Етапи розвитку психології та її основні напрямки

Одним з найпоширеніших є визначення психології як науки про душу. Проте саме поняття “душа” пройшло певний історичний шлях задовго до того, як психологія зробила його предметом свого дослідження.

У стародавньому світі психологія виникла й набула розвитку як вчення про душу. Так, античний філософ Геракліт Єфеський (544 – 480 до н.е.) вчив, що душа являє собою один із мінливих станів вогню, що перебуває у вічному русі і є першоосновою матеріального буття.

Демокріт (460 – 370 до н.е.) вважав, що “душа є началом рушійним” – і складається з рухливих атомів – найдрібніших, благородніших, ніж атоми тіла. Він заперечував безсмертя душі, вважаючи, що вона гине разом із тілом.

Майже одночасно з Демокрітом розробляв свою систему поглядів видатний філософ Платон (428 – 348 до н.е.). Він вчив, що душа людини нематеріальна і за своєю природою є нічим іншим, як “ідеєю” – безсмертною духовною сутністю, що тільки на час земного життя вона з’єднується з тілом, існуючи до цього в наднебесному “світі ідей”. За Платоном, істинне знання є лише результатом “пригадування душі” про світ ідей, який вона споглядала до свого земного втілення. Саме у Платона первісне несуперечливе поєднання душі і тіла перетворюється в проблему їх дуалізму, що спричинило розвиток етико-релігійних поглядів, заклало основу вчення про вчинок і відповідальність за діяння.

Вершиною античної психології було вчення про душу Аристотеля (384 – 322 до н.е.). Душа, на його думку, є функцією тіла, а не якогось зовнішнього феномену. Згідно теорії Аристотеля, душа – це двигун, що дає можливість живій істоті реалізувати себе. Центр душі знаходиться в серці, куди поступають враження, що передаються від органів чуття. Ці враження утворюють джерело ідей, які, нагромаджуючись на протязі всього життя, підпорядковують собі поведінку.

Незабаром сформувалась протилежна концепція християнської релігії, згідно якої сутність людини пізнається не через розум, а через вищу істоту, яка являє собою таємницю. Шлях до спасіння лежить через незнання і віру в догмати.

Так А.Августин (354 – 430 рр), стверджуючи безплотність душі, її незалежність від тіла, висловив думку про те, що істинне пізнання будується не на основі відчуття зовнішніх речей, а на внутрішньому спогляданні і на розумі.

У складній природі свідомості, всі процеси якої містить в собі душа (пам’ять, вольові спонукання), саме воля відіграє найголовнішу роль, яку Августин називав “інтенцією душі” і без якої ні відчуття, ні розміркування не можуть відбуватися. Тим самим закладаються основи волюнтаристичного та інтроспективного напрямків у психології.

Переломною епохою у розвитку поглядів на психіку стало ХVII століття. Із праць французького вченого Рене Декарта (1596 – 1650 рр) увійшло в науку поняття рефлексу як закономірної відповіді організму на зовнішні дії – подібно до відчуття променя світла від джерела. На думку Декарта нервова система, керуючи життям організму є відповідями на ті чи інші подразнення з середовища, здійснюваними при участі певних відділів мозку. Проте він не міг з’ясувати принципи і механізми роботи великих півкуль головного мозку.

Шлях до розкриття її функцій вперше в науці відкрили Сєченов і Павлов. Сєченов у своїй книзі “Рефлекси головного мозку” (1863) висунув і обгрунтував думку про те, що всі акти свідомої і несвідомої психічної діяльності людини за способом свого походження є рефлекси. Сєченов розглядав психічні явища як середньо ланку цілісного рефлекторного акту, нерозривно зв’язану з його початком (зовнішнім подразненням) і закінченням (відповідною дією).

Розробляючи далі ідею рефлекторної роботи вищих відділів головного мозку, Павлов винайшов метод об’єктивного дослідження нормального їх функціонування. Павлов виходив з положення Сєченова про єдність організму і середовища.

Основу рефлекторної діяльності нервової системи становлять безумовні рефлекси. На їх основі і при участі великих півкуль головного мозку, утворюються умовні рефлекси. Великі півкулі головного мозку є органом найскладнішої рефлекторної діяльності. Цю діяльність Павлов називав вищою нервовою діяльністю.

Ідеї Павлова зазнали своєрідну еволюцію з часу своєї появи і до наших днів. Умовний рефлекс виявився дуже простим фізіологічним явищем, щоб на його основі можна було зрозуміти і до нього звести всі складові форми поведінки.

Незабаром після відкриття умовного рефлекторного научіння були виявлені шляхи набування живими істотами життєвого досвіду – імпрінтінг, оперативне обумовлювання, вікорне научіння.

Американський вчений К.Халл є основоположником сучасної психофізіологічної теорії научіння, що пояснює, яким чином організм набуває і удосконалює життєвий досвід. Халл розглядав життєвий організм як саморегулюючу систему із специфічними механізмами поведінської і генетико-біологічної регуляції. Ці механізми – в основному вроджені – служать для підтримки оптимальних умов фізичної і біохімічної рівноваги в організмі – гомеостаз, включаються в дію, коли він порушений.

Виділення психології в самостійну науку відбулося в 60-х роках ХІХ ст. Воно було зв’язано із створенням спеціальних науково-дослідних установ, психологічних лабораторій і інститутів, кафедр у вищих учбових закладах, а також із запровадженням експерименту для вивчення психічних явищ. Першим варіантом експериментальної психології як самостійної наукової дисципліни була фізіологічна психологія німецького вченого В.Вундта (1832 – 1920), засновника першої в світі психологічної лабораторії. Він заклав основи структурного підходу до свідомості.

Послідовник Вундта Тітченер (1882 – 1927) - американський психолог був засновником і лідером структурної психології.

Успіхи фізики і хімії пояснюються перш за все примінюваних в цих науках методом розчленування речовини на прості елементи.

Вундт і його співробітники намагалися застосувати той же підхід в аналізі свідомості. Свідомість була розбита на психічні елементи, подібно до того, як матеріал поділяється на атоми. На думку вчених, основним матеріалом свідомості служать відчуття, образи і почуття. Психологія повинна дати більш детальний опис цих елементів.

Для досягнення цієї мети структуралісти застосовували метод експериментальної інтроспекції, що полягає в тому, що досліджуваного просять описати, що він відчуває в тій чи іншій ситуації. Але, як виявилось, по-перше, це досить суб’єктивний метод, кожен піддослідний описує свої власні враження, по-друге відчуття однієї і тієї ж сторони варіюють кожний день: те, що було правильним в один день, може бути неправильним в інший.

Тому від погляду на психологію як науку про структуру свідомості відмовились.

Критика структуралізму поклала початок розвитку біхевіоризму. Засновником є вчений Дж.Уотсон (1878 – 1958). Психологія як наука повинна займатися не свідомістю, яка недоступна науковому спостереженню, а поведінкою. Уотсон вважає, що основне завдання біхевіоризму (від анг. behavirrer – поведінка), полягає в нагромадженні спостережень над поведінкою з таким розрахунком, щоб можна було сказати наперед, яка буде реакція людини на відповідну ситуацію (стимул). Запропонована Уотсоном схема S-R означає, що кожній ситуації (або стимулу S) відповідає певна поведінка (або реакція R). Поведінка є або результатом научіння – індивідуально набутого досвіду, або завченого репертуару навиків. Е.Толмен, К.Халл, Б.Схіннер – послідовники Уотсона – прийшли до висновку, що все таки зв’язки між стимулами і поведінковими реакціями не є прямими. Вони опосередковані “проміжними” перемінними – знаннями, контролюючим механізмом та ін. Однак трактуються ці механізми по аналогії із ЕВМ, тобто непсихологічно.

В 70-і роки біхевіоризм представив свої концепції в новому освітленні. Мова йде про теорію соціального научіння. Ця теорія стверджує, що багато наших дій формуються під впливом соціального середовища. Одна із головних причин, що зробила нас такими, які ми є, зв’язана з нашою схильністю наслідувати поведінку інших людей. На індивіда впливають не лише зовнішні умови, він повинен постійно передбачати наслідки своєї поведінки шляхом її самостійної оцінки.

Гештальтпсихологія. Виникла в Німеччині завдяки зусиллям Келера В. і К.Левіна, що висунули програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур (гештальтів). Німецьке слово “гештальт” означає форму, організацію або конфігурацію. На думку теоретиків цього вчення, предмети, із яких складається оточуюче нас реальне середовище, сприймаються нашими почуттями не у вигляді окремих елементів. Оточуючий нас світ складається із організованих форм і саме наше сприйняття цього світу також організоване. Можливо, що механізми такої організації сприйняття існують ще до народження.

Когнітивна психологія. Слово “когнітивний” походить від латинського cognoscere – знати. З їх точки зору розуму людини доступне дещо більше, ніж інформація, що поступає ззовні. Її представники І.Найссер, А.Пайвіо і ін. відводять в поведінці суб’єкта вирішальну роль знанням. Для них центральним стає питання про організацію знання в пам’яті суб’єкта. Основне в них поняття – схема. Вона являє собою плани збору і програму переробки інформації про об’єкти і події в голові людини. Сприйняття, пам’ять, мислення та ін. пізнавальні процеси визначаються схемами так, так як будова організму генотипом.

Гуманістична психологія. Її представники Г.Олпорт, А.Маслоу, К.Роджерс предметом психології вважать творчу особистість. Метою такої особистості є самоактуалізація, ріст конструктивного начала людського “Я”.

Роджерс вважає, що в кожній людині від народження закладено прагнення повністю реалізувати себе і воно наділене силами необхідними для розвитку всіх свої можливостей. Однак виховання і норми, встановлені суспільством примушують її забувати про власні почуття або потреби і приймати цінності, що нав’язуються іншими.

Інший психолог – А.Маслоу висунув гіпотезу, згідно якої можливості людей задовільнити свої основні потреби дуже часто бувають обмежені, а це перешкоджає виникненню і задоволенню потреб більш високого рівня, таких як самоповага або самоактуалізація.

Дата добавления: 2015-05-22