Розділ 3. Великобританія у XVIII – на початку XIX ст. 1 страница

Початок промислової революції. Ослаблення королівської влади і посилення парламенту. Утворення колоніальної імперії. Політична криза 60-80-х років XVIII ст. Участь у війнах наполеонівської доби.

Початок промислової революції. У 1700 р. в Англії та Уельсі проживало більше п'яти з половиною мільйонів жителів (підраховано дослідниками за списками реєстрації хрещень), з них у столиці - понад 674 тисячі чоловік. Протягом століття населення Англії значно зросло. У 1801 р. воно становило вже 9 млн. осіб. Цей безпрецедентний демографічний вибух менше всього пов'язувався з імміграцією (головно ірландців); навпаки, значна кількість англійців емігрувала за океан. Зростання населення пояснювалося підвищенням рівня життя, піднесенням народжуваності й падінням смертності завдяки покращенню медичного обслуговування, Між 1730 та 1760 рр. спостерігався небезпечний період у житті країни, коли смертність перевищувала показники народжуваності Причиною цього було поширення серед населення звички налити тютюн (простий народ, від старих до дітей, полюбляв палити глиняні люльки з дешевим американським тютюном) та вживати сильні алкогольні напої на основі спирту (особливо джин). Урядові кола були занепокоєні таким явищем і у 1751 р. провели черев парламент закон: за ним міцні спиртні напої обкладалися високим податком, а їх продаж у роздріб припинявся. Громадська думка осудом поставилася до паління тютюну серед жінок та дітей і це сприяло зменшенню вживання тютюнових виробів.

У першій чверті XVIII ст. значно зросли врожаї пшениці. Пшеничний хліб складав 38 відсотків усього хліба, що споживало населення острова, далі йшли жито, ячмінь та овес. Величезна кількисть ячменю йшла на виготовлення солоду для еля (світлих сортів пива). За винятком кількох графств на заході, де споживали у більшості сидр (слабоалкогольне вино з яблучного соку), ель був національним напоєм, який пили не тільки чоловіки, але й жінки та діти. У вищих верствах суспільства на початку XVIII ст. поширеним явищем стало вживання кави і чаю. Завдяки зростанню заморської торгівлі ці напої поступово розповсюджувалися серед усього населення й витискали з ужитку джин. Виникали кав'ярні, які перетворювалися на своєрідні клуби. Так, у кав'ярні Едуарда Ллойда можна було дізнатися про всі новини, пов'язані із торговим флотом. На спеціальному помості у Ллойда проходили аукціони, оголошувалися важливі торгівельні повідомлення, проходив обмін інформацією. В середині XVIII ст. усна інформація замінюється друкованою, поширення набуває газета. Вона коштувала 2-3 пенси, за обсягом доходила до чотирьох сторінок, кожна з яких мала чотирі колонки.

Аграрний переворот, який розпочався в Англії ще наприкінці ХV ст., наближався у XVIII ст. до свого завершення. У результаті подальшого процесу обгороджування розширювалось і зміцнювалось велике землеволодіння. Видавалися закони про «поділ общинних земель», й надалі лендлорди практикували викуп землі у селян та різними методами змушували їх залишати землі. Самі землевласники часто здавали землі у капіталістичну оренду, а орендарі, використовуючи працю наймитів, прогресивні методи агротехніки, намагалися піднести врожайність культур і збільшити прибутковість господарства. Разом з тим усе більше орної землі використовувалося для підвищення врожайності кормових трав, коренеплодів з тим, щоб підгодовувати худобу протягом зими. Припинився масовий забій худоби восени. Солоне м'ясо замінююся свіжою бараниною та яловичиною. Досягнення в аграрному секторі позитивно вплинули на здоров'я нації: якщо у XVII ст. цинга була поширеним явищем навіть серед заможних людей, то у наступному столітті ця хвороба відійшла у минуле. Значно покращилася порода худоби, її середня вага протягом XVIII ст. подвоїлася. Великого значення набуло розведення і покращення порід коней. З усього світу в Англію приїздили купувати коней – від скакових арабських, місцевої породи гунтерів (англ. hunter, hunt – полювати, гнати; верхових коней для полювання й перегонів з перешкодами) до ломовиків. Кінь необхідний був як найпоширеніший транспортний засіб, для спорту (іподроми ставали улюбленими місцями відпочинку), для господарства.

У промисловості Англії, звільненої революцією XVII ст. від монополій та дріб'язкової регламентації, зростали мануфактури. Наприклад, наприкінці XVII ст. у галузі виробництва паперу було біля 50 мануфактур, а у 30-х роках наступного століття – вже біля 300. Саме тоді зародилась всесвітньо відома фірма Вотмена («ватманський» папір). До середини XVIII ст. мануфактурний капіталізм в Англії досягнув найвищої зрілості. Його перевага над дрібним виробництвом означала значний крок вперед в економічному розвитку держави.

У країні впевнено перемагали капіталістичні форми господарювання. Проходило становлення нових фінансових інститутів, зокрема банківської системи. Ще у 1694 р. відкрився Англійський банк, а потім з'явилися десятки приватних комерційних банків: в 1725 р їх було вже 24, а в 1759 р. – 32. Поширеними у бізнесі поняттями стали: фондова біржа, кредит, рента, акція, платіжне зобов'язання та ін. Як гриби після дощу, виростали нові компанії, які шахрайським шляхом зривали великі гроші і вмить зникали Наприклад, у 1717 р. шотландець Джон Лоу засновував компанію і випустив розрекламовані акції, які користувалися шаленим попитом. За акціями і вдень, і вночі покупці вистоювали у довжелезних чергах. Через три роки компанія збанкрутувала, розоривши своїх акціонерів. Попит на акції дав поштовх ідеї, згодом реалізованої, замінити гроші із дорогоцінних металів на наперши банкноти.

У 60-і – 80-і роки XVIII ст. в Англії розпочинається промислова революція. Рушіями прогресу стали тисячі винахідників та раціоналізаторів, які намагалися замінити людські руки механізмами. Найбільшого успіху у той час вони досягли у виробництві тканин. Символом промислового перевороту стала винайдена у 1765 р. Джеймсом Харгрівсом механічна прядка, названа ним на честь доньки «Джені». Прядка визволила руку робітника й створила умови для одночасної роботи спочатку 8, потім 16, а у подальшому – 80 та більше веретен. Через два роки сільський цирульник Ричард Аркрайт взяв патент на прядку, яка пов'язувалася з механічним двигуном: машина отримала назву ватерної (water – вода), тому що приводилась у рух колесом подібним до колеса водяного млина. Аркрайт, а потім й інші підприємці відкрили прядильні фабрики з новими машинами. У 1780 р. в Англії нараховувалося 20 таких фабрик, а через 10 років їх вже було 150.

Механізація прядильних робіт підштовхнула винахідників до створення механічного ткацького верстату. Ще у 1733 р. талановитий механік Дж.Кей винайшов пристрій – «самолітаючий» човник, який подвоїв продуктивність праці ткача. У 1785 р. сільський священик і винахідник Едмунд Картрайт створив механічний ткацький верстат, продуктивність якого у 40 разів перевищувала ручну працю ткача.

Інші галузі промисловості теж швидко збільшували виробництво. З року в рік кількість технічних винаходів зростала. Нові машини вимагали змін у організації виробництва. Виникали заводи та фабрики із спеціальними будовами – цехами, у яких працювали сотні машин; їх обслуговували тисячі робітників, якими керували інженери. Мануфактурне виробництво відходило у минуле. Спочатку заводи та фабрики засновували на річках з тим, щоб використовувати, як у млинах, силу води. Це залишило відбиток у англійській мові: дотепер завод визначається і словом mill (млин). Винахідник Томас Ньюкомен ще у 1705 р. винайшов паро-атмосферну машину для відкачки води у шахтах, яка знайшла широке застосування у XVIII ст.; він був одним із перших творців парової машини. У 1769 p. лаборант університету в Глазго Джеймс Уатт удосконалив парову машину, а у 1784 р. він її зробив «подвійної дії», тобто пара, поширюючись, тиснула один, а потім на протилежний бік поршня. Машина Уатта відіграла велику роль у переході до машинного виробництва і у розвитку транспорту.

На перших порах основним матеріалом для виготовлення машин було дерево, однак у подальшому всі вузли стали металевими. В Англії виник дефіцит чавуну й сталі, хоча залізної руди в країні не бракувало. Не вистачало деревного вугілля, майже усі ліси біля промислових центрів за короткий час були вирубані. Спроби виплавляти руду на кам'яному вугіллі пов'язані із родиною англійських підприємців Дербі. У 1713 р. батько Абрахам І частково замінив деревне вугілля на кам'яне (до залізної руди додавали вапно під час виплавки чавуну на кам'яному вугіллі). Його син Абрахам II у 1735 р. застосував доменне плавлення чавуну на коксі. Наприкінці 70-х років XVIII ст. третій з Абрахамів Дербі завершив будівництво першого у світі залізного мосту через р. Северн.

У 1783 р. майстер одного із заводів Пітер Оньон та власник невеликого заводу Генрі Корт одночасно і незалежно один від одного винайшли новий метод отримання ковкого заліза – пудлінгування (від puddle – перемішувати). У 1784 р. Г.Корт винайшов прокатний стан. Наприкінці XVIII ст. Англія із імпортера перетворилася на потужного експортера металу.

Застосування металу як основного матеріалу для машин та верстатів привело до створення ефективного металообробного верстата. Наприкінці XVIII ст. талановитий винахідник Генрі Модслі створив токарно-гвинторізний верстат з механізованим супортом. Після ряду удосконалень він набув майже сучасного вигляду. Модслі один з перших зрозумів значення стандартизації виробів, йому належить пріоритет у створенні стандартів різьб на гвинтах і гайках. Винахідник став власником заводу з випуску токарних верстатів, а сама поява машинобудівної галузі економіки стали знаменним явищем промислової революції.

Розвиток промисловості і торгівлі вимагав покращення доріг та здешевлення транспорту. Прогрес у техніці дорожнього будівництва пов'язаний із застосуванням твердого покриття доріг. Покращення доріг привело до появи регулярного пасажирського сполучення диліжансами – великими каретами із запряженими двома-трьома парами коней, елегантними двомісними фаетонами і високими колесами, запряженими парою коней. Через визначені проміжки будувалися станції для заміни запрягів. Поштова карета у другій половині XVIII ст. долала шлях від Манчестера до Лондона за 28 годин, а раніше на це відводилося майже чотири дні. Для охорони поштових карет споряджався вартовий, озброєний мушкетом, оскільки не поодинокими були випадки нападів розбійників.

Для вантажних перевезень будувалися канали, поглиблювалися річки, споруджувалися греблі, шлюзи. Будівництво каналів розпочалося у швидко зростаючому промисловому районі Південного Ланкаширу та у західній частині центральних графств. У 60-х роках інженер Бріндлі за підтримкою герцога Бриджуотера завершив спорудження тогочасного технічного досягнення – Манчестерсько-Ліверпульський каналу. За короткий час країна вкрилася водними каналами, які разом з річками становили розгалужену й дешеву систему сполучення.

Важливою галуззю економіки залишалась зовнішня торгівля, яка приносила величезні прибутки. Десятки компаній торгували з Туреччиною, Італією, Голландією, Німеччиною, Росією, Індією, країнами Близького Сходу та Африки. На відміну від попередніх років, збільшилося значення ринків колоній, передусім Північної Америки.

Промисловий переворот призвів до суттєвих зрушень у житті Англії не тільки в економіці, а й у соціальній структурі, розміщенні населення по країні, навіть у побуті. У соціальному плані сформувалися пролетаріат та промислова буржуазія. Наприкінці ХVІІІ ст. в Англії нараховувалося біля 1,5 млн. робітників, чверть населення країни проживала у містах. Самі міста значно виросли: населення Манчестера, Бірмінгема, Шеффілда та ін. зросло у 2-3 рази.

Все менше серед робітників було людей, які за сумісництвом вели власне сільське господарство. Переважна більшість розраховувала лише на заробітну платню. На її розмір впливали різні фактори. В містах, наприклад, робітники отримували більше, ніж селах. Висока зарплата була там, де цінувалася майстерність, а машина була не в етапі замінити робітника. Однак, як тільки впроваджувалася механізована операція, платня пролетаріату зменшувалася. Цим пояснюється вороже ставлення значної частини робітників до винаходів, виступами проти механізації робіт так званих «луддитів» (за ім'ям легендарного Неда Лудда, який нібито першим навмисно зламав свій верстат). Луддити підпалювали фабрики, пошкоджували верстати та машини, виражаючи таким чином свій протест проти експлуатації людей найманої праці. Рух луддитів набув такого розмаху, що парламент змушений був розглянути цю проблему та схвалити закони, скеровані проти руйнівників машин.

Почали виникати професійні спілки фабричних та інших робітників (trade-union). Перші спілки організували працівники текстильних фабрик півночі та центра країни, а також шахтарі. Вони спочатку діяли розрізнено, однак у подальшому об'єднувалися за професією у рамках одного міста або району. Профспілки все частіше очолювали робітничий рух проти експлуатації. Перші виступи у формі страйків виникли серед текстильників. Пролетарі виходили на демонстрації, влаштовували мітинги, подавали петиції до парламенту. Влада була налякана першими виступами робітничого класу; в 1799 р. парламент провів закон про заборону тред-юніонів.

Ослаблення королівської влади і посилення парламенту. В першій половині XVІІІ ст. тривав розвиток парламентської системи. У 1701 р. на доповнення до «Білля про права» парламент схвалив «Акт про улаштування» (більш відомий як закон про спадковість престолу). За ним королівська влада оголошувалась обмеженою законами, які мав право видавати лише парламент. Там відзначалось: «Закони Англії є природженими правами її народу, й усі королі та королеви, які вступають на престол англійського королівства, зобов'язані проводити управління англійським народом у відповідності із вказаними вище законами, й усі їх підлеглі повинні нести службу, дотримуючись тих же законів».

Акт 1701 р. гарантував спадковість престолу протестантам, позбавив прав на корону сина Якова ІІ, католика, який перебував в еміграції, та визначив подальшу долю корони. Після смерті Вільгельма III корона мала перейти до протестантки – доньки Якова II данської принцеси Анни, а після неї (у випадку бездітності) до онуки Якова І Софії, володарки невеликої німецької держави Ганновер, та її нащадків (теж протестантів). Акт підтверджував новий державний устрій, тобто обмеження прерогатив короля владою парламенту. З короля знімалась відповідальність за затвердження законів, вона покладалася на міністра, який доповідав і підписував закон. Проголошувалась незмінність суддів королем, встановлювалось, що членом парламенту не могла бути людина, яка перебувала на службі у короля або отримувала від нього пенсію.

Уряд ставав все більш незалежним від короля. Королева Анна (1702-1714) та перші королі ганноверської династії Георг І (1714- 1727) і Георг II (1727-1760) ще іноді головували на засіданнях уряду, однак у подальшому ця «обтяжлива» для них робота (Георг І навіть не знав англійської мови) припинилась. Реальна виконавча влада все більше переходила до кабінету міністрів, який поступово виділився із Таємної ради при королі й перетворився у відповідальний перед парламентом орган. Король Георг II вже втрати право вето щодо схвалених парламентом законів й право брати участь у засіданнях уряду.

Незадовго після того, як перший король ганноверської династії сів на престол, парламентарі провели рішення про скасування виданого ще за Вільгельма III закону про трьохрічний термін дії депутатського мандату у палаті громад. Вони замінили короткий термін довгим, семирічним, надали закону зворотної дії і, таким чином, продовжили свої повноваження ще на 4 роки, не звертаючись до виборців.

Сама виборча система піддавалася критиці у суспільстві через існування буртів, або «гнилих містечок», які у далекому минулому були великими населеними пунктами, а пізніше, у силу різних обставин, занепали, однак зберегли право представляти населення у парламенті. Найзнаменитіше серед них Олд-Сарум складалось з 5 будинків із 12 мешканцями; будівлі перейшли у власність мої родини Піттів, яка з того часу мала забезпечене місце у парламенті. У призначений час у містечко приїжджав уповноважений власника, який призначав двох представників у парламент. Існувало навіть «гниле містечко», яке було проковтнуто морем, а все ж зберегло своє право представляти неіснуючий населений пункт у парламенті. В день виборів власник сусіднього бургу відпливав з трьома виборцями на місце, де були затоплені будинки, і розігрував комедію виборів. Бург можна було купити за хороші гроші; наприкінці XVIII ст. багатії, які повернулися з Індії (набоби), купували собі такі виборчі дільниці. Був навіть випадок, коли бург продавався із аукціону. У той час, як Лондон з півмільйонним населенням посилав у парламент лише 4 депутати (по 1 на 125 тис. чоловік), 30 бургів з населенням загальною кількістю 375 чоловік посилали 60 депутатів (по одному на 6 виборців). З 568 членів нижньої палати 200 депутатів призначалися сімома тисячами виборців. Однак і у тих округах, які не належали аристократичним родинам, вибори були далеко не вільними. Незважаючи на заборону підкупів, останні були звичним явищем. Кандидати отримували голоси виборців за обіцянки заплатити борги громади, яку вони мали намір представляти, за роздачу грошей, за пригощання алкоголем.

У першій половині XVIII ст. визначилися певні звичаї та прецеденти політичної практики, які складали атрибути парламентської системи. Король не міг призначати міністрів за своїм бажанням, а обов'язково мав вибирати їх із партії більшості в палаті громад. Лідер цієї партії очолював кабінет міністрів. Кабінет подавав у відставку, як тільки його партія втрачала більшість у парламенті. Таким чином, на середину XVIII ст. в Англії склалася система управління, яка викликала заздрість міцніючої буржуазії інших країн і підпадала під поняття конституційної монархії, хоча основного закону або конституції як такої так не було прийняти Обмеження королівської влади, залежність уряду від парламенту, правові гарантії, записані у Habeas Corpus Act та інших законах, незалежність суддів від короля і кабінету міністрів – усі ці риси англійського законодавства були прогресивним явищем у розвитку цивілізації. Разом з тим, залишалася недосконалою виборча система. Процвітала парламентська корупція, посилилась роль олігархів – влади небагатьох, окремих діячів фінансових та промислових верхів. Залишалися закритими для публіки дебати у парламенті.

У перші десятиріччя XVIII ст. у двопалатному парламенті Англії – палаті громад і палаті лордів – панували поперемінно парламентські угруповання «вігів» й «торі», які виборювали владу. Якщо до вігів в основному належали фінансисти, торговці, комерсанти, то протилежну партію підтримували більш консервативні сквайри-поміщики. Посилення влади парламенту призвело до загострення боротьби між вігами й торі. У 1702 р. віги отримали більшість на виборах і сформували кабінет міністрів на чолі з полководцем та дипломатом Джоном Черчіллем, більш відомим як герцог Мальборо. На виборах 1710 р. прийшли до влади торі, уряд очолив визначний історик та політолог віконт Болінгброк. Намагаючись зміцнити пануюче становище землевласників, торі схвалили статут, який встановлював майновий ценз для депутатів від графств у 600 ф.ст. річного доходу з нерухомості, а для депутатів від міст – у 200 ф.ст. Однак цей захід не допоміг, на наступних виборах 1714 р. віги повернулися до влади і правили аж до 1762 р.

У першій половині XVIII ст. у Великобританії з'явився тип професійного політика, рисами якого були безпринципність, шахрайство, хабарництво, намагання збагатитися за рахунок казни. Таким діячем був лендлорд та фінансист Роберт Уолпол, з 1721 по 1742 рік – лідер партії вігів й прем'єр-міністр. Виходець з типові родини сквайрів, нащадок мирових суддів та депутатів палати громад Уолпол вступив у політичний союз з фінансовими орударями Сіті, які привели його до верхів влади. Опинившись біля керма держави, він швидко збагатився за рахунок хабарів від постачальників, шукачів кар'єри, колоніальних чиновників. Прем'єр жив, як справжній магнат. Мораль століття була такою, що Уолпол не приховував джерел свого багатства. Відомий його вислів щодо парламентаріїв: «У кожного з цих людей є своя ціпа». Члени уряду підкуповували членів парламенту з тим, щоб провести необхідні закони, й у свою чергу брали хабарі від усіляких груп підприємців та купців.

Утворення колоніальної імперії. Важливою подією стало об’єднання Англії й Шотландії (1707 p.), яке відбулось під воєнним та економічним тиском Лондона. Унія скасувала шотландський парламент. Представники від нього увійшли до складу англійського парламенту (16 лордів та 45 депутатів палати громад). Шотландія припинила існування як окрема держава, хоча і зберегла певну автономію в окремих галузях, наприклад, у судовій. Шотландці відіграли велику роль в утворенні Британської імперії, здобували високі церковні та державні посади (серед них кілька прем'єр-міністрів). З часу унії з'явилася нова офіційна назва держави – Великобританія (Great Britain).

Протягом попередніх століть Англія завдала смертельного удару Іспанії на морі, перемогла основну конкурентку в зовнішній торгівлі – Голландію. У XVIII ст. головною суперницею Великобританії у боротьбі за колонії та гегемонію на морі стала Франція, Остання прибрала величезні території в Північній Америці і простягала руки до Індії. Французька Вест-Індська компанія створила чимало факторій на Гіндустанському півострові й проводила там наступальну політику. Франція посилено будувала військовий флот; у середині століття він майже зрівнявся з англійським Французький уряд, намагаючись підтримати вітчизняне мореплавство, значно збільшив мито з іноземних кораблів, які ввозили товар у країну.

Англія взяла участь у війні 1701-1714 рр. європейських країн за поділ так званої іспанської спадщини. Після смерті іспанського короля Карла II Габсбурга у 1701 р., за його заповітом, на мадридський трон посадили онука французького короля Людовика XIУ герцога Анжуйського. Французькі офіцери встановили контроль над іспанською армією, а дипломати заявили, що «Піренеї більші не існують». Французькі купці отримали привілеї на торгівлю з іспанськими колоніями, відтіснивши англійських та голландських конкурентів. Франція, таким чином, несподівано для інших європейських держав, значно зміцнилася, а цього її сусіди не могли допустити. Англія очолила антифранцузьку коаліцію держав (туди увійшли Нідерланди, Австрія, Данія, ряд німецьких князівств) і щедро фінансувала своїх союзників, по-суті купуючи солдатів на континенті. На боці Франції на початковому етапі війни були Баварія, Савойя, Кельнське князівство, Португалія (з 1703 р. перейшла на бік противників). Англійські війська брали обмежену участь у воєнних операціях на континенті. Головнокомандувач герцог Мальборо здобув кілька перемог у Баварії та у південних Нідерландах, однак більш вагомого значення мали дії британців у колоніях й на морі. Англійські колоністи у Північній Америці, скориставшись тим, що французькі канадці не змогли отримати допомогу із метрополії, захопили Ньюфаундленд і землі навколо Гудзонової затоки. Флот британців атакував французькі кораблі, проводив десантні операції. У 1704 р. Англія захопила Гібралтар – «ключі» від Середземного моря, чим значно зміцнила свої позиції на півдні Європи. Вона також нав'язала Португалії торговельну угоду, яка надала їй право безмитного ввезення своїй товару у цю країну.

Війна за іспанський спадок коштувала англійським платникам податків 50 млн. фунтів стерлінгів. Частина їх була розкрадена верхами армії. Наприкінці війни головнокомандувача збройними силами у Європі герцога Мальборо звинуватили у присвоєнні державних коштів, й він змушений був емігрувати. У 1713 р. у м Утрехті (Нідерланди) воюючі сторони підписали мир, за яким Франція поступилася на користь Англії частиною Канади, Іспанія мирилася із втратою Гібралтара, крім того, англійці отримали так зване «асієнто» – монополію на ввезення рабів в іспанські колонії 1в Південній Америці.

У першій половині XVIII ст. тривали конфлікти між учасниками попередньої війни. Франція залишалася грізним суперником Великобританії. Острівне становище Англії оберігало її від нападу з боку країн Європи. Тому усі зусилля англійські уряди скеровували колоніальні акції, обмежуючись політичними комбінаціями, у яких за великі гроші купували собі союзників на континенті. Це була політика найму «друзів» проти свого головного ворога – Франції.

У середині XVIII ст. до влади у Великобританії прийшла група політиків на чолі з яскравим прихильником будівництва «великої колоніальної імперії» Вільямом Піттом Старшим. Онук колишнього губернатора Мадрасу, який розбагатів на колонізації Індії, палкий виразник інтересів англійських торговців, судновласників й колонізаторів, він, перед усім, висував завдання зміцнити військову могутність Англії на морях і завоювати нові колонії. Це угруповання вігів зуміло домогтися відставки Уолпола, людини з підмоченою репутацією. Міністр з 1745 р., прем'єр-міністр в 1766-1768 рр. Пітт Старший відверто проголосив курс колоніальної експансії. Правлячі кола Великобританії вирішили завдати удару по колоніальній і морській могутності Франції. Скориставшись тим, що Франція була втягнута у чергову європейську – Семирічну війну (1756-1763) на боці Австрії, Росії, Швеції, Саксонії проти Пруссії, Англія підтримала останню. Фрідріху II Прусському Лондоном були надані значні грошові субсидії. У той час як французька армія билася на континенті з прусською, флот Великобританії блокував французькі береги, бомбардував порти, зруйнував доки. В 1759 р. англійці несподіваним маневром атакували військово-морські сили Франції біля її західного узбережжя й затопили значну частину кораблів противника. В результаті цієї перемоги Англія стала володаркою морів.

Головну увагу правлячі кола Великобританії звертали на розбудову колоніальної імперії. Вони озброїли англійських колоністі«у Північній Америці та за їх допомогою завоювали всю територію французької Канади. У 1760 р. було захоплено велике місто французьких переселенців – Монреаль. При укладанні миру в 1763 р Англія закріпила за собою Канаду, а також землі на схід від Міссісіпі (Луїзіану). Франція була змушена залишити всі свої колонії у Північній Америці. Іспанія поступилася Англії Флоридою. Незадовго до того було покінчено з володіннями Франції в Індії. Вона зуміла зберегти за собою лише п'ять портових міст їм Гіндустанському півострові.

Приєднання Індії до Великобританії здійснювалося руками Ост-Індської компанії, яка прагнула, насамперед, до активної торгівлі, до значних прибутків та високих темпів збагачення. Однак у ході торговельних операцій, в ім'я гарантованого їх забезпечення, захоплювалися чужі землі, розпочиналися загарбницькі війни. Особливо прославився своїми перемогами, а ще більші пограбуванням країни Роберт Клайв. Він у своїй кар'єрі пройшов шлях від писаря Ост-Індської компанії до командувача військами, а у подальшому став лордом. Англійці силами самих індійців, які перебували на військовій службі у компанії (сипаїв), захопили важливі пункти торгівлі на обох узбережжях Гіндустану (Бомбей, Мадрас, Калькутту та ін.). Велике значення мало завоювання Бенгалії. Після битви при Плессі у червні 1757 р., де трьохтисячне колоніальне військо (європейців у ньому було інше 800 чоловік) під командуванням Клайва здобуло перемогу над майже 70-тисячним військом бенгальського наваба (князя), Ост-Індська компанія стала повновладною господаркою Індії. Завоювання країни службовці компанії у повній мірі використали для власного збагачення. За підрахунками економістів, з 1757 по 1780 р. Англія вивезла з Індії безоплатно у вигляді товарів та монет 38 млн. ф.ст.

З 1788 р. розпочалася колонізація Англією п'ятого континенту Австралії. Флотилія під командуванням капітана А.Філіпа привезла першу групу засуджених на вислання. У затоці Порт-Джексон капітан заснував перше європейське поселення в Австралії – Бідніі (Сідней).

Таким чином, Великобританія у XVIII ст. стала володаркою величезної колоніальної імперії, яка включала американські колонії, Канаду, острови Вест-Індії, Ост-Індію, Австралію. Експлуатація колоній стала широким каналом збагачення метрополії, притоку величезного багатства у країну. У переселенських колоніях Північної Америки та Австралії, які заселялися переважно англійцями, почав розвиватися капіталізм. Переселенці намагалися відтворити економічну структуру метрополії. У колоніях на Сході (наприклад в Індії), теж впроваджувалися зачатки прогресивного капіталістичного способу виробництва, яке супроводжувалося розоренням і зубожінням численних ремісників.

Особливе місце у імперії Великобританії займала її європейська колонія – Ірландія. Експлуатація Ірландії Англією призвела до стагнації ірландської промисловості та до знедолення народу, маси ірландців були змушені у пошуках кращої долі емігрувати.

У 60-х роках XVIII ст. в Ірландії помітно посилився селянський рух, відбувалися повстання (1762, 1772). Солідарність ірландців з боротьбою американських колоністів за незалежність надзвичайно стурбувала правлячу верхівку Англії і змусила її піти на деяке пом'якшення карного кодексу. У 1783 р. «Акт про зречення» надав Ірландії парламентську та судову автономію. У м. Дубліні розпочав роботу ірландський парламент. Однак у 1798 р. вибухнуло чергове повстання. Воно, як іпопередні, було жорстоко придушено англійцями (загинуло біля 70 тис. ірландців), керівника – Уолфа Тона стратили. Стало очевидно, що створення ірландського парламенту не покращило становище народу. Британський уряд вирішив приєднати Ірландію до Англії. Таке рішення викликало спротив в Ірландії, однак підкуп дублінських депутатів призвів до їхнього рішення розформувати власний парламент. Акт про унію був прийнятий у 1800 р. (вступив у силу з 1 січня 1801р.) й надав право Ірландії посилати 100 депутатів у англійську палату громад та 32 депутатів у палату лордів. Католикам, які складали переважну більшість населення Ірландії, й надалі заборонялося претендувати на депутатські мандати. Держава з часу прийняттія унії отримала офіційну назву – Об'єднане королівство Великобританії та Ірландії.

Дата добавления: 2015-05-22