуванні арифметичних задач) формують-

ся на основі зовнішніх практичних дій. Дослідження процесу їх фор-

мування (П. Гальперін, Н. Тализіна) показали, що спочатку дії

відбуваються, спираючись на сприймання матеріальних предметів

або їх зображення (дитина практично оцінює кількість). Далі вони

здійснюються у плані голосного мовлення без спирання на предмети

чи їх зображення. Нарешті, дії виконуються подумки за допомогою

внутрішнього мовлення, тобто стають внутрішніми діями мислення.

Далі вони автоматизуються, узагальнюються, згортаються.

Розумові дії, як і практичні, різноманітні; вони пов’язані з кон-

кретним матеріалом.

У розумових діях можна виокремити їх основні складові, або про-

цеси — розумові операції: порівняння, аналіз, синтез, абстрагування,

узагальнення, класифікація, систематизація.

Порівняння — важлива розумова операція. За її допомогою пізна-

ються схожі та відмітні ознаки і властивості об’єктів. Операції по-

рівняння різняться за складністю залежно від завдання чи змісту

порівнюваних об’єктів. Порівнянню належить важлива роль у роз-

критті істотних ознак предметів.

“Усе у світі ми пізнаємо через порівняння, і якщо б нам спіткався

якийсь новий предмет, якого ми не могли ні з чим порівняти, ні від

чого відрізнити (якби такий предмет був можливий), то ми про цей

предмет не склали б жодної думки і не могли б сказати про нього жод-

ного слова”, — вважав К. Ушинський [14].

Аналіз і синтез. Аналіз у мисленні є продовженням того аналізу,

що відбувається в чуттєвому відображенні об’єктивної дійсності. Це

уявне розчленування об’єктів свідомості, виокремлення в них частин,

боків, аспектів, елементів, ознак і властивостей.

Об’єктом аналізу можуть бути будь-які предмети та їх властивості.

Починається аналіз у практичних діях і завершується уявним розу-

мовим аналізом. Аналіз необхідний для розуміння сутності будь-яко-

го предмета, але сам його не забезпечує.

Розуміння потребує не лише аналізу, а й синтезу. Аналіз і синтез —

це протилежні й водночас нерозривно взаємопов’язані процеси.

Синтез — це уявне поєднання окремих частин, боків, аспектів, еле-

ментів, ознак і властивостей об’єктів в єдине, якісно нове ціле.

Синтез, як і аналіз, спочатку виникає у практичній діяльності, а

потім стає дією мислення. Синтезувати можна елементи, думки, обра-

зи, уявлення. Аналіз і синтез — основні розумові операції, що в єдності

забезпечують повне та глибоке пізнання дійсності.

Абстрагування і узагальнення. Розумовий аналіз переходить в аб-

страгування (“абстрагувати” від лат. abstragere — відволікати, відверта-

ти), тобто уявне відокремлення одних ознак і властивостей предметів

від інших і від самих предметів, яким вони властиві.

Виокремлені у процесі абстрагування ознаки предмета розуміють-

ся незалежно від інших його ознак і стають самостійним об’єктом мис-

лення. Так, спостерігаючи переміщення у просторі різних за характе-

ром об’єктів — машини, людини, птаха, хмаринок, небесних тіл, люди-

на виокремлює рух як спільну для них властивість і осмислює його як

самостійну категорію.

Застосування операції абстрагування в пізнавальній діяльності дає

можливість глибше й повніше відображати найскладніші явища

об’єктивної дійсності. Високим рівнем абстрагованості характери-

зується, зокрема, наукове теоретичне мислення. Воно відіграє провідну

роль в утворенні понять, які є засадовими для будь-якого знання. Аб-

страгування готує грунт для глибоких узагальнень. Операція узагаль-

нення виявляється в уявному об’єднанні предметів, явищ у групи за

істотними ознаками, виокремленими у процесі абстрагування.

Узагальнення — це продовження і поглиблення синтезуючої ді-

яльності мозку за допомогою слова. Слово виконує узагальнюючу

функцію, спираючись на знакову природу відображуваних ним істот-

них властивостей і відносин, що присутні в об’єктах.

Узагальнення виокремлених ознак предметів та явищ дає мож-

ливість групувати об’єкти за видовими, родовими та іншими озна-

ками. Така операція називається класифікацією. Класифікація

здійснюється з метою виокремлення та подальшого об’єднання

об’єктів на основі спільних істотних ознак. Класифікація сприяє впо-

рядкуванню знань і глибшому розумінню їх змістової структури.

Щоб здійснити класифікацію, треба чітко визначити її мету, виокреми-

ти ознаки об’єктів, що підлягають класифікації, порівняти об’єкти

за особливими ознаками, визначити загальні основи класифікації,

згрупувати об’єкти за певним принципом. Упорядковування знань

Дата добавления: 2015-05-22