Розділ 3. Великобританія у XVIII – на початку XIX ст. 2 страница

Політична криза 60-80-х років XVIII ст. Промисловий переворот й викликані ним соціальні зрушення, супроводжувалися політичною кризою, яка виникла у 60-80-х роках у зв'язку и спробою короля Георга III (1760-1820) повернути владу монарху На відміну від перших Георгів, новий король активно втручався у політичне життя країни, оточив себе відданими людьми і щедро винагороджував їх титулами, пенсіями, посадами. До так званих «королівських друзів» перейшли деякі парламентарії із вігів. У самій партії вігів утворилася радикальна група («нові віги»), ям вимагала розширення виборчого закону на користь промислової буржуазії. У 1762 р. монарх, спираючись на консервативне угрупування торі, домігся усунення кабінету вігів від влади і, всупереч традиції, сформував новий кабінет міністрів не з парламентські більшості (вігів), аз «королівських друзів» (торі). Частина члені» парламенту охарактеризувала це як «палацову революцію» реакції, порушення компромісу 1688 р. і виступила проти нового кабінету.

По містах Англії пройшли мітинги протесту проти зосередження влади у руках короля. Від імені вігів на сторінках заснованої ними газети «North Briton» виступав парламентарій Джон Уілкс, один з родоначальників нової політичної течії – радикалізму, тобто прихильників рішучих, докорінних змін. У 1763 р. за публікацію в цій газеті анонімної статті з різкою критикою тронної промови Георга III та через нападки на уряд Уілкса заарештували. Влада порушила закон про недоторканість депутата парламенту, тому суд звільнив його з-під варти. Палата громад, за наполяганням «друзів короля», виключила радикала із свого складу, і він змушений був втекти до Франції. Від Уілкса відвернулися лідери вігського угруповання, у тому числі Пітт Старший. Справа радикального депутата стала прапором боротьби за громадянські права, демократичні елементи проголосили його жертвою реакції. Під гаслом «Уілкс і свобода» у країні збиралися багатолюдні мітинги. У 1768 р. колишній депутат повернувся до Англії і знову виставив свою кандидатуру у парламент. Його обрали депутатом, однак палата громад значною більшістю голосів оголосила вибори недійсними, а уряд наказав заарештувати Уілкса. На знак протесту проти беззаконних дій уряду виборці графства Мідлсекс тричі обирали його у парламент. Натовп намагався силою визволити його із в'язниці. Нарешті у 1771 р. Уілкс зайняв місце у парламенті. Через три роки радикали провели 12 своїх депутатів у палату громад. У ході виборчої компанії воші вимагали: розширення виборчого права й перерозподілу виборчих округів, скорочення строку повноважень парламенту, вигнання з нього осіб, які отримували пенсії з королівської скарбниці.

З кіпця 60-х років із оточення радикалів почали розповсюджуватися «Листи Юніуса» – анонімно видані памфлети, автор яких сміливо критикував панування олігархії, корупцію, безпринципність парламенту, обґрунтовував вимоги реформи виборчої системи, свободи друку. Тоді ж радикали почали створювати організації, які боролися за виборчу реформу, зокрема – «Товариство захисників білля про права» та «Товариство конституційної інформації». Увійшли у практику мітинги на захист «свободи та конституції». Під тиском радикалів почали публікуватися парламентські дебати. Спочатку видавець «Джентльменського журналу» Е.Кейв за це порушення парламентського привілею декілька разів потрапляв у в'язницю, однак з часом молодий репортер цього видання Самюель Джонсон придумав трюк з фантастичними дебатами у країні Ліліпутії, де всі без труднощів впізнавали Англію.

З 70-х років XVIII ст. почали відкрито публікуватися звіти про дебати в палаті громад, зросла роль преси (з'явилися численні газети, у тому числі з 1785 р. відома газета «Таймс»), Боротьба буржуазних радикалів підтримувалась широкими масами ремісників, дрібною буржуазією, які потерпали від податкового тиску. Підключився до руху за виборчу реформу й пролетаріат, який кількісно зріс у ході промислової революції.

На політичне життя Англії вплинула війна північноамериканських колоній за незалежність (1775-1783). Скорочення торгівлі з ними негативно відбилося на економічному стані країни Опозиція солідаризувалася з американськими колоністами. Уілкс був оголошений колоністами «ентузіастом американської свободи», а радикали – союзниками. У той же час хвиля шовінізму, здійнята значною частиною населення, певною мірою пом'якшила радикалізм. Радикали, які закликали визнати політичні й громадянські права населення колоній, були звинувачені у державній зраді. На основі «національного єднання», коли проти Англії на боці північноамериканських колоній виступили Франція, Іспанія, Голландія та інші країни Європи, радикали змушені були притишитися. Крім того, збагачення англійської буржуазії на військових замовленнях знизило її активність на політичній арені. Широким призовом в армію та флот влада розрядила напруження серед безробітних та невдоволених. Таким чином, правлячій верхівці вдалося вийти із політичної кризи, пов'язаної із боротьбоюнародів Північної Америки за незалежність.

Поразка Великобританії у війні з північноамериканськими штатами, а також з Францією та Іспанією завдала відчутного удару по англійському колоніалізму. За Версальським миром (вересень 1783 р.) метрополія змушена була визнати незалежність США. Пануючі класи компенсували втрату північноамериканських колоній посиленням експансії на інших континентах з метою захоплення нових земель.

Участь у війнах наполеонівської доби. Роки Великої Французької революції, диктатури Наполеона Бонапарта та наполеонівських війн (1789-1815) були переломними не тільки в історії Франції, а й багатьох країн світу, у т.ч. Великобританії. Початковий період Великої революції англійське суспільство зустріло із схваленням і вітало перемогу французької буржуазії над феодалами. Багато політичних діячів вбачали в подіях на континенті аналогію з англійською «славною революцією». Правлячі кола розраховували на послаблення міжнародних позицій Франції. Однак після скасування королівської влади і встановлення республіки (1792) англо-французькі відносини значно погіршилися. Після страти короля Людовика XVI (січень 1793 р.) прем’єр-міністр Великобританії Вільям Пітт Молодший розірвав дипломатичні відносини з Францією. Англія вступила в антифранцузьку коаліцію, організовану монархами Європи, куди, крім неї, входили Австрія, Росія, Пруссія, Іспанія, Сардинське королівство, Неаполь і більшість німецьких держав. Надалі Лондон був ініціатором усіх антифранцузьких коаліції, коли вони розпадалися, англійці раз за разом створювали нові.

Безпосередня участь Великобританії у наполеонівських війнах (1793-1815, з невеликими перервами) обмежувалася операціями на морі, а на суходолі – довготривалою експедицією в Португалію та Іспанію (з 1808 по 1813 рр.) армії під командуванням генерала Артуpa Уелслі, якому надано було титул герцога Веллінгтона. Острівне становище, економічне процвітання, переваги морського озброєння надавали Англії можливість вести довготривалу війну, не побоюючись висадки французького десанту. 21 жовтня 1805 р. військові кораблі Великобританії під командуванням адмірала Горація Нельсона у запеклому бою біля мису Трафальгар розтрощили об'єднані французький та іспанський флоти, чим остаточно довели беззаперечну перевагу англійців на морі. Звістка про перемогу на морі була із захопленням зустрінута в країні, адмірал Нельсон, який у бою був смертельно поранений, став національним героєм Великобританії.

Переконавшись у неможливості висадити десант на Британські острови, Наполеон спробував побороти противника методом континентальної блокади. У 1806 р. спеціальним декретом імператора всім залежним від Франції країнам було наказано припинити будь-яку торгівлю з Англією, закрити для англійських кораблів свої порти. Французькі порти не приймали ті кораблі, які до того побували в Англії. Континентальна блокада призвела до різкого скорочення англійського експорту і виникнення у 1809 р, торговельно-промислової кризи. Багато середніх та дрібних фірм, продукція яких орієнтувалася-на експорт, збанкрутували. Наслідки блокади тяжко відбилися на населенні країни. Зросли ціни на хліб та інші продукти харчування. Лише завдяки ресурсам колоніальної імперії англійцям вдалося вистояти.

Лондонський уряд вживав енергійних заходів, щоб зірвати блокаду, зокрема, англійські військові кораблі зупиняли у відкритому морі кораблі інших країн, конфісковували товари Франції або ті, які перевозилися до неї. Це вело до численних дипломатичних конфліктів, серед них найбільшої гостроти набули зіткнення із США. Англія не тільки захоплювала американські кораблі, але й примусила 6 тис. моряків США, затриманих під чаї цих операцій, служити у своєму флоті. Колишня колонія відповіла на це припиненням торгівлі з Великобританією, що у період блокади завдало відчутного удару по економіці країни. На американському континенті США повели наступ на британську Канаду. У червні 1812 р. розпочалася англо-американська війна. Військово-морський флот забезпечив перевагу Великобританії. У серпні 1814 р. в результаті вдалого десанту англійці захопи столицю США Вашингтон й спалили великі будівлі міста, серед них Капітолій та Білий дім. Обстановка в Європі, викликані військовою кризою Французької імперії, змусила Лондон запропонувати американцям почесний мир і зайнятися континентальними проблемами. Наприкінці 1814 р. був підписаний мир, який підновив довоєнний стан у відносинах Лондона та Вашингтона.

Під час англо-американської війни на протилежній стороні земної кулі Наполеон зазнав вирішальної поразки у війні з Росією (1812). У жовтні 1813 р. у битві під Лейпцигом (ця подія отримала назву «Битва народів») спільні війська Росії, Австрії, Пруссії та Англії довершили розгром французів. Наступного року війська англійців під командуванням герцога Веллінгтона з Піренейського півострова окупували південь Франції, а армії союзників наступали зі сходу. У березні 1814 р. війська союзників по коаліції вступили у Париж та змусили Наполеона зректися престолу. Навесні 1815 р. Наполеон спробував повернути втрачену владу, однак 18 червня того ж року війська союзників під командуванням герцога Веллінгтона завдали йому остаточної поразки під Ватерлоо. Герцог Веллінгтон поповнив коло національних героїв Великобританії. Він став одним із лідерів партії торі й у подальшому неодноразово обіймав високі урядові посади, у тому числі й прем'єр-міністра.

Поразка Франції посилила позиції Британської імперії у світі. Англія зміцнила свої торговельні переваги й панування на морі, ще більше розширила колоніальні володіння за рахунок послаблення інших держав. Вона захопила важливі стратегічні пункти у Середземному морі (Мальта, Іонічні острови), острів Цейлон в Індійському океані, поширила володіння на Гіндустанському півострові, продовжила колонізацію Вест-Індії, посилила свій вплив у Бразилії та в інших країнах Латинської Америки. Активно проходила англійська експансія в Середній Азії. В результаті англо-іранського договору 1809 р. Лондон заявив про свої пріоритети в Персії. Того ж року Англія нав'язала перший нерівноправний договір Афганістану. Великобританія захопила у голландців Капську колонію на півдні Африки. Отримавши колосальні прибутки від работоргівлі африканськими неграми, правлячі кола Англії у 1807 р. схвалили закон про її заборону, витлумачивши це світовій громадськості як вияв гуманізму. Лондонський уряд створив чітку митну систему, в результаті якої у метрополію безперервно надходили сировина і продукти харчування, а вивозилися, з великим прибутком для держави, готові вироби (тканини, метал та ін.)

Віденський конгрес 1814-1815 рр., який підбив підсумок наполеонівських війн, закріпив за Великобританією захоплені території. Англійська дипломатія забезпечила собі провідну роль у світовій політиці. Великобританія, спираючись на промислову, фінансову та торговельну перевагу, використовуючи могутність військово-морського флоту та острівне становище, ставала гегемоном на світовому ринку товарів.

Розділ 4. Великобританія у 1815-1874 рр.

Завершення промислової революції. Соціальні конфлікти та парламентська реформа 1832 р. Політична боротьба. Парламентська реформа 1867р. Ірландське питання та демократичні реформи 70-хроків. Колоніальна експансія. Зовнішня політика.

Завершення промислової революції. З XIX ст. в Англії регулярно відбувалися переписи населення. У середині XIX ст. там проживало понад 27 млн. осіб. Зростали міста, збільшувалася частка міського населення. Найбільшим містом залишався Лондон (біля 2,5 млн. мешканців). На цей час в країні завершилася промислова революція. Вона перетворила сільськогосподарську країну у промислову. Фабрично-заводське виробництво стало основним засобом випуску продукції. Машини в основному замінили ручну працю. Великобританія випереджала інші держави у технічному розвитку, впровадженні досягнень науки у виробництво. У 1825 р. там працювало біля 15 тис. парових двигунів загальною потужністю 375 тис. кінських сил (для порівняння: у Франції в цей час було 325 парових машин загальною потужністю 5 тис. кінських сил).

Економічне процвітання Англії базувалося на розвитку чотирьох галузей: вугільної, металургійної, суднобудівельної, бавовняної. Розвивалися також інші галузі важкої та легкої промисловості. Промислове піднесення призвело до бурхливого розвитку видобутку вугілля. З 1810 по 1850 р. видобуток його зріс у чотири рази (у 1800 р. – 10 млн. т, у 1850 р. – 44 млн. т). Швидкими темпами зростала продукція металургії. З 1830 по 1850 р. виплавка чавуну збільшилася з 680 до 2250 тис. т, а у 1870 р. до 6,5 млн. т. У 1848 р. Британія виробляла біля половини усіх чавунних чушок світу, за наступні тридцять років випуск чавуну потроївся. В середині ХІХ ст. винахідник Генрі Бесемер впровадив у виробництво новий спосіб виплавки сталі, що значно збільшило виробництво цього важливого для промисловості продукту.

Високими темпами розвитку відзначалося машинобудування Виникли нові заводи, які спеціалізувалися на випусках верстатів систем машин, різних механізмів. Нові технічні винаходи використовувалися усіма галузями господарства країни. Важливим винаходом став паровий молот, удосконалень зазнав токарний верстат який значно підвищив точність обробки металу. У 1851 р. у Лондоні відкрилася Всесвітня виставка, яка вразила сучасників досягненнями промисловості й новими винаходами. Центральний павільйон – «Кришталевий палац» був побудований із застосуванням металу та скла.

Значно повільнішими темпами впроваджувалися нові досягнення у сільськогосподарське виробництво. Випробовувалися перші парові машинні плуги, застосовувалися механічні сіялки, молотарки, агрохімія. У 1848 р. виникла перша фабрика з виробництва мінеральних добрив (суперфосфатів). Сільське господарство відігравало й надалі важливу роль в економіці держави. В 1830 р. біля 4,5 млн. осіб або 28% населення Англії було задіяне у цій галузі.

З розвитком промисловості пов'язана розбудова залізничного транспорту. Поштовхом до появи залізниці стали спроби перевезення вугілля із шахт по залізних рейках. У 1814 р. Дж. Стівенсон винайшов паровоз, а вже у 1825 р. завершилося будівництво першої у світі залізниці Стоктон-Дарлінгтон. Потім з'явилася магістраль Ліверпуль-Манчестер, а на середину XIX ст. країна вкрилася мережею залізничних колій. У 1843 р. в Англії було біля 3 тисяч кілометрів залізниці, а у 1848 р. – вже понад 8 тисяч кілометрів. Залізниця стала основним засобом транспортування вантажів и перевезення пасажирів. Канали, після періоду процвітання у попередні часи, скуповувалися власниками залізниць і виводились із конкурентної боротьби за перевезення вантажів. Зникли поштові карети, поштові готелі.

Як доповнення до залізниць розвивався телеграфний зв'язок У 1846 р. утворилася електрична телеграфна компанія. Вже наступного року кембрідзькі професори проводили переговори телеграфом стосовно висування кандидатури на посаду канцлера університету. У ті ж самі роки з'явилася однопенсова марка як одиниця оплати за поштові послуги. Це викликало інформаційний бум. До того часу поштові перевезення були надто дорогими й недоступними для широких мас. Тепер почастішало листування між родинами емігрантів, мандрівників, просто знайомими. Поява пароплава (винайшов американець Р.Фултон у 1807 р.) підштовхнула подальший розвиток й морського транспорту.

Видатний інженер Ісамберд Брунел вирішив проблему будівництва тунелів під водою. В 1843 р. відкрився тунель під р. Темзою, що справедливо розцінювався як видатне досягнення інженерної думки. Він започаткував будівництво на повністю механізованій ним Портсмутській верфі гігантських океанських і лайнерів, найвідоміші з яких були: «Грейт Вестерн» (1838), Грейт Брітайн» (1845), «Грейт Істерн» (1858).

Економічне лідерство Англії доповнювали наймогутніші у світі торговий та військово-морський флоти, причому у 60-і роки пароплавів за тоннажем було більше, ніж кораблів, які ходили під вітрилами. У середині XIX ст. на суднобудівних підприємствах Глазго, Белфаста було започатковано виробництво корпусів кораблів ї ї металу. У 1852 р. на воду спущено «Агамемнон» – перше у світі парове судно з гвинтовим двигуном. Велике страхове агентство Ллойда в Лондоні стало інформаційним центром світового пароплавства.

Розвиток океанського пароплавства сприяв зростанню торгівлі Великобританії. Збільшувався вивіз продукції. Особливо бурхливо розвивався експорт машин та верстатів. Англія стала своєрідною «майстернею світу». У країну ввозилася сировина для фабрик, продовольчі товари, а вивозилися, в основному, готові продукти промисловості. Провідними індустріальними районами були Північна Англія, Середня Шотландія, Південний Уельс. Англія завойовувала світові зовнішні ринки завдяки якості та дешевизні своїх товарів.

Зовнішня торгівля стимулювала інвестиції англійського капіталу. До 1850 р. інвестиції скеровувалися переважно у Європу, а у другій половині XIX ст. до колоній – Індії (зокрема, на будівництво там залізниці), Австралії та Канади. У двадцятих роках XIX ст. англійський капітал успішно просувався у Латинську Америку.

Слід зауважити, що промислова революція викликала у 1825-1826 рр. першу короткочасну економічну кризу. Швидке зростання продукції призвело до певного перенасичення зовнішнього ринку і скорочення експорту англійських товарів. Падіння цін, зменшення обсягу виробництва спричинили банкрутства декількох тисяч фірм. Хоча з часом становище в економіці вирівнялося, однак у подальшому такі кризи відбувалися регулярно (майже кожне десятиріччя) і породжували сплески безробіття та соціальну напругу у суспільстві.

В результаті промислової революції організаційно сформувався новий клас – пролетаріат. Всупереч закону, який забороняв утворення профспілкових організацій, серед робітників виникали тред-юніони. Робітники наполегливо вимагали покращення умом праці, збільшення заробітної платні. Серед них поширилося вчення манчестерського підприємця Роберта Оуена, який виступав з ідеями створення кооперативних товариств на підприємствах, де робітникам належала би частка власності, зрівняння багатих і бідних, переваги суспільних інтересів над приватними.

Слово «соціалізм» (від лат. socialis – суспільний) поступово входило у політичний лексикон. Соціалістичні ідеї підхопили і деякі землевласники-торі, які посилено викривали недоліки у побуті фабричних робітників, в той же час підприємці-віги з парламентської трибуни описували важке життя сільських наймитів. У результаті цієї критики виникло фабричне законодавство. Парламент схвалив закон, який обмежував дитячу працю на фабриках 12 годинами. З часом були заборонені підземні роботи у шахтах для дітей та жінок, праця дітей та підлітків у нічну зміну. До появи закону широко застосовувалася праця малюків сажотрусами, яких опускали у димарі для їх очистки. З'явилася посада фабричної и інспектора, спостерігача за виконанням законів на підприємствах.

Велике невдоволення трудящих мас викликав схвалений парламентом, де більшість місць належало лендлордам, хлібний закон 1815 р. За ним, іноземне зерно обкладалося великим митом, що забезпечувало високі прибутки місцевим землевласникам, фермерам. Він поповнив зведення законів, які встановлювали бар'єри на імпорт продуктів харчування і заохочували його вивезення. Проти цього закону виступили фабриканти та купці. Перших він змушував підносити заробітну плату робітникам, другим – перешкоджав іноземну торгівлю. Економічно багатий стан підприємців прагнув встановити свій вплив у палаті громад. Розгортався широкий рух за парламентську реформу з метою ліквідації так званих «гнилих містечок», де депутатів фактично призначав лендлорд.

Соціальні конфлікти та парламентська реформа 1832 р. У серпні 1819 р. відбувся великий мітинг у підтримку вимог парламентської реформи біля Манчестера у Пітерсфілді. Влада вдалась ні репресій. У результаті розгону мітингу військами були вбиті та поранені. Сучасники іронічно назвали цю подію «битва при Пітерлоо» (за аналогією з Ватерлоо). Виникла нагальна проблема наведення громадського порядку. У столиці, вперше у 1829 p., був уведений інститут цивільної поліції з кийками, у синіх мундирах, циліндрах (пізніше замінених касками). Поступово «бобі», як їх доброзичливо прозвали городяни, стали на службу і в інших містах та населених пунктах країни.

Наляканий народним рухом парламент ще з кінця XVIII ст. неодноразово призупиняв дію Нabeus corpus act, запроваджував «виключні» закони, прозвані громадянами «законами для затискання ротів». За ними, мирові судді отримували право нічних обшуків, у випадку виникнення підозр щодо приховування зброї. Газети і брошури обкладалися гербовим збором, «бунтарські» книжки підлягали конфіскації, а видавцям загрожувало ув'язнення. Населення великих фабричних центрів позбавлялося права зборів; було взагалі заборонено збиратися «для з'ясування причин невдоволення державними та церковними порядками і для підготовки петицій». Незважаючи на суворі закони, зростала злочинність; більше ніж 200 злочинів підлягали смертному вироку, серед них – крадіжка речей з вітрини магазину, навмисне пошкодження верстатів на фабриках.

Реакційні заходи, запроваджені парламентом проти населення, суперечили англійським конституційним актам та історичній суспільній традиції. Серед правлячої еліти лунали голоси про необхідність діалогу з опозицією, про своєчасні поступки й припинення політики репресій. Партія вігів у палаті громад послідовно виступала з критикою уряду торі Роберта Ліверпула (прем'єр-міністр у 1812-1827 pp.). Віги заявляли про готовність провести парламентську реформу, виступали за згортання репресій, пропагували розширення демократичних свобод. У лавах торі теж посилювався вплив поміркованих або «ліберальних» політиків. Серед них виділялися Джордж Каннінг (з 1822 р. керівник зовнішньополітичного відомства, а у 1827 р. – глава уряду), Генрі Пальмерстон, Робері Піль та ін. Під їх впливом парламент відновив дію Нabeus corpus act, скасував суворі закони, серед них – закон про заборону тред-юніонів (1824). Тоді ж почали виникати об'єднання дрібних майстрів та робітників за спеціальностями: механіків, кравців, ткачів та ін. Профспілки з'ясовували умови праці у кожному ремеслі, надавали матеріальну допомогу своїм членам у випадках хвороби аби безробіття, підтримували їх під час страйків. Кожний тред-юніон мав свою загальну касу взаємодопомоги, обирав комітет для управління справами, скликав своїх членів на загальні збори.

Під впливом руху за виборчу реформу парламент допустив у свої ряди католиків. Це нововведення відбулося завдяки агітації ірландця католицького віросповідання Даніеля О'Коннела. Багатий нащадок старовинного кельтського клану, популярний адвокат О'Коннел об'єднав поміркованих прихильників незалежності Ірландії у велику відкриту «католицьку асоціацію». Масові мітинги, організовані асоціацією, певною мірою відтіснили діяльність таємних товариств, до того впливових в Ірландії. Коли самого О'Коннела, всупереч закону про присягу (англіканській церкві) обрали у парламент, прем'єр-міністр консервативного кабінету герцог Веллінгтон зрозумів, що наполягання на присязі буде небезпечним для порядку у країні, і переконав короля поступитися. Реформа 1829 р. не задовольнила ірландців: разом з передачею католикам політичних прав, в Ірландії підвищувався виборчий ценз, який усував від участі у виборах прошарок найбідніших фермерів. Національний рух відродився з новою силою під гаслом ліквідації унії 1801 р. (так званий рух «ріпілерів», тобто бажаючих розірвати унію).

Активно виступали за парламентську реформу нові зміцнілі класи – буржуазія й пролетаріат. Буржуазні радикали створили у багатьох містах свої політичні організації, зокрема, у 1829 р. в Бірменгемі – Політичний союз під керівництвом банкіра Томаса Атвуда та Національну політичну асоціацію у Лондоні, яку очолив фабрикант Френсіс Плейс. Навесні 1831 р. лондонські робітники на чолі з Вільямом Ловеттом утворили власну організацію – Національну спілку робітничого класу. У програмі спілки було: введення загального виборчого права, таємне голосування, скасування палати лордів, титулів та привілеїв, церковної десятини, дешеве та швидке правосуддя, створення національної гвардії замість найманої армії.

Серед буржуазії та робітників набуває популярності гасло вільної торгівлі (фритрейда – free trade) замість політики протекціонізму, за скасування «хлібних законів» по обмеженню імпорту продуктів харчування. Фритрейдерство як широкий рух ставило за мету знищення перепон для розповсюдження світової торгівлі. На чолі його стояли манчестерські фабриканти Річард Кобден та Джон Брайт, а саме місто стало політичним та ідеологічним центром руху (звідси економічний термін «манчестерство» як синонім фритрейдерства»). Кобден запевняв, що введення вільної торгівлі приведе до зміни світу, ліквідації мілітаризму, постійних армій, імперій, «люди стануть однією сім'єю і будуть вільно обмінюватися плодами своєї праці». Економічна програма фритрейдерів концентрувалася у принципах: «свобода торгівлі», «свобода конкуренції, виробляти більше, дешевше, з мінімальними затратами». У 1822 р. фритрейдери скерували у парламент петицію з вимогою ліквідації бар'єрів для торгівлі, а наприкінці 30-х років створили Лігу боротьби проти «хлібних законів».

1830 р. у зв'язку із смертю короля Георга ІV (1820-1830) відбулися парламентські вибори, які принесли перемогу вігам.

Лідер цієї партії Чарльз Грей сформував уряд. Навесні 1831 р. уряд вігів вніс проект парламентської реформи на розгляд палати громад. Законопроект зустрів шалений опір торі. Розстановка політичних сил у палаті громад не дозволяла уряду провести цей білль. Тоді прем'єр-міністр розпустив парламент і призначив нові вибори. У новообраному парламенті віги отримали переважну більшість, законопроект пройшов палату громад, але на цей раз був відкинутий палатою лордів. На знак протесту прем'єр міністр Грей подав у відставку. Герцог Веллінгтон запропонував сформувати кабінет торі, що призвело би до конфлікту з вігською більшістю у парламенті. В умовах зростання революційних настроїв мас, що вилились у великі демонстрації в містах Дербі, Ноттінгемі, Бристолі, у верхах влади відмовилися підтримати ініціативу Веллінгтона. Новий король Вільгельм ІV (1830-1837) змушений був знову доручити сформувати уряд Грею. І тут лідер вігів скористався маневром; який формально узгоджувався з конституційним звичаєм. Однією з королівських прерогатив було дарування титулу лорда. Грей ультимативно запропонував королю призначити лордами прихильників реформи виборчої системи. Перед загрозою свого існування палата лордів капітулювала і затвердила білль.

Після підпису короля у червні 1832 р. закон про парламентську реформу вступив у силу. За реформою, більшість так званих «гнилих» або «кишенькових» містечок ліквідовувалися. Загалом звільнялося 143 депутатських мандати, з них 13 місць надавалися Шотландії та Ірландії, а 130 мандатів порівну поділялися між міськими й сільськими округами. Таким чином міста, які значно кількісні зросли за роки промислової революції, отримали вагомі політичні важелі. У той же час землевласницька аристократія позбавлялася монополії у політичному житті країни. Компроміс 1688 р., який тоді досягнули аристократія та верхівка фінансової і купецьке буржуазії, відтепер поширився й на промислову буржуазію.

Виборча система 1832 р. і надалі базувалася на високому майновому цензі, тому право голосу не отримала навіть дрібна буржуазія. Число виборців збільшилося майже вдвічі за рахунок великої і середньої буржуазії міста та села, але складало всього 814 тис., що у порівнянні з населенням країни було ще замало. Реформа означала розширення соціальної бази парламентської системи за рахунок більш представницького кола власників країни, вона змінила співвідношення сил палати лордів і палати громад на користь останньої.

Реформа 1832 р. відкрила так звану «золоту еру» англійського парламентаризму. Палата громад з легкістю змінювала уряди, які не відповідали її інтересам. Англійський парламент став стрижнем державного життя. Виборча реформа сприяла формуванню політичних партій Англії. У 1831 р. торі, що стали себе називати консерваторами, організували спеціальний клуб, який відігравав роль координатора їхньої діяльності у національному масштабі. В 1836 р. подібний орган з'явився у вігів, котрі стали себе називати лібералами. ГІо-суті проходило формування партій. Принципових розбіжностей між консервативною та ліберальною партіями не спостерігалося.

Політична боротьба. Парламентська реформа 1867 р. З 1837 р. протягом 64 років престол Великобританії займала королева Вікторія. Період її правління називають «вікторіанською епохою». Монарх Великобританії залишався главою держави. Виконавчу владу очолював прем'єр-міністр, законодавча влада належала парламенту. Як і раніше, Англія, на відміну від інших країн, не мала бюрократичного апарату. Роль держави зводилась переважно до підтримки правопорядку, законності, забезпечення оборони, ведення зовнішньої політики, збору податків і сприяння торгівлі. Всі інші сфери були у компетенції приватних осіб. Місцеве управління Англії й надалі і зосереджувалося в руках мирових суддів.

Дата добавления: 2015-05-22