Управлінське рішення керівника ОВС, його психологічна сутність та види

Проблема прийняття рішення є міждисциплінарною, оскільки її розробкою займаються економісти, математики, філософи, соціологи, психологи та ін. В психології зазначена проблема пов’язана з вивченням довільних рухів, довільної уваги, довільної пам’яті, дослідженнями вольових актів та процедури прийняття раціональних рішень (К.А. Абульханова-Славська, В.П.Зінченко, Ю.К. Корнілов, В.М. Муніпов, Т.С. Семенова, М.О. Селін та ін.). Психологічні теорії прийняття рішень враховують та пояснюють співвідношення між двома змінними: особливості завдання та властивості особистості, яка його розв’язує. Це необхідно, оскільки аналіз практики свідчить, що суб’єкти діяльності у своїй поведінці не завжди враховують постулат раціональності і тому обирають не найкращі її варіанти. Але при цьому дії особи, пов'язані з прийняттям рішення, завжди цілеспрямовані.

Можна виділити три підходи трактування проблеми прийняття рішень. Перший – вибір здійснюється спонтанно, іррефлекторно, непідвладно розуму. На думку екзістенціалістів, раціональний вибір неможливий, він лише зовнішньо «раціоналізований». Отже, процес прийняття рішення вивчати неможливо. Протилежний, раціоналістичний підхід має придатну для формалізації модель: прийняття рішення – це оцінка альтернатив, вибір способу дії відносно цінності прогнозованих результатів. Третій підхід – адаптаційний. Він розглядає процес прийняття рішення як формування індивідуальної психологічної гнучкості, що забезпечує адаптивну незалежність від змін середовища і дозволяє швидко та ефективно коригувати свої плани.

Прийняття рішення є тим моментом, що забезпечує зв’язок особи з оточуючою дійсністю; цей зв’язок здійснюється у поведінці та діяльності: через прийняття рішення людина входить у світ. Уявлення про те, що ми маємо необмежену можливість для прийняття рішення, свого часу призвело до постулату про залежність вчинку лише від особистості. Насправді це не так – вчинок має не лише особистісну, але й об’єктивну сутність: він звернений у світ, укорінений у процесах культури, людської життєдіяльності, природньо-історичних умовах життя.

Особистість формується у діяльності та поведінці, а прийняття рішення є їх критичними точками, коли змінюється спрямованість, інтенсивність, зникають старі та формуються нові види діяльності. У процесі прийняття рішення особливо чітко (за принципом екстремуму) проявляються три підструктури діяльності: гносеологічна (як особливості інформаційної взаємодії елементів), аксіологічна (як особливості процедури їх оцінювання), праксеологічна (як операціональна специфіка засобів взаємодії та особливостей особи). Отже, прийняття рішення є різновидом ставлення до дійсності, феноменом, що поєднує людину та оточуючу її дійсність.

Існує декілька визначень поняття «управлінське рішення», але найбільш стислим і одночасно ємним становить визначення, яке було дано А.П. Іпакяном, визначаючим його як усвідомлений акт (дія) суб’єкта управління, який містить в собі вибір цілі дії, шляхів, способів і засобів її досягнення. Із цього визначення випливає, що управлінському рішенню притаманні два моменти – вибір і свідомість. Приймаючи те чи інше рішення, суб’єкт управління, як правило, має можливість із декількох варіантів зупинити свій вибір на одному, до того ж робить це свідомо, на основі ретельного аналізу отриманої інформації. Прийняття управлінського рішення є процесом творчим. Суб’єкт управління приймає рішення під впливом ряду суб’єктивних і об’єктивних факторів.

До об’єктивних факторів, які впливають на прийняття управлінських рішень відносяться:

· умови зовнішнього середовища;

· стан оперативної обстановки;

· забезпеченість ресурсами та ін.

До суб’єктивних факторів відносяться:

· досвід працівника, який приймає рішення;

· навички та вміння швидко і правильно орієнтуватися в оперативних обставинах, ситуації;

· професійна майстерність співробітника;

· рівень знань тощо.

Розглядаючи сутність управлінських рішень, в діяльності органів внутрішніх справ, слід мати на увазі, що ці системи функціонують в умовах постійної зміни умов зовнішнього середовища, реагуючи на різноманітні його впливи. Необхідність прийняття рішень обумовлена передусім змінами обстановки, в якій діють органи внутрішніх справ, а також вказівками, розпорядженнями вищестоящих апаратів управління. Для забезпечення нормального функціонування органів внутрішніх справ вони повинні на всі зазначені впливи відповідним чином реагувати, тобто приймати і виконувати рішення.

Зміни оперативних обставин в першу чергу зв’язані з виникненням нових завдань органів внутрішніх справ. Ці зміни, які вимагають прийняття відповідних рішень, можуть бути як одноразовими (наприклад скоєний злочин, стихійне лихо), так і довгочасними, які відбуваються на протязі певного періоду (негативні тенденції, які намічаються в динаміці й структурі злочинності, збільшення чисельності населення, розвиток промисловості, транспорту тощо).

Таким чином, управлiнське рiшення представляє собою свiдомий акт організуючої діяльності суб’єкта управлiння, який пов’язаний з вибором цiлi дiй i шляхiв її досягнення.

Основними ознаками управлiнського рiшення є:

· пiдготовка акту на основi аналiзу i оцiнки деяких варiантiв;

· прийняття його повноважним суб’єктом;

· спрямованiсть на перехiд системи в новий (бажаний) стан;

· наявнiсть постановки цiлей з вказiвкою способiв i засобiв їх досягнення.

Щодо дiяльностi органiв внутрiшнiх справ то управлiнське рiшення можна охарактеризувати як заснований на законах i пiдзаконних актах, на аналiзi i оцiнцi оперативної обстановцi акт суб’єкту управлiння, що мiстить постановку цiлей, обґрунтування засобiв їх досягнення i спрямований на забезпечення органiзацiйної стiйкостi й удосконалення дiяльностi органiв внутрiшнiх справ в сфері боротьби зi злочиннiстю й охорони громадського порядку.

Складність і різноманітність завдань, які виконуються органами внутрішніх справ, обумовлюють необхідність прийняття ними великої кількості різноманітних управлінських рішень.

Рiшення, що приймаються в органах внутрiшнiх справ можна класифiкувати певним переліком психологічних обставин.

1. 3а сферою регульованої діяльності:

- оперативно-службові – керування впливом ОВС на стан злочинності;

- морально-виховні, спрямовані на удосконалення виховної роботи з персоналом;

- рішення по особовому складу, в яких відбивається робота з професійного відбору, розстановки посадових осіб, просування по службі персоналу підрозділу ОВС;

- адміністративні – визначення відношення органу внутрішніх справ до конкретного правопорушення та правопорушника;

- організаторські, які полягають в повсякденній регуляції діяльності підлеглих;

- економіко-господарчі, спрямовані на удосконалення економічних та матеріальних умов охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю;

- координаційні – регуляція взаємодії органу внутрішніх справ з іншими соціальними інститутами.

2. За рівнем обґрунтованості:

- всебічно науково обґрунтовані рішення – рішення, яким притаманна висока достовірність запланованого наслідку;

- науково обґрунтовані – з наявністю певної альтернативної міри необхідного службового ризику;

- обґрунтовані здоровим глуздом, які спираються на попередній досвід керівника без застосування наукових методів аналізу;

- суб’єктивістські – прийняті без попереднього аналізу вихідної ситуації.

3. За спрямованістю:

- дозволяючі певний порядок виконання;

- приписуючі конкретну діяльність;

- забороняючі;

- рішення з позитивними вказівками, які містять регламент виконання.

4. За ступенем відповідності можливостям виконавців:

- полегшені;

- адекватні;

- підвищених труднощів.

5. За ознакою авторства рішення:

- одноосібні, притаманні конкретному керівникові;

- частково-колегіальні – з розподілом відповідальності;

- колегіальні – з колективною відповідальністю.

Зі ступенем виконання пов’язаний такий критерій, як психологічна зрозумілість та сприйнятливість рішення іншими особами. На цьому ґрунті рішення поділяються на:

- відповідні чеканням та зрозумілі;

- схвально або палко сприйняті;

- такі, що сприймаються байдуже, як обов’язок;

- невідповідні чеканням та ті, які викликають розчарування;

- активно несприйнятливі, які викликають протидію (наявну або приховану).

До основних вимог, якi пред’являються до управлiнських рiшень в органах внутрiшнiх справ вiдносяться: наукова обґрунтованість – відповідність діям об’єктивних законів і закономірностей, використання в процесі їх розробки повної та вірогідної інформації, системного підходу і наукових методів, повноважність, цілеспрямованість, конкретнiсть, законнiсть, несуперечнiсть, реальнiсть, своєвчаснiсть.

Наукова обгрунтованiсть управлiнських рiшень мiститься в тому, що рiшення повиннi:

· вiдповiдати загальним закономiрностям управлiння в складних динамiчних системах, що вивчаються наукою управлiння;

· засновуватись на аналiзi достовiрної i повної iнформацiї, що дає пiдстави для квалiфiкованого визначення цiлей, завдань, засобiв i способiв вирiшення цих завдань;

· бути всебiчними, по можливостi максимально ураховуючими усi боки розглядаємого питання;

· бути компетентним (вiдображувати мiру знання суб'єктом управлiння явища, на яке вiн збирається впливати).

Повноважність управлінських рішень залежить від рівня компетенції органу управління, визначеної у відповідних правових актах.

Управлінське рішення є повноважним в тому випадку, якщо воно прийнято саме тим органом або посадовою особою, якому надано право прийняття такого роду рішень.

Вимога повноважності управлінського рішення припускає нормативне закріплення певного об’єму відповідальності кожного органу і посадової особи на всіх рівнях управління за якісну підготовку й прийняття управлінського рішення.

Цілеспрямованість передбачає те, що управлінське рішення повинно суворо відповідати цілям, встановленим перед керованим об’єктом (службою або підрозділом), діяльності якої торкається це рішення. Разом з цім воно повинно відповідати тим цілям, заради яких функціонує весь об’єкт в цілому, і які, в свою чергу, узгоджуються з цілями більш високого рівня.

Вимога конкретностi мiститься в чiткому, ясному формулюванні завдань, цiлей, шляхiв i засобiв їх досягнення. Усяке управлiнське рiшення повинно бути сформульовано так, щоб виключалася можливiсть його двозначного тлумачення i розумiння виконавцiм. Управлiнське рiшення повинно мiстити в собi вказiвки: хто є органiзатором виконання, хто виконавець, в яки термiни воно повинно бути виконано.

Вимога законностi мiститься в тому, що всi управлiнськi рiшення, незалежно вiд рiвня суб’єкту управлiння, повиннi прийматися у відповідності до закону i бути спрямованi на його виконання.

Вимога несуперечливостi припускає передусiм внутрiшню несуперечливiсть рiшення, тобто єднiсть поставлених в рiшеннi завдань, методiв i засобiв їх реалiзацiї. Кожне завдання повинно бути пiдкриплено конкретними заходами з його вирiшення.

Крiм внутрiшньої несуперечливостi управлiнське рiшення повинно несуперечити й iншим рiшенням, зокрема рiшенням вищих суб’єктів управлiння.

Реальнiсть управлiнського рiшення мiститься в тому, що воно повинно враховувати реальнi можливостi його здiйснення.

Своєвчаснiсть мiститься в тому, щоб управлiнськее рiшення приймалося в отой момент, коли воно необхiдно, не випереджаючи розвиток подiй i не вiдстаючи вiд них.

Отже, ефективність підготовки, прийняття і виконання управлінських рішень в ОВС буде залежати від врахування управлінцем всіх перерахованих психологічних обставин.

Дата добавления: 2015-05-22