Annotation 5 страница. Я йшла під дощем. А він ішов зі мною поряд

Я йшла під дощем. А він ішов зі мною поряд. У моїй руці була парасолька, а він наполегливо радив закрити її та відчути дощ. Проте я не слухала. Це, здається, його дратувало. Він був холодний, як та злива. Я змерзла. У моїх артеріях гуляв вітер. Його голос був, як морозиво взимку, — холодний, але шалено м’який, солодкий, із присмаком шоколаду, гіркого. Люблю шоколадне морозиво. Обожнюю гіркий шоколад. Так само я люблю його голос. Знаєте, у таку пору люди багато хворіють. Їх рятує лише гарячий чай і малинове варення. А ще — кава з молоком і ковдра. І теплі дотики. А я, здається, захворіла. Мені не завадило б гарячого чаю зараз. Зеленого, з лимоном. А ще — з малиною, бажано свіжою, бо ціную все свіже та справжнє. Продукти, слова, почуття. Не люблю жодних замінників. Скажімо, малинове варення для мене — лише спроба замінити справжність. Цукор знищує повноцінний смак. Не люблю, коли надто солодко. А ще мені б не завадив його дотик. Бо насправді потребую не такого тепла, яке можна отримати від батареї. Уже не відчуваю своїх пальців, ледь можу відрізнити, де замерзла шкіра моїх рук перетікає в холодне повітря, але не скажу йому цього. Не хочу здатися слабкою. Під ногами розбризкується вода. Його волосся вкрите тисячами крапель. Бачу це, коли ми ступаємо у світло ліхтарів. Саме «ступаємо у світло», відчуваю це так. Я хотіла б порахувати всі краплини на його волоссі, щоби знати, скільки їх саме, адже в усьому люблю точність, визначеність. Не знаю, як бути з ним, бо визначеність аж ніяк його не стосується. Відчуваю себе шхуною, а він мій океан. Залежу від його настрою: при штормі її несе хвилями, бурхливо й тривожно, а коли води тихі — вона зупиняється у блаженному спокої. Так само, як і шхуні немає сенсу існувати без плавання, мені важко без нього. Здається, що душа обвуглюється та чорніє, а з ним мені нестерпно, наче шхуна тоне у штормових хвилях. Душа вкривається шаром води, а уламки проколюють шкіру. Або ж якщо у вітрилах довго свище сильний вітер, вони колись розірвуться. Хто знає, у шхун бувають морські хвороби? Оскільки здається, що іноді мене починає нудити від постійних змін погоди. Тепер я розумію, чому він любить дощ. Він — океан, він і є вода. Зараз він крокує мовчки. Я, не кажучи ні слова, йду біля нього. Але чи поруч? Здається, що він повністю заглиблений у свої думки. Не знаю, про що заговорити, аби не відчути більше його холоду. А йому, здається, байдуже, що, окрім хлюпання калюж, стуку моїх підборів і гри крапель, не чути жодного звуку. Ми йдемо майже у повній темряві. Ліхтарі попереду повільно згасають. Дорога нерівна, а я вже ледве тримаюся на ногах від холоду. Черговий крок, і я втрачаю рівновагу. Його міцні руки рятують мене від падіння. Ми зупиняємося. Він притримує мої долоні та кладе їх так, аби я трималася за передпліччя його лівої руки. Іншою рукою він накриває мої змерзлі пальці. Дивно, але у нього такі теплі руки. Він порушує мовчанку й починає жартувати. Попереду загорається один ліхтар. Ми сміємось, і я вперше за вечір бачу його щасливу усмішку. Він дивиться мені в очі, а я впізнаю в них свої. А потім темрява повільно краде у мене його усміх і погляд. Запитую, про що він думає. Він відповідає без вагань: «Про те, що ми вдвох ідемо під дощем. А ще — я боюсь, аби ти не захворіла. У тебе дуже холодні руки». Я мовчу й розмірковую про те, що захворіла, і вже давно. А руки в мене крижані від того, що дощ був просякнутий його холодними словами. І мовчанням. Але чи варто йому це знати? Уздовж нашого шляху загорається ще кілька ліхтарів. Тепер я вже чітко бачу емоції на його обличчі. Спокійний. І, здається, радісний. Прощаючись, він ще довго не відпускає мої руки, хоча тепер уже з моїх пальців струмениться тепло, а його шкіра віддає холодом. Наостанок він радить випити зеленого чаю з лимоном і з’їсти малинового варення. Саме в такому поєднанні, бо, здається, так не має бути надто солодко. Вікторія Гапоненко
Межа світла

Відчуття твоєї присутності. Я зустріла твій погляд. Прийняла його у свої зіниці, загорнула в пам’ять і надійно заховала десь у думках. Твої очі спокійно й упевнено торкались усіх найтонших рис мого обличчя. Не знаю, чи ти згадував їх, чи вивчав знову. Твоє обличчя добре пам’ятала. Я сиділа неподалік. Нас розділяло кілька столиків із людьми. Ти не встав і не підійшов, аби привітатися. Не сказав жодного слова, навіть не кивнув головою. Жодним порухом не виказав, що ми знайомі. Хіба що твій уважний погляд не залишав мене саму. Цікаво, як швидко люди забувають? Чи ти ніколи і не запам’ятовував? Але не хотіла б у це вірити. Ось я не забуваю ніколи. Тим паче — тебе. Хто знає, чи ти тепер згадував нашу останню розмову, чи просто жалкував, що побачив мене тут, чи лише байдуже ковзав поглядом по моєму обличчю. Не усміхалася. Не відчувала ні злості, ні печалі, ні роздратування. Лише так само уважно, як і ти, дивилася. Просто у вічі. Тобі. Обпекла собі руку об філіжанку з гарячим чаєм, що стояла на столику. Але зараз мені байдуже. Лишень повільно прибрала долоню, не відводячи очей від тебе. Наші погляди були довжиною у п’ять метрів. Навіть із такої відстані я чітко бачила колір твоїх зіниць. Світло-смарагдові, майже без відтінків-переходів, із ледь помітними сірими хвилями. Такими я їх пам’ятала. Нічого не змінилося. Твої очі ніколи не ставали іншими. А мої’? Колись ти казав, що мої очі міняють барву. Коли я щаслива — вони золотисто-карі, майже із сонячним відблиском; коли ж сердита чи засмучена — вони темнішають на кілька тонів. Ти часто завважував це. І навіть зараз, коли дивлюся в дзеркало, твої слова каламутять мою свідомість. Цю дивну закономірність помічав лише ти. З тобою ж мої очі майже завжди золотаво сяяли. Знаєш, раніше нас розділяло триста кілометрів, і, здається, тоді ми перебували ближче один з одним, аніж зараз. Твій погляд увірвався, наче різко відсічений ножем. Ти перевів зір на свою співрозмовницю. Музика лунала тихо, а відвідувачів майже не було. Я хотіла почути твій голос. Уперше за кілька місяців. Ти заговорив до неї спокійно й упевнено. Я знала, що це просто твоя подруга. Мене не цікавила суть вашої розмови, я не вловлювала значення слів, лишень слухала, як твій голос повільно розливається в повітрі. Звуки приглушеної музики спліталися з відлунням твоїх слів, і я намагалася вхопити це поєднання. Опустила погляд, сперла голову на долоні, а потім закрила ними лице. Не могла тебе бачити. Перестала навіть убирати голос. Чомусь згадала твоє повідомлення з літака, ще тоді, пам’ятаєш? Ти писав безтурботно, та в цьому було стільки лагідності, стільки важливості. Для тебе. Чи мені так здалося? Закохана людина завжди викривлює реальність — бачить те, чого прагне. Вона може розкроїти текст, збираючи сенс з окремих слів. А чи знайшла я свою межу в цьому? Зараз моя межа — ти. Прибрала руки від обличчя й узяла в долоні філіжанку з чаєм. Цієї миті я відчувала, ніби мені обережно проводять нігтями по легенях. Зробила ковток, потім ще один. Тілом линуло тепло, якого мені не вистачало. Уже не дивилася на той столик, де ви сиділи. Кілька хвилин вивчала поодинокі чаїнки, що плавали в моєму напої. Потім, трохи змістивши свій погляд, побачила, що поряд із філіжанкою є листочок з передбаченням, який тут зазвичай додавали до всіх напоїв. «Поглядом можна висловити більше почуттів, аніж словами». Яка іронія. Я зиркнула на ваш столик. Там побачила порожні стільці й офіціантку, що прибирала склянки зі столу. Що я відчула? Полегшення, біль, розчарування? Не могла визначити, однак шкрябання нігтів на легенях посилилося. Що ця зустріч змінила в мені? Я попросила у офіціантки рахунок. Зробила останній ковток холодного чаю й почала шукати гроші. Офіціантка принесла мені скриньку, де й знайшла чек. А ще — записку. «Твої очі були як ніч сьогодні. Я хотів би побачити в них сонце, як колись, бо мені не вистачає світла. Твого». І підпис. Вікторія Гапоненко
Інструкція щастя

Ми писали власну інструкцію щастя. Нам із тобою хотілося божевільного, нереального — і негайно. Ти просиш мене намалювати, як виглядає свобода, запах парфумів, вітер і звук від помаху крил ластівки. Я сміюся з тієї дивини, але беру олівець і малюю тобі птаха, квіти та листок у польоті. Зупиняюся, роздумуючи, як відобразити останню твою забаганку. Ти уважно спостерігаєш за моїми роздумами, а потім усміхаєшся. Не знаю, що намалювати, і кажу про це. Ти не забираєш у мене олівця, а просто ведеш моєю рукою, малюючи різку лінію на папері. А потім ти просиш зобразити на аркуші щастя. Тут я не вагаюся довго. Побачивши малюнок, ти знову всміхаєшся й уважно дивишся мені в вічі. Запитуєш, що я люблю й чого боюся понад усе. Мені не до душі відпочинок біля ставків чи десь посеред полів. Але люблю річки влітку, ліс восени та міста взимку. Хоча міста люблю у будь-яку пору. Жити не можу без подорожей. Мене лякає все звичайне. Не люблю червоні троянди та молочний шоколад. А ще мене нудить від запаху свіжоскошеної трави. Ти, всміхаючись, киваєш головою. А потім питаєш, чим пахне веселка. Невже дощем? Потроху звикаю до твоїх дивних запитань. Упевнена, що веселка пахне радістю. Тепер уже мені цікаво, яка музика на дотик, і питаю про це. Ти кажеш, що інколи від неї болить голова, щемить серце або ж іде мороз по шкірі. Так музика торкається нас. А потім я розказую, що мріяла б мати диктофон запахів. Чому можна записати голос, зняти відео, сфотографувати, але не можна зберегти запах? Ти запитуєш мене, що саме я хотіла б записати на той диктофон, якби туди можна було помістити лише чотири аромати. Тут я замислююсь. У голові виринає купа варіантів: запах кави з молоком, квітучих дерев навесні, свіжої випічки та ще сотні можливих варіацій. Потім я називаю тобі запах вулиці після дощу, аромат літнього повітря опівночі, а також запах друкарської фарби, якою пахне нова книга. А ще — аромат моря. Його люблю до нестями — спокійне воно чи бурхливе, холодне чи тепле. Завжди намагаюсь обійняти море руками, а воно легко б’є мені в обличчя хвилями, я сміюся, а очі болять від блиску води. Ти з цікавістю слухаєш, а потім запитуєш знову. Ти хочеш знати, яким термометром можна виміряти теплоту слів, написаних на папері. Я кажу, що для цього достатньо торкнутися їх кінчиками пальців. Тебе, здається, дивує така думка, однак не висуваєш інших варіантів. Кажу тобі, що хотіла б записувати почуття та носити їх у флаконах. Ти говориш, що все це реально, бо почуття вже давно записані у книгах і піснях. А емоції, нехай і не у флаконі, можна носити з собою. Плитку улюбленого шоколаду, важливу світлину або прикрасу. І я розумію, що ти маєш рацію в цьому. Ти питаєш про те, що мені не до душі. Я розказую тобі про те, як задихаюся від цигаркового диму та запаху надміру солодких парфумів, якими користуються вже зрілі жінки. А ще я не люблю невиконаних обіцянок і лицемірної цікавості. Найгірше поміж того, що я ненавиджу, — це коли хтось намагається залізти в мою голову. Хто вас туди запрошував? Мені не треба жодних дезінфекцій і ліків. Ти слухаєш уважно, не перебиваючи, бо цього я, до речі, теж не люблю. Дивне відчуття, що я можу розказати тобі все, хоч про що б ти запитував. Ти кажеш, що не любиш копирсатися у чужих думках, оскільки іноді з тих лабіринтів важко знайти вихід. А ще — понад усе цінуєш щирість. Ти не говориш порожніх слів, і мені це подобається. Запитую про твої страхи, і ти розказуєш, що найгірша твоя фобія — втратити рідних. Також ти боїшся висоти. Я відразу вирішую, що нам обов’язково треба вилізти на найвищий дах у нашому місті. Кажу про це, а ти знову смієшся. Потім ти кажеш, що хотів би побачити, як сонце горить уночі, і це шаленство. А я беру папірці, де записана наша інструкція. На перший погляд, неможливі ідеї здаються надто реальними. Потім знову роздивляємося малюнки, і я, дивлячись на «аркуш щастя», критично оцінюю свої художні здібності. Там роздивляюся олівець і коротку різку лінію, а ще — пальці, які тримають цей олівець. Мої — і ті, що тримають мою руку. Ольга Дмитренко
Він зателефонував у п’ятницю

У її голові все ще плуталися думки. Вона вже не прокидалася з головним болем, не прокручувала сотні разів їхні розмови, не відчувала того дивного щему в грудях. Вона вже спала ночами та славила Бога за мир, яким Він нарешті огорнув її стомлену свідомість. Але не минало й дня, щоби вона не намагалася вибудувати бодай якийсь логічний ланцюжок, де б послідовно уживалися плани на майбутнє, сподівання, спільні друзі, їхнє раптове кохання, що заіскрилося через сім років після знайомства, незлічений час, проведений разом, нічні поїздки на таксі, жовті й вишневі хризантеми, той дивний дядько, що аплодував їм, коли він катав її на велосипеді, великий теплохід, що називався її іменем, — це, здавалося б, пов’язувало їх навіки, і. теперішня розлука? «Господи, а як же Твої слова „і дам Я їм серце одне та дорогу одну“, — міркувала вона, — це ж Ти промовляв про нас моїй подрузі, чи не Ти? Але ж вона досі впевнена, що Ти, хоча вже й сама зрозуміла, що нам не бути разом». Важко думати, що то все вигадки. Занадто багато так званих випадковостей, занадто голосні Божі обітниці, і взагалі, занадто. А тут ще цей сон. Казковий сивий ліс із височенними ялинами, м’яка, наче килим, трава під ногами. Він бере її за руку й веде на галявину, їй тепло та спокійно. Він розгортає біле тяжке полотно, на ньому діамантами вишиті невідомі символи: «Це наші з тобою імена, біле полотно — моє життя, і я запрошую тебе розшити його далі разом». Для неї цей сон видався реальнішим навіть за сонячне проміння, що лагідно лоскотало кінчик носа. Вона ще довго сиділа біля вікна, вдивляючись у зелене листя дерев. Кава з молоком у горнятку майже вистигла. Ой, мама ж просила зготувати сніданок братові! А скоро на роботу. Вона швиденько побігла поратися на кухні. Спершу й не почула, як брат покликав її до телефону. Дивно, хто це спозаранку? — Алло. — Алло, добрий день, запросіть, будь ласка, Зоряну. — Зоряну? — Так, Зоряну. Співак. — Це ж Зоряна. — А, так, справді. Зоряно, це Олексій, привіт! Дуже радий тебе чути! Я хотів спитати, чи в тебе є плани на сьогодні? — М-м-м… Привіт. Зараз подумаю. Сьогодні в нас п’ятниця? Взагалі-то, ні, а що? — Я щойно приїхав, дуже хочу з тобою зустрітися. Вибач, що так раптово. — Нічого. Добре, зустрінемося. — Я чув, ти відпочивала в Криму, і як там у травні? — Дуже гарно, усі гори в червоних маках. Маю купу світлин. — То візьмеш із собою? — Гаразд. — Тоді до вечора? — До вечора. Відчувала, що його розпирає усмішка. «Оце так несподіванка, — думала вона, — скільки ж ми не спілкувалися? Зо два місяці? Напевне, на морі все обдумав і хоче остаточно запропонувати щиру дружбу. Ну гаразд». Зоряна шанувала його мирну позицію. Вона й сама б залюбки. Але ні, краще поки не спілкуватися. Їй так буде легше. «Ну добре, треба зустрітися та поставити крапку, й крапка ця має бути мирною, а не жирною. Головне, мати бадьорий і радісний вигляд, бо він звучить дуже щасливо. Зрештою, все моє життя в Твоїх руках, Господи. Цікаво, куди мене поведеш? Може, я взагалі виїду з України? Один Ти знаєш майбутнє». Зоряна пригадала слова з Писання: «Бо Я знаю ті думки, які думаю про вас, — говорить Господь, — думки спокою, а не зла, щоб дати вам будучність і надію». Усміхнулася, пора було бігти на роботу. Олексій уже чекав її біля метро. Він дійсно виглядав дуже щасливим. Трохи вигоріле пасмо волосся гарно спадало на його засмагле чоло. Зоряна почувалася на диво спокійно, наче вони бачилися лише вчора. Він розпитував її про все, уважно розглядав кожну фотографію і чомусь кілька разів сказав, що вона дуже красива і що він страшенно скучив. Вони й не помітили, як опинилися на Майдані. Промені вечірнього сонця лагідно стелилися крізь тепле повітря. — Зайдемо на каву? — Залюбки. Олексій довго обирав у кав’ярні куточок подалі від людей. Зоряна все чекала, коли ж він почне свою серйозну розмову. — Пам’ятаєш, рік тому, коли ми тільки почали зустрічатися, я поїхав до Англії? Коли ми гуляли вулицями Йорку, я багато думав про тебе й шкодував, що ти не зі мною. Тоді я купив тобі подарунок і хочу віддати його зараз. Та спочатку… прошу пробачення, що змусив тебе сумувати. Він дістав маленьку листівку ніжно-небесного кольору. «І love you». «Я тебе кохаю». Вона дивилася то на листівку, то в його очі, які блищали чи то від радості, чи від сліз. А він говорив, що кохає, з усього світу йому потрібна лише вона. — Я дуже поспішав до Києва і не міг дочекатися цього моменту. Так боявся, що хтось украде тебе в мене. Будь ласка, будь моєю дружиною. Він простягнув їй обручку з трьома маленькими камінчиками такого ж небесного кольору. — Я купив її ще тоді. Зоряна мовчала. Від несподіванки, боячись розплакатися. — Можливо, тобі треба подумати? Я почекаю, скільки треба. — Я подумала. Так, я буду твоєю дружиною! Він міцно її обійняв. Вони ще довго сиділи у кав’ярні, пили каву й переважно мовчали, вдивляючись одне в одного. А потім гуляли містом, сміялися, розповідали свої новини, сидячи на лавці біля Михайлівського собору. Знову будували плани на майбутнє. Він кликав її до Рівного, мріяв про дітей і засипав компліментами. Уранці, коли Зоряна прокинулася, їй здалося, що все наснилося. Обручка ж на пальці з трьома маленькими камінчиками кольору небес переконувала, що це правда. Лілія Демидюк
Біла троянда

У моєму домі оселилася біла троянда. Вона стала бажаною гостею. Я приносила їй чистої підсолодженої води, відчиняла в кімнаті вікно, аби їй вільніше дихалося, не вмикала голосно музику й говорила у її присутності тільки про хороше. Оскільки маю лише одну кімнату, то мені більше ніде було говорити про щось інше, окрім хорошого. З часом я настільки до цього звикла, що почала думати теж тільки про хороше. Мабуть, тому троянда гостювала в мене довго — аж цілих три тижні. Кажуть, троянди рідко так надовго приходять у гості. Склалося враження, що вона була дуже рада нашому знайомству і теж при мені не думала нічого поганого, тому залишалася чарівною весь час гостювання. Я брала її на кухню, коли готувала їсти, щоби вона мене надихала. Іноді я починала щось наспівувати, і мені вдавалися натхненні та чудернацькі страви. Троянда була чудовою музою. І коли ми засинали, нам снилися кольорові сни — мені та білій троянді. Зранку я ці сни записувала, і виходили або вірші, або оповідання, або есемески коханому. Можна сказати, що це він приніс до мого дому білу троянду. Та насправді — це вона його привела. Хочете — вірте, а хочете — ні, але спершу йому сподобалася біла троянда, а потім він почав шукати, кому її подарувати, і знайшов мене. Вечорами ми часто говоримо з коханим по телефону. А потім перед сном я розмовляю з трояндою. Про що, не скажу, бо це наші жіночі секрети. Кажуть, що подруги іноді бувають схожими одна на одну. Мабуть, це так, бо коханий каже, що троянда схожа на мене. Я тоді просто всміхаюся, бо у мене є коханий і троянда, схожа на мене, — два величезні приводи для радості. Одного разу вночі я прокинулася й підгледіла, як троянда ходить по кімнаті. Переглядає мої фотоальбоми, записники, здмухує пил із сувенірів. Я не ображалася, що вона так утручається в моє особисте життя, мені було приємно спостерігати, з якою серйозністю вона це все робить. Наче якусь важливу справу. Час від часу вона всміхалася, і я усміхалася теж, просто так, за компанію, тільки непомітно, щоби вона не бачила й продовжувала вояж закапелками моєї кімнати. Зранку троянда нічим не виказала свого нічного заглиблення в моє життя, тож я також мовчала. Але мені дуже захотілося самій проглянути все те, що так зацікавило білу квітку. Щоби вона нічого не запідозрила, вирішила перечекати хоча б день. Лягаючи спати, мала чіткий намір цієї ночі знову поспостерігати за трояндою, але міцний сон мене не відпустив. Зранку я розгорнула свої фотоальбоми з юнацьких часів. У мене були різні фото — з усмішками і без. А ще були світлини друзів. Вони завжди всміхалися. І я подумала, що друзі мене люблять, бо ж поряд зі мною всміхаються. У моїх записниках містилися різні записи — ліричні й ділові, сумні й веселі. А ще там причаїлися не мої записи, а коханого, які він робив, коли я не бачила. Згодом, коли я розгортала записник, аби подивитися, що там у мене заплановано на завтра, то несподівано натрапляла на слова, написані його рукою: «Ти моя Квіточка, я хочу оберігати тебе від вітру», «Моє Сонечко, я зберігаю у своєму серці твої промінчики», або ж «Моя Радосте, ти надихаєш мене щодня», чи «Мій Янголе, коли пролітатимеш над моїм домом — скинь пір’їнку». Я аж тепер помітила, як багато цих милих записів. Якби захотіла викласти їх усі отут, то це оповідання, не знаю, чи мало б кінець. Таки не мало би, бо я ж знала, що в моїх блокнотах з’являтимуться нові й нові такі записи, тож доповнювати це оповідання треба було би протягом усього життя. Я зрозуміла, чому всміхалася троянда тієї ночі, коли зазирала в мої записники, — бо ж я сама оце сиджу за-раз і всміхаюсь. Погляд упав на звичні для мого інтер’єру фігурки, скриньки, кульки, мальовані горнята. Кожна з цих речей мала свою історію, й жодна з них не була сумною. Але деколи я про ці історії забувала, саме тоді, коли хотілося посумувати. Ніби ненавмисне, бо ж завжди знаходився привід, але надто самовіддано те сумування виглядало, оскільки в ті миті я не переглядала приємних фото, не перечитувала милих записів у нотатнику, вперто не бачила сувенірних цяцьок із радісними історіями на своїх полицях. Я дуже серйозно сумувала. Далі в цьому оповіданні я мала б написати, чому саме я іноді вдавалася до суму, але прийшов коханий, і я не встигла дописати абзацу. А наступного дня мені було цікавіше розпочати новий. Я погоджуюся, що в житті не буває безмежної радості. Одного дня моя гостя занедужала, і так сильно, що мені здавалося, наче бачу її востаннє. «Не сумуй, я подарую тобі іншу», — сказав коханий, але мені не хотілося розлучатися з цією квіткою, яка мене так багато навчила. Я взяла великий горщик із землею і встромила у нього стебло троянди. Так, деякий час вона спатиме, і настільки міцно, що, можливо, їй навіть не снитимуться сни. Але мине час — і вона прокинеться, знову така ж радісна, і ми ще поговоримо. Коханий дотримав слова й привів мені ще одну гостю — біло-рожеву троянду. Ми були раді зустрічі. Тепер у мене є ще одна подруга, а у сплячої красуні троянди — сестра. Я дістала фотоальбом, аби показати коханому, і раптом побачила, що світлини, які були без усмішок, тепер хочуть усміхатися. Вікторія Наймановська
День Святого Валентина без шоколаду

Сонце поволі котиться за високу чорну браму, люди в білому метушаться, хто сміється, а хто сумує стиха. Сьогодні День Святого Валентина, 14 лютого, свято шоколаду й любові. Молода білявка з білосніжним, навіть блідим, лицем, зачесаним волоссям у кінський хвіст і трохи кирпатим носиком сидить на краєчку лікарняного ліжка. (Це одна з тих, хто сумує, дивлячись у вікно.) Так уже сталося, що важка застуда охопила дівчину в самий розпал свята. Сонце вже майже сховалося за брамою приміської елітної лікарні № 321, а Марія схилила голову й ворушить губами — певно, щось нашіптує. Якщо добре придивитися, можна помітити блакитні зернятка розарію в її руках. Вона молиться. Невідомо, про що просила вона в той момент, але точно в Того, Хто вислухає, Хто сьогодні разом із нею. Тільки шоколаду не може спустити з неба. Марія звикла до цієї традиції ще з дитинства, коли старший брат дарував целофановий мішечок, перев’язаний барвистою стрічкою, і бажав багато-багато світлої любові в серці. Там було безліч різноманітних цукерок, без обгорток, але з горішками та родзинками. Згодом цей звичай наслідував Андре, хлопець з італійської набережної, з яким пов’язано вже більше трьох років життя. Чули, що любов живе три роки, та обоє надто вперті, щоби вірити. Ось святкуватимуть ювілей за ювілеєм, дякуватимуть Богу й стиха сміятимуться з книжки Бегбедера. Сьогодні їхнє третє святкування Дня закоханих. Воно було б обов’язково теплим і затишним, як завжди, якби Марія не потрапила до лікарні, а коханий не поїхав у відрядження. Здавалося б, нічого страшного, однак люди завжди сумують і лякаються змін у традиціях. Це вносить у життя певну незахищеність, хиткість, руйнує рівновагу. І зараз, як маленька дівчинка, тримаючи в руках символ віри — мостик між небом, — плаче, що не засне. Сонце вже повністю сховалося за браму лікарні, турботлива медсестра розстелила ліжко, а до нового дня залишалося лише півгодини. «Сьогодні не так, як завжди», — майнуло десь усередині. Раптом пронизлива мелодія мобільного телефону розрізала тишу на тисячі барвистих стрічок. Серце затріпотіло швидше. «Привіт, Маріє. Я вітаю тебе і люблю. Сідаю на потяг додому. Нехай янгол охороняє твій сон. А ще я маю для тебе подарунок». Андре мав дивну звичку — випалювати найважливіше дуже швидко, не даючи вставити жодного слова. Ось і тепер. Але від голосу та майже відновлення порядку, як завжди, по тілу розлилася ніжність. У двері постукали: — Пані, вам передали ось цей мішечок. За ароматом там шоколад. Ярина Дейнека
Адам і Єва

Двоє, хлопець і дівчина, сиділи на березі моря й дивилися на захід сонця. Єва втомлено перебирала тонкими пальцями маленькі мушлі, порпалася в теплому, зігрітому за цілий день, піску. Адам спостерігав — то за нею, то за сонцем. І обережно милувався обома. — Сьогодні в дитбудинку один хлопчик, Іванко, дуже плакав і кликав маму. Йому десять років. У його віці ніхто вже не плаче так голосно й не шукає по всіх кімнатах маму. До того ж щодня. Минулого місяця лікарі поставили йому діагноз. Якесь страшне слово, яке я не хотіла запам’ятовувати. У нього з психікою щось не те. Діти дражнять його, а він усе шукає маму. І влаштовує істерику, коли вкотре не знаходить. А ще п’ятирічна Маринка питала, чи я раптом не та фея, про яку їм читала вихователька. Бо в мене теж руде кучеряве волосся. Я так розгубилася, не знала, що сказати. А потім відповіла, що це справді я, і гралася з Маринкою дуже довго. Аж поки вона не заснула. Вона усміхалась уві сні. А семирічна Соломійка просила навчити її варити кашу, оскільки коли чарівний принц на білому коні забере її з дитбудинку, то чим вона його годуватиме? І ще питала, чи принци точно люблять кашу, бо коли ні, то треба навчитися готувати щось інше. І, ти знаєш, я попросила куховарки, і ми пішли на кухню. І зварили кашу. І Соломійка не дозволила її навіть скуштувати, бо то для принца. Адаме, навіщо я туди ходжу? Мені так болить серце за тих дітей. — Євцю, то не ходи. — Не можу. Я ж сама такою була. Я теж чекала на маму й принца. Тільки в іншому дитбудинку. — Дякувати Богу, хоч принца дочекалася, — усміхнувся Адам, показавши рукою на себе. Він завжди вмів змусити усміхнутись у сумну мить. — Дякувати Богу. — прошепотіла дівчина. — Євцю, в тебе янголи в голові, світло в душі, Євцю, я так люблю тебе… Завтра я піду до дітей із тобою. Може, тобі не буде так боляче. Гаразд? — Дякую. Дякую… Вони сиділи вже мовчки, аж поки не стемніло. Єва думала про те, що любить Адама над життя. Адам думав, що Єву йому даровано небом. Хлопець і дівчина з біблійними іменами були вдячні Богу й одне одному. За те, що знайшлися, що були разом, за все. Вікторія Пожарська
Юна Марія

Марія весну дуже любила. Їй здавалося, що з оновленням природи вона й сама оновлюється. І духовно набирається сил та наснаги, сповнюється радістю й солодким натхненням молодості. І тілом вона розквітала щороку саме навесні, коли цвіли сади, коли шалені пахощі наповнювали її кімнату, коли вривався у вікно свіжий вітерець-бешкетник, що приносив Марії красу й бадьорість. Вона дуже любила на світанку, коли от-от мало прокинутися сонце, виходити в садок, ставати під білосніжною яблунею або вишнею і тихенько чекати… Чекати, поки перші промені визирнуть із-за дерев і почнуть пестити її обличчя, волосся, стрункий стан. Ще любила вона квітковий снігопад із вишневого цвіту. Він здавався їй справжнім дивом. Шкода лишень, що весна минала надто швидко й цвіт опадав. Потрібно було чекати знову цілий рік. У себе в кімнаті Марія стояла біля дзеркала, і душа її раділа, коли вона дивилася на своє відображення. А дивитися могла довго. Розглядати себе, любуватися. Брала до рук гребінця, розчісувала своє довге, пишне волосся пшеничного кольору, що спадало хвилями на спину й мінилося блискітками всіх відтінків стиглої ниви. Вона любила своє струнке тіло, завжди вибирала красиві сукні й ніколи не ходила в брудному одязі. Улюблене мамине бурштинове намисто неодмінно переливалося на її шиї, підкреслюючи колір волосся. Очі Марії були дивними — вони завжди сміялися. І не важливо було, чи сумувала вона, чи раділа, чи щось робила, — під пухнастими віями завжди гралися веселі бісики. Вони брали іскристу зелень і кидали її пригоршнями на перехожих, яких зустрічала Марія. Глибина та мінливість її зелених очей заворожувала: хто хоч раз подивився у них, забути вже не міг. Але зараз їй хотілося, щоби в її очі дивився лише Матвійко. І часто Марія, нікому навіть не прохопившись і словом, ішла собі вранці через квітучі луги, щоб із ним побути. Іти, звичайно, потрібно було дуже гарною. Тому вставала раненько, збиралася довго, волосся чесала старанно. І не забувала про намисто. Велика це насолода — поспішати до коханого, коли відчуваєш у серці весну, красу, тремтіння душі від навколишньої краси; коли пташки співають для тебе свої особливі пісні; коли придорожні квіти розповідають різні історії — в них теж є своє життя й кохання! Марія всіх слухала з усмішкою, але не зупинялася, бо поспішала. Адже приходити до Матвійка навесні найкраще. І від нього летиш як на крилах. Де й сили беруться! …По обіді Марія почула у вітальні голоси людей. Хотіла дізнатися, що там, але двері її кімнати виявилися зачиненими. Чого б це?.. Вона вирішила, що це і на краще. От візьметься розплітати косу, яку вранці так дбайливо й довго заплітала. Та розчеше гарненько волосся! Уже й смерклося, коли Марія, все ще стоячи біля дзеркала, повільно проводила гребінцем по голові. Двері прочинилися. — Може, це було вже занадто? — тихо проговорив молодий чоловічий голос. — А що ти пропонуєш? — прошипіло у відповідь. — Пустити її за стіл, аби люди бачили, як вона тремтить і розкидає все навкруги? Чи як знову біжить на кладовище? Я взагалі дивуюсь, як це твоя бабуся, така завжди спокійна й щаслива, усміхається. Інші он вічно бурчать, усім не вдоволені. А твоя чеше годинами свої три волосини! Ніби не стара, а наречена якась у медовий місяць. — Та це ж і добре… Хоча… дивина, та й годі. …Юна Марія не чула нічого. Вона була щаслива. Адже зараз її улюблена весна на вулиці, її улюблене намисто на шиї, її вишні цвітуть, уранці вона ходила до Матвійка, із дзеркала на неї дивилася молода красуня з пшеничним волоссям і чарівливими зеленими очима… Хіба мало для щастя? Мирослава Кошка
Скарбничка

Дата добавления: 2015-05-22