Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Розділ 5. Колоніальна експансія Великобританії на рубежі ХІХ-ХХ ст. 1 страница




Ідеологічне та дипломатичне забезпечення колоніальних загарбань. Трансваальська криза та англо-бурська війна. Геополітичні інтереси на Близькому Сході. Боротьба за сфери впливу на Далекому Сході.

Ідеологічне та дипломатичне забезпечення колоніальних загарбань. Наміри Лондона щодо колонізації афро-азіатського регіону базувалися на давніх традиціях і досвіді. Для цього було використано потужну ідеологічну базу, проповідниками якої були Ч.Ділк, Б.Дізраелі, Г.Спенсер, Дж.Сілі та ін. До популяризації колоніальний ідей у ті часи долучився талановитий письменник Р.Кіплінг. Лейтмотивом цієї пропаганди став заклик до боротьби «за величну Англію». У лекціях-з історії колоніальної політики професор Кембрідзького університету Дж.Сілі наполягав на тому, що територіальне розширення держави у XIX ст. є актуальною проблемою. Він вважав колонії не завойованими та експлуатованими територіями, а віддаленими британськими провінціями, частками єдиної держави і нації. Це стало наріжним каменем концепції «Британської співдружності націй».

«Ми, у нашій колоніальній політиці, – виголошував у грудні 1896 р. відомий політичний діяч Дж.Чемберлен, – як тільки придбаємо нову територію… то забезпечуємо її розвиток під опікою цивілізації для її спілкування зі світом… Імперія несе населенню завойованих територій безпеку життя і власності, покращення умов проживання. Ми взяли на себе гігантське завдання… Велике завдання, велику відповідальність, але й високу честь».

У політиці Великобританії відбувався поворот від пасивного ставлення до проблем європейських міжнародних відносин до тісного єднання з колоніями, імперські прагнення Великобританії висунулися на беззаперечне перше місце серед її зовнішньополітичних пріоритетів. Ідеї розширення імперії на середину 90-х років ХІХ ст. захопили широкі верстви населення й політичні кола Британії. Так, консерватори на чолі з Б.Дізраелії, а потім з Р.Солсбері традиційно виступали прихильниками колоніальних захоплень. Наприкінці ХІХ ст. у ліберальній партії теж консолідуються політики, які проголошують імперіалістичні гасла і принципи. Її провідники наголошували на розширенні колоніальної експансії Великобританії, що відрізняло їх від прихильників традиційного лібералізму. Такі пропагандисти розширення імперії, як Розбері, Асквіт, Грей, Холден, Фоулер та інші, розглядали розвиток імперіалізму, перш за все, у двох аспектах, а саме: збереження і зміцнення зв’язків метрополії з колоніями та розширення експансії на Сході.

Проведення наступальної колоніальної політики загрожувало міжнародній стабільності, несло небезпеку воєнних зіткнень з великими державами Європи. На це звертали увагу розважливі політики. У ліберальній партії антиімперіалістичну течію очолив Д.Ллойд Джордж, який критикував уряд за проведення політики колоніальних захоплень і війн. Серед прихильників протилежної течії найвідомішим апологетом ідеї створення могутньої колоніальної імперії був міністр колоній Дж.Чемберлен. Основним мотивом проведення активної імперської політики він висував захист комерції, англійського підприємництва і капіталу в умовах зростання конкуренції з боку іноземних держав, протекціонізму. Великобританія, на його думку, була зобов’язана випереджати інші країни у колоніальній експансії. Головною метою Дж.Чемберлен вважав створення умов для розвитку і процвітання імперської раси, під якою розумілися всі народи, що населяли Британську імперію. Вважалося, що почуття імперії є вродженим у англійців.

Гонитва за колоніями в Азії та Африці докорінним чином змінила політику європейських держав, вона покликала до життя союзи, що суперечили всім природнім симпатіям та історичним традиціям, прискорила гонку військових та морських озброєнь. Відстоюючи свої інтереси в Африці та захищаючи британські володіння, Англія уклала ряд угод з континентальними державами. Англо-італійськими протоколами 1891 р. Лондон запобіг втручанню Риму в долину Нілу і можливій експансії французів. Таким чином, британському уряду вдалося зробити усе можливе для реалізації доктрини «проконсула» Єгипту Е.Берінга (Кромера) – «Єгипет – це Ніл, а Ніл – це Єгипет».

Обопільне прагнення протистояти французькій колоніальній активності в Центральній Африці спричинило укладання англо-німецького договору від 15 листопада 1893 р. про розмежування британських та німецьких колоніальних володінь у Нігерії та Камеруні. Кордон між землями Королівської Нігерійської компанії та німецьким Камеруном був продовжений від району містечка Йоли до озера Чад. Таким чином Великобританія намагалася запобігти можливості французької експансії в Єгипет з південного напрямку. Німці теж залишилися задоволені, адже перед тим вони скаржилися на те, що незважаючи на розмежування 1886 р., за яким Йола належала англійцям, а від неї розпочиналася німецька сфера впливу, Нігерійська компанія британців намагалася відтіснити німців далі на південь. Однак незабаром, 15 березня 1894 р, переслідуючи власні інтереси у Європі, Берлін уклав договір з Парижем, який визначив східні кордони Камеруна так, що німці поступилися Франції більшістю територій, на які Англія визнали права Німеччини. Французькі володіння знову опинилися у безпосередній близькості від британського Єгипту. Це стривожили англійський уряд і викликало його обурення діями Німеччини. В подальшому німці наштовхнулися на безкомпромісність англійської сторони, зокрема, коли домагалися передачі островів Самоа у Тихому океані у своє володіння.

Трансваальська криза та англо-бурська війна. Суперництво європейських держав на африканському континенті яскраво виявилося щодо Трансвааля. Південна Африка, особливо Капська колонія, посідали чільне місце у британській колоніальній системі. Лондон розцінював південь Африки з політичної й стратегічної точки зору як плацдарм на шляху до Індії, Далекого Сходу, Австралії. Відкриття Суецького каналу применшило значення Капської колонії як бази для британського флоту на шляху до Індійського океану, але вона залишалася для Англії важливою транспортною комунікацією. Початок розробки алмазних родовищ на рубежі 60-70-х років XIX ст. в околицях Кімберлі різко підніс рейтинг цього регіону на міжнародній арені. Незабаром, у 1886 р. на півдні Африки були виявлені найбільші у світі поклади золота, що викликало всесвітню золоту лихоманку. Прискорився капіталістичний розвиток краю, виникли монополістичні об'єднання з видобутку алмазів («Де Бірс консолідейтед майнс»), ряд великих золотодобувних компаній, тісно пов'язаних з фінансовою олігархією Західної Європи, насамперед з лондонськими банкірами. Давні голландські колоністи-бури були витіснені англійцями з капської території на північ, де заснували дві свої держави – Трансвааль та Оранжеву Республіку.

В англійських колоніальних колах визріла велична ідея – створити імперію в Африці від Капа до Каїра. Автором цього грандіозного плану був британський колоніальний діяч Сесіль Родс. Великобританія нав'язала бурам угоду, за якою мала право контролювати зовнішні зносини Трансвааля, а отже, отримала одну з основних переваг над суперниками, в першу чергу Німеччиною, у Південній Африці. Британська дипломатія мала за плечима міцний тил у вигляді Капської колонії та Наталя й тому намагалась ускладнити Трансвааля вихід до Індійського океану. У свою чергу Німеччина розгорнула широку агітацію за незалежність Трансвааля і демонстрантивно підтримувала бурського президента П.Крюгера в його протистоянні вимогам уїтлендерів (новоприбулих поселенців, чисельність тих сягала 2/3 населення країни) щодо надання їм політичних прав.

28 грудня 1895 р. загін у складі 800 чоловік, очолюваний адміністратором Родезії і директором Південноафриканської компанії Ландером Джемсоном, перетнув кордон з Трансваалем і рушив у напрямку Йоганнесбурга. Агресивна вилазка англійців завершилася провалом. Загін Джемсона був оточений бурською міліцією і склав зброю. Йоганнесбурзькі уїтлендери, на підтримку яких розраховували англійці, не приєдналися до виступу.

Прем'єр-міністр Англії Солсбері відразу ж заявив, що не схвалює набігу Джемсона, а потім уряд публічно звинуватив змовників і звернувся з проханням до президента Трансвааля видати їх англійському правосуддю. Спочатку президент Крюгер зажадав від англійців відшкодування збитків на суму 0,5 млн. ф.ст. Незабаром вимоги збільшилися, і сторони зійшлися на тому, що Трансвааль отримає у декілька разів більше за «моральні» збитки.

Джемсона та кількох офіцерів засудили в Англії на незначні терміни ув'язнення. Президент Крюгер отримав грошову компенсацію. С.Родс склав з себе усі повноваження колоніального адміністратора і виїхав до Англії. Провал набігу змусив його відмовитися від планів захоплення ІІівденно-Західної Африки, що, у свою чергу, сприяло утвердженню німецького імперіалізму на цій території. Німецький уряд підштовхував Крюгера звернутися до світових держав з проханням скликати конференцію для обговорення міжнародного становища навколо Трансвааля. На останнє президент бурської республіки давав свою згоду за умови, якщо Англія не задовольнить вимог щодо відшкодування збитків, щоправда, Берлін у своєму виступі проти Лондона залишився самотнім. Європейські уряди завжди вважали Англію менш небезпечною, ніж Німеччину, бо перша хоча й мала величезний флот, однак не мала сильної армії.

Знаючи ці настрої, позицію Крюгера, німецькі правлячі кола, здавалося б, повинні були зупинитися. Однак їм не було притаманне почуття міри, і 3 січня 1896 р. Вільгельм II надіслав президенту Трансвааля особисту телеграму, де висловив задоволення тим, що республіка сама впоралася з набігом Джемсона, «не використовуючи допомоги дружніх держав». У Великобританії телеграма була розцінена як німецька провокація. Якщо до того широка англійська громадськість особливо не цікавилася трансваальськими справами, то телеграма німецького імператора загострила суспільний інтерес до Південної Африки. Газети здійняли такий галас, що питання про Джемсона, Родса відразу відійшло на другий план, а головною темою стало німецьке втручання в закордонну політику Великобританії. Тон послання був неприпустимий і надто відкрито виказував ворожість Німеччини до Великобританії. Це обурило англійців. Ще у 1894 р. лорд Р.Солсбері зауважував, що німці дозволяють собі використовувати таку мову у спілкуванні з англійським урядом, ніби звертаються до князівства Монако, а не до Великобританії.

Англійці були впевнені, що ворожий характер телеграми був усвідомлений німецьким урядом. «Я переконана, – писала королева Вікторія своєму онуку кайзеру Вільгельму II, – що це було зроблено навмисно і, на жаль, змушена повідомити, що це справило тут дуже болісне враження». У Лондоні панувало велике озлоблення проти німців. їх били на вулицях, розбивали вітрини німецьких крамниць, вимагали виключення німецького кайзера із списку почесних членів флоту Великобританії. Офіцери одного драгунського полку навіть демонстративно спалили портрет Вільгельма II. Після горезвісної телеграми міністр колоній Дж. Чемберлен надзвичайно різко висловився проти Німеччини; через п'ять днів (8 січня) було прийнято рішення про створення ескадри у Північному морі; через кілька тижнів Великобританія відмовилася від відновлення морської конвенції з Австрією та Італією, після чого союзники Німеччини відкрито висловили своє невдоволення політикою Берліну. Англійці довго пам'ятали вчинок імператора Вільгельма II. У червні 1896 р. під час урочистостей з нагоди 60-річчя перебування королеви Вікторії на престолі лондонці кричали німецькому принцу Альбрехту, який брав участь у святкуванні: «Якщо вам потрібно відправити телеграму дядечку Крюгеру, то ви знайдете телеграфну контору за рогом…».

Телеграма Крюгеру, як і інші ворожі демонстрації з боку Німеччини, лише зміцнили рішучість імперіалістичних кіл Англії якнайшвидше покласти край самостійності Трансвааля, приєднати його до Британської імперії. Для бурських республік телеграма кайзера була рівнозначна смертному вироку, оскільки для Великобританії знищення їх незалежності стало засобом нейтралізації небезпечних планів Німецької імперії.

11 жовтня 1899 р. вибухнула англо-бурська війна. Вона розпочалася в умовах загострення як англо-російських, так і англо-французьких відносин. Світова громадськість через пресу негативно оцінила дії Великобританії й співчутливо поставилася до населення маленьких бурських республік. У виступі 23 січня 1900 р. тогочасний прем'єр-міністр Англії лорд А.Розбері виправдовувався: «…Ми боремося не проти свободи, а проти привілеїв, проти продажної і деспотичної олігархії». В англійському суспільстві виявилися незгоди у ставленні до бойових дій на африканському континенті, з'явилися пробурські настрої. Серед політичних діячів їх виразником став Д. Ллойд Джордж, який очолив антиімперіалістичну течію в ліберальній партії. Англійська публіцистика, як і більшість англійських істориків, наголошувала на розколі громадської та політичної думки Великобританії у ставленні до війни на півдні Африки, на поляризації джингоїстських та пацифістських настроїв у суспільстві. Війна набула партизанського характеру. Намагаючись зламати опір партизан, очолюваних досвідченими генералами JI.Ботою та X.Деветом, британська армія створила систему блокгаузів – укріплених пунктів, які знаходилися один біля одного і прикривали, головно, шляхи сполучення. Англійці застосували жорстокі методи придушення опору; багато бурських ферм були пограбовані та спалені, багато родин опинилися у спеціальних, вперше збудованих, концентраційних таборах.

Ціною значних зусиль Англія змусила противника підкоритися. Війна завершилася підписанням 31 травня 1902 р. у Преторії мирного договору, за яким бури визнали анексію двох республік Великобританією, але зберегли автономію у внутрішній політиці У 1910 р. утворився домініон під назвою Південно-Африканський Союз (тепер Південно-Африканська Республіка), до складу якого увійшли території Капської колонії, Наталя та колишніх бурських республік.

Англо-бурська війна завдала значних економічних збитків Великобританії. Вона змусила уряд вдатися до розпродажу цінних паперів, збільшення податків, пошуку іноземних позичок, до яких Англія не зверталася з часів Кримської війни 1853-1856 рр. Всього на ведення війни Англія витратила 217 млн. ф.ст.

Геополітичні інтереси на Близькому Сході. 90-і роки XIX ст. відзначалися загостренням суперництва Великобританії з європейськими країнами у континентальній Азії. Боротьба за Середній Схід велась, в основному, між Англією та Росією. Англо-німецька конкуренція сфокусувалася на Близькому Сході, перетворившись на гостру політичну боротьбу між обома державами не лише з огляду на економічну цінність цих територій як ринків збуту і сфери вкладення капіталів, а й виходячи з їх високої ваги у геополітичному відношенні. На Далекому Сході боротьба велась за сфери впливу між Великобританією, Росією, Японією, Німеччиною, Францією та США.

Найважливішим об'єктом стратегічних устремлінь європейських держав на Близькому Сході стала Туреччина. Прагнення посісти монопольне становище у цій країні значною мірою пояснювалося географічним розташуванням Османської імперії, яка знаходилася на шляхах до Індії, Китаю, Далекого Сходу. Схожі мотиви визначали й прагнення англійців оволодіти ослабленою Портою, для яких вона мала значення як володарка середземноморських проток та Єгипту.

У 70-х роках XIX ст. англійці почувалися досить впевнено на теренах Туреччини: хоча за розміром фінансових капіталів вони поступалися французам, однак займали першість за політичними впливами. Після відкриття Суецького каналу і встановлення контролю Англії над Єгиптом (1882) Османська імперія опинилася на перехресті світових економічно-торгівельних комунікацій Великобританії. У 90-х роках вона вступила у тривалу смугу внутрішньополітичної кризи. Масові погроми вірменського населення, що розпочалися 1894 p., обурили світову громадськість. Лідер опозиції Уїльям Гладстон 24 вересня 1896 p. у Ліверпулі навіть закликав до рішучої інтервенції в Туреччину з метою захисту вірменів. Уряд, звичайно, не зважився на такі радикальні дії, однак розпочав інтенсивні консультації з європейськими правлячими колами. Енергійний виступ Лондона на захист вірменського населення мав на меті оборонити нацменшини, посилити позиції англійців в Месопотамії, протидіяти турецько-німецькому зближенню.

Поїздка кайзера Вільгельма II на Схід 1898 p., активна діяльність дипломатів, військових спеціалістів та фінансистів рейху дали відчутний результат. 29 листопада 1899 р. було оголошено про надання концесії на будівництво важливої Багдадської залізничної колії німцям, що значно зміцнювало позиції Німеччини на Аравійському півострові, традиційній «вотчині» Великобританії. Виступаючи з промовою у Дамаску, кайзер запевнив султана і усіх мусульманів Сходу, що в особі німецького імператора вони матимуть вірного друга. Такі висловлювання Вільгельма II виказували прагнення Німеччини використати на свою користь ідеологію панісламізму, яка, по-перше, допомагала германофільсько налаштованому султанові утримувати свій режим, а по-друге, була спрямована проти головного суперника німецького колоніалізму на Сході – Великобританії.

Будівництво Багдадської залізниці сприяло проникненню німецького капіталу в економіку країни, посилило конкуренцію з діючими магістралями, у тому числі контрольованими англійським капіталом. Це спричинило зростання невдоволення в англійських офіційних колах німецькою активністю у Малій Азії Англія побоювалася, що Туреччина перетвориться у плацдарм по дальшої німецької експансії на Близькому та Середньому Сході. Англійці самі активно домагалися концесії на будівництво залізниці до Багдаду, а також лінії від африканського Триполі до аравійського Кувейту. Впливові фінансові групи Британії планували узяти концесію на залізницю від Єгипту до Перської затоки, однак цей план з огляду на ряд політичних та фінансово економічних аспектів не досягнув успіху.

Натомість Багдадська залізниця стала успішною реалізацією домагань політичних та ділових кіл Німеччини. Адже право на її будівництво значно посилювало німецький вплив на Близькому й Середньому Сході. Сучасники зазначали, що політичне значення Багдадської залізниці полягало у тому, що вона надавала німцям шанс шляхом загрози англійським позиціям на суходолі Сходу утримувати Великобританію від активних дій в інших регіонах, у тому числі й на морі. З іншого боку, Німеччина через цю магістраль небезпечно наближалася до Персії, і це не могло не турбувати Росію та Великобританію – головних конкурентів за поділ сфер впливу в Ірані.

Регіон будівництва майбутньої залізниці в Лондоні вважався виключно власною сферою впливу, а наближення німецького підприємництва до зони Єгипту, зокрема, до Суецького каналу досить небезпечним. Британська дипломатія усвідомлювала, що вона реально не може перешкодити передачі султаном концесії німцям. Посол Великобританії у Константинополі пропонував своєму уряду розглянути можливість спільного англо-німецького плану розбудови залізниць до Багдаду і Басри. Починаючи з 1902 р., міністр закордонних справ Великобританії та представники ділових кіл країни вели активні переговори з Берліном щодо участі англійського капіталу у будівництві Багдадської залізниці. Однак німецькі вимоги, зокрема продовжити залізницю до турецько-перського кордону, створювали, на думку британських політичних кіл, безпосередню загрозу базовим стратегічним інтересам Великобританії у Перській затоці й на Середньому Сході. Вбачалася також небезпека для «перлини» у Британській короні – Індії. З огляду на ці та інші обставини, Великобританія у квітні 1903 р. остаточно відмовилася від участі у спільному будівництві. Це призвело до подальшого поглиблення недовіри між урядами Великобританії та Німеччини на ґрунті близькосхідних справ.

Обговорення в Англії питання щодо можливої участі у багдадському підприємстві відбувалося в умовах вибуху у країні антинімецьких настроїв, які переростали в істерію з приводу іноземного проникнення у регіон, що вважався зоною життєвих інтересів Великобританії. Реальна загроза проникнення Німеччини у Кувейт (на ньому мала бути кінцева станція Багдадської залізніці) змусила Англію активізувати дипломатичні зусилля у цьому, в той час богом забутому, закутку Аравійського півострова. Англійці скористалися гострим політико-династичним конфлікті в еміраті й добилися укладення в січні 1899 р. англо-кувейтського договору, який не допускав у країну іноземних представників, передачі будь-яких територій іншим державам без санкції британського уряду. Отже, англо-кувейтський договір поховав сподівання німців довести Багдадську залізницю до Перської затоки.

Укладений договір тримався у таємниці, оскільки формально на Кувейт поширювався суверенітет Туреччини. Факт існування англо-кувейтського договору розкрився внаслідок прикрої помилки англійського монарха Едуарда VII. Він, через необережність та брак дипломатичного досвіду, вручив кайзеру Вільгельму II під час зустрічі у Хомбурзі (серпень 1901 р.) таємний документ, призначений особисто йому для ведення бесіди з німецьким імператором.

Британці наполегливо намагалися підпорядкувати увесь басейн Перської затоки. З цим були пов'язані кроки з проникнення у Катар. На Катар претендувала також Оттоманська імперія і шейх Бахрейну, однак рядом договорів Англія фактично встановила свій протекторат над півостровом, включивши його у свою мережу договірних відносин з країнами Затоки. Хоча німці і намагалися проникнути в арабську частину Османської імперії, однак їхні спроби були невдалі. Окрім Туреччини, а також Сирії, Іраку і частково Ірану (у двох останніх країнах вплив Німеччини поступово зростав), на решті території регіону впевнено господарювали англійці. Басейн Червоного моря й Перської затоки мав надто важливе політико-стратегічне значення й гарантував безпеку судноплавства через Суецький канал, морські шляхи до Індії. Міністр закордонних справ маркіз Ленсдаун 5 травня 1903 р. заявив, що спроба будь-якої держави придбати собі морську базу у районі Перської затоки буде розцінена Великобританією як привід до збройного конфлікту.

Зростання впливу Росії та Німеччини на Близькому та Середньому Сході й неможливість держав регіону належним чином їм протистояти цілком могли спричинити відмову Великобританії від своєї традиційної політики підтримування status quo. Якщо на початку XX ст. вже було зрозуміло, що в Ірані можна буди експлуатувати багаті родовища нафти, тобто змагатися за вплив у країні для економічної впгоди, то в інших випадках агресивні дії Лондона диктувалися виключно інтересами геополітичної стратегії, тобто гарантуванням безпеки британських володінь в Азії. Щодо території Ірану, то колоніальна адміністрація Індії вказувала, що політичні інтереси Англії у Персії існують з того часу, відколи зародилася Британська Індія, і є невід'ємною часткою її сфери впливу в Азії. У 1907 р. міністр закордонних справ Росії О.П.Ізвольський писав, що здійснення планів Німеччини з будівництва Багдадської залізниці ставить Берлін віч-на-віч з Лондоном саме у Персії. Таким чином, будівництво й експлуатація Багдадської залізниці протягом перших років XX ст. було важливого проблемою міжнародних відносин і залишалося предметом обговорення трьох зацікавлених держав – Великобританії, Німеччини та Росії.

Боротьба за сфери впливу на Далекому Сході. Геополітичні інтереси європейських держав вступали у протиріччя й на Далекому Сході, де поділ сфер впливу складався протягом тривалого часу. На початок 80-х років XIX ст. Англія посідала панівне становище у відносинах з головною на той час державою Далекого Сходу – Китаєм. У 1880 р. у Китаї працювало 236 англійських фірм. На початок XX ст. питома вага капіталовкладень іноземних держав у економіку Китаю складала: Англії – 33%, Росії – 30,85%, Німеччини – 20,9%, Франції – 11,6%, США – 2,9%, Бельгії – 0,6%, Японії – 0,1%, інших країн – 0,05%. Про сильні позиції Англії у Цінській імперії свідчить також її частка у позиках китайському уряду, яка становила 40% від усіх іноземних позик. До того ж Лондон добився офіційних запевнень китайського уряду, що у районі ріки Янцзи жодна територія не буде закладена, орендована чи продана іншій іноземній державі. Нові «Правила внутрішнього пароплавства» (1898 р.) оголошували відкритими внутрішні води Китаю для суден усіх країн. Відстоюючи принцип «відкритих дверей», англійці були впевнені у своєму лідерстві на півдні Китаю.

Відчутного удару по пріоритетному становищу англійської торгівлі у Цінській імперії завдала японо-китайська війна 1894-1894 pp. Перші успіхи японської армії і флоту у війні з Китаєм и продемонстрували народження на Далекому Сході могутньої держави. Британські дипломати уважно стежили за ходом подій. Великобританія прагнула того, щоб її військово-морська ескадра у Тихому океані переважала російську і французьку, разом узяті. Однак у зв'язку із японо-китайською війною ці держави значно збільшили свої військово-морські сили. Російська ескадра зрівнялася по тоннажу з англійською – 59 тис. т, французька нараховувала 23 тис. т, американська – 19 тис. т. Внаслідок цього стратегічна перевага Великобританії на морі у регіоні була втрачена. В результаті рішучих заходів Лондона становище потім змінилося. Наприкінці 1901 р. тоннаж англійського флоту на Далекому Сході вже дорівнював 170 тис. т, російського – 120 тис. т, французького – 80 тис. т, а японського – аж 200 тис. т.

Таке досягнення Японії певною мірою підштовхнуло Лондон до союзу з Токіо, який мав би значно посилити вплив Великобританії в Азії. Англійські дипломати відразу ж розгледіли в Японії гідного стратегічного партнера. Підписання англо-японського договору 1902 р. благотворно позначилося на міжнародному становищі Британії. Договір, по-суті, давав добро на війну Токіо з Петербургом. Російсько-японські суперечності на початку XX ст. були надзвичайно гострими, вони були зосереджені у тому районі (Корея, Маньчжурія, Північний Китай), який цікавив й англійців. Головним для Великобританії було те, щоби японська небезпека стримувала Росію, а російська – Японію. Цим Лондон прогнув створити нехай нестійку, але рівновагу, близьку до «рівноваги сил» у англійському розумінні.

Німецькі правлячі верхи були певною мірою зацікавлені у англо-японському союзі, їм була вигідна війна на Далекому Сході між Росією та Японією, бо вона послаблювала першу як союзницю Франції у Європі і робила реальними шанси щодо перегляду сфер впливу в Азії на користь рейху. Тому вони доклали чимало зусиль, щоби прискорити підписання англо-японського союзного договору. Японці були не проти запросити Німеччину до участі у союзі, однак Англія категорично відмовилася робити це від свого імені, надавши таку ініціативу Токіо. У результаті, Німеччині повідомили про договір без пропозиції приєднатися. Кайзер в цілому був задоволений альянсом. Він відмовився приєднатися до спільної декларації протесту Росії та Франції з приводу англо-японського союзу.

З точки зору геополітичної стратегії договір 1902 р. оцінюється як блискучий хід англійської дипломатії; позиції Великобританії на Далекому Сході значно посилилися. Договір став початком виходу Англії із «блискучої ізоляції», а у подальшому вилився в укладання широкомасштабних угод з Францією та Росією, що призвело до утворення ворожої Німеччині Троїстої Антанти. Німеччина не змогла, навіть за рахунок нарощування своїх військово-морських сил у тихоокеанських водах, якісно покращити своє стратегічне становище. Адже об'єднані англо-японські військово-морські сили у Тихому океані переважали сили інших європейських держав, разом узяті. Таким чином, Англія напередодні Першої світової війни значно зміцнила свої позиції в афро-азіатському регіоні й готова була силою захищати свої завоювання.

 

Розділ 6. Великобританія у 1875- 1918 рр.

Втрата світової промислової першості. Зрушення у робітничому русі. Загострення ірландської проблеми. Політична боротьба наприкінці XIX – на початку XX ст. Зовнішня політика напередодні Першої світової війни. Англія у роки Першої світової війни.

Втрата світової промислової першості. В останній чверті XIX ст., швидкий економічний розвиток інших країн, насамперед США та Німеччини (там поступово завершувалася промислова революція), призвів до того, що на середину 80-х років Великобританія почала втрачати свою промислову та торгівельну світову монополію. Світова наука, техніка й надалі швидко рухалися уперед. Удосконалювалися верстати, машини, доменні та мартенівські печі, паровози й пароплави. Розроблялися нові технології, особливо у металургії та хімічній промисловості. Виникали нові галузі виробництва – електротехнічна, автомобільна, неорганічних добрив, нафтопереробна та ін. Вирішення складної проблеми передавання електроенергії на велику відстань призвело до революції у енергетиці. Усі ці технічні зрушення дали поштовх подальшим суттєвим змінам у світовій економіці. Однак англійська економіка досить кволо відреагувала на нові тенденції. Нові галузі розвивалися в Англії, порівняно з конкурентами, поволі. В результаті Англія на зламі віків відстала від США та Німеччини спочатку за темпами розвитку, а потім й за абсолютними показниками випуску промислової продукції.

Вже у 1894 р. США обігнали Англію за виробництвом чавуну а через п'ять років – за видобутком кам'яного вугілля. На 1918 р відставання Англії за найважливішими показниками продукції було досить значним. Так, сталі вона виробляла 7,7 млн. т, у той час як Німеччина – 17,3 млн. т, а США – 31,3 млн. т. У світовому виробництві електротехнічних виробів частка Англії на початку XX ст. складала лише 13%, а Німеччини – майже 32%. У 1913 р в Англії було вироблено 34 тис. автомобілів, а у СІІІА майже півмільйона. Ці показники свідчили про втрату на поч. XX ст. Англією свого світового промислового лідерства і про те, що її економіка з кожним десятиріччям зустрічалася із зростаючими груднощами.

Незначні масштаби розвитку автомобільної, електротехнічної, нафтопереробної та інших нових галузей виробництва не вплинули на розширення географії промислових центрів. Новостворені фабрики і заводи розташовувалися у традиційних центрах індустрії. Так, автомобільні заводи з'явилися у промисловому Мідленді, в Ковентрі та Манчестері (тут був створений філіал американської фірми Форда).




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 2165; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.03 сек.