Тема 3. Міжнародні інвестиції

Структура міжнародної торгівлі за рівнем торговельних потоків

У зв'язку зі зростанням ролі ТНК у світовій економіці, по­ряд із рівнем товарообміну поміж країнами швидко розви­вається наднаціональний рівень товарообігу. Це внутрішньо-корпораційний обмін, тобто торгівля між підприємствами тієї самої транснаціональної корпорації, розміщеними в різних частинах світу.

Наднаціональна торгівля охоплює значну частину стра­тегічного поверху світової торгівлі і чималою мірою має справу з новими товарними формами. За внутрішньокорпоративним обміном — майбутнє світових торговельних відносин. Наразі його частка становить понад третину світових товарних по­токів.

Зростання частки внутрішньо- і міжкорпораційного обмі­ну змусило висунути як основний метод світової торгівлі торгівлю напрямки (без посередників). Поява у світовому то-варопотоці нових товарних форм, особливо таких, як товар-об'єкт і товар-програма, сприяє трансформації торговельних посередників у безпосередніх учасників довготривалих угод.

Торгівлю напрямки ведуть переважно на верхньому, стра­тегічному поверсі світового товарообміну. Нині торгівля на­прямки становить близько 50% товарообігу. На торговельних посередників, які діють здебільшого на кон'юнктурному по­версі світового обміну, припадає понад 50% світової торгівлі.

3.1. Характеристика ринку міжнародних інвес­
тицій.

3.2. Міжнародний кредит як елемент міжнарод­
ного ринку позичкових капіталів.

3.3. Прямі іноземні інвестиції.

3.4. Україна на ринку міжнародних інвестицій.

3.1. Характеристика ринку міжнародних інвестицій

Щільне переплетення окремих складових світового госпо­дарства та його чітко визначена однорідність приводять до злит­тя національних економічних систем і створення їхнього аналога на міжнародному рівні. Отже, у межах світової економічної сис­теми, яку формують взаємозв'язки між національними ринками ресурсів і продуктів, сімейними господарствами і фірмами, дер­жавними інституціями і фінансовими ринками, відбуваються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науко­во-технічні, політичні, культурні та інші відносини. На їхньому ґрунті розвивається, зокрема, міжнародна інвестиційна діяль­ність, що пов'язана з вивозом капіталу (однобічне переміщення за кордон певної вартості в товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди).

Слід зазначити, що міжнародні потоки капіталу нетотожні переміщенню промислової техніки, машин й устаткування. Радше це — переміщення фінансових вимог, фінансові потоки

між позичальниками в різних країнах чи між материнськими фірмами і філіями за кордоном.

Розрізняють вивіз підприємницького капіталу — довго­строкові закордонні інвестиції, що спрямовані на створення за кордоном філій, дочірніх компаній та змішаних підприємств, і рух позичкового капіталу — міжнародний кредит (позика у грошовій або товарній формі), що надається кредитором однієї країни позичальникові іншої країни із застереженням строків повернення та сплати відсотків.

Назвемо основні риси сучасної міграції капіталів:

• підвищення ролі держави у вивозі капіталу; у тому разі
держави самі стають активними фінансовими експорте­
рами;

• посилення міграції приватного капіталу між промислово
розвинутими країнами (це пояснюється структурними
змінами в економіці, розвитком капітале- та наукоміст-
ких технологій тощо);

• збільшення частки прямих закордонних інвестицій —
капіталовкладень у зарубіжні підприємства, що забезпе­
чують контроль інвестора за ними.

Міжнародний ринок капіталів формують інституції, які опосередковують прямі зв'язки між інвесторами, котрі шука­ють можливості для вкладення капіталу, і підприємцями, які потребують його чи проводять трансформації грошових зао­щаджень в інвестиційний капітал.

До таких установ-посередників, зокрема, належать:

• кредитні інститути, що приймають вклади і задовольни,-
ють потреби в інвестиційних кредитах;

• кредитні інститути, що ведуть справи клієнтів на біржі;

• інвестиційні фонди і компанії, що вкладають отримані
кошти у цінні папери, диверсифікуючи вклади з метою
зменшення ризику;

• великі підприємства, що виступають на міжнародному
ринку як самостійні суб'єкти діяльності;

• страхові компанії;

• громадські емітенти;

• інвестиційні банки, які для зменшення ризику вводять
програми торгівлі цінними паперами.

Основні постачальники капіталу на міжнародному ринку — транснаціональні корпорації, держави та міжнародні фінансові інституції.

Тепер поставимо запитання: що змушує фірму вивозити капітальні ресурси за кордон, використовувати їх за межами країни походження та розгортати виробничі потужності за кордоном, на ринку, де з нею конкурують національні фірми, які володіють перевагами «рідних стін»?

Теорії міжнародного руху капіталу розглядають міжнарод­ний рух капіталу як чинник виробництва. Згідно з ними, основ­на причина вивозу капітальних ресурсів — різниця в нормах прибутку в різних країнах. Інвестора в тому разі цікавить рі­вень відсоткової ставки у «своїй» країні та за кордоном. Від­мінності у рівнях граничного продукту капіталу дають поштовх до його міграції, що надалі приводить до згладжування цих відмінностей. Наведена теорія може бути виражена формулою капіталізації потоку доходів:

К = Р/І, (3.1)

де К — загальна вартість активу;

Р — прибуток, здобутий завдяки вкладеному активу;

І — норма прибутку.

Звідси: І = Р/К.

Рух капіталу триватиме доти, поки норми прибутку в обох країнах не зрівняються.

Проте не менш важливими в поясненні інвестиційної діяль­ності є відмінності в обсязі отриманого прибутку, доступі до технологій тощо. Саме на них акцентують увагу теорії, які бе­руть за основу недосконалість ринку.

Один із фундаторів теорії ринкової влади С. Хаймер, підда­ючи критиці класичну теорію автоматичного встановлення рівноваги між нормами прибутку в різних країнах, обґрунту­вав тезу про те, що суб'єкт інвестиційної діяльності, який ви­возить капітал, керується прагненням домінувати на ринку та досягнути ринкової влади.

Згідно з цією теорією, на ранніх стадіях зростання фірма збільшує свою частку на ринку шляхом об'єднання та придбання, тобто шляхом концентрації виробництва, з метою отримання більшого прибутку. Проте на певній стадії підвищення концент­рації ринкової влади в межах окремої держави стає неможливим, тому прибуток інвестують за кордон, що спричинює аналогічні процеси на зарубіжних ринках. Таке закордонне інвестування здійснюють з метою придушення конкуренції і збереження конт­ролю над ринком.

Підхід Хаймера дає змогу певною мірою пояснити досить по­ширену практику «захисних інвестицій». Так, великі компанії

почасту створюють за кордоном.виробничі потужності, що є ма­ло не збитковими, зі с»ідомою тлетою підриву позицій конку­рентів на цих ринках.

Варто зауважити, що ринкова влада фірми значною мірою за­безпечується її особливими перевагами: економією на масштабі, науково-технічними досягненнями, управлінськими навичками, вільним доступом до джерел великого капіталу тощо. На основі таких конкурентних переваг завданням фірми є отримання за кордоном прибутків, більших за прибутки «місцевих» фірм.

Теорія інтерналізації спирається на поняття «витрати на укладання угоди» (трансакційні витрати). Витрати на транс­акції за умови жорсткої конкуренції є більшими порівняно з угодами в умовах «відносин співробітництва». Зі зменшен­ням трансакційних витрат операції фірм починають набирати «внутрішнього характеру», тобто здійснюється внутрішньо-корпораційний обмін — інтерналізація ринків.

Формування нових «внутрішніх» ринків фірм породжує відчутні імпульси до підвищення ефективності, а мета міні­мізації трансакцій залишається основним мотивом переведен­ня діяльності за кордон.

Концепція міжнародної конкурентоспроможності галузі пояснює міжнародний рух капіталу посиленням конкуренції технологічного характеру поміж суб'єктами ринку капіталів.

Згідно з моделлю циклу життя продукту після початко­вої, інноваційної, фази розвитку продукту в міру досягнення ним зрілості фірма дедалі більше розглядає розгортання за­рубіжного виробництва як важливий засіб збереження своїх позицій на ринку. Так, на першій стадії розвитку товару вироб­ництво продовжує зосереджуватись у країні походження, на­віть якщо витрати виробництва в інших країнах є нижчими. Але коли у фазі зростання виробничий процес стандартизуєть­ся, підприємство починає інтенсивно інвестувати за кордон, аби скористатися перевагами певних ринків і зберегти експорт­ний потенціал. До того ж, з метою запобігання імітації нового продукту зарубіжними підприємствами і підтримки власних філій компанія вдосконалює товар, здійснює патентний захист і проводить відповідну рекламу.

Концепція технологічного нагромадження розглядає між­народний рух капіталу як наслідок розвитку технології інно­ваційного процесу. Створюючи нові технології, фірма і в цьому випадку прагне закріпити контроль і власність щодо своїх специфічних технологічних переваг.

Нами розглянуті концепції, що пояснюють міжнародний рух капіталу стосовно вкладника. Тепер звернімося до теорій, в яких акцентуються мотиви сторони, що приймає капітал.

Концепція оборони національного суверенітету робить на­голос на тому, що зростання зарубіжних інвестицій у націона­льній економічній системі на певному етапі призводить до їх­нього виходу з-під контролю держави-реципієнта. Це може спричинити зменшення частки внутрішнього виробництва в кін­цевому продукті. Уряди в тому разі або дотримуються політи­ки протидії розширенню впливу країн-експортерів капіталу, або вдаються до регулювання експорту та імпорту капіталу.

Механізм взаємовідносин фірми, що інвестує за кордон, і країни-реципієнта є ядром моделі купівельної спроможності. Специфіка цих відносин розглядається як функція цілей, ре­сурсів та обмежень обох сторін. Кожна зі сторін має активи, в яких зацікавлена інша сторона. Сторона з більшою купівель­ною спроможністю одержує більший зиск. До початку вкладен­ня інвестицій сторона-реципієнт має слабкі купівельні позиції, але в ході інвестиційного процесу зменшується її залежність і во­на може наполягати на: перегляді умов інвестицій на свою ко­ристь і скороченні пільг зарубіжним інвесторам, а також збіль­шенні частини прибутку національних фірм, національному режимі інвестування. Зарубіжний інвестор прагне в тому разі зберегти технологічну та іншу залежність країни, що приймає інвестиції.

Згідно з гіпотезою валютного простору головним стимулом переведення виробничих потужностей (капіталу в матеріальній формі) за кордон є наявність конкурентних переваг щодо країни-реципієнта. Такі переваги мають інвестори з країн із більш силь­ною валютою, ніж валюта країн-реципієнтів.

Дата добавления: 2015-05-22