Загальні принципи досліджень

Мб

С.185-201, 205-212.

Ю5

ЗаСіроцький М.М., Сгшичем-іко О.М., Тичинв І.М.

ПСИХОЛОГІЯ ОСОВИСТОСТІ

______________________________________ //<■»<» ччнц7«> ни (і пглсі&ник ____________________________________

На подвійному факті, що страх породжує саме те, чого людина боїться, і що гіперінтенція унеможливлює те, чого людина бажає, логотерапія засновує свою техніку, названу "парадоксальною інтенцією". При цьому підході фобічному пацієнту пропонується хотіти, хоча б тільки на один момент, саме того, чого він боїться.

Дозвольте навести приклад. Молодий лікар консультувався в мене з приводу страху через потіння. Як тільки він починав боятися, що стане потіти, цієї антиципаторної тривоги було достатньо, щоб викликати сильне потовиділення. З метою розірвати це замкнуте коло я порадив пацієнту щораз, коли він починає упрівати, навмисно вирішувати довести людям, як сильно він може потіти. Через тиждень після того він розповідав мені таке. Як тільки він зустрічав кого-небудь, хто викликав його антиципаторну тривогу, він говорив собі: "Я потів раніше тільки на кварту, а тепер я напотію щонайменше на десять кварті" Результатом було те, що пацієнт, який десять років страждав цією фобією, після одного сеансу протягам тижня звільнився від неї назавжди.

Читачу ясно, що ця техніка полягає в інвертуванні установки пацієнта, оскільки його страх заміняється парадоксальним бажанням. За допомогою такого прийому "вітер забирається з вітрил" тривоги.

Така техніка, однак, повинна ґрунтуватися на специфічно людській здатності дистанціювання, що споконвічно міститься в почутті гумору. Ця важлива здатність самодистанціювання актуалізується щоразу, коли застосовується логотерапевтична техніка "парадоксальної інтенці'Г. Одночасно пацієнт стає здатним відокремити себе від свого неврозу. Г. Б. Оллпорт пише: "Невротик, що вчиться глузувати з самого себе, може перебувати на шляху до саморегуляції, можливо, — до лікування". Парадоксальна інтенція — емпіричне підтвердження і клінічне застосування цього твердження Оллпорта.

Ще кілька прикладів можуть послужити подальшому роз'ясненню цього методу. Наступний пацієнт працював бухгалтером і лікувався в багатьох лікарів у декількох клініках без найменшого успіху. Коли ця людина звернулася в мою клініку, він був у крайньому розпачі, визнаючи, що близький до самогубства. Протягом кількох років він страждав від писального спазму, який останнім часом настільки підсилився, що викликав загрозу втратити роботу. Отже, тільки безпосередня короткочасна терапія могла полегшити ситуацію. Із самого початку мій асистент порекомендував пацієнту, щоб він діяв протилежним чином, ніж він це робив зазвичай, а саме, замість того, щоб намагатися писати максимально розбірливо красиво, спробувати писати найпотворнішими карлючками. Він повинен був говорити собі: "Ну, я їм усім покаджу, який я видатний каракуліст!" І в той же момент, коли він спробував писати карлючки, нічого не вийшло. "Я намагався писати карлючки, але просто був нездатний до цього", — говорив він наступного дня. Таким способом за сорок вісім годин пацієнт був звільнений від його писального спазму і був вільний від нього протягом усього періоду спостереження після лікування. Він знову щасливий і повністю готовий до роботи.

Аналогічний випадок, що відноситься, однак, до мови, а не до письма, був повідомлений мені колегою з ларингологічного відділення поліклінічної лікарні. Це був найважчий випадок заїкуватості, з яким він мав справу за багато років практики. Ніколи за усе своє життя, наскільки він міг згадати, пацієнт не був вільний від свого мовного дефекту, за винятком одного випадку. Це сталося, коли йому було дванадцять років і він їхав зайцем у трамваї. Пійманий кондуктором, він подумав, що єдиний спосіб виплутатися — це розбудити в кондуктора жалість, а для цього спробувати продемонструвати, який він нещасний заїкуватий хлопчик. Але коли він спробував заїкатися, у нього нічого не вийшло; він став нездатний заїкатися. Не усвідомлюючи цього, він застосував парадоксальну інтенцію, хоча і не для терапевтичних цілей.

Однак викладене не повинно справити враження, що парадоксальна інтенція ефективна тільки в моносимптоматичних випадках. Використовуючи цю логотерапевтичну техніку, мої співробітники у Віденській поліклінічній лікарні проводили успішне лікування навіть у випадках затяжних обсесивно-компульсивних неврозів важкого ступеня. Я можу, наприклад, навести історію шестидесятилітньої жінки, яка протягом шістдесяти років страждала нав'язливою дією миття рук такої сили, що, здавалося, тільки лоботомія може принести полегшення. Однак мій співробітник почав лікування за допомогою парадоксальної інтенцм, і через два місяці після того пацієнтка була здатна вести нормальний спосіб життя. Перед надходженням у клініку вона зізнавалася: "Життя стало для мене пеклом". Паралізована своєю компульсією і бактеріофобічною обсесією вона, зрештою, весь день залишалася в ліжку, не здатна виконувати ніякої домашньої роботи. Було б не зовсім точно говорити, що зараз вона повністю вільна від симптомів, тому що обсесія може з'являтися в її свідомості. Однак вона здатна "посміятися над нею", іншими словами застосувати парадоксальну інтенцію.

Парадоксальна інтенція також може бути використана у випадках порушення сну. Страх безсоння породжує екстенсивне прагнення заснути, що у свою чергу робить пацієнта нездатним заснути. Щоб перебороти цей специфічний страх, я зазвичай раджу пацієнту не прагнути заснути, а навпаки, намагатися залишатися бадьорим якомога довше. Іншими словами, гіперінтенція (екстенсивне прагнення) заснути, породжувана антицилованим страхом не заснути, повинна бути замінена парадоксальною інтенцією — прагненням не заснути, за яким незабаром повинен прийти сон.

Парадоксальна інтенція ефективна при лікуванні обсесивних, компульсивних і фобічних станів, особливо у випадках, які пов'язані з антиципованою тривогою. Крім того, це швидкодіючий терапевтичний метод. Однак не слід думати, що така швидка терапія обов'язково дає тільки тимчасовий терапевтичний ефект. "Одна з найбільш звичайних помилок ортодоксального фройдизму, — пише Еміль А. Гутейл, — полягає в тому, що стійкість результатів вважається відповідною тривалості терапії". У моїх списках є, наприклад, історія хвороби пацієнта, з яким проводипася парадоксальна інтенція більше ніж двадцять років тому, і терапевтичний ефект проте зберігається.

Найбільш чудовий факт полягає в тому, що парадоксальна інтенція не залежить від етіологічної бази в кожному конкретному випадку. Це підтверджується висповленням Едіт Вейскопф-Джельсон: "Хоча традиційна психотерапія наполягає, що терапевтичні процедури повинні ґрунтуватися на виявленні етології, можливо, що деякі причини можуть зумовлювати неврози протягом раннього дитинства, і зовсім інші можуть викликати неврози в дорослому віці".

Те, що часто розглядається як причини неврозів, тобто комплекси, конфлікти і травми, є швидше, симптомами неврозів, ніж їх причинами. Риф, що виступає з води під час відпливу, очевидно не є його причиною; швидше відплив зумовлює появу рифа. Таким чином, що таке меланхолія, якщо не певного роду емоційний відплив? З іншого боку, почуття

106

провини, що, як правило, виявляється в 'ендогенних депресіях" (які не варто змішувати з невротичними депресіями), не є причиною цього спеціального типу депресії. Справедливим є інше, оскільки цей емоційний відплив витягає почуття провини на поверхню свідомості, висуває його на передній план.

Що стосується актуальної детермінації неврозів, то крім конституціональних факторів, соматичних чи психічних за природою, такі механізми зворотного зв'язку, як антиципована тривога, очевидно, є головним патогенним фактором. Цей симптом викликає фобічну реакцію, фобія підсилює симптом, а симптом у свою чергу підсилює фобію. Аналогічний ланцюжок подій, однак, може спостерігатися у випадку обсесивно-комлульсивних неврозів, коли пацієнт бореться з думками, що його переслідують. Тим самим, однак, він збільшує силу їхньої руйнівної дії, тому що дія викликає протидію. Знову ж таки йде процес посилення симптому. З іншого боку, як тільки пацієнт перестає боротися зі своїми обсесіями, а замість цього, використовуючи парадоксальну інтенцію, трактує їх іронічно і висміює, замкнене коло розривається, а симптом слабшає і, нарешті, атрофується. У сприятливих випадках, коли відсутній екзистенціальний вакуум, що викликає і виявляє симптом, пацієнт не тільки має успіх у висміюванні свого страху, але й урешті-решт процвітає в повному його ігноруванні.

Як бачимо, антиципована тривога вимагає протидії за допомогою парадоксальної інтенції. Гіперінтенція так само, як і гіперрефлексія, вимагає протидії за допомогою дерефлексії. Дерефлексія, однак, можлива в кінцевому рахунку тільки за умови реорієнтації пацієнта щодо його специфічного покликання і місії в житті.

Не самоцентрація невротика, чи то жалість до себе чи презирство, може розірвати замкнене коло, а самозанурення (self-commitment), що стає ключем до зцілення.

КОЛЕКТИВНИЙ НЕВРОЗ

Кожній епосі притаманний свій колективний невроз, і кожна епоха вимагає власної психотерапії, щоб упоратися з ним. Екзистенціальний вакуум — невроз нашого часу — може бути описаний як приватна й особиста форма нігілізму, тому що нігілізм може бути визначений як твердження, що буття не має смислу. Що стосується психотерапії, то вона не зможе впоратися зі станом справ у масових масштабах, якщо не збереже себе вільною від сприяння і впливу сучасних тенденцій нігілістичної філософії. Інакше вона виявиться швидше симптомом масового неврозу, ніж засобом для його лікування. Психотерапія буде не тільки відбивати нігілістичну філософію, але також, навіть якщо мимоволі і несвідомо, передавати пацієнту те, що в дійсності є карикатурою, а не справжнім образом людини.

Насамперед, існує небезпека, внутрішньо властива навчанню про те, що людина є не більше, ніж результат біологічних, психологічних і соціологічних умов, тобто продукт спадковості і середовища. Таке уявлення є образом робота, а не людської істоти. Цей невротичний фаталізм живиться і підкріплюється психотерапією, яка заперечує волю людини.

Людина, зрозуміло, істота кінцева, і її воля обмежена. Це воля не від умов, а воля займати позицію по відношенню до умов. Наприклад, я звичайно не відповідальний за факт, що в мене сиве волосся, однак я відповідальний за факт, що я не йду до перукаря, щоб пофарбувати моє волосся, як могли б вчинити багато людей. Таким чином, у кожної людини є певна міра волі, хоча б воля для вибору кольору волосся.

ФранклВ.Э. Основылоготерапии.

Психотерапия и религия. - СПб: Речь, 2000. -

107

МАТЕРІАЛИ З ПЕРШОДЖЕРЕЛ _____________________________

Альберт Бандура

НАУЧІННЯ ЧЕРЕЗ ВІДПОВІДНІ НАСЛІДКИ

Найелементарніший спосіб научіння, який коріниться в безпосередньому особистому досвіді, оснований на результатах тих або інших дій — позитивних або негативних. Переживаючи повсякденні події свого життя, люди дуже скоро починають розуміти, що одні з

їхніх реакцій, як правило, завжди ведуть до успіху, інші — є безрезультатними, а іноді навіть мають досить сумні наслідки. Завдяки процесу такого диференційованого підкріплення поступово відбираються ефективні форми поведінки, у той час як неефективні — відкидаються.

Научіння через підкріплення зазвичай зображається як механічний процес, у якому реакції автоматично і несвідомо формуються їхніми безпосередніми наслідками. Прості дії можуть піддаватися модифікації навіть без усвідомлення взаємозв'язку між ними і їхніми наслідками. Однак когнітивні здібності людини дозволяють їй мати набагато більше користі зі свого особистого досвіду, ніж це доступне організмам, які не володіють розумом.

Відповідні наслідки виконують кілька функцій. По-перше, вони несуть у собі інформацію. По-друге, вони служать мотивацією, якщо є сприятливими для організму. По-третє, — і це, очевидно, найбільш суперечлива їхня функція — вони здійснюють автоматичне підкріплення реакцій. Для повного розуміння научіння, основаного на відповідних наслідках, потрібно найдокладнішим чином розглянути всі три перераховані функції.

ІНФОРМАТИВНА ФУНКЦІЯ

В ході научіння люди не тільки певним чином реагують, вони ще й помічають ефект, який вони спричинили. Спостерігаючи за різними результатами своїх дій, вони виробляють гіпотези про те, які реакції в даному випадку є більш доречними, а які — менш. Засвоєна в такий спосіб інформація надалі служить керівництвом до дії. Правильні гіпотези дають шанс робити правильні дії, тоді як помилкові ведуть до дій неефективних. Дані, отримані в процесі пізнання, таким чином, вибірково або підкріплюються, або не підкріплюються.

Результати змінюють поведінку людини в основному завдяки втручанню мислення. (Таке явище, безумовно, суперечить механістичним поглядам.) Підкріплюючі наслідки служать своєрідним каналом передачі людині інформації про те, як варто вчинити, щоб отримати бажаний результат і уникнути неприємностей — правда, інформації досить невиразної. Оскільки научіння через відповідні наслідки більшою мірою є процесом когнітивним, в тих випадках, коли немає усвідомлення того, що ж конкретно підкріплюється, наслідки вносять лише незначні зміни в загальну поведінку. Навіть якщо певні реакції й отримують позитивне підкріплення, фактично це мало що змінює, якщо люди, виходячи з іншої інформації, зберігають впевненість у тому, що в майбутньому такі дії навряд чи будуть винагороджуватися. МОТИВАЦІЙНА ФУНКЦІЯ

Здатність до антиципації дозволяє людині мотивувати свої

дії, спираючись на їх можливі наслідки. Попередній досвід формує очікування того, що певні дії принесуть відчутні переваги, інші не приведуть до суттєвих результатів, а треті будуть віддаляти майбутні неприємності. Уявляючи, якими можуть бути наслідки їхніх дій, люди здатні перетворювати їх у мотиваційні фактори своєї поведінки. Таким чином, можна сказати, що

їм

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

_________________________________ КАФЕДРА СОЦІАЛЬНО? ТА ПРАКТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ ___________________________________________

велика частина людських дій перебуває під попереднім контролем. Так, домовласники навряд чи будуть чекати моменту, коли їм no-справжньому доведеться пережити жах пожежі, вони заздалегідь запасаються страховим полісом; люди, які вирушають у далекі подорожі, як правило, не прагнуть відчути на собі неприємності, які спричиняються тропічними зливами або сніжними буранами, а попереджають ці події, підбираючи для себе відповідний одяг; точно так само і водій не чекає зупинки двигуна, щоб заправити свій автомобіль пальним.

Здатність передбачати віддалені наслідки і переносити їх на нинішню поведінку допомагає виробленню завбачливої поведінки. Це досягається шляхом забезпечення людини стимулами і підкріплювальними мотивами для здійснення певних дій. Спонукання, які передують самій дію, підвищують ймовірність прояву того виду поведінки, яка знову і знову отримує підкріплення, — ось чому спонукальна функція наслідків відіграє винятково важливу роль.

ПЩКРІПЛЮВАЛЬНА ФУНКЦІЯ

При поясненні підкріплення, як правило, одразу передбачається, що наслідки підкріплюють поведінку автоматично, тобто без участі свідомості. Однак, такий підхід часто є досить спірним — наприклад, при ознайомленні з результатами дослідженя по вербальному научінню, в ході якого проводився аналіз: за яких умов і з якою частотою вимовляються слова, що отримують підкріплення, і в яких випадках вони ігноруються. Паралельно відстежувалося, якою мірою частота застосування тих або інших слів залежить від того, чи усвідомлюють учасники експерименту, промовляння яких саме слів винагороджується. Протягом усього сеансу через певні проміжки часу Спілбергер та ДеНіке (1966) оцінювали ступінь поінформованості учасників. З'ясувалося, що доти, доки учасникам експерименту нічого не відомо про умови підкріплення, наслідки жодним чином не змінюють їхню поведінку; однак, як тільки вони починають розуміти, які саме реакції винагороджуються, їхня поведінка різко змінюється в потрібному напрямку. Трохи пізніше інші дослідники, використовуючи вже інші завдання і підкріплення, прийшли до аналогічного спостереження: при відсутності знань про те, яка поведінка отримує підкріплення, вона піддається лише незначному впливові наслідків. Однак і після проведення всіх цих досліджень багато питань залишилися відкритими.

Свої ранні дослідження Постман і Сассенрат (1961) присвятили вивченню тимчасового співвідношення між усвідомленням людьми того, що відбувається, та змінами їхніх реакцій. При проведенні експериментів виявилося таке: коли учасники експерименту не усвідомлюють змісту того, що відбувається, підкріплення приводить лише до незначного поліпшення показників; однак після того, як досліджувані приходять до правильного рішення, вони починають демонструвати достатньо помітне закріплення відповідних реакцій. Вчені прийшли до висновку, що, хоча научіння може відбуватися і неусвідомлено, в таких випадках воно вкрай уповільнене і малоефективне. Однак, зростаюча кількість правильних реакцій зрештою допомагає розпізнати, що саме загострюється; і як тільки це відкриття робиться, люди охоче демонструють відповідну поведінку — зрозуміло, за наявності значимих спонукань.

Можна отримати зовсім різні результати щодо взаємозв'язку між усвідомленням того, що відбувається і змінами поведінки: усе залежить від того, наскільки адекватно поінформованість вимірюється. Якщо це відбувається після виконання численних спроб, то до цього моменту учасники експерименту можуть усвідомити, яка реакція є правильною, а яка — ні, лише на основі багаторазового підкріплення і за відсутності поінформованості. Є дані, які з усією очевидністю підтверджують правильність такого припущення. Копи ступінь розпізнавання підкріплюючих умов вимірюється через тривалий час від початку експерименту, то здається, що усвідомлення того, що відбувається, передує зміні поведінки; але якщо вимірювання проводять через короткі проміжки часу, створюється враження, що люди починають діяти таким чином ще до того, як усвідомлюють суть того, що відбувається, до того, як чітко розпізнають, які реакції є правильними. А що, якщо учасники експериментів ще до зміни своєї поведінки частково усвідомлюють суть того, що відбувається, але ніяким чином не виражають цього знання? Чи так це? На це питання ще треба буде дати відповідь.

Процедури, які використовувалися в таких дослідженнях, цілком доречні для наочної демонстрації того, що усвідомлене сприйняття того, що відбувається, сприяє зміні поведінки, але вони абсолютно непридатні при розгляді таких основних моментів, як, наприклад, вирішення питання: чи є усвідомлення того, що відбувається, неодмінною умовою процесу научіння і зміни поведінки. Оскільки реакції і їхні наслідки піддаються спостереженню, при з'ясуванні питання, наскільки це робиться усвідомлено, дослідникам доводиться покладатися лише на слова учасників експерименту.

У тих же випадках, коли пропонується завдання без можливості отримати правильну відповідь — оскільки взаємозв'язок між дією та її наслідком не піддається спостереженню — безумовно, можна дати більш впевнену відповідь на питання: чи повинне научіння неодмінно відбуватися за участю свідомості. Адже усвідомлення того, що відбувається, в принципі виключається, якщо спостерігається лише реакція, а не її наслідки, або, навпаки, коли підкріплення очевидне, а яка з реакцій його викликала — незрозуміло.

Хефферлайн та його колеги шляхом підкріплення успішно модифікували реакції, які ззовні не спостерігаються. У проведених ними експериментах м'язові скорочення, візуально непомітні, виявлені за допомогою електронного підсилювача, отримували або позитивне підкріплення — у вигляді грошової винагороди, або закінчувалися неприємною стимуляцією. За наявності підкріплення ці реакції підсилювалися, а після припинення його впливу слабшали — причому ніхто з учасників так і не зміг виявити, які з реакцій вели до підкріплювальних наслідків, хоча кожен з них висував власну гіпотезу.

Усвідомлення того, що відбувається, в даному випадку аж ніяк не являє собою альтернативу „все або нічого". Можна змінити поведінку в потрібний бік і на підставі помилкової гіпотези, якщо вона якимось особливим чином пов'язана з правильним розв'язанням задачі. Якщо, наприклад, учасники експерименту з вербального научіння вважають, що їхні коментарі про предмети домашнього побуту є реакціями, які винагороджуються — у той час, коли правильним насправді є зауваження про кухонне приладдя — вони цілком можуть „згенерувати" кілька правильних реакцій. Аналогічно, у дослідженнях, в яких використовуються невербальні завдання, деякі види діяльності, що спостерігаються, які самі по собі аж ніяк не є ідеально підходящими, час від часу також можуть активізувати реакції, які не спостерігаються, які можна назвати оптимальними в даній ситуації. У таких випадках присутнє не повне усвідомлення, а усвідомлення з деякою часткою точності, що залежить від того, наскільки близька до правильної відповіді обрана гіпотеза. Ті незначні зміни поведінки, які

115

відбуваються без втручання свідомості, частково можна віднести на кошт висунутих гіпотез,

Це питання навряд чи можна назвати вирішеним, тому що наявних фактів явно недостатньо для доказу того, що підкріплення автоматично формує поведінку. Навіть у тих випадках, коли застосовуються якісь надвдосконалені методики й у ході їх встановлюється, що навчати елементарним реакціям можна без уточнення, яка саме поведінка отримує підкріплення, і тоді звідси зовсім не випливає, що в такий спосіб можна навчити поведінці в цілому. Для прикладу, розглянемо випадок, коли учасникам експерименту пропонують завдання, в якому передбачається, що їхня поведінка буде регулюватися певними правилами. Припустимо, що увазі учасників експерименту запропоновані слова різної довжини; завдання полягає в тому, щоб правильно назвати число, яке відповідає кожному слову. Давайте сформулюємо довільне правило, відповідно до якого „правильне число" виходить у результаті віднімання від 100 кількості букв у слові, ділення остачі на 2 і множення отриманого результату на 5. Для того, щоб отримати правильну відповідь із врахуванням цього складного правила, потрібен триступінчастий розрахунок, тобто досліджуваний повинен виконати кілька розумових операцій, причому в строго визначеній послідовності. Організм, позбавлений здатності мислити, не в змозі виконати правильні дії, як би довго його реакції не підкріплювалися.

Можна навести не один доказ на користь вірогідності тієї точки зору, відповідно до якої підкріплення виступає швидше в ролі інформативного і мотивуючого початку, ніж у ролі механічного „підсилювача" реакцій. Поняття „підсилення реакцій" у кращому випадку є метафорою. Після того, як реакція засвоюється, ймовірність того, що вона буде використана в тій або іншій ситуації, може з легкістю варіюватися шляхом зміни впливу, який вона має, але сама по собі ця реакція вже не може підсилюватися. Наприклад, люди водять автомобілі, оскільки це дає їм певні переваги, але ці переваги нічого не додають до реакцій, пов'язаних з водінням. Сумнівне саме по собі згадування про автоматизм і посилення реакцій приводить до того, що говорити про регуляцію поведінки є доцільніше, ніж про підкріплення поведінки своїми наслідками...

На щастя, наслідки підсилюють автоматично не кожну реакцію, яка їх викликає. Якби поведінка підкріплювалася будь-яким виробленим нею миттєвим ефектом, то люди були б настільки перевантажені взаємовиключними тенденціями

різних відповідних реакцій, що незабаром взагалі втратили б здатність діяти. Прикладне значення має лише обмежене научіння на основі окремих, досить відомих подій. Для нижчих організмів, які володіють обмеженими здібностями формування символів, еволюційні переваги полягають в біологічній структуризації, так що відповідні наслідки формують тривалі ефекти механічно, без символічної обробки власного досвіду.

Підкріплення є ефективним засобом регуляції вже завченої поведінки, але в той же час воно є відносно малоефективним способом її формування. Необхідно зазначити, що люди рідко засвоюють нову форму поведінки в природних умовах, якщо в них немає можливості поспостерігати таку поведінку в оточуючих. До того ж, оскіпьки вплив підкріплення зазвичай відбувається одночасно зі спостереженням численних прикладів різних видів поведінки, які можна використовувати, буває дуже нелегко визначити, яку ж місію виконує підкріплення: формує воно нову поведінку чи лише активізує ту, яка вже була засвоєна за допомогою спостереження.

Бандура А. Теория социального научения: Пер. с англ. - СПб.: Евразия, 2000. - С. 32-40.

1. Детальний опис окремого випадку, щоб в існуванні окремого випадку можна було відшукати всі величини, які беруть участь в його детермінації

2. Використання методу „конструктивного представлення ситуації", щоб дати опис усіх фактів, які визначають поведінку особистості в даний момент часу.

3. Врахування принципу теперішнього Теперішня поведінка не повинна зводитися лише до минулого досвіду індивіда, а зумовлюватися фактами, представленими до моменту виникнення поведінки в життєвому просторі. Це твердження не відхиляє історичного пояснення поведінки, а визнає його недостатнім для виявлення психологічних закономірностей. Лише конкретно існуюче може мати вплив на актуальну поведінку. Минуле або майбутнє може впливати на поведінку лише настільки, наскільки воно представлене в теперішній ситуації індивіда.

4. Врахування валентності (привабливості) дії та мети. К.Левін піднімає питання про те, наскільки сама дія як засіб для досягнення мети може мати самостійну валентність. Якщо валентність має лише мета, а не дія, тоді взагалі важко пояснити, чому особистість взагалі починає виконувати дію. Якщо є валентність приписати самій дії, то виникають труднощі в пояснення того, чому особистість залишає привабливу для неї область дії для того, щоб йти вперед до досягнення мети.

5. Психологічна сила - це спрямована величина, яка викликає поведінку. Сила визначається через спрямованість, інтенсивність та сферу застосування.

6. Немає такої поведінки, яку можна було б пояснити впливом однієї сили. В кожен момент часу на особистість завжди мають вплив одночасно багато сил.

Деякі результати досліджень:

■ Мотиваційна тенденція зробити перший крок дії підвищується в тому випадку, якщо цей крок одночасно веде до кількох цілей, кожна з яких має позитивне мотиваційне значення.» 3 різних засобів для досягнення мети завжди обирається той, який володіє для особистості найбільшою привабливістю. Привабливість шляху дії позначається як валентність. Заслуга Левіна в тому, що він детермінанти поведінки людини шукав не в інтелектуальній сфері або організмі людини, а в особливостях відношення „індивід - середовище".

Дата добавления: 2015-05-22