Культура Стародавньої Греції: логос, чуттєвість, гармонія

Тема 2. АНТИЧНА КУЛЬТУРА

1. Культура Стародавньої Греції: логос, чуттєвість, гармонія.

2. Культурний феномен еллінізму.

3. Традиції та спадкоємність культури Стародавнього Риму.

4. Світове значення античної культури

Антична доба — період якісних змін в історії людства, період народження нових форм суспільного і культурного життя, що найперше виявилися у створенні держав-полісів, з розвиненою формою демократичних засад громадської спільноти, переході до приватної власності. Ідеалом суспільства стає вільна і політично активна людина. Саме вона виступала об`єктом і змістом культури.

Античну культуру К. Ясперс відніс до “осьових культур”, тобто тих культур, які здійснили прорив від міфу до логосу та витонченого мистецтва. Культ краси, пропорції, гармонії ставали символами не лише мистецтва, але й метою та методом виховання нової особистості.

Термін “ античний ” (від латинського antiguus – “давній”) було введено італійськими діячами епохи Відродження для позначення давньої греко-римської культури.

Визначальною у формуванні грецької культури стала межа ІІІ–ІІ тис. до н.е. Саме тоді на островах й узбережжі Егейського моря відбувається розвиток егейської або крито-мінойської цивілізації, яку у ХІХ ст. відкрив англійській археолог А. Еванс. Унікальна її ознака – палаци, які представляли собою комплекси будівель. Загальна площа такої споруди, зокрема, в Кноссі складала близько 24 тис. кв.м. Згадка про нього залишилась у грецькому міфі про Мінотавра – кровожерливе чудовисько з головою бика і тілом людини, яке мешкало у “палаці” – лабіринті.

“Палацова цивілізація”, що свідчила про виникнення перших держав, була зруйнована біля 1700 р. до н.е. Однак з часом палаци перебудовуються, вражаючи своєю красою, неповторністю фрескового мистецтва.

Критська культура доби свого розквіту – це культура бронзи, яка так і не перейшла до заліза, загинувши наприкінці XV ст. до н. е. внаслідок завоювання ахейців, що прийшли з материкової Греції. У районі Егейського моря з`явився новий гегемон – ахейське місто Мікени.

Символами Мікенської культури також стали палаци, але іншої мистецької форми. Насамперед це – потужні асиметричні цитаделі. Мікенська бронзова цивілізація закінчила своє існування наприкінці ХІІ ст. до н.е. внаслідок навали північних племен озброєних залізом – дорійців. Разом з нею скінчилася й крито-мікенська культура, що була культурогенним ланцюгом, який поєднував крито-мікенську і наступну грецьку культуру.

Падіння крито–мікенської цивілізації спричинило глибоку депресію Греції в період так званих “темних віків” (ХІ — ІХ ст. до н.е.). Цей період ще називають гомерівським, оскільки про нього ми дізнаємося як з археологічних джерел, так і з епічних поем “Іліада” та “Одіссея” Гомера. Суттєвим надбанням гомерівської доби стало володіння технікою обробки заліза та створення хоча і примітивних, але заснованих на демократичній основі держав-полісів,

У період архаїки (VІІІ–VІ ст. до н.е.) грецька культура набуває бурхливих змін, що найперше виявляються у виробленні етнічної самосвідомості та відчутті культурної ідентичності.

Культурними настановленнями, які пов`язували різні міста в одне ціле і об`єднували грецьку народність були олімпійські ігри. Вони проходили в Олімпії на Пелопоннесі на честь Зевса Олімпійського. Тут стояв його храм з величезною статуєю батька богів. Олімпійські ігри проводились раз на чотири роки. Перша олімпіада відбулася в 776 р. до н.е. На час ігор, які тривали п`ять днів, війни припинялися, щоб дороги до Олімпії були безпечними. Олімпійські ігри ставали провісницями миру.

Крім загально-грецьких свят і олімпійських ігор важливу роль в об`єднанні греків, відігравали оракули під якими слід розуміти не окремих осіб, а цілі храми, що займались віщуванням майбутнього. Особливо прославився Дельфійський оракул. Головним святилищем оракула в Дельфах був храм Аполлона, побудований в ІV ст. до н.е. За часів архаїки склалися основи давньогрецької етики та моралі. В їх основу були покладені дві протилежні тенденції: колективізм та агон (змагальність, боротьба)чуттєвого (діаносійського) і розумового (аполонійського) начал. Створення культурних цінностей було неможливо поза полісом, а агонічний характер став рушійною силою культурного процесу.

Для релігійної свідомості греків характерний антропоморфізм, тобто обожнення людини, уявлення про богів як про прекрасних людей – безсмертних і вічно молодих. Улюблений герой греків – Геракл, який здійснив 12 подвигів.

В період архаїки стався якісний стрибок в інтелектуальному розвитку людства: перехід від релігійно-міфологічних уявлень про світ до його філософського осмислення. Філософія виросла із соціального досвіду громадян полісу. Виникає натурфілософія (філософія, що вивчала загальні закономірності) з раціоналістичним, тобто заснованим на розумі, логіці, підходом до формулювання та вирішення наукових проблем. Здійснюється намагання створити систему позитивних знань про всесвіт з ідеєю космічного порядку не від Бога, а на підставі закону.

Натурфілософи шукали першооснову Всесвіту. Для Фалеса з Мілету – це була вода; для його учня Анаксімена – первинна матерія, “апейрон”; для Анаксімандра – повітря, “ефір”; для Геракліта – вогонь. Геракліта, зокрема, називають одним із основоположників діалектики. Він учив, що на землі немає речей, а є процеси: “Все тече, все змінюється”, “Не можна двічі ввійти в одну й ту саму річку”. Саме грецькі натурфілософи, заклали основи грецької та європейської науки.

Раціоналістичній філософії протистояла філософія ідеалістична, що начала світу вбачала не в природі та її явищах, а в ідеях. Таким філософом ідеалістом був Піфагор, який жив у VІ ст. до н.е. в Сицилії.

Виникнення грецької писемності стало потужною підоймою розвитку літератури. Визначними майстрами слова цієї доби були Гесіод (“Теогонія”, “Роботи і дні”), Архілох, Тіртей, байкар Езоп. Свого довершення лірика набула у творчості“фіалкокучерявої, чистої, з посмішкою ніжною” поетеси Сапфо.

В архаїчну добу відбувається становлення грецької архітектури. Виробився єдиний тип храму з основним конструктивним і художнім витвором – ордером.Під ордером (від лат. порядок) в архітектурі розуміють співвідношення стояково-балочної системи, тобто несучих та несомих конструкцій, яка підкреслювала архітектоніку споруди.

За часів архаїки почали будуватися перші грецькі святилища: Аполлона в Дельфах, Гери – в Олімпії тощо. Храмове будівництво сприяло розвитку різних мистецтв, оскільки в якості подарунків для храмів жертвували мистецькі твори.

Одним із найрозвиненіших видів мистецтва став вазопис. В першій половині VI ст. д. н. е. вазопис процвітав у Коринфі. Але з другої половини VI ст. до н. е. центр вазопису перемістився до Афін. Тут виник так зв. чорнофігурнийстиль виробу. З 30-х рр. VI ст. д.н.е. в моду входить червонофігурна кераміка (від гр. keramike – гончарне мистецтво, keramos – глина).

Період класичного розвитку Стародавньої Греції (V – ІV ст. до н.е.) став часом найбільшого розвою її культури. Особливо прискорилися ці процеси за часів Перикла (близько 490–429 рр. до н.е.) – далекоглядного політика. Його оточували найвидатніші та найталановитіші люди, серед яких – історик Геродот, трагік Софокл, скульптор Фідій, художник Поліклет. Період правління Перикла, який обіймав посаду стратега протягом 15 років, називають “золотим віком” розвитку Афін, культурні досягнення класичної Греції досягли за цих часів найвищого щабля.

Найвідомішими мислителями цього періоду були Сократ, Анаксагор, Демокріт, Протагор, але особливо уславились Платон та Аристотель, суперництво між вченнями яких (матеріалізмом та ідеалізмом) майже на два тисячоліття визначило основні шляхи розвитку філософських вчень не тільки в ареалі Середземномор`я, а й значно далі.

Вершиною давньогрецької матеріалістичної філософії було вчення Демокрита з Абдери (460–370 рр. до н.е.) про атомістичну будову Всесвіту та атом. У другій половині V ст. до н.е. як реакція на натурфілософію виникає софістика, що намагалася з’ясувати природу людського знання та критерії його істини.

З кола софістів вийшов видатний філософ Сократ (471–399 рр. до н.е.). Він привернув увагу філософів від проблем Всесвіту до внутрішнього світу людини. “Пізнай себе!” – проголошував мислитель. Про себе ж Сократ говорив: “Я знаю, що нічого не знаю”. Істина, за методом Сократа, народжувалася в спорі. Вчений заклав основи професіоналізму, зауважуючи, що людина, яка не є професійним політиком не має права на судження про неї. Філософ виступав проти рівності людей, поділяючи їх на тих, що пізнали істину, і тих, що не пізнали її.

Сократ мав своїх послідовників і учнів, найвидатнішим з яких був Платон (427–347 рр. до н.е.) – засновник об’єктивного ідеалізму. Ідеалістичність філософії Платона полягала у відокремленні духовного світу від матеріального, запереченні реального життя. Християнство спиралось на платонізм як на одну із своїх найважливіших філософських основ. Платон критикував товарно-грошові відносини, закликав заборонити Гомера, який написав багато “брехні” про життя богів, обстоював замкнене кастове суспільство, у якому кожна верства (філософи, воїни, землероби і ремісники) виконувала відведені їй функції, пропагував державне виховання дітей.

Найпотужнішим мислителем стародавнього світу був учень Платона Аристотель (384–322 рр. до н.е.). Натурфілософські погляди Аристотеля близькі до матеріалістичних. Він визнавав реально існуючий світ і створив вчення про форму і зміст, став основоположником формальної логіки. Мислитель був також найвидатнішим естетом Стародавньої Греції.

У V ст. до н.е. в Греції набувають свого розвитку спеціальні наукові дисципліни: математика, астрономія, медицина, історія. У царині медицини видатна роль належала Гіппократу, на теренах історії уславились Геродот і Фукідід – основоположник історії як науки.

Розвій грецької архітектури найбільше виявився в градобудівництві. Особливе місце в історії давньогрецького зодчества належить комплексу споруд Афінського Акрополя (від гр. akropolis – підвищена і укріплена частина давньогрецького міста). В створенні Акрополю велика роль належала афінському стратегу Периклу і скульптору Фідію (поч. V ст. до н.е. – 432-431 р. до н.е.).

До складу афінського Акрополя ввійшли парадна біломармурова брама Пропілеїв, храм богині Ніке (Безкрилої Перемоги), Ерехтейон (Ерехтей – легендарний цар) та головний храм Афін – Парфенон (храм Афіни-Діви, Парфенос). В центрі Парфенона знаходилась статуя Афіни Парфенос, роботи Фідія, виконана на дерев’яному каркасі з золота (вбрання та волосся), слонової кістки (тіло).

Переважна більшість творів скульптурного мистецтва доби класики стояла або в храмах, або на відкритому повітрі. Плутарх, говорив, що в Афінах було більше статуй, ніж живих людей. Проте до нас дійшла мізерна кількість оригіналів.

Гармонія і пропорція стають ідеалом культури античної Греції і трактуються як краса людського тіла у поєднанні з величчю духу. Найвидатнішим скульптором ранньої класики був Мірон (V ст. до н.е.). Ним були виконані знамениті бронзові статуї “Дискобол” (відома лише у римський копії) та ін.

Фідій намагався втілити загальний ідеал прекрасного. Грецьке пластичне мистецтво стало втіленням, за виразом Ф. Ніцше, аполонійської моделі античної культури. Аполлон уособлював не лише ідеал краси, а й раціоналістичне сприйняття світу. Епоха класики відкидала всі вади моделі, робила її досконалою. Найвидатнішою скульптурою Фідія самі греки вважали Зевса, створеного для храму в Олімпії.

Молодшим сучасником Фідія був скульптор Поліклет із Аргоса (2 пол. V ст. до н.е.), який переважно зображував атлетів. Його статуї “Доріфор” та “Діадумен” відомі в римських копіях.

Найвидатнішими зодчими ІV ст. до н.е. були Скопас із Паросу (380–350 рр. до н.е.), Пракситель з Афін (близько 390–330 рр. до н.е.), Лісіпп (2-а пол. ІV ст. до н.е) – придворний скульптор Александра Македонського.

Пракситель одним з перших почав зображати красу оголеного жіночого і чоловічого тіла, активно працюючи у мармурі. Йому належать така відома праця, як “Афродіта Кнідська”.

Живопис був дуже поширений у стародавній Греції, та, на жаль, його пам`ятки майже не збереглись до нашого часу. З античних джерел відомо про славетних живописців Полігнота, Апполодора, Зевксіса і багатьох інших.

У період класики зароджується грецька трагедія, дослівно “пісня козлів”(від гр. “трагос” козел (цап) та “оде” – ода, пісня) – вид драматичного твору.. Найяскравішими представниками трагедійного жанру в Греції були Есхіл (526–456 рр. до н.е.), Софокл (496–406 рр. до н.е.), Евріпід (480–406 рр. до н.е.).

Стародавня Греція є батьківщиною комедії. Засновником комедії як жанру вважається Аристофан (445–385 рр. до н.е.), автор понад 40 п’єс, 11 з яких дійшли до нас.

Комедія (від гр. komodia – жанр драми у якому дійство і характери трактовані у формі смішного, веселого).

Одним з найвизначніших явищ давньогрецької культури був театр. Театр виник з обрядових пісень – дифірамбів, що виконувались під час свята бога Діоніса. Виконавці вбирались у козлині шкури, хором співаючи пісні на чолі із заспівувачем, який називався корифеєм і розмовляв з хором про Діоніса.

З прозаїчних жанрів у класичний період особливого розвитку набувала риторика – мистецтво складати і виголошувати промови.. Найвідомішими політичними ораторами, які уславилися своїми численними промовами-памфлетами були Ісократ (436–338 рр. до н.е.) та політичний діяч, борець за незалежність Афін – Демосфен (384–322 рр. до н.е.).

На межі V– ІV ст. до н.е. світ грецьких полісів охопила всебічна криза. Суспільна нестабільність, зменшення ролі Афін у культурному житті еллінів, загроза македонського вторгнення викликали в людей зневіру у звичних полісних цінностях, традиційні уявлення витіснялися новими настроями та ідеями.

Дата добавления: 2015-05-22