Державне регулювання міжнародної торгівлі

Державне регулювання міжнародної торгівлі здійснюється на різних рівнях:

1. одностороннє;

2. двостороннє;

3. багатостороннє.

Одностороннє регулювання полягає у застосуванні методів впливу урядами країн в односторонньому порядку без погодження або консультацій з торговими партнерами. Такі заходи використовуються здебільшого при загостренні політичних відносин.

При двосторонньому регулюванні заходи торгової політики попередньо узгоджуються країнами-торговими партнерами. Кожна із сторін попереджує свого торгового партнера про прийняття будь-яких мір, які, як правило, не вносять суттєвих змін у торгові відносини, а лише сприяють їм.

Багатостороннє регулювання передбачає погодження і регулювання торгової політики багатосторонніми угодами.

Найважливіше значення в регулюванні торгово-економічних відносин країн світової співдружності має Генеральна угода по тарифах та торгівлі - ГАТТ, яку з 1996 р. замінила Всесвітня торгова організація (ВТО). ВТО використовує структури ГАТТ та положення про торгівлю між членами угоди.

ГАТТ укладена в 1947 р. і її учасниками на даний час є більшість держав світу (станом на 1996 р. - біля 130 країн). Це міжнародна організація, яка діє на базі міжнародної багатосторонньої угоді, що регулює режим взаємної торгівлі і торгову політику країн-членів. Штаб-квартира організації знаходиться в Женеві. ГАТТ була однією з найбільших міжнародних економічних організацій, сфера діяльності якої охоплювала 94% обсягу світової торгівлі.

В рамках ГАТТ (ВТО) проводяться переговори з актуальних проблем міжнародної торгівлі та зовнішньоторгівельної політики. Багатосторонні переговори ведуться у формі “раундів”, які охоплюють, як правило, значний період часу.

Весною 1994 р. закінчився восьмий раунд багатосторонніх переговорів, який було проголошено восени 1986 р. в Уругвайському місті Пунта-дель-Есте.

Перші п’ять раундів переговорів у 1947, 1949, 1951, 1956, 1960-1962 роках були присвячені проблемам зниження мит; шостий - Кеннеді - раунд (1964-1967 р.) - проблемам торгових відносин США з країнами ЄЕС; у сьомому - Токіо - раунді - (1973-1979 р.) основними були питання усунення нетарифних бар’єрів та лібералізація міжнародної торгівлі.

Програма восьмого - Уругвайського раунду - стосувалася тарифних і нетарифних бар’єрів, торгівлі окремими видами товарів та природних ресурсів, регулювання міжнародного обміну послугами.

В основу діяльності ГАТТ булі покладені такі принципи:

· недискримінація у торгівлі, зрівняння у правах товарів імпортного та вітчизняного виробництва стосовно внутрішніх показників та зборів, а також правил, що регулюють внутрішню торгівлю;

· режим найбільшого сприяння, згідно з яким кожна з країн-партнерів зобов’язується надати партнеру такі ж права та пільги, які вона надає або збирається надати будь-якому іншому партнерові;

· використання переважно тарифних методів захисту національного ринку, ліквідація імпортних квот та інших нетарифних обмежень;

· прогресивне зниження митних тарифів шляхом проведення багатосторонніх переговорів;

· надання преференційного режиму у торгівлі з країнами, що розвиваються;

· розв’язання торгових конфліктів шляхом преговорів, консультацій і арбітражу;

Розрізняють такі методи зовнішньоторгової політики

1. економічні;

2. неекономічні.

Економічні методи поділяються на:

а) тарифні;

б) нетарифні (інші).

Засоби їх реалізації та переважний вплив на конкретні форми (експорт та імпорт) наведені на рис. 5.1.

Тарифні методи застосовуються для державного регулювання імпорту

У нетарифних методах фінансові інструменти застосовуються для державного регулювання експорту, приховані - для імпорту, а з кількісних: квотування - для імпорту; “добровільні” обмеження - для експорту, а ліцензування - для експорту і імпорту.

Головним інструментом торгової політики держав є тарифні методи. Базуються вони на митних тарифах. Митні тарифи представляють собою систематизований відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності перелік товарів із зазначенням мит, якими вони обкладаються при перетині митного кордону держави.

Митні тарифи складаються на основі товарних класифікаторів. В даний час найбільш поширеним класифікатором товарів для торгівлі є Гармонізована система опису і кодування товарів (прийнята в 1983 р. замість Брюсельської митної номенклатури, яка була прийнята у 1978 р. і є одним з її варіантів). Більшість держав перейшли до застосування Гармонізованої системи в 1988-1989 рр., Україна - з 1.01.1991 р. Митний тариф кожної країни складають конкретні ставки мита.

Рис.5.1. Методи регулювання міжнародної торгівлі

Мито - це обов’язковий грошовий збір, здійснюваний державою через мережу митних закладів з товарів при перетині ними кордону країни. Мито виконує декілька функцій:

· захищає національних товаровиробників від іноземної конкуренції (протекціоністське мито);

· є джерелом надходження коштів до бюджету держави (фіскальне мито);

· є засобом покращення умов доступу національних товарів на зарубіжні ринки.

· За способом збору мита бувають:

· адвалорні - це мита, які збираються з ціни товару (наприклад, 20% від вартості);

· специфічні - це мита, які збираються з ваги, обсягу або якої-небудь характеристики товару (наприклад, 20 дол за 1 тонну).

Інколи використовуються мита змішаного типу, коли товар одночасно оподатковується адвалорним і специфічним митами (нариклад, 20% вартості, але не більше 10 дол. За 1 тонну).

За об’єктом обкладання мита бувають:

· імпортні - які накладаються на імпортні товари при їх завезенні у країну;

· експортні - які накладаються на експортні товари при їх вивезенні за межі митної території держави;

· транзитні - накладають на товари, що перевозяться транзитом через територію країни.

· За характером мита бувають:

· сезонні - для регулювання торгівлі продукцією сезонного характеру;

· антидемпінгові - застосовуються у випадку ввезення на територію країни товару за демпінговими цінами;

· компенсаційні - накладаються на імпорт тих товарів, при виробництві яких прямо або непрямо використовувались субсидії, якщо їх імпорт наносить шкоду національним товаровиробникам аналогічних товарів.

За надходженням:

· автономні - вводяться на основі односторонніх рішень органів державної влади країни;

· конвенційні - установлюються на базі двосторонніх або багатосторонніх угод;

· преференційні - це пільгові мита, які установлюються на основі багатосторонніх угод на товари, що походять з країн, що розвиваються.

· За типами ставок:

· постійні - які не змінюються в залежності від обставин;

· змінні - які можуть змінюватись в установлених органами державної влади випадках, наприклад, за зміни рівня світових цін.

· За способом вирахування:

· номінальні - тарифні ставки, вказані у митному тарифі;

· ефективні - мита на кінцеві товари, вираховані з врахуванням рівня мит на імпортні вузли та деталі цих товарів.

Тарифна квота - це різновид змінних мит, ставки яких залежать від обсягу імпорту товару і при перевищенні певної кількості встановлюється підвищена ставка тарифу.

Більшість сучасних заходів регулювання зовнішньої торгівлі відносяться до нетарифних обмежень.

Кількісні обмеження - це адміністративна форма регулювання торгового обороту шляхом встановлення кількості і номенклатури товарів дозволених для експорту чи імпорту.

Розрізняють такі кількісні інструменти нетарифних обмежень:

· квотування (контингентування);

· ліцензування;

· “добровільні обмеження”.

Квотування (контингентування) - це обмеження у вартості або кількості, які вводяться на імпорт або експорт певних товарів на певний період часу. Квоти бувають:

· за напрямом дії - експортні, імпортні;

· за охопленням - глобальні, індивідуальні.

Ліцензування - передбачає видачу імпортеру або екпортеру уповноваженим державним органом спеціального дозволу (ліцензії) на вивезення або ввезення певного товару протягом встановленого терміну.

Ліцензії бувають:

· генеральна - дозвіл на ввезення або вивезення певного товару протягом року без обмеження кількості угод;

· глобальна - дозвіл завезти або вивезти певний товар без обмеження у будь-яку країну протягом визначеного проміжку часу;

· автоматична - дозвіл, що видається негайно після отримання від експортера або імпортера заявки на товар, яка не може бути відхилена органом державної влади.

“Добровільні” обмеження експорту - це кількісне обмеження експорту, базоване на зобов’язанні одного із партнерів добровільно обмежити або не збільшувати обсяг експорту товару на певний період часу в обумовлених угодами розмірах.

Серед нетарифних методів регулювання важливе місце посідають приховані методи, які можна назвати методами прихованого протекціонізму. Їх є дуже багато, за деякими даними до декількох сотень. Але основними з них є:

· внутрішні податки і збори;

· технічні бар’єри;

· вимоги про вміст місцевих компонентів.

Політика в рамках державних закупівель - це прихований метод торгової політики, згідно з яким від державних органів і підприємств вимагається купляти певні товари лише від національних фірм, якщо навіть вони дорожчі за імпортні.

Внутрішні податки і збори - це методи, скеровані на підвищення внутрішньої ціни імпортного товару, а значить і зниження його конкурентоспроможності на внутрішньому ринку. Вони можуть бути прямими (податок на додану вартість, акцизний податок тощо) та непрямими (збір для реєстрації, на митне оформлення тощо).

Технічні бар’єри - це введення таких національних, адміністративних, технічних та інших норм і правил, які неперешкоджають ввезенню товарів з-за кордону. Наприклад, вимоги про дотримання національних стандартів, спеціальне упакування і маркування тощо.

Вимоги про вміст місцевих компонентів - законодавчо встановлена частка кінцевого продукту, яка повинна бути вироблена національними виробниками для продажу на внутрішньому ринку.

Розглянуті вище методи призначені здебільшого для обмеження імпорту.Для стимулювання експорту використовуються фінансові методи торгової політики,серед яких найсуттєвіші наступні:

· субсидії;

· кредитування;

· демпінг.

· Субсидії - це грошові виплати, скеровані для підтримки національних товаровиробників. За характером виплат вони поділяються:

· прямі - безпосередні виплати експортеру різниці між його витратами і отриманим доходом зразу ж після здійснення експортної операції;

· непрямі - це приховане дотування експортерів шляхом надання пільг в оподаткуванні, пільгових умов страхування, позик за ставками нижчими за ринкові тощо;

· внутрішні субсидії - це метод, який передбачає бюджетне фінансування виробництва товарів, які реально конкурують з імпортними;

· експортні субсидії - це метод стимулювання експорту шляхом бюджетних виплат національним експортерам, що дозволяє їм продавати товар іноземним покупцям за цінами нижчими, ніж на внутрішньому ринку.

Експортне кредитування - це метод, який передбачає фінансове стимулювання державного розвитку експорту національними виробниками. Воно може здійснюватись у формах:

· кредитів національним експортерам від державних банків під ставку відсотку, нижчому за ринковий;

· державних кредитів іноземним імпортерам, при дотриманні ними зобов’язань купляти товари лише у фірм країни;

· страхування комерційних та політичних експортних ризиків національніх експортерів.

Одним з методів субсидування експорту є демпінг - вивезення товарів за цінами нижчими, ніж на внутрішньому та на світовому ринку. Демпінг може здійснюватись за рахунок державних субсидій експортерам або за рахунок зацікавлених фірм. Демпінг може мати одну з таких форм:

· спорадичний демпінг (епізодичний) - це епізодична продажа лишніх товарів на зовнішній ринок за зниженими цінами;

· намірений демпінг - експорт товарів за цінами нижчими, ніж ціни внутрішнього ринку або навіть нижчими, ніж витрати виробництва;

· постійний демпінг - постійний експорт товарів за заниженими цінами;

· зворотній демпінг - завищення цін на експорт у порівнянні з цінами продажу цих товарів на внутрішньому ринку;

· взаємний демпінг - зустрічна торгівля двох країн одним і тим же товаром за заниженими цінами.

Серед нетарифних засобів регулювання міжнародної торгівлі є правові інструменти, які детально вивчаються міжнародним правом, але тісно пов’язані з міжнародною економікою.

Серед них:

-торгові угоди;

-правові режими.

Торгові угоди укладаються між урядами країн і ратифікуються парламентами. Вони укладаються здебільшого на 5-10 років і за рішенням сторін можуть переглядатися і продовжуватися.

З правових режимів найчастіше використовуються режим найбільшого сприяння та національний режим. Особливості першого з них розглянуто раніше. Національний режим - це режим економічних відносин між державами при якому кожна з сторін надає іноземним фізичним та юридичним особам режим, аналогічний як і для своїх юридичних і фізичних осіб.

Дата добавления: 2015-05-22