Р. Н. В. Кушакова-Костицька

OF PHILOSOPHI­CAL AND LEGAL ANALYSIS

DEVIATED BEHAVIOR AS A SUBJECT-MATTER

А. V. Nikitin

ФИЛОСОФСКО-ПРАВОВОГО АНАЛИЗА

ДЕВИАНТНОЕ ПОВЕДЕНИЕ КАК ПРЕДМЕТ

А. В. Никитин

Список літератури

Мюллерсон Р. А. Соотношение междуна-род­ного и национального права. – М.: Международ­ные отношения, 1982.

Осипова Е. В. Социология Эмиля Дюрк­гейма. Критический анализ теоре­тико-методо­ло­гических концепций. – М.: Наука, 1977.

Поздняков Э. А. Нация. Национализм. На­цио­нальные интересы. – М.: Изд. группа «Про­гресс» – «Культура», 1994.

Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Обще­ство: Пер. с англ. – М.: Полит­издат, 1992.

Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. (Ос­нов­ные положения, исследова­ния и примене­ния) / Пер. с англ. – СПб.: Изд-во «Питер Ком», 1999.

Aggleton P. Deviance. – London, New York: Tavistock Publ., 1988.

Björklund U. Ethnicity and the weblfare state // International social science journal. – Paris, 1987. – N 1. – P. 19-30.

Maclaughlin J. Nationalism as autonomous force: A critique of recent scholarship of ethnonationalism // Canadian review of studies in nationalism. – Char-lottentown, 1987. – Vol. 14. – N 1. – P. 1 – 18.

Richmond A. H. Ethnic nationalism: Social science paradigms // International social science journal. – Paris, 1987. – N 1. – P. 3-18.

Главная цель статьи рассмотрение понятия “девиантное поведе­ние” в контексте философии права. Цель предусматривает постановку двух за­дач – общей и частной. Общая задача – выясне­ние наиболее типичных форм проявления поведения, отклоняющегося от нормы, с позиций фи­лософско-пра­вового подхода, а частная задача – конкретизация типичных проявлений девиа­ции на философско-правовом материале.

The main objective of the article is to explain the notion of “deviated behavior” in the context of philosophy of law. The objective provides for two tasks, a general one and a special one. The general task is to find out most typical forms of deviated be­havior from the standpoint of philosophical and legal approach, while the special one lies in giving details of typical manifestations of deviation on the basis of examples found in philosophy of law.

Конституційний Суд України

ДОНОСНИЦТВО:

ПРАВОВА ТА ЕТИЧНА СТОРОНИ ПРОБЛЕМИ

Тема доносів і доносництва була актуаль­ною в усі часи та залишається болісною і сьо­годні. Донос, як і цензура, є невід’ємним атри­бутом держави як примусового механізму уп-равління соціумом. Примус і донос, мож­ливо, – “дві сто­рони однієї моралі”, вони роз­рахо­вані на те негі­дне, нице, що є в людині, і чим нижчий рівень свідомості окремої людини та суспільства в ці­лому, тим більше процвітає доносництво, плазу­вання, холуйство, що є вті­ленням рабської пси­хології, відшліфованої ро­ками. Але сьогодні, коли вже є деякі ознаки і здобутки розвитку де­мократичних течій, роз­будови інформаційного суспільства, відкрито­сті суспільства, визначеної відкритістю інфо­рмації, з’явилася і надія позбу­тися такого оче­видно негативного явища, як до­носи. Коли є свобода отримання і передачі інфо­рмації, сут­тєво спрощена розвитком новітніх ко­муніка­ційних та інформаційних технологій, коли су­спільство відкрите, доносництво при­речене на вимирання як метод * поширення інформації, го­ловна ознака якого – “таєм­ність”. Звичайно, тут постає ряд цікавих запи­тань стосовно пси­хо­логі­чних, соціальних, пра­вових та інших аспек­тів цього явища.

Зауважимо, що в епоху інформаційного сус­пільства, коли вченими встановлено, що лю­дина є хвильовою, багаторівневою інформа­ційною структурою, взаємозв’язок між об’єк-тами здійс­нюється через посилання і сприй­мання вібрацій певних частот, що несуть ін­формацію про лю­дину і Всесвіт, таке явище, як “агентурне повід­омлення”, чи “донос”, чи “оперативна інформа­ція” втрачає, хоча й дуже повільно, своє зна­чення як на суспільно-дер­жавному, так і на осо­бистісному рівнях.

Отже, питання можна поставити так: чи має право на існування з погляду сучасної моралі та чинного законодавства таке явище, як доно­сниц­тво? Чи його належить сприймати як реа­лізацію права кожного поширювати інформа­цію будь-яким способом, закріпленого ст. 34 Конституції України? Очевидно, що донос – це специфічне по­ширення відомостей, і коли він не є держав­ною таємницею, конфіденцій­ною інформацією, банків­ською, комерційною, службовою таємни­цею та іншим видом інфор­мації, поширення якої обме­жене законом, то воно є цілком законним явищем.

Але чи є тут певні застереження та виня­тки? І взагалі, чи це етично, чи сприятиме роз­витку су­спільної та індивідуальної моралі? Для цього перш за все треба чітко визначитися з терміноло­гією – що таке донос і чим він від­різняється від інших видів поширення таємної інформації.

Під поняттям “донос” у словнику В.Даля ро­зуміється повідомлення керівництва про щось; доведення до відома, звинувачуючи. Староросій­ським варіантом “доносу” було “донесенье”, тобто рапорт керівництву. При­чому донос – “до­вод на кого-то”, а не скарга з приводу себе, тобто заява про які-небудь не­законі вчинки ін­шого [1, с. 468].

Отже, доносити означає доповідати, повід­ом­ляти керівництво усно чи письмово, дово­дити до його відома.

За радянських часів поняття “донос” озна­чало: 1) доводити що-небудь до відома будь-якої особи чи установи; 2) робити донос, зви­нувачу­вати кого-не­будь. Простежуючи етимо­логію слова за останні 200-300 років, можна стверджу­вати, що спочатку вживався термін “донесенье” – усне чи письмове повідомлення яких-небудь офіційних відомостей керівниц­тву, рапорт. Піз­ніше – повідомлення про щось (наприклад, зви­чайний лист про поточні справи), і нарешті – та­ємне повідомлення, що містить звинувачення кого-небудь в яких-не­будь дійсних чи уявних проступках.

Очевидно, що негативна природа цього явища пов’язана з таємністю повідомлення. Тобто “до­несенье” як відкрите повідомлення, наприклад, рапорт чи лист, з часом починає означати “тає­мне повідомлення”, і тепер ми від­чуваємо лише негативне значення цього слова [2, с. 979-981].

Цікава ситуація склалася з етимологією по­няття “донос” як юридичного. В усі часи в усіх народів донос був основним підґрунтям функ­ці­онування правоохоронних органів. Донощи­ків у різні часи називали по-різному: агенти, інфор­ма­тори, особи, що співпрацюють з пра­воохорон­ними органами, розвідники, шпигуни тощо. На їхніх доносах базувалася робота по­ліції, проку­ратури, судових, інших правоохо­ронних органів та державних органів в цілому. Тому термін “до­нос” рідко вживався в офіцій­них документах, хоча був офіційно визнаним джерелом інформа­ції (опе­ративної, службової та ін.) для вищезга­даних влад­них структур. До недавнього часу в Україні було офіційно ви­значено лише поняття “завідомо непра­вдивий донос” суду, прокурору, слідчому або ор­гану дізнання про вчинення зло­чину (ст. 177 Кри­мінального кодексу України 1960 р.) [4].

У ст. 383 нового Кримінального кодексу України 2001 р. термін “донос” замінено на “за­відомо неправдиве повідомлення про вчи­нення злочину”. У цьому і полягає основна відмінність від ст. 177 КК України 1960 р.” [5]. Тут заува­жимо: може змінюватися зна­чення поняття “до­нос”, з часом може змінюва­тися і сам термін, але суть явища залишається незмінною незалежно від сформульованих по-новому норм чинного законо­давства, особли­востей національних тра­дицій та загально­прийнятих у суспільстві етич­них норм.

Ст. 95 Кримінально-процесуального коде­ксу України 1960 р. визначає, що заяви або повідом­лення представників влади, громадсь­кості чи окремих громадян про злочин можуть бути ус­ними або письмовими. Усні заяви зано­сяться до протоколу, який підписують заявник і посадова особа, що прийняла заяву. При цьому заявник попереджується про відповіда­льність за неправ­дивий донос, про що зазнача­ється в протоколі. Письмова заява повинна бути підписана особою, від якої вона пода­ється [6].

Аналіз законодавства призводить до запи­тання: якщо є неправдивий донос, повинен бути і правдивий. Статус “правдивого доносу” (чи письмового / усного повідомлення – в но­вій ре­дакції) ніде законодавчо не визнача­ється. Офі­ційно не визначається відповідаль­ність за “прав­дивий донос”, не визначається також і ставлення до нього, звідки випливає інший логічний висно­вок – “все, що не забо­ронено, дозволено”.

Ст. 306 Кримінального кодексу Росії заві­домо неправдивий донос визначає як злочин проти правосуддя, що полягає у повідомленні завідомо неправдивих відомостей чи про зло­чин, який го­тується, чи про вже вчинений, чи про особу, яка його вчинила [7]. Зауважимо, що Кримінальний кодекс РФ не дає переліку орга­нів, до яких може бути направлений заві­домо неправдивий донос. Передбачається, що це мо­жуть бути тільки ті правоохоронні ор­гани, які мають право порушу­вати кримінальні справи, тобто органи дізнання, досудового слідства, про­куратура і суд.

Однак у теорії кримінального права існує ду­мка, що такими органами можуть бути будь-які органи державної влади та управління, а та­кож громадські організації. При цьому заві­домо не­правдивий донос у такі органи, що не мають права проводити слідчі дії, доціль­ніше розгля­дати як наклеп. Звернемо увагу на те, що деякі правники вважають (і це випливає зі змісту но­рми закону): заявник не може не­сти відповідаль­ність за завідомо неправдивий до­нос, коли він “добросовісно помиляється” щодо достовірності наданих йому відомостей, вважаючи їх правди­вими, чи повідомляє про дійсний факт злочину, надаючи йому неправи­льну юридичну оцінку. Існує також думка, що завідомо неправдивий до­нос слід відрізняти від необґрунтованої скарги, в якій особа поми­лково обвинувачує інших осіб у скоєнні зло­чинів [3, с. 324].

Зауважимо, що сьогодні термін “донос” втра­тив своє колишнє позитивне забарвлення і фак­тично вживається у значенні “таємний на­клеп керівництву”. Характерно, що у різні часи у різ­них народів доносництво мало свої особливо­сті та традиції – яскравим прикладом є період пану­вання інквізиції в Європі. За ча­сів фашист­ської Німеччини та Радянського Союзу доносни­цтво було майже способом життя – з відверто амора­льного вчинку воно перетворилося на “грома­дянський” чи “пар­тійний” обов’язок і на­віть по­двиг (історія з Павликом Морозовим). За постра­дянські часи ставлення до доносів дещо зміни­лося. Гра в демократію передбачає правила, за якими до­нос – це ганебний, негуманний акт, спрямова­ний на порушення прав інших людей, отже, як можливе явище його вилучено з усіх нормати­вних актів України. Сьогоднішнє став­лення в Україні до доносів можна зіставити з си­туа­цією в царській Росії, для якої характерним було те, що “исправникъ донесъ губернатору, а этотъ доносить министру” чи, як казали, “до­нощику пе­рвый кнутъ отъ товарищей, за до­носъ, либо отъ начальства, за неисправ­ность” [1, с. 468].

Ставлення і до терміна, і до явища в сучас­ному українському суспільстві в цілому негати­вне, на відміну від так званих цивілізо­ваних країн західної демократії, де доносниц­тво є нор­мою життя, запорукою громадського спокою та по­рядку. Там є звичайною ситуація, коли особа, помітивши підозрілу людину чи ситуацію в не­безпечному для неї радіусі, від­разу ж телефонує в поліцію. Але “що німцю – благо, росіянину – смерть”. Тому в Україні, враховуючи наші наці­ональні традиції, куль­турний рівень, низьку пра­восвідомість, куль­тивувати “доносительство владі” видається недоцільним. Проте система доносництва на Заході, враховуючи національні традиції та менталітет пересічного громадянина, законо­слухняного і дисциплінованого, – може мати й позитивні сторони. Показовим є те, що там су­спільство офіційно захищає своїх інфор­мато­рів. Наприклад, одним з міжнародних стан­дар­тів забезпечення свободи слова є “Принцип 9. За­хист інформаторів (“свистунів*”): Особи, які передають інформацію про правопорушення (ін­форматори), повинні бути захищені” [10, с. 20]. Суть цього принципу полягає у захисті інформа­торів від будь-яких юридичних, адмі­ністратив­них або інших службових санкцій, пов’язаних з фактами розкриття інформації про правопору­шення. Під терміном “правопо­рушення” тут ро­зуміється вчинення злочину, невиконання юри­дичного обов’язку, судова помилка, корупція чи шахрайство, неналежне управління з боку публі­чного органу, а також істотна загроза здоров’ю, безпеці чи довкіллю, незалежно від того, чи пов’язано це з особис­тим правопорушенням. Ін­форматорам повинен надаватися захист у випа­дку, коли вони діяли добросовісно (!) та на ос­нові обґрунтованого переконання, що надана ними інформація була за своєю суттю викрива­льною і стосувалася доказів про правопору­шення. Такий захист по­винен надаватися навіть у випадку, якщо роз­криття інформації є пору­шенням правового або службового обов’язку. Захист інформато­рів – це запорука сумлінного виконування обов’язку передачі інформації пев­ним особам чи наглядовим органам. Інформато­рам пови­нен надаватися захист і тоді, коли цього вима­гають суспільні інтереси, наприклад, у ви­па­дку передачі інформації іншим особам або на­віть засобам масової інформації. При цьому кри­терієм для визначення наявності “суспіль­них ін­тересів” є ситуація, коли користь від оприлюд­нення має бути більшою за шкоду, а також коли альтернативні засоби розповсю­дження інформа­ції необхідні для захисту ос­новних інтересів.

У нас теж відомі випадки, коли доноси при­носили користь, але це, скоріше, є винятком. На­приклад, справа про поширення відомостей, роз­глянута Конституційним Судом України у 2003 р. За “неправдивий донос” на працівника держа­вної податкової інспекції гр. В. А. Сер­дюк був притягнутий до цивільної відповіда­льності (від­шкодування моральної шкоди у вигляді штрафу) відповідно до ч. 1 ст. 7 Циві­льного кодексу Української РСР.

Конституційний Суд України у цій справі ви­ніс рішення, за яким звернення громадян до пра­воохоронних органів про недодержання зако­нів посадовими або службовими особами не мо­жуть вважатися поширенням відомостей, які по­рочать честь, гідність та ділову репута­цію або завдають шкоди інтересам посадової чи службо­вої особи правоохоронного органу, оскільки по­садові та службові особи не є суб’єктами цивіль­ного права [7, с. 27-30].

Отже, Конституційний Суд України при­йшов до висновку, за яким правдивий донос на поса­дову чи службову особу до відповідного право­охоронного органу не суперечить чин­ному зако­нодавству і не передбачає юридичної відповіда­льності. Очевидно, з цим рішенням цілком мо­жна погодитись, враховуючи рівень корупції та хабарництва в правоохоронних та інших держа­вних органах України.

Зауважимо, що Європейський суд з прав лю­дини у справах, пов’язаних з порушенням ст. 10 Конвенції про захист прав та основних свобод людини, неодноразово підкреслював: межі допу­стимої інформації щодо посадових та службових осіб можуть бути значно шир­шими порівняно з межами такої ж інформації щодо звичайних гро­мадян (див. справи “Янов­ський проти Польщі”, “Нікула проти Фінлян­дії” [9; 10].

Очевидно, що поняття “донос” досить скла­дне в правовому сенсі, його можна розглядати в різних термінологічних площинах. Перший під­хід можна визначити так: мають місце “не­прав­дивий донос – наклеп – необґрунтована скарга”, за які фізична особа повинна нести юридичну відповідальність, і “правдивий до­нос”, за який вона відповідальності не несе.

Інший підхід може визначати так: донос – це надана “достовірна інформація – дезінфор­мація – дифамація”. Таку класифікацією доно­сів тер­мінологічно можна вважати більше вда­лою, але в цілому вона відповідає попередній (правдиве повідомлення – завідомо неправ­диве повідом­лення – наклеп).

Проблема доносництва врешті-решт поля­гає у розв’язанні етичної проблеми надання пріори­тету чи визначення оптимального спів­відно­шення між інтересами донощика, жертви доносу та інтересів суспільства. Тобто є: 1) право кож­ного (ст. 34 Конституції) поширю­вати інформа­цію про іншу особу, в тому числі негативну, суб’єктивну чи об’єктивну; 2) таке поширення інформації може завдати шкоди цій особі; 3) ви­криття незаконних чи негідних дій такої особи може бути корисним для інших членів суспільс­тва. На сучасному етапі розви­тку суспільства розв’язання цієї складної ети­чної і психологічної проблеми полягає в тому, щоб не притягувати до юридичної відповіда­льності людину за правди­вий донос, адже це може допомогти, скажімо, боротьбі з коруп­цією та іншими злочинними і ганебними яви­щами. З іншого боку – пануюча в суспільстві ідеологія та принципи суспільної мо­ралі не по­винні заохочувати та рекламувати до­носни­цтво.

Отже, доносництво має певний позитивний момент: можливий захист суспільних інтере­сів, таких, як захист громадського порядку, повідом­лення про злочин чи його попере­дження, захист здоров’я та моралі – окремих осіб чи суспільства в цілому. У цьому випадку донос можна розгля­дати як поширення інфор­мації.

Негативний момент доносництва має місце тоді, коли суспільного інтересу немає, а є тільки індиві­дуальний: – помста, заздрість тощо. Тобто йдеться лише про вихід негатив­них емоцій до­нощика.

Як співвідносяться ці явища – донос та по­ши­рення негативної інформації? Незалежно від мети (apriori – негативної) у випадку пози­тив­ного результату донос можна розгля­дати як по­ширення суспільно-корисної інфо­рмації, яке не передбачає ніякої юридичної відповідаль­ності. Але незалежно від резуль­татів доносни­цтва та наявності конституційно закріпленого права по­ширювати інформацію такий метод по­ширення інформації був і за­лишається негі­дним.

Отже, на сучасному рівні розвитку суспіль­ної моралі, загальної культури і свідомості до­ці­льно не забороняти, але й не заохочувати донос­ниц­тво. Система виховання та ідеологія в суспі­льс­тві повинні бути спрямовані на нега­тивне став­лення до доносу як явища. Але за­конодавчо, у правозастосовчій та правоохо­ронній практиці треба передбачати таку мож­ливість, враховуючи можливі позитивні нас­лідки, зокрема захист сус­пільних інтересів.

У цілому доносництво як метод поширення відомостей (інформації) є ознакою низького рі­вня культури та свідомості, веде до деграда­ції особистості та падіння суспільної моралі, а за­охочення доносництва призводить до акти­ві­зації прояву низького в людині. Фактично співвідно­шення між доносом і поширенням відомостей ви­значається співвідношенням між нормами права та нормами моралі у суспільс­тві. На ду­мку автора, можливе застосування альтернатив­них доносниц­тву методів, таких, як відкритість у розв’язанні сус­пільних і осо­бистих проблем, іг­норування негатив­них явищ (коли припустити певну ілюзорність іс­ную­чого порядку), обструк­ція тощо.

Розвиток права відбувається у напрямі ство­рення етичних норм і кодексів та переважан­ням їх над законодавчо закріпленими нормами пове­дінки. Чим вищий рівень суспільної мо­ралі, тим менше потреби у юриспруденції як такій. Отже, з розвитком духовності та відкри­тості суспільс­тва, створенням інформаційного суспільства, при пе­реході людства на якісно новий рівень свідомо­сті донос як явище пови­нен відмерти “природ­ним шляхом”. І це буде справжньою ознакою демократичного, відкри­того і духовного суспіль­ства, яким ми обов’яз-ково станемо.

Список літератури

Даль В. Толковый словарь. В 4 т. Т. 1: А-З. – М.: Госиздат иностранных и национальных сло­варей, 1956.

Словарь современного русского литератур­ного языка. В 17 т. Т. 3: Г-Е. – М., Л.: Изд-во АН СССР, 1954.

Российская юридическая энциклопедия / Гл. ред. А. Я. Сухарев. – М.: Ин­фра-М, 1999.

Кримінальний кодекс України: Затвердже­ний Законом від 28 грудня 1960 р.: Текст відпо­відає офiц. за станом на 1 квітня 1999 р. – К.: Український iнформаційно-правовий центр, 1999.

Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року (станом на 20 лютого 2003 року). – К.: Вид. Паливода А. В., 2003.

Кримінально-процесуальний кодекс Укра­їни: Офіційний текст із змінами станом на 1 сі­чня 2002 р. / Міністерство юстиції України. – К.: Iн Юре, 2002.

Вісник Конституційного Суду України. – 2003. – № 2. – 85 с.

Уголовный кодекс РСФСР / Министер­ство юстиции РСФСР. – М.: Юрид. лит., 1986.

Справа “Яновський проти Польщі” // Прак­тика Європейського суду з прав людини: Рі­шення. Коментарі. – 2001. – № 1.

Рішення палати у справі “Нікула проти Фін­ляндії”. Комюніке Секретаря Суду // Прак­тика Європейського суду з прав людини: Рі­шення. Коментарі. – 2002. – № 2.

Міжнародні стандарти забезпечення сво­боди слова: Збірник публікацій міжнародної ор­ганізації “Артикль 19” / Упоряд. та ред. Ла­бора­торії законо­давчих ініціатив. – К.: Міле­ніум, 2003.

Дата добавления: 2015-05-22