Буття і небуття - вихідна проблемна ситуація для людини

Саме людське буття є найпершою й вихідною вірогідністю для людини. Але тоді таким самим безперечним і вірогідним для людини має бути й людське небуття. Адже ми свого часу з'ясували, що буття як таке суттєво пов'язане з небуттям і неможливе без цього. Повною мірою справджується це й стосовно людського буття. Для людства загалом можливість піти в небуття з'явилася нещодавно й поки що є відносною. Вона може здійснитися лише за певних умов, коли не буде віднайдено засобів запобіг­ти їй. За слушним висловом Ортеги-і-Гассета, життя - це радикальний спосіб буття. Відповідно й припинення життя - смерть - сприймається й витлумачується як ради­кальний вияв людського небуття. Буття й небуття. Життя й смерть. Це справжні полюси людського буття, які створюють силове поле, що пронизує все наше буття й нашу свідомість, підтримує та організує їх у певний порядок. Але найістотнішим виявом смерті щодо людського буття - є конечність останнього. Мартін Хайдеггер спеціально наголошував на цьому й вважав конечність найпершою визначеністю людського буття. Звідси він робив висновок, що буття людини за своєю смисловою структурою є прямуванням до смерті, що воно являє собою ніщо інше, як "буття-до-смерті". У цьому з ним солідаризувалися Карл Ясперс та інші представники екзистенційної традиції. Хоча й у межах цієї філософської традиції, а тим паче за її межами було чимало таких мислителів, котрі наголошували на переважанні в люд­ському бутті тенденції до переборювання смерті, до витворен­ня різноманітних форм її подолання. Так, французький філо­соф Габріель Марсель (1889 - 1973) у полеміці з Хайдеггером витлумачував людське буття як "буття-всупереч-смерті”. Таким чином, наше життя грунтується водночас і на бутті, і на небутті. Воно є так само необхідним, як і випадковим. Воно викуплене у небуття ціною небуття численних людських Чуттів. - Самогубство - це злочин. І злочин не тільки проти життя, а й проти смерті. Бо смерть - така сама таємниця, як і народження, й тому не підлягає свавільному втручанню людини.
- Психологія самогубства - це психологія образи. А це рабська психологія, на відміну від психології провини, за якою стоїть вільна людина.
- Самогубство - це вбивство. Бо воно являє собою заподіяння непоправної шкоди тому, що мені, власне, не належить. Життя моє належить найперше Богу, а потім моїм близьким. Я лише тимчасовий управитель його.
- Людина повинна любити себе - як Боже творіння. Надто велика нелюбов і недбалість до себе - це стан грі­ховний. У такий спосіб ми заперечуємо подобу Божу в нас.
- Самогубство - це вбивство не тільки тіла, але й душі. Це злочин перед вічністю.
- Вбиваючи себе, людина заподією рану світові загалом. - Самогубство - це самоізоляція від буття... (у: Те, що релігійна й філософська думка докладає зусиль, аби обгрунтувати заборону на самогубство, свідчить про на­полегливе прагнення людей і в ставленні до смерті - цієї неминучої можливості - певним чином виявити свою сво­боду, ствердити себе як "самобуття" (Ясперс) перед лицем небуття. Смерті як такої не можна позбутися, але як прийняти смерть - це можна вибирати. Й тут ще далеко не все з'ясоване, морально та юридичне обгрунтоване й закріплене. Це, зокрема, стосується такої актуальної сьогодні проблеми, як проблема евтаназії.
Слово "евтаназія" ввійшло до нашого вжитку порівняно нещодавно, у 70-ті роки. Йому ще не надали належного місця в словниках та енциклопедіях. У дослівному перекладі з давньогрецької воно означає "безболісний кінець". Найчас­тіше цим словом називають "вбивство з милосердя", тобто прискорення смерті за умов тяжких страждань або за наяв­ності однозначних показників необоротного припинення ду­ховних функцій при збереженні функцій тілесних. Особливо палкі дискусії між медиками, юристами й богословами точи­лися на зламі 70 - 80-х років з приводу саме останнього. Останніми роками предметом дискусій став інший варіант ідеї евтаназії - так звана концепція раціонального самогуб­ства, її розвиває й широко пропагує американський лікар Дерек Хамфрі. Він виходить з того, що кожна людина має право виявляти свою людську позицію в світі, свою здатність до самодетермінації (самозумовлення) й у своїй граничній життєвій ситуації - свідомо вибираючи час і спосіб припи­нення свого життя. На випадок невиліковної хвороби, на­приклад, людина має право вжити заходів щодо припинення своїх надмірних страждань або страждань своїх близьких. І тоді кожний, хто так чи так допомагатиме цій людині, не повинен переслідуватися згідно з законом. Буття кожного з нас е неповторним і незамінним. Тому смерть і все, що пов'язане з нею, заслуговує на людську увагу й повагу. Але кожне людське буття не зникає безслідно. Вмирає тіло людини, але залишається по смерті її особистість, принаймні "частина" її, яка за життя сполучала людину з іншими людьми: зроблені нею справи, наслідки її вчинків, спомини про неї, її нездійснені мрії та надії й таке інше. Леся Українка мала повне право сказати: "Як я умру, на світі запалає покинутий вінок моїх пісень". Вихідною умовою розбудови людського життя є його смислове самовизначення у співвідносності з небуттям. Через це воно одразу набуває виміру проблемності. Безпосереднє зіткнення буття й небуття в бутті людини, болісно переживане й осмислюване в поняттях ворожості, підступності тощо, ставить людину перед необхідністю освоювати небуття, ви­робляти різні форми залучення його до її життєвого процесу. Принагідно всю культуру можна було б розглядати як систему засобів здійснювання людиною на буттєвому грунті сполучен­ня буття й небуття. Але у будь-якому разі поєднання буття й небуття буде справді людським, буде достеменним ствердженням і збагаченням буття, якщо воно буде опо­середковане смислом.
Імперативи життя й смерті:
1. Шукай і твори смисли в житті до останньої мож­ливості.
2. Поважай смерть, шануй пам'ять померлих і цим зберігай і зміцнюй людське буття.

20. Свобода, вибір, відповідальність. Свобода і свавілля. Свобода – притаманна людині специфічна здатність діяти відповідно до своїх цілей та інтересів, які виражаються переважно не наява (вже здійснену), а майбутню, головним чином можливу, реальність. Свобода є деяким інтегрованим виразом і разом з тим способом ствердження можливішого виміру людського буття. Чимало мислителів узагалі вважають свободу визначальною характеристикою людини. На цьому, зокрема, особливо наголошується в екзистенційній філософській традиції. "Бути людиною - це бути вільним", - підкреслює Карл Ясперс. А за словами Сартра, сутність людини підвішена в її свободі. Ще далі пішов Микола Бердяев. Він сповістив і все життя по-різному розробляв ідею про те, що свобода передує буттю.

Свобода, сприймана й стверджувана як сила, як виняткова можливість чинити "по-своєму", втрачає свій смисловий грунт - можливіше буття й перетворюється на сваволю та свавілля. Свобода у формі сваволі перестає бути річищем багатства можливостей, її єдиним панівним смислом стає жадоба до панування. Отже, свобода, сприймана й стверджу­вана як сила (й навіть виборювана силою), неминуче пере­творюється на володарювання несвободи.

Свобода живе й дихає вибором. Свобода, власне, є самою собою тільки тоді, коли вона живить численні рішення лю­дини щодо ситуації й щодо себе. Цей мотив проходить крізь усю творчість Кіркегора, Ніцше, Бердяева, Сартра, Камю, Ортеги-і-Гассета, Ясперса. Здійснюючи вибір, ми тим самим надаємо якійсь одній із численних можливостей право перетворитися на дійсність. Надаючи їй перевагу перед усіма іншими, ми допускаємо її в дійсне буття й через це маємо відповідати за повноту її реалізації й за її подальшу долю в бутті. Найперше це справ­джується стосовно наших вчинків.

Вибираючи мету й спосіб здійснення вчинку, ми тим самим уже всту­паємо в новий вимір людського буття - вимір відпові­дальності, де чинні моральні, правові та інші настанови. Лише за умови, що ми перебуваємо у вимірі відповідальності, ми посідаємо своє місце в людському співтоваристві. Мав рацію Михайло Бахтін, коли називав відповідальний вчинок най­вищим виявом людськості. Ми відповідальні не тільки за вибір якоїсь однієї мож­ливості (чому саме її?) й не тільки за спосіб її реалізації (чому саме так?). Раз ми обрали для здійснення якусь одну мож­ливість, ми тим самим перешкодили втіленню інших. Мабуть, кожному знайоме запізніле каяття: "Чому ж я не сказав? А можна було б ще й отак!". Це ми, власне, переживаємо почуття провини перед світом можливого за те, що надаємо Йому для втілення таке вузьке річище. Людина вибирає, здійснює смислозначущі рішення тією мірою, якою вона є дійсним носієм і стверджувачем свободи. Але вона не вільна вибирати, чи бути чи не бути їй від­повідальною за свій вибір, свої рішення, свої дії. Відпо­відальність приходить до людини без поклику, спонтанно, як відгук самого буття на потривоження його свободою. Від­повідальність є засвідченням здійснення свободи й знаком її необоротності. Через відповідальність свобода немовби знов повертається до буття, даруючи йому свої здобутки. Відповідальність - це немовби шлюбний союз буття й свободи. Можливо, саме тому - через її подвійну смислову наповненість - вона така відчутна для нас. Здатного гідно прийняти й витримати відповідальність вона робить ще віль­нішим, а слабкодухого вона відлякує. Ортега-і-Гассет, на­приклад, вважав відповідальність суто аристократичним принципом. Навпаки, безвідповідальність, на його думку, є неодмінною ознакою "людини маси".

Відповідальність не тільки "закріплює" свободу, повертає її до буття. Вона до того ж розширює й зміцнює людський грунт свободи. Змушуючи людину в кожному окремому вчин­ку дбати про гідний добір і дотримання смислу, відпові­дальність сприяє ущільненню смислової структури людини, прискорює процес кристалізації в ній індивідуальності та зростання особистісного начала. А це робить людину ще більш здатною до вільного зусилля, до того, щоб жити й зростати у просторі свободи. Отже, відповідальність діє в людському бутті як індивідуалізуючий принцип, як меха­нізм підтримування й зміцнювання свободи.
Буття - можливість - свобода - вибір – відповідальність.

Імператив свободи й відповідальності:
Чини так, щоб твої дії були необхідним виявом твого самобуття й разом з тим щоб вони не обмежували можливостей подальшого вибору, не завдавали шкоди свободі твоїх наступників, не збіднювали майбутнє на можливості самозростання.

21. Поняття «духовне» і «духовність». Свідомість, пізнання, мислення, почуття і відчуття, емоції тощо є специфікаціями тієї особливої характеристики екзистенційного людського буття, яку звичайно називають духом, або духовністю. Духовність - життя як біологічного індивіда і соціальної особистості. Духовність забезпечує зв'язок мікрокосмосу і макрокосмосу (світу в цілому). У звичайному слововжитку поняття "духовне" набуло різних значень. По-перше, воно протиставляється поняттям "матеріальне" та "природне". Духовне мислиться як таке, що не несе на собі ознак матеріального світу, виходить за межі природи. В християнській традиції матеріальне й природне поєднані одним поняттям - "плоть". І тоді духовне про­тиставляється плоті як безумовно вище й достотне. За висловом Сковороди, духовне начало - це "начало правитель­ствующее". Звідси друге значення: духовне як приналежне до релігії ("духовні книги", "духовна музика", "духовний сан" тощо). Похідним від першого значення поняття "духовне" є і його третє значення. Ним позначають різні форми закріплення вияву нематеріальної активності людей ("духовні тра­диції", "духовна культура"). Відповідно з'являється четверте значення розглянутого поняття: духовне як безперечна смислова наповненість. Коли духовне мислять саме так, суто позитивно, тоді його позна­чають словом "духовність". Власне, духовність - це смислотвірний стрижень буття; це здійснювання того, що не знаходить собі здійснення природним чином; це поєднання ладу світу й закону самобуття, це остаточне ствердження людини як самобуття. Це саморозбудова людиною в собі стійкого смислового осереддя, ладного навіть протистояти світові, - особистості.

Таким чином, те, що позначається поняттям "духовне", виступає не тільки стверджувальним, доповнюючим началом але й таким, що немовби розкриває його буття, додає йому простору свободи. "Як духовна істота, людина, - пише Франкл, - не тільки протистоїть світові (зовнішньому та внутрішньому), але й займає щодо нього якусь позицію. Те, що може протистояти соціальному, тілесному й навіть психіч­ному в людині, ми й називаємо духовним у ній. Духовне за визначенням і є вільне в людині. Духовна особистість - те в людині, що завжди може заперечити. А це включає здатність стати над собою, не прийняти себе, відсторонитися від своєї фактичності” 38.
Справді, те, що ми знаємо про духовне, засвідчує його як таке, що протистоїть не освоєній необхідності. А вона найпер­ше репрезентована в людині її потребами й хаосом інстинктів, ще не приборканих волею та інтелектом людини. Отож, у Миколи Бердяєва були підстави запропонувати для пояснен­ня сутності духу таку формулу: "Дух = свобода = творчість = особистість".

Мабуть, найдавнішим на Землі філософським текстом є індійські "Упанішади". 1 вже тут виділяється ціла низка духовних формоутворень: 1) Сутратман - космічний розум; 2) Атман - трансцендентний розум і водночас духовне "Я" окремої людини; 3) Буддхі - інтелектуальна складова сві­домості; 4) Сушупті - свідомість у стані сну; 5) Манас - сприймаюча свідомість, що не спить; 6) Турія - стан най­вищої безпосередності, вихід за межі думки та її відмінностей, приєднання до центральної реальності; 7) Ананда - стан розуму в процесі пізнання, коли вільно виявляються всі його здатності. Надалі розвиток індійської філософії йшов пе­редусім саме шляхом розробки змісту цих понять і вироблен­ня нових понять для позначення відкриваних нових шарів і вимірів духовної реальності.

Дата добавления: 2015-05-22