Категорії духовної культури

Вступ

Традиція як засіб соціалізації людини і водночас як механізм, що забезпечує соціальну цілісність, набуває все більшого значення як об’єкт історичних та культурологічних досліджень в наукових працях, філософських дискусіях та емпіричних соціологічних дослідженнях. Значна кількість публікацій з даної проблематики свідчить про її актуальність (С.Безклубенко, Ю.Давидов, І.Касавін, І.Суханов та ін.). Вчені простежують зв’язок між культурою і традицією, між традицією, людиною і природою.

Термін “традиція” (від латинського traditio – передавання) вживається в широкому та вузькому значеннях. В широкому значенні – це універсальна форма фіксації та вибіркового збереження тих чи інших елементів соціокультурного досвіду, а також універсальний механізм його передання, що забезпечує стійку історико-генетичну спадкоємність в соціокультурних процесах.

Так, С.Д.Безклубенко, аналізуючи структуру традиції, виокремлює в ній, принаймні, три аспекти. По-перше, це більш-менш цілісна система світоглядних уявлень, що відтворює певну народну (національну, етнічну) картину світобачення. По-друге, це сфера почуттів, орієнтованих на дані уявлення, отже, – стереотипів сприймання оточуючого, його оцінки за шкалою “сприйняття-несприйняття” (добре-зле, гарно-погано, корисно-шкідливо і т.д.) Нарешті, - це сфера практичних дій - жестів, рухів, церемоній, маніпуляцій, ритуалів, які відповідають світоглядним уявленням і спрямовані на задоволення почуттів, які супроводжують ці уявлення, та їх підтримку й поглиблення, вироблення стереотипів поведінки.

У вузькому значенні, термін „традиція” застосовується для опису і пояснення структур поведінки і характеру вірувань протягом кількох поколінь або протягом тривалого часу в межах одного суспільства чи регіонів, що мають спільні культурні надбання. Тут поняття „традиція” часто ототожню є ться з термінами „обряд”, „ритуал”, „звичай”, „звички”. Однак традиція є більш синкретичноюформою регулювання діяльності. [18]

Формування і розвиток підростаючого покоління завжди були найважливішою проблемою суспільства. Значущість і актуальність цієї проблеми в сучасних умовах зростають у зв’язку з тим, що саме суспільство перебуває на перехідному етапі розвитку. В оновленні всіх його сфер на перший план висувається соціалізація особистості, тобто засвоєння нею з раннього віку цінностей суспільства або співтовариства, у якому їй належить жити та соціальних норм. Саме ціннісні орієнтації людини та рівень засвоєння нею соціальних норм покликані визначити її соціалізацію як суспільну мотивацію поведінки, пов’язану з потребами особи.

Ще Л.С. Виготський [23, с. 350] зазначав, що проблема соціалізації може розглядатися тільки у зв’язку з формуванням особистості в процесі взаємодії та взаємовпливу соціальних груп, колективів і самої особистості. Включаючись у соціальні зв’язки, як доводять В.П. Андрущенко та його колеги [29, с. 359], з різними типами груп, особистість, засвоюючи соціальні норми цих груп, набуває досвіду співжиття, спілкування, що й забезпечує її соціалізацію як здатність адаптуватися до змінюваних у суспільстві соціальних умов та “модифікувати суспільно-моральні цінності” відповідно до зміни умов, як стверджує Т. Жулковська [6, с. 94].

Дата добавления: 2015-05-22