Миколчині історії 4 страница

Якби Катька тоді, в поєдинкові, його, можна сказати, солдата, не порівняла:з безпородним котом, Найда був би тепер навіть радий. А так... Утім, хай уже! Згадала, привітала, пам’ятає, як звати!.. І за те спасибі, що хоч не квітка!

— Коротше, вдома з’їси! — Миколка поплескав себе по кишені з шоколадкою. — Захочеш — зі мною поділишся, а ні — то я все одно вже кращий дарунок маю!..

Любовно загорнув над вазончиком целофан.

— Бігом, Найдо, в Халабуду: йому ж, мабуть, холодно!

Відтоді їх стало троє. Найда, Миколка і Гіацинт.

Миколка навіть поливав Гіацинта в один і той самий час. За кожним дзвінком халабудного будильника, якого колись знайшли на Пустирищі, відчистили, й він, мов у віддяку, почав іти.

А вечорами, після розмови про майбутнє військо, Миколка несміливо заводив іншої:

—...Як думаєш, чого вона мені, той... Вирішила подарувати?.. Ще й таку гарнющу квітку?

—...Прикинь, і нічого їй, що інші від мене одвертаються!..

—...А вона нічо, та Катька, га?.. Може, і я їй трохи, той?.. Ну, подобаюсь? Як думаєш?

~...Це ж мені ще ніколи ніхто ніде нічого, а тут — таке!..

Потім неодмінно відкопував із кутка Халабуди слоїка з їхніми чесними заробітками. Там були і копійки, і гривні. Струшував скляною посудиною і впевнено промовляв:

— Ох, коли вже та Училка оголосить про дівчаче Свято? Бо тут набереться на та-а-аки-и-ий Гостинець!.. Вони думають, я бомж, а я Катьці щось та-а-аке-е-е викуплю, яке нікому й не снилось! Ану підказуй: що можна подарувати дівчині?..

—...А кросівки? Ну, трохи відкладаються, подумаєш!

Чікси тепер не відчувалось навіть у його мовчанні.

Найда не ревнував. Ну, хіба що тро-о-ошечки. Може, на якихось півхвоста! Ба, навіть менше: на чверть кінчика вуха, підступно відкушеного кицькою Анхвісою. Та й то — ні.

Бо, виявляється, дуже приємно бачити Миколку щасливим і замріяним. Це ж майбутній військовій службі, здається, не завадить?

ПРИМИРЕННЯ

Найда з Миколкою так ловко пристосувались цупити в Товстухи з-під носа кицьчині обіди, а вони, ті обіди, були завше такими смачнющими, що хлопчик із собакою стали втрачати пильність.

Якось вони так захопились — уже другою — мисочкою відвареного м’яска, що проґавили, як із-за огорожі покрадьки висунулась Товстуха.

— Ах он воно що!.. Хва-а-айно, хлопчику, хва-а-а-айно! — заспівала знайомим голосом. — А я тут хвілосохвствую, від чого ж це моя Анхвісочка худне й марніє вже третій день!..

Найда з Миколкою вже мали дременути, щоб аж закуріло. Але Товстушина п’ятірня мертвою хваткою трималась за Миколчину курточку. Хлопчик не смикався, бо курточка була благенькою і могла ось-ось порватись, а Найда, хоч як раптово занило йому надкушене Анхвісою вухо, не міг покинути господаря в біді.

— Тьотю, вибачте, ми більше не бу-у-удем!.. — доводиться принижуватись Миколці.

— Та я вже третій день через вікно спостерігаю за вашим «більше не будем»!.. Так ніяких хвінансів не хватить! Що, вчорашня рибка-хвіш до смаку припала, хіба нє?

— Дуже! — звів на тітку щирі очі Миколка.

— А сьогоднішні хврикадельки?

— Ще... не розсмакував!.. — знайшовся Миколка і проковтнув слинку.

Товстуха здивовано вмовкла. Анхвіса ж ліниво розтулила свої зелені балухи.

— Ану, ходімо, ішскудпику, зі мною, зараз усе розпробуємо і розсмакуємо! Товстуха, цупко тримаючи Миколчиму курточку, потягла хлопця до Будиночка. ^— Ти ж, Анхвісочко, погуляй надворі, тобі не можна знервуватись!

— Тьоть, ну, пустіть, тьотю!.. — марно впирається Миколка.

Найда поплуганився слідом.

Товстуха заштовхала Миколку в Будиночок. Спересердя навіть не помітила, що за її рожево-ковбасними ногами вскочив і стривожений Найда.

Зачинила двері зсередини.

Найда у розпачі забився під шафу: все, вона пустить хлопчика на переробку! Наробить «хваршу» і півроку годуватиме ним Анхвісу!!!

— А тепер признавайся, чого об’їдаєте мою кицьку, — Товстуха дістала з шафки ножа. Таки мститись! А якби ще знала, що Найда з Миколкою обкрадають кицьку, гай-гай, відколи?!.

— Ви що, голодні?

— Ні, — опустив очі Миколка.

— А що ви їсте?

— «Фанту», «Мівіну»... Вони дуже добрі, але... Ваша риба — добріша!..

— Добріша, кажеш? — Товстуха чогось шукає в миснику. Якоїсь біди на їхні з Миколкою голови!

Таки добре, що та скажена кицька зосталась надворі. Отже, ніхто не завадить Найді зараз піти в атаку на Товстуху. Доведеться мужньо пускати в хід гострі собачі зуби! Не гинути ж майбутнім воякам отак безславно!

— А мама хіба не добре варить? — допитувалась Товстуха, тарабанячи посудом.

— Добре! — Миколка, як справжній козак, стоїть за маму горою!

— Коли-не-коли, еге ж? — Товстуха попала «в точку», і Миколка похнюплено вмовк.

— Ех, ви! «Хванти», «мівіни»! Не могли по-доброму попросити?

Найда вже зовсім готовий був нападати, але помітив, що Товстуха наливає в тарілки гарячого супу, ставить одну перед Миколкою, другу, меншечку — під стіл

— Де той твій собачка? Хай прийде, поїсть!

Пес насторожився. Востаннє перед смертю нагодувати хоче, чи що? Обе­режно висунувся зі сховку.

— О, та він тут, під шахвою! Іди сюди, обідай! Думаєте, я безсердечна? Хіба не бачу, що голодні? І ти, і твій сухоребрий песик! — Жінка нарізала й поклала перед Миколкою ще й ковбаси: — їж, пригощайся!

Миколка глянув на ковбасу, тоді на собаку. Товстуха піймала той погляд, кинула і Найді кружечок.

Поки Найда з Миколкою спорожнювали миски, Товстуха вийшла і повернулась уже з кицькою на руках.

— Я ж, дитино, хвора самотня жінка! — лагідно погладила готового до захисту Найду. — Нікого на світі не маю, крім оцеї Анхвісочки! — погладила й кицьку.

Тут Найда розумів Товстуху: у нього теж не було нікого, крім «оцього» Миколки.

—...Колись відібрала її в сусідів: хотіли втопити, бо нібито лазила по столах і збитки робила!

Тут Найда розумів Анхвісу: його ж самого топили, і теж його порятувала Миколчина добра душа.

— Знаєте, було, як ото у вірші Івана Хвранка: «Плакала киця на кухні, аж їй очиці попухли! Кухар сметанку злизав, на мене, кицуню, сказав!..» — поцілувала Анхвісине вушко. — Голодне було, то й крало, хіба ж я не розумію? А як вона у мене сита — не те, що красти, і дивитись на їжу часом не хоче!..

Атож, це Найда з Миколкою помітили!..

— Ради неї всім жертвую! Сама не з’їм — Анхвісочку нагодую!

При цих словах Найда з Миколкою трохи недовірливо поглянули на Товстуху й одне на одного.

— Я ж ради неї, конхветочки, все! Всю пенсію свою!.. — знову поцілувала Анхвісу.

Ті котячі ніжності! Вже хоч би не за їжею, бо навіть смачна ковбаса може Найді вернутися!

— Спасибі вам! — одсуває порожню тарілку врешті й Миколка. — Дуже смачно, прощайте!

— Гав! — прощально лизнувши мисочку, поспішив за господарем і Найда.

— Чого ж це — «прощайте»? — підхопилася Товстуха. — А до мене вечеряти? Найда з Миколкою від несподіванки стали в дверях і не знали, що сказати. Анхвіса теж здивовано і трохи зверхньо (треба ж уміти так дивитись:

знизу вгору, а погляд — наче з високого трону!) глянула на непроханих гостей. Тоді розвернулась і пішла спати на диван. А Найда що? Найда нічого: якби не кликали, триста років йому потрібна Анхвісина хата!

— Або снідати чи обідати? Хоч у вихідні? — співала тітка.

Найда з Миколкою здвигнули плечима й перезирнулись. Справді, чого б і ні? Це ж краще, ніж красти з-під штахетів?

— Ну, якщо просите... То часом... можна! ~ з гідністю відповів Миколка. От який він у Найди розумний і чемний!

— Ну і гаразд! — просяяла Товстуха. — Моя бабуся колись у голодовку без хліба вмерли, то я оце мовби їй даю, - додала вже сумно.

О, Найда це розумів: і самому не раз...

— Постривайте, в мене ще у бухветі щось є!

— Товстуха натоптала Миколчині кишені печивом. Потім радо покотилась їх проводжати.

І добре, що взялась провести, бо з того всього Найда й Миколка були б осоромились. Рушили- бо спершу до звичної дірки в тину. А не до хвіртки!..

СВЯТО ПЕРШОГО СНІГУ

Сніг! Навіть Найда знудився за цим дуже білим, ледь мокруватим пухом!

Аж самому смішно: раптом здалося, що Сніг пахне... конваліями! Ні-ні, в містечку найдрібніше цуценя знає, що квіти Найді завше відгонять милом. Але конвалії...

Колись давно, років два чи й три тому, в час буяння конвалій він народився... То був короткий проміжок якогось туманного блаженного сну. Поки все не обірвалося раптовим розставанням з Мамою і зануренням у мало не смертельне багно... Відколи Миколка порятував Найду, конвалії більше якось не стрічались, але вони завжди жили в Найдиних снах.

Сніг навіть схожий на конвалії! Маленькі дзвіночки-горошинки, які си­пались із неба, мов потовчені кульки пінопласту з поламаних упаковок від усяких телевізорів на Смітнику!

Тю, це що, Найду потягло на романтику? Втім, сьогодні можна, бо ж — Сніг!

Найда бігав, підстрибував, лизькав сніжинки і все косив око на Школу. Скоро буде перерва, і Двері випустять Миколку.

Миколка тепер мало не щодня ходить у ту свою Школу. Найда вже й змирився: гаразд, хай уже, хлопця на ланцюг не посадиш!.. Хоче писати свої, точніше, Училчині Контрольні — хіба ж Найда його зубами триматиме? Зрештою, та Училка... може, вона й непогана?..

Аж ось і дзвінок! Шкільні Двері вибухають цілим салютом школярні... Ох, та що це знов за котячі ніжності: Найда хотів сказати — хлопців і дівчат, або — хлопців і чікс!

Усі дзвінко розкочуються по снігу, пищать, кидаються сніжками, борюкаються!.. Хлопці сиплють сніг чіксам за коміри, ті відбиваються і натирають тим самим снігом хлоп’ячі писки...

Найда не помітив, як і сам опинився у веселій колотнечі. У гармидері його не завважить навіть Прибиральниця! Ось хтось грайливо сипонув снігом соба­ці на загривок, ось хтось ненароком перечепився через пса і зі сміхом летить у кучугуру, ось вони вже котяться радісним клубком удвох із Миколкою...

— Класна погодка, Найдо, еге ж? — відхекується Миколка біля воріт.

І старанно обтріпує сніг зі своєї благенької курточки й старих кросівок: зараз-бо із Дверей вийде... Катька!

Катька — ще одна причина, через яку Миколка перестав пропускати Школу. Відколи вона подарувала хлопцеві Гіацинта, він знов почав умиватись і відчищати з одягу вчорашнє засохле болото. А зараз, і'з приходом Снігу, — обтрушувати з одягу мокруватий білий пух.

Як на Найду, Катька нічим не цікавіша за ці стрижені під ялину кущі біля Школи. Вона, як сказали б про їхній собачий рід, — середньої паршивості. Наскрізь пропахла Школою, вона помішана на Уроках, тому гуляти виходить пізніше за інших. Мабуть, вилизує класну дошку й вишукує останні блохи у домашніх вправах.

— Найдо, прикинь, ще й прикладно вийшло! — підстрибує хлопчик. І співає свою придумку: — Сніг засипав цілу Школу, сніг усім нам по приколу!

О, нахапався вже у Товстухи з її Хвранком! Вірші — це так само небезпечно, як захоплення Контрольною!

Чи — хай бавиться: хіба ж Найда й собі з нагоди Снігу не мислив конваліями?

— Стривай, зараз далі складу! — на мить задумався і щасливо продовжив: — На сніг весь клас повибігав... М-м-м-м... Упав, стрибав, сновигав...

Миколка почухав потилицю, глянув на Двері і взявся радитись із Найдою:

— Як же далі? Отже, на сніг весь клас повибігав... М-м-м-м... Знав, пропав...

— Гав! — Найда не знав, чим ііце може підтримати свого любого хазяїна.

— Ой, точняк! — Миколка затряс в обіймах кудлатого друга. — Та ти ж у мене цей, як його, поет! Слухай, що виходить:

Сніг засипав цілу Школу,

Сніг усім нам по приколу!

На сніг весь клас повибігав,

І навіть песик каже: «Гав»!

Що ж, вірші — це навіть непогано! Принаймні краще, ніж Товстушині плачі про кицю на кухні! Дуже навіть краще!

Нарешті на поріг висунулась Катька.

Миколка ринувся до неї, але різко зупинився Так і завмер зі сніжкою в руках

Найда розумів його з півруху: Миколка не кине сніжки, як це роблять зараз усі поголовно. Миколка зараз думає, що Катька — неземне створіння, і що в неї кидатися гріх.

Правильно, бо ця жінота почуття гумору не має. Запросто може уп’ястись пазурами у морду, як ото кицька Анхвіса в Найдине вухо!..

Катька на мить замружилась від незвичної білизни й неймовірного вереску. А потім наче стала шукати когось поглядом. Здається, Найда здогадується, кого.

Атож, ось її очі уже наткнулись на Миколку. І — завмерли щасливо. Чесне слово, якби Найда був сентиментальнішим, ті очі видалися б йому схожими на дві квітки Гіацинта!

Миколчині очі заструменіли назустріч Катьчиним ґіацинтам.

У Найди від того незвичного струму аж знову занив одкушений колись Анхвісою кінчик вуха...

Собака вже був готовий, зіщуливши покалічене вухо, ображено втікати геть.

Але Миколка зненацька ніжно його погладив і довірливо прошепотів:

— Найдо, слухай, що склалось: «І вийшла на поріг вона — ота, що серед всіх...» Ні, не так... «Ота, що на весь світ — одна!»

І майже проспівав:

— І вийшла на поріг вона —

Та, що на цілий світ — одна!

Ого, заявочки!

Утім, Найда щось передчував. Це ж — як вона там? Любов! Таке вже було в Миколки до Чікси. Правда, тут якось... серйозніше, чи що...

Любов — знов? Це ж треба: теж прикладно! Проте не дуже гарно... Любов — гав? Фу, нікуди не годиться! Любов — кров? Ні, вже краще: любов — плов!

Слово «плов» Найда почув зовсім недавно: вчора Товстуха їх частувала дуже смачною рисовою кашею з м’ясом. Після такої смакоти Миколка навіть вирішив залатати дірку в паркані і, відклавши на ще далі придбання нових кросівок, купити Товстусі якийсь гостинець із їхніх заощаджень.

Від того, що хлопчик і тепер звіряється саме йому, псові, Найдині груди переповнила гордість. А коли Миколка в цю секунду за тим-таки — «ревнивим» — вухом його ще й почухав, Найді стало зовсім легко!

Може, вона таки непогана, та Катька?

Ідилію обірвав Дзвінок.

Катьчині гіацинти вмент сховались під сполоханими листочками вій і заклопотано зникли за Дверима.

За Катькою неохоче, повільно, але покірно всмокталось у Двері й усе гомінке школярство.

Найда залишився сам.

Серед широченного дворища щонайсвіжішої білизни.

Обліплений снігом, наче якась північна лайка. З душею, повною конвалій та гіацинтів.

Пахло Снігом, Сонцем, Любов’ю і — ну, зовсім трошки — Товстушиним пловом...

Може, то так пахне... Свято?

СВЯТИЙ МИКОЛАЙ

Здається, Найда вже пережив іцось подібне торішньої зими. Всі магазин­ні вітрини прибралися в блискучі витребеньки, засипалися снігом, який не тане, засяяли тисячами зірок. Пахощі ялинки стали якимись іншими: солод­шими, ніж у квадратно підстрижених кущів біля Школи. Людські потоки на Вулиці тепер пахли Поспіхом, Турботами й Передчуттям Казки.

Усе показувало на те, що, як і торік, Смітник невдовзі поповниться силою- силенною коробок, баночок, пакетів і кульків од найрізноманітнішої смакоти. Найді досі впам’ятку запашні кісточки від чиїхось холодців, шелестючі ковбасні шкурки, обрізки сиру та лушпиння од варених овочів... Трохи згодом великими дозами пішли недоїдені перестояні страви: причерствілі бутерброди, майже не скислі рештки салатів і тільки трохи несвіжі рибні котлети.

При згадці про котлети Найді сильно тикнулось: ні, несвіжі були вони таки не трохи. Але все одно пам’ятається лише приємне.

Нині, здається, щастити постало вже від сьогодні: біля розбитої скляної кульки Найда знайшов майже непочате морозиво: хвала новому сніжкові, що прикрив свіженький льодок на тротуарі під магазином!

Хоч Найда і змерз, як цуцик, проте й радів, як слон.

Пожадливо (але ж і не допадешся, бо язик відмерзає!) лизькав білий со­лодкий скарб у шелесткій обгортці.

Його раювання перебив Миколка, що вихором налетів зі шкільних Дверей.

— Дай п’ять!!!

Найда терпляче виконав ритуал урочистого руко-лапостискання і повернувся до свого бенкету. Проте Миколка й не думав давати йому спокій:

— Сто пудів, ти не знаєш, який сьогодні день!

День, білий від снігу й солодких заморожених вершків — чого б це Найда не знав?

— Прикинь, сьогодні — Святого Миколая!

Найді почуте, ну, аж нічим не пахло, тож він і вухом не повів.

— А ти знаєш: Святий Миколай підкладає під подушки дітям Гостинці, — аж вибрикував Миколка по льодкові своїми драними кросівками.

І як це пов’язано з ласощами на асфальті? До того ж, після Гіацинта Най­да трохи розчарувався в Гостинцях і втратив до них інтерес.

— Я теж не вірив! Училки спитав, а вона каже: правда! Нашим усім до одного поприносив! І Катьці! І з паралельного всім! — захоплено торочив Миколка. — Погнали на хату!

Вже розбігся! — Найда ображено загарчав і ще з більшим завзяттям узявся до своєї знахідки.

— Прикинь: а я ж під подушку й не зазирав! — Миколка нетерпляче тупає ногами.

Але Найда, наступивши лапою на обгортку й зубами розірвавши її, уперто вилизує рештки морозива.

Уже три дні, відколи випав сніг, у Халабуді підмерзло, і вазончикові стало холодно, вони всі троє ночують у Миколки вдома. І справді: жодного ранку, тим паче сьогодні, Миколка під подушку не заглядав!

— Погнали, бо ще Вітчим припхається й перехопить Гостинця!

Уже кілька тижнів, як Вітчим десь завіявся, і мама поклялась Миколці своєю найчервонішою і найпахнючішою помадою, що більше ніколи його не прийме. Того разу вона клялась найновішими капцями, і, щойно зрадила обіцянку, Найда запорпав ті капці в купі гною під сусідським городчиком. Тож тепер має науку: щоб не позбутися й помади, мусить дотримати клятви. Але

для підстраховки все ж краще випередити Вітчима. Навіть якщо Гостинцем виявиться ще один Гіацинт.

Найда із жалем покинув шелепку упаковку й рушив за господарем.

— Дурненький, не жалій: Святий Микола нам щось у сто разів краще поклав! — заспокоював Миколка.

Проте сам заспокоїтись не міг. Цілу дорогу все пришвидшував і при­швидшував крок і висловлював найрізноманітніші припущення.

—...Це ж якби я, дурень, у ті грудні Школи не пропустив, уже тоді знав би про Святого Миколая! Це ж і тоді під подушкою щось було, та, мабуть, Вітчим знайшов і пропив!

—...Це ж, прикинь, там може бути щось та-а-аке-е-е! Ну, велосипед, звичайно, під подушку не влізе, а от Конструктор!..

—...Або торба цукерок!

—..Чи нові кросівки!

Найда захекано дріботів поруч із Миколкою.

Що ближчала хата, то більше кортіло дізнатись, який же Гостинець ховається за її облупленими стінами й ґіацинтовим віконцем, під зашмуляною Миколчиною подушкою. І то палкіше вірилось, що гостинець таки є. Не може Святий Миколай забути про хлопчика — ще й із таким самим, як у нього, святого, іменем!..

Грудень, 2007

Дата добавления: 2015-05-22