Уманська філія 3 страница

Заняття 3. УРСР в роки перебудови (друга половина 1980-х – початок 1990-х рр.)

1. Спроби реформ суспільної системи. Посилення суспільної активності населення в Україні.

2. Перші кроки в демократизації суспільно-політичного життя і утворення нових політичних партій та громадських об’єднань.

3. Деформації і кризовий стан економіки. Екологічна криза.

Методичні рекомендації до теми

При підготовці до семінарського заняття слід пам’ятати, що причинами перебудови було відставання СРСР за темпами економічного розвитку, ефективності виробництва, продуктивності праці від провідних країн світу, застійні тенденції в соціально-політичній і духовній сферах життя. Загальна криза суспільства загострювалася. Питання змін перетворилося на питання життя чи смерті радянської системи.

В Україні політика перебудови мала свої особливості. Відбувався процес лібералізації суспільно-політичного життя. У 1986 р. з в'язниць було звільнено близько 300 політичних в'язнів, серед них В. Чорновіл, М. Горинь, пізніше Л. Лук'яненко. Із Кримінального кодексу УРСР виключили статті про переслідування з ідейних міркувань. Новим явищем стала політика гласності, що поступово переросла у свободу слова. Однією зі значних подій періоду гласності наприкінці 1980 — на початку 1990-х pp. стала свобода історичної науки. У світ вийшли численні публікації художніх, філософських творів, які тривалий час залишалися недоступними. Глядачі змогли побачити раніше заборонені й нові фільми — «Тіні забутих предків», «Покаяння», «Холодне літо 53-го» та інші. З'явилися документальні фільми, що розповідали про сувору дійсність минулих років. Були повернуті із забуття романи В. Винниченка, драми М. Куліша, оповідання М. Хвильового, вірші М. Зерова, новели Г. Косинки. Гласність допомогла з'явитися на світ творам наших сучасників — В. Симоненка, Л. Костенко, Є. Сверстюка, І. Дзюби, І. Драча. Багато письменників у період гласності звернулися до публіцистики, поклавши початок екологічній тематиці (С. Плачинда, Ю. Щербак). М. Жулинський розгорнув публікацію забутої спадщини, ліквідацію «білих плям» з українській літературі. Нові телевізійні передачі пробуджували інтерес до української історії. Були створені умови для підвищення ролі української мови в житті республіки. Відомі письменники Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко виступили за обов'язкове вивчення української мови в школах, проти «духовного Чорнобиля».

Розкриваючи перше питання, зверніть особливу увагу на посилення суспільної активності населення в Україні (Український культурологічний клуб (УКК), «Товариство Лева», нові суспільні неформальні об'єднання).

Із виникненням в 1988 р. опозиційних КПРС рухів в Україні починає формуватися багатопартійність. Головною метою демократичних сил було: творення широкого об'єднання на зразок народного фронту. Восени 1988 р. діяло ряд самостійних об'єднань («Народний Рух за перебудову» тощо). У березні-квітні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР. У результаті виборів Демократичний блок України, у якому Рух був головною силою, створив парламентську опозицію — Народну Раду. Восени 1989 р. відбулася зміна партійного керівництва УРСР: В. Щербицького на посаді змінив В. Івашко. Політичні реформи не підкріплювалися економічними, соціальна криза загострювалася. Перебудова не досягла своєї мети, але на тлі послаблення тиску офіційної цензури мали можливість відкрито заявити про себе демократичні національні сили в Україні, що виступили за забезпечення реального, а не лише декларованого суверенітету республіки.

Економічні реформи другої половини 1980-х pp. зазнали невдач. Це було викликано такими причинами: відсутність послідовної, адекватної, науково обґрунтованої стратегії розвитку, непослідовність уряду в здійсненні реформ; прагнення поєднати несумісні економічні моделі: адміністративно-командну з повним одержавленням власності та ринкову з приватною власністю та ініціативою; некомпетентне керівництво в проведенні реформ; опір консервативних сил; переважання у промисловості підприємств військово-промислового комплексу. Проте були створені сприятливі умови для розвитку кооперативного сектора. Катастрофа на Чорнобильській АЕС наочно продемонструвала широкій громадськості злочинність недбалого ставлення комуністичної влади до господарства й екології. Дайте оцінку екологічної ситуації на початок 1990-х років.

Література

1. Бойко О. Досвід та уроки суспільно-політичної трансформації України у добу перебудови (квітень 1985 р. – серпень 1991 р.) // Нова політика. – 1998. - № 2. – С. 32-34.

2. Гарань О. Убити дракона. (З історії Руху та нових партій України). – К., 1993.

3. Історія держави та права України. Конспект лекцій ЛНУ. – Львів, 2009.

4. Калініченко В.В., Рибалка І.К. Історія України. – частина ІІІ. – К., 2004.

5. Смольніков Ю. Рух за поширення української мови в УРСР (кінець 1980-х років) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Зб. наук. ст. – К., 2002. – Вип. 6. – С. 289-305.

ТЕМИ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Тема 1. Вступ. Стародавня історія України. Київська Русь і Галицько-Волинська держава.

1. Формування і розвиток первіснообщинного ладу. Первіснообщинний лад на території України.

2. Розклад первіснообщинного ладу.

3. Античні міста-держави Північного Причорномор'я.

4. Боротьба слов’ян з готами, гунами, аварами. Війни слов’ян з Візантією та їх наслідки.

5. Міжнародні зв’язки і місце Київської Русі в історії Європи.

6. Русь і Візантія. Запровадження християнства та його історичне значення.

7. Князівства Середнього Подніпров’я у ХІІ – ХІІІ ст.: Київське, Чернігово-Сіверське і Переяславське.

8. Культура періоду феодальної роздробленості.

Методичні рекомендації до теми

У розкритті першого питання слід звернути увагу на зміст та характеристику наступних понять (Основні риси первіснообщинного ладу. Археологічні дослідження території України. Поява людини. Палеоліт. Первісне людське стадо. Виникнення родового ладу. Матріархат. Мезоліт. Неолітична революція. Розвиток землеробства і скотарства. Енеоліт. Трипільська культура.)

Основні риси первіснообщинного ладу. Їх слід визначити за основними сферами людського життя:

1) біологічна – період розвитку і становлення людини (пітекантроп – неандерталець – кроманьйонець);

2) соціальна – розвиток форм суспільної організації (первісне стадо – материнський рід – родова община – плем’я), соціальних та етичних норм поведінки;

3) господарська – розвиток основних форм господарювання (збиральництво, полювання), суспільні поділи праці, неолітична революція, освоєння різних матеріалів для виготовлення знарядь праці;

4) культурна – ранні форми релігії (тотемізм, фетишизм, магія, анімізм), мовна спільність, формування міфології як ранньої форми світогляду.

Визначаючи хронологічні рамки кожного періоду первіснообщинного ладу, необхідно звернути увагу на розвиток господарської діяльності, виділивши, зокрема, виготовлення знарядь праці, згодом приручення тварин і перехід від присвоюючих до відтворюючих форм господарства. Потрібно звернути особливу увагу на значення освоєння металів (мідь і бронза), їх вплив на форми, застосування і якість нових знарядь, що призвело до першого суспільного поділу праці (відокремлення землеробства від скотарства).

Розкриваючи питання про розклад первіснообщинного ладу, зафіксуйте собі визначення наступних понять: бронзовий вік, патріархат, ранній залізний вік.

Початок розкладу родового ладу. Під впливом радикальних змін у господарюванні в добу бронзи відбулися кардинальні зрушення у сфері суспільних відносин:

1) помітно зростала роль чоловіка в землеробстві, скотарстві, обміні, у всіх сферах суспільного життя, що зумовило еволюційну заміну матріархату патріархатом, утвердження ведення родоводу по батьківській лінії;

2) завдяки зростанню продуктивності праці з'явився додатковий продукт, який поступово концентрувався в руках окремих осіб, що спричинило спочатку майнову, а з часом і соціальну диференціацію суспільства;

3) з великосімейної громади виокремилося мала сім'я найближчих кровних родичів (чоловік, дружина, діти);

4) у процесі інтеграції суспільства формувалися союзи племен, що було зумовлено зростаючими масштабами виробництва та обміну, загостренням внутріплемінних відносин на основі прогресуючої майнової диференціації, потребою захисту власних територій та матеріальних цінностей;

5) ускладнювалася суспільна організація, створювалися особливі органи керівництва союзом племен, виокремився стан воїнів.

Перші писемні відомості про племена кіммерійців, скіфів, сарматів. У І тис. до н. е. на території України проживали такі племена і народи: кіммерійці (з IX ст. по пер. пол. VII ст. до н. е); скіфи (з VII ст. по III ст до н. е.); сармати (з III ст. до н. е. по III ст. н. е.). Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилися згадки у писемних джерелах, були кіммерійці. Вони також є першими жителями України, назва яких дійшла до нас. Про них нам повідомляє не тільки Гомер в "Одіссеї", а й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллімах, Страбон. Відомості про скіфів засвідчують грецькі (особливо Геродот) і римські автори. Геродот, розповідаючи про скіфів, виділяв серед них царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів та скіфів-землеробів. На зміну скіфам у III ст. до н. е. в причорноморські степи прийшли сармати. Ці споріднені зі скіфами іраномовні кочовики походили з приуральсько-поволзьких степів. Як самі себе вони називали — науці невідомо. Йменням «сармати» їх нарекли греки та римляни. Вчені припускають, що ця назва походить від давньоіранського слова «саоромант», що означає «оперезаний мечем». Варто пам'ятати, що поряд з етнонімом «сармати» античні автори вживають й інші. Це пояснюється тим, що сармати жили племенами, кожне з яких мало свою назву, як-от: язиги, роксолани, сіраки, аорси, аляни тощо. За легендою, записаною Геродотом, яка відбиває часи матріархату, сармати походили від шлюбів скіфів з амазонками — безстрашними жінками-воїнами.

Перші протодержавні утворення на території України. Протодержавні форми влади були продуктом свого часу. Вкрай низький рівень розвитку продуктивних сил, при якому люди ціною неймовірних зусиль забезпечували своє існування, обумовлював і цілком певну організацію постаючого суспільного виробництва. Постає все: суспільство, виробництво, організація. Єдиним господарським осередком суспільства (а, власне, ще лише постаючого суспільства-спільноти (вже не стадо, ще не суспільство)) в ту епоху був материнський рід. На першому етапі розвитку родової спільноти материнський рід був первісною комуною, відносини власності в якій були цілком протоколективістськими, що визначало і протоколективний характер виробництва й споживання. Розподіл був зрівнювальним. У родовій комуні не було ніякої інституалізованої форми влади, – була рівність всіх її членів, – розрізнення суто фізіологічне – чоловіки і жінки. Єдиним регулятором поведінки членів роду була воля спільноти, родова мораль, що виражалася в спільній думці й закріплювалася в традиціях і звичаях. Які наслідувались, збагачувались, транслювались прийдешнім поколінням. Рід був єдиним трудовим осередком й, відповідно, основною одиницею всього постаючого соціального устрою. Перехід від першої фази родової спільноти до другої, що характеризується визріванням передумов для переходу до класового суспільства, пов'язаний з появою надлишкового продукту. Можна припустити, що в історичному розвитку людства поява надлишкового продукту відноситься до часів безроздільного панування полювання й рибальства. Але міцна основа для регулярного виробництва надлишкового продукту була закладена лише з появою землеробства й скотарства в середині неоліту. Поява надлишкового продукту спричинила обмін, у процесі якого натуральний поділ праці між колективами поступово перетворився у суспільний. Поява парного шлюбу й парної родини означало виникнення між людьми, що належали до різних родів, якісно нових соціальних відносин, причому не колективних, а індивідуальних, виникнення першого соціального осередку, який складався з індивідів, які належать до різних родів, і тому перебували поза родом, об’єднувались суто соціальним зв’язком. Усі ці ознаки прослідковуються уже в племен бронзового віку і, особливо, в іраномовних племен. Складіть перелік протодержавних утворень на території України.

Економічні зв’язки з країнами Середземномор’я та Передньої Азії. Наприкінці ІІ тис. до н.е. клімат в Центральній Європі став надзвичайно посушливим і тривав з 1300 до 800 (за іншими даними – з 1250 по 650) рр. до н.е. Велика посуха XIII-XII ст. до н.е., неврожаї та голод у країнах Східного Середземномор’я засвідчені письмовими джерелами. На території України критична ситуація склалася у Степу, там стало неможливо займатися землеробством, а тваринництво могло існувати лише як кочове. Процеси міграції стали характерним явищем для степів Євразії. Разом з переселенням народів старі економічні зв’язки були порушені, в Україні відчувався брак привозної мідної руди, що спонукало до розвитку місцевого залізорудного виробництва. Місцеві племена підтримували тісні зв’язки з країнами Східного Середземномор’я (насамперед, Мікенської держави) і брали участь у походах так званих “народів моря”, що почалися внаслідок глобальної кризи пізньобронзової доби. Ці походи охопили, передусім, усе Середземномор'я, у тому числі мікенську Грецію, східне узбережжя Малої Азії і навіть Єгипет, тобто країни, які на той час активно освоювали залізоробне виробництво. Знахідки великої кількості скляних намистин східноземноморського походження у похованнях білозерської культури свідчать про інтенсивні економічні зв'язки племен рубежу бронзи та заліза Північного Причорномор’я з регіонами, для яких був характерним високий рівень розвитку чорної металургії. Вчені припускають можливість безпосереднього запозичення причорноморськими майстрами технології обробки заліза в центрі чорної металургії Східного Середземномор'я та Малої Азії. Нерівномірний розвиток окремих народів та соціальних груп призвів до того, що війна стала своєрідним ремеслом для значної частини населення. У світогляді, в тому числі і в мистецтві, центральною фігурою став образ воїна. Ці зміни відбулися ще до масового поширення залізних виробів, які (подібно до бронзових виробів епохи бронзи) були не першопричиною, а одним із проявів (а частково і наслідків) уже створеної системи раннього залізного віку. Отже, ці зміни відбулися ще в період панування бронзових виробів (коли залізорудне виробництво ще не набуло поширення в археологічних культурах цієї епохи).

Античні міста – держави Північного Причорномор’я. Розкриття даного питання має бути здійснене за схемою: антична колонізація Північного Причорномор’я – історія утворення держав Північного Причорномор’я – державно-політичний устрій міст-держав (Тіра, Ольвія, Херсонес Таврійський, Пантікапей) – населення і торгівля античних міст-держав – вплив північно-причорноморської цивілізації на довколишні племена. Опрацюйте матеріал за підручником Бойка О.Д.

Боротьба слов’ян з готами, гунами, аварами. Війни слов’ян з Візантією та їх наслідки.

У перші століття нашої ери слов'яни мусили протистояти різним народам і племенам, що зазіхали на їхні землі. У II ст. н. е. у Причорномор'ї з'явилися готи — східногерманські племена, які прийшли з пониззя Вісли. Разом з антами та іншими племенами готи в III ст. воювали проти рабовласницької Римської імперії. Відбувалися також війни між готами й слов'янами. Готи не залишили скільки-небудь істотних слідів у культурі місцевих племен, бо вони були нечисленними, становили невелику частку в морі тодішніх племен та народів поряд із слов'янами, сарматами та ін., стояли на більш низькому рівні суспільного розвитку, ніж слов'яни. Немає підстав говорити й про якесь панування готів над слов'янськими племенами. Наприкінці IV ст. готи були розгромлені гунами і їхнє політичне об'єднання розпалося. Вони були відтиснуті на захід — у Нижнє Подунав'я і Крим. Кочові гунські орди тюркського походження вторглися в Причорноморські степи із Східної Азії. Перейшовши в 375 р. Дон, гуни диким смерчем пронеслися через Подніпров'я, рушили на захід, зайняли Середньодунайську рівнину. Після смерті царя Аттіли в 453 р. гунська держава поступово занепала. Частина гунських племен пішла на захід і там зазнала поразки, інші осіли й злилися з місцевим населенням. У VI ст. слов'янам довелося вести запеклі війни проти аварів (обрів), які прийшли з Азії і заснували на Середньому Дунаї свою державу — Аварський каганат. Війни слов'ян з аварами тривали до першої половини VII ст. З кінця V ст. слов'янські племена почали численні і тривалі, так звані балканські, війни проти Візантійської імперії. Війни супроводжувалися переселенням частини слов'ян на Балкани. Внаслідок цього північна частина Балканського півострова стала слов'янською, виникли південнослов'янські держави Болгарія, Сербія, Хорватія. Крім того, общинний лад слов'ян справив великий вплив на прискорення занепаду рабовласницької системи у Візантійській імперії і розвиток там феодалізму.

Міжнародні зв’язки і місце Київської Русі в історії Європи.

Київська Русь була великою державою середньовіччя, що здійснила значний вплив на політичне життя як країн Західної Європи, так і сусідніх азіатських країн, а також країн, що мали велике значення в системі торгівлі поміж Європою і Азією. Вона стала щитом, що відгороджував країни Європи від навали кочових орд. Високий авторитет Київської Русі в середньовічному світі закріплений численними міжнародними договорами, тісними матримоніальними зв'язками великих київських князів з багатьма закордонними державами.

Опрацюйте уривки зі статті історика В. Рички «Між християнськими Сходом і Заходом. Київська Русь у міжцивілізаційному діалозі» («Дзеркало тижня» №13, 09 Квітень 2005) та дайте відповіді на запитання: 1. Чи можливим було хрещення Русі за князювання Ольги?

«У середині Х століття Київська Русь стає на шлях більш широких і виразних міждержавних культурних зв’язків із сусідніми державами. Вона рішуче відкидає притаманну їй політичну і культурну ізольованість. Важливим кроком на шляху до входження Київської Русі до світової християнської спільноти стало навернення у християнство княгині Ольги, яке підготувало хрещення в майбутньому всієї країни. Київ виявляє активний інтерес до обох частин християнського культурного світу, організованого в дві імперії — західну і східну, які продовжували зберігати в собі дух універсалізму Римської імперії, поглиблений і посилений зв’язком зі вселенською християнською Церквою.

Між 955 — 957 р. Ольга відвідала столицю Візантійської імперії й була удостоєна прийому в імператора. Автор «Повісті временних літ» — грандіозного літописного твору кінця ХІ ст. стверджує, що Ольга прийняла християнство в Константинополі, а її хрещеним батьком був Константин VІІ Багрянородний. Однак не слід беззастережно довірятися цьому джерелу про дипломатичний тріумф київської княгині. Під 959 — 962 рр. в анонімному «Continuator Reginonis» («Продовженні хроніки Регінона Прюмського») оповідається про візит послів княгині Ольги до двору германського імператора Оттона І: «Посли Олени, королеви ругів, що хрестилася в Константинополі за імператора Романа, з’явившись до короля, удавно, як згодом з’ясувалося, просили поставити їхньому народу єпископа і священиків».

Посольство, відправлене Ольгою на християнський Захід, свідчить про те, що її візит до Константинополя зазнав невдачі. Невдоволення київської княгині його результатами прохоплюється між рядками літописних текстів. Очевидно, візантійський імператор був недостатньо поступливим у питаннях про майбутній статус церковної організації на Русі та місця київського великокнязівського дому в системі візантійської ієрархії християнських держав. Цим і була зумовлена підготовка церковно-політичної місії на Захід.

Єпископом «народу ругів», тобто Русі, був поставлений Либуцій із обителі св. Альбана в Майнці. Однак його спостигла раптова кончина. Наступником Либуція став Адальберт із монастиря св. Максиміана в Трирі. Його місія не мала успіху в Русі. В 962 р. Адальберт повернувся на батьківщину, «не встигнувши досягти успіхів ні в чому з того, заради чого його було послано». Очевидно, це сталося тому, що Константинополь, занепокоєний зближенням київської княгині з Оттоном І завчасно потурбувався про врегулювання русько-візантійських взаємин, що й призвело до хрещення Ольги за греко-візантійським обрядом.

Пошуки оптимальної для Київської Русі релігійної структури відбувалися не тільки через контакти зі світом християнської цивілізації, як це нерідко стверджується у науковій літературі, а у значно ширшому міжнародному контексті. Не слід забувати — то був період розквіту ісламу, впливи якого сягали території східної та південної Європи, а також утвердження іудаїзму серед хозар. Вельми симптоматичним у цьому відношенні є літописна оповідь про «вибір (випробовування) віри» за князя Володимира Святославича. Під 986 р. «Повість временних літ» повідомляє про відвідини Києва болгарами «віри магометанської», «німцями з Риму», «жидами хозарськими» та «філософом грецьким». Попри те, що ця, сповнена легендарними мотивами оповідь старокиївського книжника кінця ХІ ст. літературного походження, все ж вона допомагає скласти певне уявлення про міжнародний контекст, у якому Київська Русь зробила свій цивілізаційний вибір.

«Грецький» варіант хрещення Київської Русі за Володимира Великого був визначений, безсумнівно, сприятливим для Києва перебігом політичних подій на міжнародній арені. Прийняття християнства у Київській державі і підпорядкування її Константинопольському патріархату, однак, аж ніяк не засвідчує виняткову політичну і культурну орієнтацію Києва на Візантійську імперію.

…Літургіко-літературні зв’язки між Києвом, духовне життя якого живилося переважно соками візантійсько-християнської культури і латинською Європою зберігалися й розвивалися і після розколу із Західною Церквою. Так, в літургічному календарі найдавнішого датованого рукопису — Остромирова Євангелія 1056—1057 рр. названі свята Західної Церкви: св. Аполлінарія Равеннського (23 липня) та св. Віта (15 червня). В літургічній практиці Київської Русі ХІ — ХІІІ століть відбилися імена й інших святих латинської Церкви, яких не визнавав візантійський Схід.

Від 1087 р. на Русі набуває широкого поширення свято Перенесення мощів св. Миколая Мірлікійського разом із літургічним молінням на 9 травня. Встановлене Папою Урбаном ІІ, це свято пустило коріння і на київському грунті, чому сприяли наявні перекладні й оригінальні агіографічні тексти.

У другій половині ХІ ст., за посередництва доньки польського короля Мешко ІІ, дружини київського князя Ізяслава Володимировича — принцеси Гертруди-Олісави — з католицького Заходу до Києва прийшов і культ св. Петра Апостола. До наших днів зберігся оригінал її Молитовника. Він є складовою частиною латинського Кодексу, який у науці одержав назву Кодексу Гертруди. Прикрашений чудовими мініатюрами із зображенням самої Гертруди, а також її сина Ярополка з дружиною Іриною, Кодекс являє собою пергаменний зшиток, що містить у собі також старонімецький Псалтир кінця Х ст. та інші релігійні тексти.

…Конфлікт між Римом і Константинополем, що призвів до церковного розколу, був сприйнятий у Києві на перших порах індиферентно. Серед підписів православних ієрархів на соборному акті 1054 р., який засуджував римських послів, київського митрополита не було. Місцеве, старокиївське літописання цій темі також не приділяло особливої уваги. Атмосфера взаємного недовір’я між двома гілками християнства на береги Дніпра була привнесена греками — ставлениками на київську митрополичу кафедру.

…З кінця ХІ ст. у канонічних творах пера вищих церковних ієрархів Київської Русі з’являються настанови, які засуджують шлюби руських княгинь із володарями західноєвропейських країн. Однак відмінності західного і східного культів аж ніяк не були перешкодою для взаємних контактів династії Рюриковичів з християнською Європою. Статистика встановлених Руссю династичних шлюбів із країнами латинського християнства засвідчує їхній паритетний характер».

Русь і Візантія. Запровадження християнства та його історичне значення.

Відповідь на це питання передбачає висвітлення економічних зв’язків (у першу чергу торгівлі), політичних угод між Руссю та Візантією (911, 944 та 971 рр.), культурних впливів. Вам необхідно пояснити причини запровадження християнства, уміти характеризувати процес християнізації та наслідки запровадження християнства. Врахуйте, що знамените «хрещення Русі», яке започаткувало православну цивілізацію на теренах України, було викликано цілим комплексом факторів, серед яких виділяємо політичні передумови (прагнення Володимира зміцнити державу і її територіальну єдність, але тільки єдинобожжя могло згуртувати державу і освятити авторитет одноосібної княжої влади), міжнародні та соціальні фактори, особисті міркування Володимира. Важливою вважається і так звана проблема «вибору віри».

Князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігово-Сіверське і Переяславське — наприкінці XII — у першій половині XIII ст. внаслідок численних князівських усобиць, нападів кочівників, посилення перешкод у зовнішній торгівлі, зокрема шляхом «з варяг у греки», часткового відпливу населення на захід і північ значною мірою послаблюються політично. Проте у районах Подніпров'я, особливо у тих, які менше зазнавали нападів половців, продовжували розвиватися землеробство, скотарство, мисливство, рибальство, бджільництво й різні ремесла. Головними формами експлуатації селян були відробіткова рента і рента продуктами.
Найважливішою серед подніпровських князівств була Київська земля, основна частина якої лежала на Правобережжі, сягаючи на півдні до р. Рось, за якою далі на південь у степах жили кочівники. Київський великокнязівський стіл мав притягальну силу, бо, хто володів Києвом, той вважався старшим князем. За Київ вели боротьбу багато князів, внаслідок чого він зазнавав руйнувань. Частими були напади на Київщину половців. Проте перед монголо-татарською навалою в 1240 р. політичне значення Києва настільки підупало, що він не мав навіть своїх князів. Києвом правив воєвода галицького князя Данила Дмитро.

Чернігово-Сіверське князівство було розташоване на лівому березі Дніпра, головні міста — Чернігів, Новгород-Сіверський, Курськ, Любеч та ін. Уже наприкінці XI ст. Чернігово-Сіверська земля відособилася від Києва. Тут закріпилася князівська династія Святослава Ярославича, від якої в другій половині XII ст. залишилося лише потомство Олега Святославича — Ольговичі. Чернігово-сіверські князі у першій половині XIII ст. вели боротьбу не тільки за Київ, а навіть і за Галич.

Переяславське князівство займало територію на лівому березі Дніпра по ріках Трубіж, Супій, Сула, Псьол і на схід до Ворскли і верхів'я Дінця. Головним було місто Переяслав. Як окраїнне, найбільш висунуте у степ, Переяславське князівство найчастіше зазнавало нападів і особливо великих руйнувань від кочівників.

Культура періоду феодальної роздробленості.

Період феодальної роздробленості як закономірний етап в історії Русі був періодом дальшого культурного розвитку руських князівств. Поряд із старими центрами культури — Києвом, Новгородом, Черніговом — виростають і нові — Володимир-Волинський, Галич, Полоцьк, Смоленськ, Туров та ін. Культура окремих князівств ґрунтувалася на спільній, загально-руській основі. Ідея єдності Русі, необхідності об'єднання всіх руських земель перед лицем іноземних загарбників, що посягали на незалежність країни, продовжувала жити в свідомості народних мас та передової частини класу феодалів і яскраво відбивалася в пам'ятках культури тих часів.

Політичне роздроблення руських земель, яке ще більше посилилося в умовах монголо-татарської навали, вело до посилення місцевих особливостей, своєрідних рис у культурі окремих територій. Водночас між окремими південно-західними землями поступово зміцнювалися економічні, політичні й культурні зв'язки, утворювалися характерні риси й особливості, які стали притаманними українській мові, культурі, українській народності в цілому.

Охарактеризуйте літературні пам’ятки цієї доби – «Слово о полку Ігоровім», «Моління Даниїла Заточника», «Києво-Печерський патерик», Київський і Галицько-Волинський літописи.

У XII — першій половині XIII ст. в руських землях на давньоруській основі продовжували розвиватися архітектура, живопис, ювелірна справа, музично-пісенна творчість та інші види мистецтва. Назвіть найвідоміші пам’ятки мистецтва.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 2002.

2. Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України, — К., 1996.

3. Відейко М.Ю. Трипільська цивілізація. – К., 2002.

4. Гавриленко О. А. Античні держави Північного Причорномор'я: біля витоків вітчизняного права (кінець VІІ ст. до н.е. — перша половина VІ ст. н. е.). Монографія. — Харків, 2006.

5. Давня історія України.// Під ред.П.П.Толочка.- Кн. І – ІІ. – К.1994.

6. Дзюба О., Павленко Г.. Літопис найважливіших подій культурного життя в Україні (X — середина XVII ст.). – К., 1998.

7. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.

8. Історія української культури. — К., 1994.

Дата добавления: 2015-05-22