Проаналізувати працю Костомарова Дві руські народності визначити його актуальність на сучасному етапі

Назвати художні стилі та їх характерні особливості в українській архітектурі в різні історико -культурні періоди (в культурі Київської Русі,Галицько Волинського князівства,культурі України хіv- першої половини хvіі ст).

Разом з прийняттям християнства в Київській Русі з'явилися будівлі візантійського стилю, найкращим прикладом якого є Софійський собор у Києві (XI ст.), що зберігся до нашого часу, зазнавши, втім, суттєвої барокової перебудови. Візантійський стиль на Русі почав активно реформуватися у співдії з автентичними уявленнями про будівництво й орнаментування. Внаслідок такого реформування з'явилися витягнуті вгору бані київських церков, специфічна кольорова гама розписів, фресок і мозаїк.
Найдавнішою церквою України, що збереглася лише у фундаменті, є Десятинна, побудована Володимиром Великим близько 988 — 996 рр. Це була тринавна будова з широким опасанням (галереями) навколо, всередині пишно прибрана мармуровим обличкуванням, різьбами, кахлями, фресками й мозаїками. З літописів відомо, що вона завалилася в 1240 році під час облоги Києва Батиєм.
Волинь у мистецтві була прямою спадкоємицею Київської Русі й наслідувала візантійсько-київські традиції. Пам’ятки Володимира-Волинського —Мстиславів Успенський собор та «Стара катедра» (руїни храму) дуже подібні до києво-чернігівських пам’ятників архітектури.
Мистецтво Галичини розвивалось іншим шляхом, наслідуючи надбання західної художньої культури. Наявність природного будівельного каменя дозволило галицьким майстрам замінити ним звичайну цеглу і збагатило можливість декоративного оздоблення будівель — різьбленням рослинних і геометричних орнаментів, грою різноманітних тонів облицювального каміння, використанням рельєфних кахлів із зображеннями воїнів,грифонів, орлів.
У XIV — першій половині XVII ст. з’являється віршована шкільна драма, у якій переважали релігійні та міфологічні сюжети. Акторами в цих драмах здебільшого були учні братських шкіл та студенти колегій. Особливого розвитку набула шкільна драма в Острозькій школі та Києво­-Могилянській колегії. Зароджується комедія, яку грали в антрактах між актами драми.
У XVII ст. зародився вертеп — ляльковий театр. Подальшого розвитку набули: шкільний театр — при Острозькій школі, Львівській братській школі: учні на свята читали власні вірші й привітання, грали невеликі п’єси у формі діалогу на навчальні й релігійні теми; народно-майданний театр — на ярмарках, святах, де збиралося багато людей, грали комедії, іноді драми, щоб розважити глядачів.

29.Дати визначення поняття "український романтизм", зробити його порівняльний аналіз із західноєвропейським романтизмом.
Український романтизм — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.
Західноєвропейський романтизм - умовний період в історії літератури від середини19 століття до 1890-х років. В естетичному аспекті період позначений художньо-зображальною системою реалізму у Західній Європі та Росії, подальшим розвитком романтизму, складним комплексом змішаних романтично-реалістичних систем у країнахЦентральної і Південно-Східної Європи, у США, а також течією натуралізму. В більшості країнах Сходу і Африки домінують ідеї просвітництва, але в найрозвиненіших літературах (японська, турецька) проявляються і нові течії романтизму та реалізму. В ідейному вимірі на західну літературу цього періоду значний вплив справила філософія позитивізму, а також тогочасні наукові відкриття, а на літератури Сходу — нові течії ісламу.

30.Назвати представників українського романтизму та їх твори.
Романти́зм — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини.
Представниками українського романтизму були
Поети-романтики кін.18-поч.19ст:
М.Костомаров «Соловейко»,П.Гулак-Артемовський балада «Рибалка»,Є.Гребінка «Українська мелодія»,Н.Забіла «Соловей».
Лірика М.Петренко «Українська мелодія».
Рання творчість Т.Шевченка:
Фольклорний романтизм (балади): «Тополя», «Причинна», «Утоплена», «Лілея», «Княжна».
Історичний романтизм: «Гайдамаки», «Гамалія».
Прозаїки-романтики.
П.Куліш(ранні романтичні твори): «Циган», «Вогняний змій», «Орися», епопея «Україна», Роман «Чорна рада».
І.Франко: повість «Захар Беркут».
А.Чайковський,героїко-романтична повість «За сестрою»

31 Визначити становище української культури в умовах Російської та Австро-угорської влади.
Скасування кріпосного права в Російській та Австро-Угорській імперіях, до складу яких входи-
ли українські землі, активізувало всі сфери життя українського суспільства. Створюються громадські
організації, товариства, клуби, які ставлять своїм завданням видання українських книг і преси,
вивчення рідної історії та розвиток української культури взагалі.
Громадівський рух 70-х років із властивою йому потужною культуротворчою спрямованістю
породив нову плеяду української інтелігенції, серед якої були оригінальні мислителі загальносло-
в’янського та європейського масштабу, що своєю творчістю істотно збагатили філософську думку
України.
У Києві представники молодого покоління національної інтелігенції, переважно студенти, утво-
рюють громаду, яка займається культурно-просвітницькою діяльністю. Слідом за киянами засно-
вуються громади в Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі. Коло їхньої діяльності зосереджується на ство-
ренні мережі недільних шкіл для неписемних й дослідами у сфері етнографії, філології та історії [1, 172].
Але в липні 1863 р. надійшов Валуєвський циркуляр, згідно з яким заборонялися українські
наукові, релігійні й педагогічні публікації. Хвиля реакції майже на десятиріччя перервала громадів-
ський рух: “Основу” було закрито, громади розпущено, а багато українських діячів заслано. Лише на
початку 70-х років громади поступово почали відновлюватися.
У Києві В. Антонович, М. Драгоманов, В. Русов та інші таємно утворюють “Стару громаду”,
легальним осередком якої стає засноване у 1873 р. російське географічне товариство. Під його егі-
дою починається видання архівних матеріалів з української історії, засновується музей, бібліотека.
Органом громади стає газета “Киевский телеграф”.
У Львові 1873 р. започатковується “Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка”, яке через кілька
років уже під назвою “Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка” перетворилося, по суті, на неофіційну
українську академію наук.
Після прийняття Емського указу 1876 р. заборонялося публікувати і ввозити книги, написані
українською мовою. Українською мовою заборонялося користуватися в школах та на театральній сцені, “Київський телеграф” було закрито, київську громаду заборонено, а найбільш активних її
діячів заслано. Саме за таких умов розвивалася діяльність головних осередків української культури –
громад. У середовищі громадівців починається пошук нових цілей, тактики з огляду на завдання роз-
витку національної самосвідомості. Крім того, своєю творчістю видатні громадівці здійснили само-
критику світогляду, що зродив їх, та заклали підґрунтя наступного визначально етапу в культурній
історії України, який репрезентує з кінця 80-х років ХІХ ст. по десяті роки ХХ ст. покоління “Мо-
лодої України”, як називав це покоління його визначний представник і лідер І. Я. Франко.
Вагомий внесок в історію української духовної культури, філософської думки зокрема належить
лідерові когорти “молодоукраїнців” Іванові Яковичу Франку.
Власне франківський період охоплює громадську діяльність одного покоління інтелігенції, того,
чия соціалізація в основному завершилася наприкінці 70-х – на початку 80-х рр. і яке впродовж трьох
десятиліть взяло на себе головний тягар місії відродження розірваної між двома імперіями України
як специфічної духовної цілісності новітнього типу.

У М. Костомарова найповніше осмислена ідея народності, що стала основною у романтизмі. Автор робить акцент на самобутності, національній виокремленості українського, народу у світовій спільноті і поруч з російським та польським народами, висвітлюючи це у своїй роботі "Дві руські народності". Незважаючи на те, що дана праця є своєрідним етнопсихологічним дослідженням і обґрунтуванням ментальності українського народу, автор у такий спосіб виявляє своє україноцентричне мислення, аргументує ідею української народності, паралельно виявляючи її неповторність.

Побудова дослідження на порівнянні двох народностей мала чітко окреслену політичну спрямованість. По-перше, М.Костомаров відшукує нові переконливі аргументи щодо правомірного обґрунтування утворення окремої української держави, виходячи саме з національної психології українського народу; по-друге, — це спроба автора наголосити на не ідентичності українського народу з російським, підкреслюючи цим самобутність і самоцінність українців. Для обґрунтування своєї тези він звертається до аналізу сутності української психіки, способу життя, діяльності українця.

М.Костомаров також осмислив основні форми національного співжиття, які, на його думку, мають відтворити суть буття українця, його психічного складу, моральних та родинних традицій. Такою оптимальною формою для українства, як вважає він, була насамперед громада. У політичному житті М.Костомаров пропонує свою федеративну концепцію політико-суспільного устрою. Така форма політично-суспільного життя передбачала "створювати поміж собою добровільні товариства", існування яких не шкодило незмінному праву особистої волі. Федеративна концепція політично-суспільного життя, виключаючи всякий примус і насилля, здійснює постулат непорушності індивідуальної волі. Виходячи з визначення етнопсихологічних властивостей, М.Костомаров пропонує форму політичного життя пристосовувати до національного характеру української нації.

М.Костомаров уперше розкриває і "внутрішні принципи" чи причини буття українського народу, що окреслені сутністю його ментальності; обґрунтовує самобутність українського народу і його не ідентичність з російським народом. Серйозно рефлектує М.Костомаров і над такою ментальною ознакою українського народу, як його релігійність. Суттєвим моментом у даному контексті є оцінка Костомаровим російського православ'я як духовного інструменту насаджування російської імперської політики і руйнації українських засад духовного життя

Дата добавления: 2015-05-22