Annotation 6 страница. Бабуся залишила Солі у спадок будинок

Бабуся залишила Солі у спадок будинок. Зовсім несподівано, неждано й негадано, як-то кажуть. Бабуся, власне, була їй не зовсім рідною, то була тітка її мами, котра завжди трималася осторонь усієї родини, однак маму вона любила. Бабуся Марта жила в маленькому містечку, де вулиці було вимощено старою бруківкою, де щонеділі ходили до церкви, де похід на базар був великою подією. Коли Соля була маленькою, вони з мамою часто приїздили до неї в гості, і завжди в тих гостях було так хороше. Бабуся Марта була «панянкою», як казали інші родичі, навіть удома завжди гарно вбиралася, носила накрохмалений фартух, а волосся збирала в пучок. Вона не визнавала хусток і надавала перевагу капелюшкам, а ще — у неї була парасолька від сонця. Соля любила розкрити її на терасі й удавати, ніби вона поважна дама. Бабуся Марта не мала власних дітей, її чоловік був лише на старих пожовклих світлинах, й ніхто його ніколи не бачив, та Соля знала: бабуся його дуже кохала. Часом вона садовила Солю на коліна й показувала їй свій альбом, де вона була молодою й красивою. Ось Марта-гімназистка, а ось із подружками біля театру у Львові, а ось і перше сімейне фото — струнка наречена й убраний у військове наречений. Ніколи бабуся не розповідала, що з ним сталося і чому вона так неохоче спілкується з родиною, проте тоді малій Солі було до того байдуже. Погожої днини вони обідали, а іноді й вечеряли на терасі її маленького будиночка. Бабуся Марта стелила скатертину, часом картату, а часом — у дрібні квіточки, розкладала такі ж серветки, срібні прибори й ставила посеред столу маленьку вазочку з квітами. Хай там як, а бабуся вважала, що навіть хліб зі смальцем треба їсти гарно. А ще вона пекла неймовірно смачну шарлотку. Чи то яблука були в неї особливі, чи борошно, чи, може, бабуся Марта нашіптувала якісь магічні слова над тістом, бо виходило завжди так смачно, що навіть вередлива до їжі Соля зажди просила ще шматочок і ще… А мама тільки й приказувала: «Як же ж смачно, Марто! М-м-м! Як же ж смачно!». Будинок бабусі Марти був для Солі чарівною скарбничкою, куди лишень глянь — купа всіляких цікавинок. Часто Соля відкривала стару дубову шафу й витягувала звідти неабиякі дива: хутро невідомого звіра, трохи попсоване міллю, втім, комір із нього виходив розкішний; мереживні рукавички, мабуть, весільні, бабуся їх більше не носила, а от справжній пані вони дуже пасували; лаковані чорні туфлі на поясках і високих підборах, які так гарно цокали по підлозі. В нетрях горища можна було віднайти надзвичайні речі — старі платівки, пачки листів із чужоземними марками, гасові лампи, високі карафи, що припали пилюкою, і ще щось там було, щось важливе… Соля силкувалася впіймати примарний спогад, однак він вислизав, лише й стояло у вухах бабусине: «Пам’ятай, Солю! Пам’ятай…». Минуло багато часу, і візити Солі з мамою до бабусі Марти ставали дедалі рідшими: випускні екзамени в школі, далі університет затягнув повністю, тоді одна робота, друга. Тільки й встигала Соля, що поцікавитися у мами, як там бабуся. За кілька років Соля вийшла заміж, бабуся Марта приїхала на вінчання, елегантно вбрана: руки — у рукавичках, на плечах — шаль лавандового кольору, і вишуканий капелюшок поверх незмінного пучка на потилиці. От тільки постава бабусі змінилася. Вона привітала Солю, міцно обійняла й лиш промовила: «Солечко-сонечко, люблю тебе, моя хороша! Пам’ятай, мій дім — твій!». Тоді щаслива Соля не звернула на ці слова уваги, вона й так знала, що бабуся завжди рада їй, і поринула з головою у своє свято. За півроку Соля отримала звістку від мами, що бабусі Марти не стало. Соля не могла повірити, як це бабусі нема. Вона завжди була, у своєму чудовому будиночку — то крутилася на кухні, то читала на терасі, то частувала вишневим джемом. Вона була тією константою в житті Солі, котра надавала їй рівноваги та впевненості, а як же тепер?.. А тепер Соля тримала в руках ключі й теку з паперами на будинок бабусі Марти. Вона тихо ввійшла до передпокою й удихнула знайомий із дитинства аромат — лаванди та ще чогось… Усі речі були на своїх місцях, здавалося, що бабуся просто вийшла в сад чи на базар, і навіть старий годинник розмірено цокав на стіні. Соля пройшла по усіх кімнатах, полила спраглі квіти, підбила подушки на канапі у вітальні, зняла із дзеркал простирадла. На очі трапився старий бабусин альбом, і Соля почала гортати сторінки, пригадуючи, як робила це раніше разом із нею, та раптом крізь павутиння думок почало виринати оте: «Пам’ятай, Солю! Пам’ятай…». Різким рухом Соломія закрила альбом і рішуче попрямувала на горище. Вона крутилася серед різного мотлоху, заглядала в коробки, скрині, шукала сама не знаючи чого. Упріла, втерла чоло й оперлася на комин. Комин! Соля чітко побачила картинку, як вона, маленька, років семи, стояла у своїй рожевій сукенці на горищі поруч із бабусею, а та саме ховала за цеглинку мурованого комину невелику скарбничку. А тоді бабуся повернулася до Солі й промовила ті слова… Соломія кинулася шукати ту цеглинку, котра мала б вийматися, і після недовгих пошуків витягла її обома руками. У схованці лежав той скарб, котрий сховала бабуся Марта. Соля дістала скриньку, поклала її на коліна і, затамувавши подих, відкрила. Усередині лежало кілька пожовклих від часу листів, перев’язаних мотузкою. В одному писалося: «Lіebe Marta! Meіn Herz, es іst so schwіerіg so weіt von Dіr zu seіn…». Соля не дуже розуміла чужу мову, але тепер вона збагнула, чому любов її бабусі була родинним табу — її чоловік був німецьким офіцером. Тепер стало зрозуміло, чому родина не приймала «панянку» Марту. Поміж листів Соля намацала хустинку, зав’язану у вузлик. Усередині лежало два персні: більший — на чоловічу руку, і менший — на тендітну жіночу. Серце Соломії стислося в грудях, на очах забриніли сльози. З усіма скарбами вона зійшла донизу й сіла в плюшевий фотель у вітальні. Вона ще довго перечитувала листи Йоганна до Марти, хоч і незнайомою мовою, та знала, там ішлося про любов. Потім вона відчистила потьмянілі від часу обручки й замінила засохлі квіти у вазі на свіжий, духмяний букет. Прочинила вікна, відкрила двері на терасу, стерла зі столу пил — і будинок ожив. Пізно ввечері Соломія, вкрившись пледом, сиділа на терасі, з вітальні линули звуки музики, а терпкувате вино в пузатому келиху смакувало по-особливому. Вона відчувала цей дім і подумки подякувала бабусі Марті за нього, і раптом, на якусь мить, їй здалося, що усміхнена бабуся пройшла вітальнею у своєму накрохмаленому фартушку й прошепотіла: «Я знала, що ти пам’ятатимеш…». Ярина Дейнека
Сирник

Вечір дуже теплий і ніжний. Крізь відчинене в кухні вікно знадвору чується мукання корови й долинають міцні пахощі матіол. Бабуся Орися метушиться коло печі, щось тихенько наспівує. Настрій має особливий — такий, який буває, коли пече чоловікові сирник. Очі горять любов’ю, і їй так хочеться встигнути до приходу Романа. Вона старається щиро й зосереджено, її рухи вправні й упевнені, аж мимоволі здається, що сирник вийде не просто смачним, а якимось чарівним. Невдовзі заходить до хати дідусь Роман і ще з порога гукає: — Агов, Орисю! Знову чаклуєш? І, вже зайшовши до кухні, додає: — Все зробив, як ти сказала: курей закрив, корову загнав, кролів нагодував. Чи ж я не молодець? Давай уже свого смаколика! — Молодець-молодець, — усміхається бабуся Орися і наливає в розмальовані кухлі теплого ще молока. Зніяковіло відрізає шматочок сирника і кладе чоловікові на тарілку. Дідусь Роман ледь усміхається й починає їсти. — Ох, жінко! Це ж як мене Всевишній любить, що тобою нагородив. Життя прожив і всього набачився, але твоєму сирнику з яблуками рівних не було й не буде. — Та ж із любов’ю пекла, старалася… — відповідає бабуся Орися й повертається до Романа спиною, вдаючи, ніби щось шукає. А сама непомітно змахує зі щоки непрохану сльозу. У свої сім десятків років сьогодні вперше відчула старість, бо вперше за їхнє з Романом довге й щасливе подружнє життя сирник для нього вийшов підгорілий. А він, як завжди, сказав, що кращого й бути не може. У той момент була особливо вдячна Романові за любов. НАЙРІДНІШІ НА СВІТІ

Святослав Черній
Її звуть Софія

Сон — це життя в житті. У дитинстві в мене були періоди, коли любив жити у снах більше, ніж на яву. Мені навіть здавалося, що я такий собі власник телеканалу сновидінь і сам можу складати для себе телепрограму на ніч. Адже дуже часто бувало, що мені снилося саме те, чого хотів. Усі духовні й тілесні переживання, котрих я не міг здобути чи хотів позбавитися в реальності, компенсувались у снах. Вони були гармонійнішими за дійсність і вперто тішили різноманіттям позитивних відчуттів. А ще сни допомагають поспілкуватися з тими, кого вже з нами немає, іноді вони навіть дозволяють торкнутися тих людей. Скажімо, бабуся. У свої двадцять я вже більше десяти років не вживаю у своєму лексиконі слово «бабуся», звертаючись до когось. Узагалі, дивно вимовляти це слово, коли доводиться говорити фразу: «У мене немає бабусі», і неприємно чути у відповідь: «Ой, вибач». У такі моменти хочеться щемливо затупати ногами й вимагати, вимагати, наче мала дитина біля магазину іграшок. Тільки замість слова «купіть» вживати «поверніть». «Поверніть мені бабусю!.. Хочу бабусю!..» — із залитою слізьми мармизою тягнути маму за руку до того магазину, з надією, що це подіє. Зараз не можу спілкуватися з бабусею, але досі маю в цьому велику потребу, мабуть, ще більшу, ніж у дитинстві. Особливо коли роблю щось нове. От коли, скажімо, вчуся готувати. Мені показують, як місити тісто, — і вже тоді згадую, що вже місив, із бабусею, і вона мене, ще п’ятирічного, навчала. Чи на Різдво терти мак для куті. Уперше я тер мак саме з бабусею. А шити на швейній машинці? Хоч мої робочі години за нею прирівнюються до нуля, але я був першокласним бабусиним асистентом, коли вона строчила. Бабуся ще у мої дев’ять надала шалений спектр професійних компетенцій, однак не встигла зі мною їх довести до пристойного рівня, лишень заклала базу. І от, у дев’ять із половиною, у мене з’явилася мрія: ще хоча б раз побачити бабусю. У чотирнадцять, через підлітковий максималізм, у мене визріла впевненість, що всі мрії здійснюються. А в п’ятнадцять я переконався, що це правда. Я дуже тісно потоваришував із чудесним сивим і мудрим дядечком на ймення Сон, бо настав час екзаменів, я дуже втомлювався і багато-багато спав. І, мабуть, завдяки цьому товариському зближенню дядечко Сон таки здійснив мою мрію — улаштував зустріч із бабусею. Не знаю, чому не раніше. Більше п’яти років бабуся мені не снилася жодного разу… А тут у нас із нею з’явився цілий «сонний день», який тривав певно не більше хвилини, та за емоційною силою спогадів гріє мене вже майже п’ять наступних років. Я б і досі тупав ногами, плакав і кричав: «Поверніть бабусю!» — але тепер кожної ночі лягаю спати з надією знову посидіти з нею за швейною машинкою й подивитись, як вона робить викройку. Хоча б уві сні… Ірина Озарко
Пампушки з варенням

І все в той день здавалося не таким. Усміхатися не хотілося, плакати не моглося. Вона пішла до бабусі забрати теплі пампушки з варенням. Не для себе, для рідних, для того, щоби трішки пройтися. Вона взагалі такими от продуктами, домашніми радостями, не так часто себе й тішила. Вийшла на вулицю і ледь не осліпла від яскравого сонячного світла, що відбивалося від снігу, який маленькими острівцями лежав серед зеленуватого океану молодої травички. Від того світла вона розічхалася, розплакалася й наосліп почовгала до бабусиної лимонного кольору хатинки. Дивно, але настрій почав покращуватися. Вона взяла свій потертий телефон і набрала номер друга. І хоча він був занятий, сказала, що їй потрібна компанія, бо навушники залишилися вдома. Він терпляче слухав про вчорашній вечір, вони, як завжди, щиро сміялися зі взаємних дотепів. Завершила розмову з відчуттям легкої досади від того, що не могла сказати цьому другові, як насправді не по-дружньому його любить. Не могла, бо не хотіла ставити на карту їхні прекрасні й теплі стосунки. Прийшла до бабусі. Усілася на кухні. Бабуся Віруся розмовляла по телефону із заокеанською подругою, з якою навчалася ще в технікумі, але от змогла зберегти той теплий промінчик їхньої дружби. Бабусине обличчя осяювала щира усмішка, вона говорила слова любові, згадувала, як було тепло в їхній невеличкій хатинці в маленькому Галичі — завжди тихо й спокійно, а ще чисто-чисто. Але красномовнішими сяяли її, сповнені вдячності, очі. От би змогти хоча б щось пронести так через життя. Бабуся це вміла. Не лише дружбу. А й кохання — справжнє, з першого погляду, і вічне, яке перетерпіло все. Жаль, бабуся не видала якогось посібника, де б виклала свою мудрість і, можливо, якісь хитрощі. Та вона ніколи не давала порад. Щось радила, але, наштовхуючись на найменший опір, одразу починала висловлювати сумніви стосовно своєї ж поради. Завжди казала, що все буде так, як має бути. Паралельно з розмовою по телефону бабуся заварила каву. У старій кавоварочці, яка вже декілька разів ремонтувалася. Кава з неї виходила не найкраща, але от на бабусиній затишній кухні завжди смакувала з великого такого горняти. Рука потягнулася вже за четвертим пампушком, наче з картинки змальованим. А в думках не було нічого про фігуру. Може, такі миті і є щастям? Бабуся закінчила свою теплу розмову й тихенько промовила: «Запроси свого друга на пампушки». І внучка вперше беззастережно послухалася. Набрала есемеску. Відповіді не було. Кава в горнятку вистигала, та душу зігрівала розмова. В двері дзеленькнули, на порозі стояв він зі своєю неповторною усмішкою: «Відмовитися не міг. Хоча плани були інші». Подарував бабусі квіти, а вона йому — свій щирий усміх. Мабуть, вона фея. Добра фея. Яку слід слухатися. А може, секрет, в її імені? Може, вона просто все життя вірить? І цю її віру сумнівам піддавати не треба. Вікторія Наймановська
Яблуневий сад із феями

Бабусині оповідки, як і пиріжки, теплі й затишні. Вони схожі на картате покривальце. У нього так і хочеться загорнутися з головою і… мріяти, мріяти! Дім завжди тебе зігріває, і перебувати в ньому, серед рідних, «цілющих» людей — невимовне щастя. Це твоя територія — і все. Без слів. Сонце вже сідає за дахи будинків, а небо стає ніжного фіалкового кольору. Беру до рук улюблену книжку, та чомусь сьогодні читання не йде. Натомість у голову роєм лізуть думки про минуле, гарячі спогади з того часу, коли теплі руки заплітали мені волосся, відганяючи сон, готували неповторний м’ятний чай. І яблучні пироги. Інколи крізь спогади передається навіть тепло долонь і голос. Сьогодні свіжу м’яту не так легко знайти (бо лише поряд із ріднею все на відстані витягнутої руки). Тому зараз насолоджуюся придбаним у магазині чорним «Hyleys» з мелісою та м’ятою. Звичайно, невимовний багатий смак із пакетика неможливий, а недоречний запах лікарських рослин ніколи не зрівняється з тим натхненним бабусиним напоєм. Але добре, що тепло зеленого кухлика зігріває долоні, заколисує мене. Закутана по вуха в овечий плед, подарунок коханого, сиджу на підвіконні й дивлюся на зеленувато-жовте листя, старечі передосінні дерева, де за яблунею, у самому кутку, причаїлися феї. Я не знаю, як вони виглядають, певно, що дуже гарно, але постійно відчуваю їхню присутність, особливо вночі. І теплі руки ще досі відгонять від мене сновид уранці. Мій хлопець каже, що бабуся так багато говорила про цих казкових створінь, що згодом і сама зменшилася й відростила собі прозорі крильця. Це було б дуже гарно. Бо я сумую за нею, хочу колись знову зустрітися, пригорнутися і вже самій напувати власноруч приготованим м’ятним напоєм із лимоном. А поки я сиджу, споглядаю осінні картинки, що змінюються в калейдоскопі життя надто швидко. Бачу це і за кожним ковтком чаю розумію, що феї вже не прилетять, якщо не цінувати їх за життя. Лише поправлять уві сні волосся й піділлють кущик м’яти в саду. Вікторія Наймановська
Фронтовий лист і волошки

Надія сиділа, згорбившись, під старою бабусиною яблунею. У неї завжди була ідеально рівна осанка. Завжди, але не в ті дні, коли листоноша переступав поріг і недбало кидав листа у скриньку. Так, саме недбало, бо його аж зовсім не хвилювали слова-намистинки, які надихали тим часом її. Чотири роки тому її мама сіла на потяг і помчала туди, де б її ніхто не знайшов. То, звичайно, можна було б здійснити, але краще вже так. Мама у час відчаю мріяла розчинитися у світі, як піщинка в океані. Може, і не розтанути, втім, загубитися. Люди, які хочуть зникнути, найчастіше так і роблять. Вони зникають із життя своїх рідних, залишають їх наодинці зі світом, аби раз у два місяці писати великі й щирі листи. Надія навчилася думати, що так набагато краще. Що мама ніколи б не сказала всіх тих написаних зворушливих слів, якби не сіла на потяг одного разу. Згодом навчилася зустрічати страхи й проблеми, радіти дрібницям, любити кожен Божий день. Окрім тих, коли листоноша недбало кидав до її скриньки чергового конверта. Ті листи, ніби ненавмисно, але систематично і вперто відраховували час. Не давали забутися й просто жити. Тож раз у два місяці Надія вмощувалася під яблунею, читала. Цього разу, здавалося, дівчина зсутулилася ще більше. Під гнітом спогадів і втрачених надій її тендітні плечі завжди трохи хилилися. Як зазвичай, Надія очікувала прочитати про нові чи то випробування, чи то пригоди матері в новій країні, з новими людьми. Хотіла дізнатися, чи тепло там зараз, хоч у самої — осінь. Сподівалася прочитати про безліч дрібниць, які могли б зігріти душу, та водночас не повідомити нічого вагомого. Сіла. Охайно відрізала лезом ребро конверта, відкрила. Аж раптом із нього на опале яблуневе листя вислизнули маленький пожовтілий трикутничок і невеличка давно засушена квітка. Анічогісінько не второпавши, Надія швидко відшукала аркуш, пройшлася неуважним поглядам по маминих намистинках-словах про погоду, людей і новий десерт, аж поки не натрапила на слова. Вони ніби вилітали із загальної картинки, були чужими: «Твоя бабуся над усе любила лише дві речі на землі: твого діда й волошки. Чоловік воював, але завжди знав, що вдома його чекає вірна, його Марія. І писав. Так багато фронтових листів у селі не отримував ніхто. Такої любові не бачив ніхто — їй навіть не наважувалися заздрити. Твоя бабуся щиро любила лише дві речі: твого дідуся й волошки. Доню, війна — це нещадний вогонь, який випалює вщент усе навколо. Чи то трава, чи то людські душі. Вона так щиро любила волошки, що твій дідусь відшуковував ті ніжні пелюстки навіть у пеклі війни. І з кожним листом Марія отримувала квітку. Коли ти була маленькою, то запитувала, чого в бабусиній скрині так багато посохлих квітів, чого їх кількість парна. Пам’ятаєш? Тримаєш у руках останній фронтовий лист, перед поверненням діда додому. Він про любов. Ні слова про війну, лише про любов. Поклади цю останню квітку у бабусину скриню. Я тримала цей пакунок у себе, до слушного часу. Я хотіла бути з тобою тоді, коли зможу зрозуміти сутність слова „любов“. Чекай мене. Потяг о третій. Зустрінеш?». Надія підхопилася, поглянула на годинник. О пів на третю. Знаючи маму, треба було поспішати. Тепер все стало на свої місця: час, осанка, мама й стара волошка. Вікторія Пожарська
Дивощастя

Стук… Стук… Стук… Сіре місто, сірий дощ, сірі обличчя людей у маршрутці… Тоскно. У житті відбувається щось зовсім не те, чого хочеться… Та поволі, коли місто лишається позаду, за вікном починають з’являтися маленькі будиночки — багаті й не дуже; ошатні, як дівчата на вечірках, або простенькі, як бабусі на базарах, з яблуками, сиром, грибами… Легше, краще, світліше на серці. І ближче. Ближче до Неї. Стук… Стук… Стук… Ось за якихось дві години вже кожна травинка, деревце, кущик або камінець на бруківці стають рідними та знайомими. Привіт, горобино, з якої я робила намисто у дитинстві! Привіт, мосте, де ховалася від усіх або шукала гладенькі камінці, «як яєчка»! Привіт, порожнє місце, де колись була моя школа! Зараз вона інша — нова, гордовита й поважна пані!.. Але та — перша й старенька, як проста сільська хатина, — ніколи не зітреться з пам’яті. Твоя тепла рука привела мене сюди… Я вже вміла читати — Ти навчила мене. Стук… Стук… Стук… Один із моїх перших спогадів — це як ми ліпимо снігову бабу. Разом. На подвір’ї. А в мене шапка — біла, пухнаста, кругла із балабончиком, — теж як снігова куля. Тільки тепла. І Твій сміх. Ти молода й вродлива. Я не пам’ятаю Твого обличчя, лише відчуття… Захищеності, ласки. Але в мене є старі чорно-білі фотографії, де Ти усміхнена. І я уявляю Тебе саме такою. Щасливою. Молодою. Усміхненою. Стук. Стук… Стук… Моя хвороба в дитинстві вимучувала мене. І Тебе. Я тепер уявляю, як це було. Ми їздили всюди, де могли допомогти, бували на морі. Пам’ятаю збиті коліна, коли ми спускалися до пляжу крутим схилом. Чомусь це єдине, що пам’ятаю з нашого моря. Добре, що є фото. На ньому якийсь чоловік одягнувся у ведмедя — і мені страшно. Але Ти тримаєш мене за руку. Добре, що хвороба відступила сама… І тепер, коли я вдихаю повітря, то роблю це навіть не замислюючись і не напружуючись… Я забула, що це може бути тяжко й болісно. Добре. Добре, що хвороба відступила сама… Стук… Стук… Стук… Дякую, що Ти завжди мені довіряла. Що не перевіряла прискіпливо мої домашні завдання. Що не сварила, коли я приходила трохи пізніше. Що дозволяла самій робити вибір. Я, відчуваючи Твою довіру, знала, що не можу бути поганою, не можу підвести Тебе. Що маю робити правильно. І я робила. І мені зовсім не було це тяжко. Наш сад завжди слугував цікавим місцем для ігор. А пізніше — для відпочинку. Через багато років я привезла сюди гамак. І спогади про літо, коли я лежала в ньому, мружачись від сонця, читаючи «Гобіта», слухаючи цвірінчання пташок, — одні з найприємніших, найтепліших у моєму серці. Коли стає нестерпно сіро й щемливо, їду до Тебе. В малесеньку хату. Я також відчуваю себе маленькою. І щасливою. Ти готуєш мені сніданок, дозволяєш поспати — ну зовсім як у дитинстві… Так добре чути Твій голос — новини про людей, роботу, господарство. Тепло, затишно, спокійно. Стук… Стук… Стук… Ми не привчені до сентиментів у нашій сім’ї. Не говоримо одне одному про почуття, любов. Просто робимо. Але яка ж вона у мене всередині величезна, ця Любов! Я везу троянду в подарунок — щоби Ти пораділа: життя в Тебе не було дуже радісне, — або щось смачненьке, таке, що Ти, можливо, ще не куштувала… Коли ввечері ми лежимо на диванчику і дивимося «Роксолану», я підсовую Тобі свої ноги, аби Ти «пощипала мені п’яти» (у мене завжди мерзнуть ноги, навіть у теплій хаті). І від Твого доторку відразу теплішає! Такі гарячі та приємні в Тебе руки! Як же я люблю їх! Ноги зігріваються вмить. І душа. Всі-всі турботи, переживання, сумніви кудись утікають, стають маленькими й не вартими уваги. Зовсім. Стук… Стук… Стук… Оскільки в мого братика є «пречудова» звичка дуже довго дивитися телевізор, то ми разом із Тобою лягаємо спати в нашій маленькій кімнатці. Приємно… Можна обійняти Тебе й ні про що не думати. Але я думаю. Я боюся. Боюся, що цього колись не буде, що це закінчиться. Як, як це може закінчитися? Це мої найбільші страхи. Мабуть, тоді й мене не стане. Я розчинюсь. Мене не буде. Гоню від себе ці думки, бо вони нестерпні. А зараз я притулилася до Тебе, МАМО, до Твого теплого плеча. Твої руки обіймають мене, Твоя любов проникає в душу й гріє, гріє… Добре… Дякую Тобі, Боже, що я чую під своїм вухом — стук… стук… стук… Господи, чи ж це не диво? Мамине серце… Прошу Тебе, хочу чути це вічно, вічно, вічно!.. Стук… Стук… Стук. Це не просто диво. Це ДИВОЩАСТЯ. Ольга Савицька
Цілющі ліки домашнього затишку

Різкий звук будильника — розтривожений сон. Жбурляєш тим будильником об підлогу, та він усе одно не змовкає. Чи то ховайся під ковдру, чи заривайся головою під подушку — не допоможе. Набридлива совість кусає за п’яти, нагадуючи про обов’язки. Повільно встаєш, аж надто, хоча й знаєш, що з такими темпами неодмінно запізнишся, однак не зважаєш. Раніше я, потягуючись, одразу підійшла би до вікна й рвучко розсунула фіранки, дозволяючи вранішньому сонцю заполонити кімнату, пройняти все моє тіло своїм сяйвом і теплом. Хоч би яка була погода, я завжди відчиняла вікно й вдихала ранок на повні груди, прислухаючись до шуму моря, і, заплющуючи очі, дозволяла собі насолодитися, насититися цим ранковим дивом. Тоді вже буденні справи не здавалися мені такими звичними й нецікавими. Тоді. Але не тепер, не тепер… Різко обриваю себе на цій думці, забороняю спогадам прокрастися глибше. Бо інакше не можна. Не зараз. Повільно збираюся, не снідаю, бо насолоди від цього останнім часом не отримую, а байдуже напхати шлунок зможу й пізніше, грюкаю дверима й виходжу на вулицю. У лице дме пронизливий вітер. Мряка… Люди — роботи, безликі метушливі комахи. Ця клоака поглинає, сірість пронизує наскрізь, а я вже й не опираюсь — немає ні сил, ні сенсу. Повільно плентаюся до метро, але рухливі мешканці збивають мене з ніг, вони все поспішають, поспішають… Просто вони так запрограмовані, і вивести з ладу цю програму дуже важко, на жаль. Тому, щоби не вирізнятися в натовпі, я також прискорюю кроки, як і вони, ховаю руки в кишені й відсутнім поглядом дивлюся вперед — уже і я серед них, уже і я робот. Протяги в метро псують зачіску (та хіба вона була взагалі?). Як же я раніше любила метро, загалом, через них. Заходиш, заплющуєш очі — і вони обіймають. А ще краще стояти на платформі, чекаючи на потяг. Його наближення чуєш ще задовго до того, як двері вагона відчиняться. Отже, спочатку гул, глухий, але рівний, потім тунель заповнюється яскравим світлом фар, звук постійно наростає, а легкі вихори танцюють навколо тебе, і тут — різкий порив і поштовх, що мало не збиває з ніг, але яка ж то насолода… На жаль, приємність миттєво завершується, метушливий натовп заштовхує тебе у вагон, водночас не забуваючи лаятись. Мені навіть не доводиться триматися за поручень — «час пік», як-не-як, — і я стою, затиснута між якоюсь підстаркуватою леді з підібганими губами та злим поглядом, зате з добре нафарбованими віями, і чоловіком зі спітнілим чолом у діловому костюмі, піджак, проте, не в змозі приховати велике пузо, а краватка настільки стискає шию, що пан трохи задихається і тим самим нагадує викинуту на берег товсту рибину, яка хапає ротом повітря. Мені бридко. Заплющую очі, і раптом знову вони… Цього разу опиратися не вистачило сили, поринаю в них, хоча знаю: згодом буде неймовірно боляче, — однак зараз це не хвилює, мені добре, невимовно приємно у країні спогадів. Згадую своє колишнє життя, рідне місто, вулицю, на якій виросла, двір, родину… Уже й не віриться, що може бути так добре, як було тоді, здається, це в минулому, повернути його неможливо, хоча так воно і є, неможливо. Тепер уява малює тих, із ким раніше доводилося перетинатися в різних коридорах, у трамваях: кондукторів, двірників, які зранку, бурмочучи щось під ніс, виконували свій обов’язок, продавчиню в булочній біля нашого будинку, куди я ще малою бігала по хліб, сусідів, та й узагалі людей, яких часто бачила на зупинці чи ще деінде. Домашній затишок… Ох! Ці найболючіші згадки, неначе ножем, краять зсередини. Лежати в мами на колінах, розповідати їй про свої буденні справи, турботи, плакати, коли вже надто важко, їй у спідницю, отак от, лежачи на колінах, а мама гладитиме по волоссю, тихо шепочучи, що все буде добре, все обов’язково влаштується, вона мені допоможе, вона зі мною. Пізні вечори з татом за книжкою та приємною бесідою, наші прогулянки на велосипедах до моря. Ігри з сестрою, маленькі таємниці та пустощі. Домашні вечірні чаювання… Мені було добре, і я насолоджувалась, а коли це раптово зникло, почала по-справжньому цінувати. Єдине, що маю нині, — телефонні розмови з рідними, невиразні чіпляння за казку, тепло… Ось і все. І не вдається вирватися з цієї клоаки, вона засмоктує й не залишає шансу на порятунок, тут навіть дихається щодня дедалі важче, ніби до повітря хтось додає мої розчарування, і потрібно мати справжнє бажання не задихнутися. Підводиш очі до стелі вагону, щоби сльози не покотилися градом по обличчю, щоби люди-роботи не звернули на тебе увагу, але не вдається, щоки поволі стають вологими — набряклі очі вже не можуть стримувати потік. Опустивши голову, стоїш, а точніше, ледве дихаєш, затиснута між андроїдів. Раптом стає начхати на все, не знаю, що сталося, чому, але різко піднімаю голову — зупинка, — чимдуж вибігаю з мурашника й біжу швидше, швидше. Тролейбус, маршрутка, знову біжу, ні на що не дивлюся. Вокзал. Каси — немає квитків, а серце ще прискорено б’ється — воно щось знає. Позаду кахикає бабуся, щось запитує — захворіла дитина, потрібно продати квиток на мій поїзд — готова обійняти бабусю й цілувати їй руки, так. Купую квиток, бажаю дитині здоров’я та мчу на потяг, застрибую у вагон, миттю знаходжу своє місце, лягаю й засинаю — так краще, так швидше подолаю відстань, байдуже, що на вулиці білий день, мені це не заважає. Лежу, серце стукотить від біганини, хоча, певно, більше від емоційного торнадо, що зненацька накинувся, закрутив і поніс мене, допоміг забути обов’язки, розчарування, все. А навіщо воно, якщо я не живу, не живу, не можу, просто не можу. Мені треба додому. Повіки наливаються свинцем, свідомість поволі відходить кудись далеко-далеко. Тепер існує лише рівний стукіт коліс потяга… Удома. Щось одразу змінюються в мені, відчуваю себе деревцем, що прокинулося після зимового сну, життя знову грає в моїх жилах, нуртує та кипить! Борюся з бажанням одразу бігти додому, до сім’ї — хочу пройтися рідними вулицями, посидіти, як завжди, біля моря. Ноги невпевнено ступають по рідній бруківці. Озираюся навколо і помічаю, наскільки все прекрасне, рідне й близьке тут: дерева, будинки, дитячий майданчик, тьотя Маша з булочної, що на розі, двірники, кондуктори в трамваях, зграя котів у дворі, старий облізлий пес, якого ми з друзями, ще малими, знайшли цуценям і по тижню тримали в себе вдома, відгодовуючи та рятуючи від загибелі, голуби на карнизах і дротах, білизна на мотузках, дерев’яна від крохмалю, — хочеться припасти до цієї землі й цілувати її, обійняти це місто, всеньке схопити в свої обійми й не відпускати, ніколи й нізащо… Обличчя залите сльозами, та це вже сльози не безсилля й безвиході, а щастя, радості, насолоди… Ось і море, моє рідне й завжди хвилююче пристанище, моя домівка, вірний друг. Яке ж ти прекрасне!.. Як же ж мені тебе не вистачало!.. Хвилі б’ються об ноги, огортають своїми теплими, вологими пальцями. Заплющені очі, у волоссі гуляє вітер, висушує відразу й мої сльози, хоча це неможливо, бо їхній потік не зупинити. О Господи, як же мені цього бракувало!.. Відчиняю двері — назустріч одразу вибігає кицька і лащиться біля ніг, у кімнаті працює телевізор, я тихо заходжу, зазираю у вітальню: батьки дивляться кіно за чашкою чаю, сестра в себе, намагається витиснути приємні звуки з нашого старого фортепіано. Мене ніхто не помітив, тому швидко заходжу й лягаю мамі на коліна, чую радісні вигуки та теплі слова. Обійми, цілунки… Залишаючи у спокої фортепіано, до кімнати забігає сестра та щось весело щебече, а я, щаслива, лежу в мами на колінах, вона ніжно гладить мене по голові, відчуваю, як її сльози падають на моє волосся, і мама шепоче: «Пташенятко, нарешті ти вдома, все буде добре, все неодмінно буде добре, інакше ж ніяк»… Повертаюся. Знову до своїх справ та обов’язків, в те місто. Але тепер все інакше. Я ОЖИЛА, я ЖИВУ. Біля витоків я зцілилася, набралася сил. Тепер не скнітиму, не перетворюватимуся на робота чи ляльку, а житиму! Так, так! Знайду прекрасне, воно тут є, його тут надзвичайно багато, знаю, не дарма ж колись вибрала це місто, однак воно відірвало від дому і тому втратило для мене свою красу. Усе буде добре, бо я знову бачу сенс, задля чого сюди приїхала і чому саме сюди. Тепер неодмінно знаходитиму час, щоб якомога частіше повертатися додому. Спогади мене врятували. Тепер я врятую для себе це місто, воно теж стане моїм, уже відчуваю. Ось-ось, зовсім скоро. Волосся легкими хвилями розлітається довкола голови — кудись хоче втекти, — заплющую очі, сильний поштовх у груди, потяг під’їхав до станції, і я знову ступаю в нього. Крок у нове життя. Юлія Смаль
Кориця

Дата добавления: 2015-05-22