Хрестоиатия по психологии»). 1 страница

В.М.Лейбина—СПБ.: Питер, 2001.— 512с—(Серия

Зарубежный психоанализ І Сост. и общая редакция

На жаль, ця традиція і ці забобони вкорінюються настільки глибоко у свідомості обох статей, що знадобиться щонайменше два покоління для того, щоб їх остаточно усунути. Залишається додати, що і в цій сфері індивідуальна психологія вже довела свою надзвичайну ефективність.

У такій духовній атмосфері неможливо знайти вивільняюче рішення проблем, пов'язаних з любов'ю і шлюбом. Більше того, досягнення жінок часто не піднімаються до рівня їхніх власних можливостей, тому що під тиском традицій і забобонів жінки самі перестають себе цінувати.

Те, що я сказав про міжнаціональну і міжгрупову ненависть і ворожнечу, правильне також і у відношенні запеклої боротьби між статями, боротьби, яка отруює любов і шлюб, і невичерпним джерелом якої є недооцінка жінки. Ідеалізований образ мужності, можна сказати, зобов'язує як молодого чоловіка, так і дорослого чоловіка проявляти переваги стосовно жінки, навіть якщо це не відповідає його переконанням. Це веде до того, що в нього розвивається недовіра до самого себе і формуються завищені вимоги і очікування від життя, що, звичайно ж, підсилює в нього почуття ненадійності. З іншого боку, вже дівчинка-підліток відчуває різницю у ставленні до неї і до хлопчика, і це може або спонукати її до того, щоб спробувати відчайдушними зусиллями вирівняти становище, у всьому доводячи несправедливість такої недооцінки, або може призвести до того, що вона примириться зі своєю уявною неповноцінністю.

42

МАТЕРІАЛИ З ПЕРШОДЖЕРЕЛ ___________

Карл Густав Юнг

ПОНЯТТЯ КОЛЕКТИВНОГО НЕСВІДОМОГО

Мабуть, жодне моє поняття не викликало так багато непорозумінь, як поняття "колективного несвідомого". У наступному викладі я спробую:

а) дати дефініцію поняття,

б) показати його значення для
психології, в) пояснити метод
доказу і г) привести декілька
прикладів.

А. ДЕФІНІЦІЯ Колективне несвідоме є

частина психіки, яку можна відокремити від особистого несвідомого тільки негативно, як те, що не зобов'язане своїм існуванням особистому досвіду і тому не є особистим надбанням. У той час, як особисте несвідоме, власне кажучи, складається зі змістів, які певний час були свідомими, але все-таки зникли зі свідомості, тому що були забуті чи витіснені, змісти колективного несвідомого ніколи не були у свідомості і ніколи в такий спосіб не були набуті індивідуально, але зобов'язані своїм буттям винятково успадкуванню.

Поняття архетипу, яке складає необхідний корелят до ідеї колективного несвідомого, вказує на те, що в психіці є в наявності певні форми, які всюдисущі і поширені всюди. У міфологічному дослідженні їх називають "мотивом", у психології примітивів вони відповідають поняттю "representations collectives", яке ввів Леві-Брюль, в області порівняльного релігієзнавства вони були визначені Юбером і Моссом як "категорія імагінацГГ. Адольф Бастіан вже дуже давно охарактеризував їх як "елементарні думки", чи "прадумки". З усіх цих посилань, звичайно ж, зовсім ясно виппиває, що моє уявлення про архетип — доспівно про деяку доіснуючу форму — не є винятково моїм, а визнане і відоме також в інших галузях науки. Отже, моя теза говорить, на відміну від особистої природи свідомої психіки існує якась друга психічна система, за характером своїм копективна, не-особистісна, — і це поряд з нашою свідомістю, яка, зі свого боку, по природі суто особистісна і яку ми тільки і приймаємо за психіку (яка знається на чомусь), навіть коли додаємо в якості додатка особисте несвідоме. Колективне несвідоме розвивається не індивідуально — його одержують у спадковість. Воно складається з доіснуючих форм, архетипів, які лише вторинно можуть стати свідомими і додають змістам свідомості чітко окреслену форму.

Б. ПСИХОЛОГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ КОЛЕКТИВНОГО НЕСВІДОМОГО

Наша медична психологія, яка виросла з професійної практики, підкреслює особисту природу психіки. У першу чергу я тут маю на увазі погляди Фройда та Адлера. Це — психологія окремої персони; етіологічні та каузальні фактори розглядаються мало не як повністю персональні слідом за її єством. Проте навіть ця психологія спирається на деякі загальнобіологічні фактори, наприклад, на сексуальний інстинкт або на потяг до самоствердження, а зовсім не лише на особистісні властивості. Вона змушена це робити, якщо має бажання стати пояснюючою наукою. Усі ці уявлення заперечують не інстинкти, спільні для тварин і людини, а лише їхній вплив на психологію особистості. Але все ж, інстинкти суть не особисті, а загальнопоширені і наслідувані фактори мотивуючого характеру,

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

СОЦІАЛЬКО-ПСИХСЛОПЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

_________________________________ КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПРАКТИЧНОЇ ПС:ИХОП<:.'ГГі _________________________________________

найчастіше вони так сильно віддалені від краю свідомості, що сучасна психотерапія бачить свою задачу саме в тому, щоб сприяти пацієнту на шляху їхнього усвідомлення. Втім, інстинкти по своїй суті не є чимось неясним і невизначеним; це специфічно оформлені сили потягу, які, задовго до всякого становлення свідомості і незважаючи на міру усвідомленості, переслідують свої іманентні цілі. Тому вони складають цілком точну аналогію до архетипів, і настільки точну, що є всі підстави припустити: архетипи суть несвідомі відображення самих інстинктів; іншими словами, вони являють собою модель і зразок інстинктивної поведінки.

Тому гіпотеза колективного несвідомого настільки ж авантюрна і ризикована, як і припущення про існування інстинктів. Адже кожен з нас без будь-яких коливань погодиться з тим, що на людську активність значною мірою впливають інстинкти, незважаючи на раціональну мотивацію свідомого розуму. Коли ж стверджують, що наша фантазія, наше сприймання і наше мислення однаковою мірою підкоряються впливу формальних принципів, вроджених і наявних у всіх, то мені здається, якщо розсудливість нас не залишила, — що в цьому уявленні можна побачити не більше, але і не менше містицизму, ніж у теорії інстинкту. Хоча мені часто дорікали в містицизмі за цей погляд, я все ж повинен ще раз підкреслити, що поняття колективного несвідомого має відношення тільки до емпірії і не пов'язане ні з філософією, ні зі спекуляціями. Питання звучить дуже просто: існують такі універсальні форми чи не існують? Якщо вони існують, тоді є область психіки, яку можна назвати колективним несвідомим. Діагностика колективного несвідомого не завжди просте завдання. Часто не вдається виділити очевидну архетипічну природу несвідомих продуктів, тому що останні можна з таким же успіхом вивести дедуктивно з досвіду, отриманого за допомогою мови і виховання. І в кожному разі варто було б виключити криптомезію, що часом майже неможливо. Незважаючи на всі ці труднощі, у нас все ж таки є цілком задовільні індивідуальні випадки, які, минаючи всілякі обгрунтовані сумніви, виявляють автохтонні міфологічні мотиви, які виникають знову і знову. Якщо таке несвідоме взагалі існує, то психологічне пояснення повинне прийняти це до відома і покритикувати будь-яку, неначебто особистісну етіологію.

Те, що я маю на увазі, найкраще, мабуть, пояснити на конкретному прикладі; швидше всього Ви читали фройдівське обговорення картини Леонардо да Вінчі: св. Анна з Марією і з немовлям-Христом. Фройд пояснює цей чудовий образ тим, що сам Леонардо мав двох матерів. Ця каузальність є особистою. Ми не маємо наміру затримуватися на тому факті, що такі образи зовсім не єдині у своєму роді і що тут є певна неузгодженість (тому що св. Ганна — бабуся Христа}, але особливо ми хотіли б виділити і підкреслити лише один момент: з особистісної на перший погляд психологією переплетений не-особистий мотив, який нам добре відомий окремо від цього випадку. Це — мотив двох матерів, архетип, який у різноманітних варіантах зустрічається в області міфології і релігії, а також є основою для численних representations collectives. Я міг би як приклад згадати мотив подвійного походження, тобто мотив походження від людських і від божественних батьків, як у Геракла, який, будучи внаслідок незнання вигадуваним Герою, домігся безсмертя. Те, що в Греції міф — у Єгипті навіть ритуал. Там фараон за природою своєю володіє як людською, так і божественною сутністю. У повивальній кімнаті єгипетського храму на стінах зображені друге божественне зачаття і народження фараона; він — "народжений двічі". Саме це уявлення є основою всіх містерій відродження, включаючи аналогічні містерії в християнстві. Сам Христос — народжений двічі: хрещенням в Йордані одержав Він своє воскресіння від води і від Св. Духа. Цілком закономірно, що в римо-католицькій літургії купіль називається "uterus ecdesiae"; а в католицькому требнику можна прочитати, що вона і сьогодні називається так само при освяченні хрестинної води в sabbatim sanctum у суботу перед Великоднем. Як би там не було, у ранньому гнозисі уявляли собі Духа, який з'являється в образі голуба, у якості Софії, Премудрості, мудрості й у якості Богоматері. І сьогодні на підставі цього мотиву подвоєних батьків дітям дають в додаток — замість злих і добрих фей — прийомників (хрещених батьків), які виконують "магічне усиновлення" з прокльоном або із благословенням, а саме: хрещеного батька і хрещену матір (G6tti, Gotte — у німецькій Швейцарії і "gotfather" і "gotmother", як це звучить по-англійськи).

Уявлення про друге народження дуже поширене в часі і просторі. При самому зародженні медицини воно з'являється як магічний засіб зцілення, у багатьох релігіях воно — містичний досвід; воно складає центральну ідею середньовічної натурфілософії, і last not least, інфантильну фантазію багатьох маленьких і "дорослих" дітей, які вірять, що їхні батьки не справжні, а прийомні, яким їх у свій час передали. У всякому разі Бенвенуто Челліні, наприклад, мав таке уявлення, про що він повідомляє у своїй автобіографії.

Отже, повністю виключено, що всі люди, які вірять у подвійне походження, і таки мали двох матерів, або ж ті деякі, що поділяли долю Леонардо, заразили людство своїм комплексом. Факт залишається фактом, і тому не можна не прийняти гіпотезу про те, що описана раніше фантазія про подвійне народження й водночас з цим фантазія про двох матерів мають універсальне існування і відповідають всюди наявній людській потребі, яка знаходить своє вираження в цій темі. Але якщо навіть Леонардо да Вінчі дійсно зобразив на портреті двох своїх матерів у вигляді св. Анни і Марії, у чому я сумніваюся, то він лише виразив щось з того, у що вірили численні мільйони людей до нього і будуть вірити після. Так само і символ шуліки, який Фройд розбирає в названому творі, робить цей погляд ще більш правдоподібним. Цілком справедливо він цитує як першоджерело цього символу "Ієрогліфіку" Хораполло — книгу, що у ті часи була дуже поширена. Там можна прочитати, що шуліки бувають тільки жіночої статі і символізують матір; зачаття в них відбувається за допомогою вітру (грецькою: пневма). Слово "пневма" — насамперед під впливом християнства — приймає значення "духу". Навіть в оповіданні про чудо П'ятидесятниці слово "пневма" має ще подвійне значення вітру і духу. На мою думку, цей факт безсумнівно вказує на Марію, що, будучи по суті дівою, зачала від пневми, тобто як шуліка. Поряд з цим шуліка, за Хорапопло, є також символом Афіни, яка виникла безпосередньо з чола верховного божества, була дівою і знала, мабуть, тільки духовне материнство. Усе це ясно вказує на Марію і на мотив відродження. Немає жодного натяку, який свідчив би на користь того, що Леонардо мав на увазі під цим образом щось інше. Якщо наше припущення про те, що він ідентифікує себе з немовлям-Христом, правомірне, то, цілком ймовірно, що він зображує подвійне міфічне материнство, але ні в якому разі не свою власну особисту історію. А як бути з усіма іншими художниками, які також зображували цей мотив? Адже вони, напевне, не мали двох матерів?

Перенесемо ж тепер випадок Леонардо на область неврозів і припустимо, що мова йде про пацієнта з материнським комплексом, і нехай він страждає від ілюзії, начебто причина його неврозу полягає в тому, що він насправді мав двох

ЗаЬроцький М.М., Савимжнко О.М.. Тичина і.М. ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

матерів. Особисте тлумачення повинне було б поступитися і погодитися з його правотою, але в дійсності це було б абсолютно неправильним. Адже власне кажучи, причина його неврозу лежить, швидше за все, у пробудженні архетипу подвійної матері зовсім незалежно від того, мав він одну чи двох матерів; тому що, як ми вже бачили, функціонує цей архетип як в індивіда, так і в історії без якогс-небудь зв'язку з порівняно рідкою подією подвійного материнства.

Звичайно, спокусливо припустити таку просту й особистісну причину, але ця гіпотеза не тільки не точна, але навіть помилкова. Зрозуміло, важко зрозуміти, як мотив "подвійної матері", невідомий лише одному лікарю, який не отримав медичної освіти, зміг отримати таку величезну і рішучу силу, що все це вилилося в травматичний стан. Якщо ж ми візьмемо до уваги ті колосальні сили, які потаємно лежать у міфологічній сфері людини, то каузальне значення архетипу виглядає вже менш фантастичним. Справді, існує величезне число неврозів, що свідчать про порушення, які можна прямо вивести з тієї обставини, що психічному життю пацієнта бракувало сприяння цих рушійних сил. Проте, власне особистісна психологія намагається зробити все можливе для того, щоб відкинути існування архетипічного мотиву (шляхом редукції порушень до особистісних причин) і намагається його навіть знищити в ході аналізу особистості. Справді, я вважаю цей захід дуже і дуже небезпечним. Сьогодні в нас набагато більше можливостей обговорювати природу сил, причетних до всього цього, ніж 20 років тому. Хіба ми вже не дослідили, як ціла велика нація знову пережила архаїчний символ, або навіть архаїчні релігійні форми, і наскільки революційний і трансформуючий вплив справила ця нова емоція на кожну людину? У нас ожила людина минулого такою мірою, що раніше, до війни, не могло і привидітися у сні, та й доля великих народів — хіба в кінцевому рахунку це щось інше, ніж сума психічних змін індивідів?

У тій мірі, в якій невроз є суто приватною справою, тобто якщо його корені лежать тільки в особистих причинах, архетипи взагалі не відіграють ніякої ролі. Коли ж невроз стає питанням загальної непристосованості або якогось іншого збиткового стану, який викликає достатньо велику кількість індивідуальних неврозів, тоді ми повинні припустити наявність архетипів. Так як неврози, оскільки вони є в більшості людей, суть не тільки приватні обставини, але вже соціальні явища, то тут ми просто зобов'язані припустити наявність архетипів: архетип переживається в тому вигляді, який відповідає ситуації, і в результаті в дію вступають саме ті вибухові, а тому і настільки небезпечні сили потягу, які приховані в архетипі; часто це приносить непередбачені наслідки. Воістину немає такого зла, якому людина не віддалася б усією душею, перебуваючи під владою архетипу. Якби ЗО років тому хтось і насмілився передбачити, що наш психічний розвиток йде в напрямку відродження середньовічного гоніння євреїв, що Європа знову здригнеться від інтриг римських лікторів і від маршового кроку легіонів, що, як 2000 років тому, буде знову введене римське вітання і що мільйони воюючих будуть готові піти на смерть за архаїчну свастику замість християнського хреста, то ця людина мала б славу містичного дивака. А сьогодні? Хоч яким приголомшуючим це може здатися, але це абсолютне божевілля стало огидною дійсністю. Приватне життя, приватні мотиви і причини, приватні неврози стали в сьогоднішньому світі майже фікцією. Людина минулого, яка жила у світі архаїчних representations collectives, знову воскресла для занадто зримого і болісно-реального життя, і це стосується не якоїсь там пари неврівноважених індивідів, а багатьох мільйонів людей.

Існує настільки ж багато архетипів, скільки і типових життєвих ситуацій. Нескінченне повторення віддрукувало цей досвід у психічній конституції, але не у формі образів, які були б заповнені якимось змістом, а ледь не у вигляді форм без змісту, які представляють лише можливість певного типу поглядів і вчинків. Якщо в житті трапляється щось таке, що відповідає архетипу, то він активізується. Тоді настає нездоланна спонука, яка, на зразок інстинктивної реакції, бере верх усупереч розуму і волі або викликає конфлікт, що розростається до чогось патологічного, тобто до неврозу.

В. МЕТОД ДОКАЗУ

Тепер ми повинні знову повернутися до питання: як можна довести існування архетипів. Так як архетипи породжують певні духовні форми, ми повинні пояснити, де і як можна почерпнути той матеріал, який наочно демонструє ці форми. Головне джерело лежить у сновидіннях, перевага яких полягає в тому, що вони є незалежними від волі і спонтанних продуктів несвідомої психіки, а тому — чистими, незалежними від свідомого наміру продуктами природи. Якщо індивіда розпитати, то можна дізнатися, які з мотивів, що спливли в сновидінні, йому відомі. Серед тих, які йому невідомі, ми повинні, звичайно ж, виключити всі мотиви, що йому, цілком ймовірно, могли б бути відомими, як, наприклад, якщо повернутися до випадку Леонардо — символ шуліки. Ми не впевнені, чи не запозичив Леонардо цей мотив у Хораполло, що було б цілком мислиме для освіченої людини його часу, тому що художники в ту пору виділялися значним гуманітарним пізнанням. Тому-то поява мотиву птаха — хоча він і par excellence є архетипом — ймовірніше за все, нічого не доводить у випадку фантазії Леонардо; тому і ми повинні шукати ті мотиви, які просто не могли бути відомі сновидцю і які все ж таки ведуть себе функціонально в його сновидінні точко так само, як і ті архетипи, про функціонування яких ми довідаємося з історичних джерел.

Великим джерелом, що поставляє для цього необхідний матеріал, є так звана активна імагінація. Під цим я маю на увазі ту серію фантазій, яка стає явою в результаті навмисної концентрації. Я переконався на власному досвіді, що наявність незбагненних і несвідомих фантазій підсилює інтенсивність і частоту сновидінь і що в тому випадку, коли ці фантазії ліднімаються у свідомість, сновидіння змінюють свій характер, стають слабкішими і рідшими. З цього я зробив висновок, що сновидіння часто містять фантазії, які мають тенденцію стати свідомими; джерелами ж сновидіння нерідко є подавлені інстинкти, що мають природну схильність впливати на свідомий розум. В усіх випадках, подібних цьому, ми даємо пацієнту завдання: кожен окремий шматочок фантазій, що йому здався важливим, розглядати строго в так званому його контексті, тобто в асоціативно пов'язаному з цим матеріалі (у якому цей шматочок вкладається), доти, доки він його розуміє. Тут не стоїть питання про вільні асоціації, які рекомендував Фройд з метою аналізу сновидінь, мова тут йде про переробку фантазії шляхом встановлення більш широкого матеріалу фантазій, так, щоб цей матеріал природнимчином додавався до фрагмента.

Тут не місце докладно зупинятися на технічних коментарях з приводу методу. Цілком можна задовольнятися тим, що серія фантазій, виявлена в такий спосіб на світ божий, знесилює несвідоме і поставляє матеріал, багатий архетипними формами. Зрозуміло, цей метод можна застосовувати тільки в окремих, ретельно відібраних випадках. Він зовсім не

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОПЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

________________________________ КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПРАКТИЧНОЇ ПСИХОПОПІ ____________________________________________

безпечний, тому що може завести пацієнта занадто далеко від дійсності. В усякому разі застереження проти його бездумного вживання тут якраз до речі.

Як висновок, але не завершення, у нашому розпорядженні є — як цікавих джерел архетипного матеріалу — маревні ідеї душевнохворих, фантазії в стані трансу і сновидіння раннього дитинства (від трьох до п'яти років). Такого матеріалу можна отримати скільки завгодно, однак він нічого не вартий, якщо не вдається розкопати і розшукати переконливі історичні паралелі. Звичайно, зовсім недостатньо встановити зв'язок між сновидінням про змія з міфологічним змієм; хто ж може гарантувати, що функціональне значення змії в сновидінні точно таке ж, як і в міфологічному оздобленні? Для того, щоб провести переконливі паралелі, необхідно знати функціональне значення індивідуального символу і потім здогадатися, чи належить міфологічний символ, який здається паралельним, до обставин того ж роду і чи має внаслідок цього те ж саме функціональне значення. Встановлення подібних фактів — не лише питання затяжних і тривалих досліджень, але також об'єкт, невдячний для демонстрації. Оскільки символи не можна виривати з їхнього взаємозв'язку, то повинні бути як вичерпні особистісні, так і символічно-наукові уявлення; практично це неможливо в рамках однієї доповіді. Я неодноразово намагався це зробити, ризикуючи приспати половину моєї аудиторії.

Г. ПРИКЛАД

Для прикладу я вибрав випадок із практики, який я використовую знову (хоча він вже був опублікований), тому що його стислість робить його особливо придатним для ілюстрації. До того ж я хочу додати декілька зауважень, які в попередній публікації були пропущені.

У 1906 році мені довелося познайомитись з надзвичайною фантазією одного параноїка, що вже багато років перебував на лікуванні в клініці. Пацієнт страждав з часів своєї юності невиліковною формою шизофренії. До цього він відвідував народну школу і працював службовцем у якомусь бюро. У нього не було ніяких особливих здібностей, а сам я тоді нічого не знав ні про міфологію, ні про археологію, так що ситуація жодним чином не здається підозрілою. Одного разу я застав його, коли він стояв на вікні, хитав головою і мружився на сонце. Він попросив мене зробити те ж саме і пообіцяв мені, що я побачу щось дуже цікаве. Копи я запитав його, що ж він бачить, він був вражений, що я сам нічого не можу побачити, і сказав: "Ви ж бачите леніс сонця — коли я хитаю головою туди-сюди, то він також погойдується, і це — прапричина вітру". Звичайно, тоді я зовсім не зрозумів цю дивну ідею, але записав її в щоденник. Приблизно чотири роки потому, під час моїх занять міфологією, я знайшов книгу Альбрехта Дітеріха, відомого філолога, що пролив світло на цю фантазію. В цій роботі, що вийшла в 1910 році, обговорювався грецький папірус з Національної бібліотеки в Парижі. Дітеріх думав, що він знайшов в одній частині тексту літургію Митри. Текст безсумнівно є релігійною настановою, як слід виконувати деякі заклинання, в яких згадується ім'я Митри. Текст виходить з олександрійської містичної школи і за значенням добре узгоджується з Corpus Hermeticum. У тексті Дітеріха ми читаємо такі настанови:

"Затамуй подих, тричі вдихнувши променів, якнайсильніше, і ти побачиш себе піднятим і перехідним вгору, ти подумаєш, що ти вже в повітряній сфері... Сонце, бог, мій батько, вкаже шлях зримих богів, точно так само зримою стане і так звана трубка, джерело служіння вітру. Потім ти побачиш, як із сонячного диска звішується щось схоже на трубу: вона йде в безмежні далечі заходу немов вітер сходу; якщо ж інший вітер у напрямку до східних далей буде в служінні, то побачиш ти так само там перетворення (переміщення) видовища".

Текст вказує на намір автора надати самому читачу можливість пережити те бачення, яке автор або мав сам, або принаймні в нього вірив. Читач повинен бути введений у внутрішній досвід автора — що більш правдоподібно - або у містичні співтовариства, що існували тоді, про які нам дає показання Філон Іудейський, їхній сучасник. Адже бог вогню і сонця, до якого тут звертаються, є фігурою, на яку ми можемо послатися в якості історичної паралелі і яка перебуває, приміром, у тісному зв'язку з образом Христа в Одкровенні. Тому мова йде про колективне уявлення, якими є щойно описані ритуальні дійства, так само як і наслідування голосів тварин і т.д. Це видіння в такий спосіб виявилося вплетеним у релігійний контекст, що має однозначно екстатичну природу, й описує воно щось на зразок ініціації містичного досвіду божественного.

Наш пацієнт був старший від мене приблизно років на десять. У нього була манія величі, тобто він був і богом, і Христом водночас. Його установка по відношенню до мене була доброзичлива, він поклонявся мені як єдиній персоні, яка взагалі виявляла цікавість до його заплутаних уявлень. Його маревні ідеї були переважно релігійного характеру, і коли він закликав мене моргати на сонце і хитати туди-сюди головою, то очевидно, що в його задумах було змусити мене брати участь у його видінні. Він відігравав роль містичного мудреця, а я був його учнем. Він був навіть самим богом сонця, тому що погойдуванням голови він створював вітер. Ритуальні перетворення в божество засвідчені Апулеем у містеріях, присвячених Ісіді, і саме у 4>ормі апофеозу Геліоса. Значення вітру, який перебуває в служінні, — це, цілком ймовірно, значення духу, що зачинає, (пневма є вітром), який струменіє від бога сонця в душу і запліднює її. Зв'язок сонця і вітру часто зустрічається в античній символіці.

Тепер я повинен навести доказ того, що в цих двох одиничних випадках мова йде зовсім не про випадковий збіг. Дпя цього ми повинні показати, що уявпення про вітрову трубу в зв'язку з богом або із сонцем має колективне буття, незалежно від цих двох свідчень, чи, якщо висловитися інакше, що воно трапляється в інші часи й в інших місцях. На відомих середньовічних картинах Благовіщення зображується за допомогою трубоподібного пристрою, який простягається від трону Бога до тіпа Марії. Голуб або немовля-Христос спускаються по ній. Голуб означає заппідника, Святого Духу-вітру.

Ми зовсім залишаємо без уваги той факт, що пацієнт міг мати якісь знання про папірус, який був опублікований чотирма роками пізніше; найвищою мірою неймовірно, що його видіння хоч якось стосувалося дивного середньовічного уявлення про Благовіщення, нехай навіть хворому і представився неймовірний випадок (хоча це важко собі уявити) побачити репродукцію однієї з таких картин. Пацієнт до моменту свого двадцятиліття був визнаний душевнохворим. Він ніколи не подорожував. В жодній пубпічній галереї його рідного Цюріха такої картини не було.

Я згадав цей випадок не для того, щоб довести бачення архетипу, але головним чином для того, щоб у мислимо простій формі продемонструвати, як ведеться дослідження. Якби ми тільки мали такі випадки, то наші здогади були б

відносно простою справою, однак у дійсності збір матеріалу для доказу набагато складніший. Спочатку необхідно деякі символи виразно й однозначно ізолювати, для того щоб їх можна було розпізнати як типові феномени, а не лише як щось випадкове. Це здійснюється шляхом вишукування типових фігур у довгому ряді сновидінь, ми маємо на увазі декілька сотень; потім простежується їхній розвиток усередині серії. Завдяки цій методиці стає можливим встановити певну континуальність і відхилення в тому самому образі. Можна зупинити свій вибір на будь-якій фігурі з тих, що своєю манерою поведінки — в одному чи декількох сновидіннях - справляє враження архетипу. Якщо матеріал, наявний у розпорядженні, достатньо змістовний, і якщо в нього гарненько вдивитися, то вдається знайти цікаві факти про ті зміни, які сталися з кожним типом. Не тільки сам тип, але також його варіанти можна усвідомити, використовуючи як приклади матеріал з порівняльної міфології. Я описав цей метод дослідження в роботі, опублікованій в 1935 році, а також представив там необхідний фактичний матеріал.

МАТЕРІАЛИ З ПЕРШОДЖЕРЕЛ

Еріх Фромм

ІНДИВІД, ЙОГО

ВІДОСОБЛЕНІСТЬ

І ПОДВІЙНИЙ ХАРАКТЕР

СВОБОДИ

Перед тим, як почати розгляд основної теми — питання, яке стосується того, що означає свобода для сучасної людини і чому вона прагне її позбутися, — є сенс обговорити концепцію, яка,

на перший погляд, може здатися трохи відстороненою. Проте розуміння цієї концепції має істотне значення — для повноцінного аналізу свободи в сучасному суспільстві. Я маю на увазі твердження, що свобода визначає людське існування як таке, а крім того, що поняття свободи змінюється в залежності від рівня усвідомлення людиною самої себе як незалежної і самостійної істоти.

Історія людини як істоти соціальної почалася з того, як людина переросла стан єдності з природою, усвідомивши себе істотою, окремою від оточуючого світу і від інших людей. Протягом довгого часу це усвідомлення було дуже неясним. Індивідуум не втрачав тісний зв'язок із природним і соціальним світом; вже усвідомлюючи себе окремою істотою, людина одночасно почувала себе частиною оточуючого світу. Процес зростаючого відособлення індивідуума від первісних зв'язків (цей процес можна назвати "індивідуалізацією"), мабуть, досяг найвищої стадії в Новий час, тобто в період, який починається епохою Відродження і закінчується нашими днями.

Дата добавления: 2015-05-22