Формування ринкового середовища 2 страница

Третя передумова, а саме: організаційно-правовий механізм захисту інтересів банків-кредиторів не враховує інтересів банків. Вважаються недосконалими "Закон про заставу" і "Закон про банкрутство", не забезпечується належна прибутковість кредитних операцій. Зважаючи на викладене в даній ситуації, аграрний продовольчий сектор економіки найближчим часом не матиме вітчизняних дешевих кредитних ресурсів, які є основним джерелом залучення коштів в АПК. Тому, на думку академіка УААН Саблука П.Т.: "На початковому ejani доцільна цілеспрямована державна програма удешевлення комерційних кредитів сільським товаровиробникам, які здатні забезпечувати розрахункову і заявлену ефективність на повернення позичкових коштів з урахуванням узаконеної платності" (21, с. 45).

Складовими процесу економічної модернізації є сучасна структура економіки, розвиток внутрішнього ринку та національний капітал. Але не може бути довільного вибору структури економіки: існують галузі, які своїми об'єктивними конкурентними перевагами займають домінуючі позиції як щодо внутрішнього, так і щодо зовнішнього ринків (34), найбільш важливою з цих галузей, на нашу думку, є аграрно-промислова сфера.

Указ Президента України від 3 грудня 1999 року "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" направлений на забезпечення реалізації державної аграрної політики, прискорення реформування та розвитку аграрного сектора економіки на засадах приватної власності відповідно до Конституції України. Указом передбачається здійснення комплексу організаційних заходів щодо реформування колективних

■ ■ ■ ■ ■

сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю та
майно, окреслені час (грудень 1999 р. - квітень 2000 р.) та шляхи
реформування. Для активізації даного процесу гарантується забезпечення
всім членам колективних сільськогосподарських підприємств права вільного
виходу зі своїх підприємств з земельними частками (паями) і майновими паями
та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств,
селянських (фермерських) господарств, господарських товариств,

сільськогосподарських кооперативів, інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності. Указом окреслені шляхи підтримки розвитку особистих підсобних господарств громадян та селянських (фермерських) господарств, прискорення формування необхідної інфраструктури аграрного ринку, в тому числі аграрних бірж, оптових ринків, агроторгових домів, аукціонів, ярмарків, заготівельних кооперативів, підприємств фірмової торгівлі тощо.

Важливим в Указі є те, що сертифікат на право на земельну частку (пай) є правовстановлюючим документом, що засвідчує право володіти, користуватися та розпоряджатися зазначеною часткою. Означений Указ є важливим документом, що має прискорити розробку й прийняття в установленому порядку нормативно-правових актів та формування ринкової інфраструктури - важливих складових ринкового середовища. На нашу думку в Україні активізуються умови для прискорення відпрацювання механізму економічних відносин і, зокрема, відносин власності (30, с. 285 - 286).

При реструктуризації колективних господарств сільські трудівники
отримали право самостійного вибору форми ведення господарства, організації
праці та виробництва. Світовий досвід має напрацьовані, різноманітні за
формою господарювання, різні за формою відносин власності і організації
виробництва та рівнем протекціонізму держави, аграрні або аграрно-
промислові підприємницькі структури в тій чи іншій країні. Це зумовлюється
природно-економічними, географічними, етнічними, історичними,

національними, соціально-економічними факторами, що є визначальними природи і інтенсивності праці, трудових звичок і нахилів, співвідношення галузей і структури виробництва, раціональних розмірів господарства та їх виробничих напрямків й типів, рівня спеціалізації і концентрації виробництва, розмірів капіталу та його структуризації, структури та відносин власності.

Для України, її окремих регіонів наведені фактори мають певне місце, значення для створення різноманітних організаційних форм господарювання та підприємницьких структур з економічними відносинами, що грунтуються на відносинах різних форм власності і її структуризації за власниками. Позитивні тенденції в реформуванні АПК проявляються також в тому, що останнім часом владні структури наголошують на необхідності розвивати власне виробництво. Система економічних законів, указів дала можливість знизити податкове навантаження вдвічі, крім того, на десять років реструктуризовано податкову заборгованість, списано штрафні санкції, виплачені дотації за реалізоване молоко і м'ясо. Це дозволило в 1999 році надати селу фінансову підтримку на 4,7 млрд. гривень та в більшості галузей АПК стабілізувати позитивні зрушення (35, с.З).

Прагнучи удосконалити податкову політику, в грудні 1998 року було прийнято Закон України "Про фіксований сільськогосподарський податок для сільськогосподарських товаровиробників". Основними чинниками введення цього закону були: стимулювання ефективного виробництва, обов'язковість сплати податку, спрощеність ведення бухгалтерської та податкової звітності, простота розрахунку та можливість контролю. Прийняттю Закону передувало проведення протягом 1998 року експерименту в Глобинському районі Полтавської області, Старобешевському районі Донецької та Ужгородському районі Закарпатської областей. Згідно Закону об'єктом оподаткування є земля. Податкова ставка встановлюється раз на рік на основі грошової оцінки землі. її можна сплачувати за бажанням товаровиробника в грошовій або натуральній формі. Проте в умовах відсутності ринку землі, незавершеності і

недосконалості фінансово-кредитної політики, диспаритету цін на сільськогосподарську продукцію і промислові та матеріально-технічні засоби виробництва реальна оцінка землі в кожному окремо господарстві може виявитись іншою.

Потребує зусиль напрацювання нормативно-правової бази для подолання диспаритету цін на сільськогосподарську продукцію й матеріально-технічних ресурсів для її виробництва, забезпечення державної підтримки виробників сільськогосподарської продукції!', відпрацювання стимулюючого механізму відносин власності на засоби виробництва та результати праці; формування збалансованого за структурою і обсягами аграрно-промислового виробництва на основі інноваційних процесів, інтенсифікації, інтеграції, спеціалізації. Всі названі складові становлять економічний блок і є невід'ємною частиною ринкового середовища.

Уряд своєю Постановою від 3 грудня 1999 року "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" визначив шляхи розв'язання вищевказаних проблем.

Функції державного централізованого забезпечення товаровиробників
матеріально-технічними ресурсами значною мірою здійснюватимуться місцевими
владними структурами і господарськими органами. На першому етапі уряд
передає у відання регіонів матеріально-фінансові ресурси, які

сільгосппідприємства заборгували державі. Але ж не дає при цьому рекомендацій, як більшості збиткових господарств ці ресурси повернути. При цьому уряд розробляє та запроваджує систему здешевлення потрібних сільському господарству матеріально-технічних ресурсів та зустрічного постачання їх видів для державних потреб.

У 2000 році Державному комітетові по матеріальних резервах
виділяється 2 млн.т вітчизняної нафти з наступною реалізацією продуктів її
переробки товаровиробникам. Реалізація їх буде здійснюватись за

пільговими цінами або в обмін на потрібне для закладання до державного

резерву продовольство. Крім цього, ^.передбачається надати можливість регіонам організувати на пільгових умовах закупівлю 2 млн. тонн нафти для переробки на вітчизняних підприємствах і реалізації нафтопродуктів товаровиробникам. Умови їх реалізації також ринкові: або за наявності попередньої оплати, або через товарні біржі шляхом укладення біржових угод на зустрічне постачання продовольства для задоволення регіональних потреб.

Уряд запроваджує механізм здешевлення виготовлення мінеральних добрив на вітчизняних підприємствах в стартових обсягах 500 млн. гривень. Проблему переоснащення сільського "господарства сучасною технікою передбачається вирішувати шляхом створення машино-технологічних станцій за рахунок державного лізингового фонду. На перший план виступають такі проблеми, як реалізація відносин власності на землю, засоби виробництва, результати праці.

Закон України "Про державне регулювання імпорту

сільськогосподарської продукції" (1997) встановлює порядок тарифного і нетарифного регулювання імпорту сільськогосподарської сировини та продуктів її переробки для створення рівних умов конкуренції між продукцією вітчизняного виробництва та продукцією нерезидентів, а також деякі методи цінової підтримки сільськогосподарських товаровиробників України.

Стаття 5 цього закону направлена на захист прав власності на
сільськогосподарську продукцію, прав на вільний вибір переробників та
покупців сільськогосподарської продукції. З метою запобігання створення
штучного дефіциту сільськогосподарської продукції в Україні та

спекулятивного збільшення цін на продукти першої необхідності забороняється
введення обмежень на вільне переміщення сільськогосподарської продукції
вітчизняного виробництва на «всій ш території України, визначення

сільськогосподарському товаровиробнику конкретних переробників або споживачів, а також встановлення мінімальних цін їх реалізації (продажу).

Доходи Державного бюджету України, отримані внаслідок запровадження цього закону, спрямовуються на фінансування програм з цінової підтримки сільськогосподарської продукції вітчизняного виробництва (36).

Розпорядженням Президента України від 17 травня 1999 року "Про
заходи щодо внутрішнього ринку імпортної сільськогосподарської продукції",
що направлене на посилення захисту внутрішнього ринку і підтримки
вітчизняних товаровиробників, Кабінету Міністрів України намічено серед
інших завдань активізувати роботу, пов'язану із застосуванням норм законів
України щодо антидемпінгових, спеціальних та компенсаційних заходів для
захисту економічних інтересів вітчизняних товаровиробників

сільськогосподарської продукції та продовольства.

У вітчизняній економіці намітились певні зрушення щодо адаптації підприємств до ринкової кон'юнктури, зростання реальних доходів населення, розширення його платоспроможного попиту. Спостерігається розширення місткості національного ринку, зниження бартеризації з 42% до 33% у промисловості (31, с. 6).

Зовнішньоекономічна кон'юнктура вітчизняної економіки свідчить про її значну інтеграцію у світову систему економічних зв'язків. Зокрема, ми вже маємо позитивне сальдо торговельного балансу, нарощування експортних операцій.

Для прояву і активізації дії названих чинників необхідне створення ринкової інфраструктури, яка є однією із складових ринкового середовища і об'єднуючою ланкою в загальному кругообороті товарів і капіталу (11, с. 6-7).

Виходячи з сутності ринкового середовища та означених його характеристик, випливає структурна його побудова, яка в залежності від ієрархії ринків має певні форми й функціональну направленість.

На основі схеми формування ринкового середовища цукробурякового виробництва (37, с. 23) ми зробили спробу окреслити основні контури ринкового середовища ринку цукру на макрорівні (Рис. 1.1).

■■■-,

"•*чйч

«*%#«*

^економічні і соц_іаі1 **° ^дя. соціальна ли1^Ьн*

**«*в інфрастрУ^*

Схема формування ринкового середовища товарної продукції цукробурякового виробництва

Вивчення літературних джерел та наші узагальнення дають підстави до висновку, що ринкове середовище - це «сукупність системоутворюючих умов: природно-кліматичних, політичних, організаційно-правових, економічних, соціально-демографічних, науково-технічних, в яких функціонують і розвиваються системи ринків всіх рівнів, форм і соціально-економічного направлення незалежно від того, які верстви населення чи промислові, аграрно-промислові комплекси (підкомплекси) вони обслуговують. Тому що в економіці, як і безпосередньо в природі, всі явища мають взаємозв'язок і взаємодію і розвиваються на основі дії законів природи і об'єктивних економічних законів.

Ринкове середовище як соціально-економічна категорія являє собою багатовекторну ієрархічну систему, що охоплює комплекс процесів і явищ всіх без винятку аспектів розвитку товарного виробництва та формування ринкової економіки. Сукупність процесів, що передують ефективному формуванню і розвитку ринкового середовища в аграрно-промисловій сфері, можна сконцентрувати за такими напрямами: природно-кліматичні процеси, що проходять в природному середовищі під впливом діяльності людини, в тому числі і в сільському господарстві, безпосередньо впливаючи на стан його розвитку та екологічну безпеку; політико-економічні, що визначають аграрно-продовольчу політику і пріоритетність розвитку аграрного сектора в економіці народного господарства; правові, що законодавчими та іншими нормативно-правовими актами й положеннями забезпечують незворотність формування ринкової економіки, права і відносини власності; економічні, що визначають правила і механізми регулювання розвитку ринку, в тому числі й аграрно-продовольчого; соціальні, що забезпечують у всіх без винятку сферах життєдіяльності людини і розвитку суспільства, всі їх складові. Всі ці процеси розвиваються за своїми законами, але вони взаємопов'язані, доповнюють або збіднюють один одного, розвивають або стримують формування*'ефективного ринкового середовища, впливаючи на розвиток товарного виробництва.

1.3. Тенденції розвитку і функціонування ринку цукру

Система ринків за предметом обміну включає ринок аграрно-продовольчих товарів, в структурі якого ринок цукру займає одне з провідних місць. Це зумовлюється певними історичними і природно-економічними особливостями розвитку і розміщення цукробурякового продуктового підкомплексу, маркетинговою характеристикою кінцевого товарного продукту - цукру та проміжних побічних продуктів цукроваріння (споживчі якості, широке використання переробною промисловістю для виробництва продовольчих цукристих продуктів, здатність до тривалого зберігання, транспортування на великі відстані та ін.), експортоспроможністю вихідної продукції підкомплексу, значенням для розвитку інших сільськогосподарських галузей і промислових підприємств.

Відомо, що розвинені країни розвивають власне виробництво у відповідності зі своїми природно-економічними умовами, постійно тримають у полі зору забезпеченість населення робочими місцями. Насичують свій внутрішній ринок, перш за все, власними якісними й різноманітними товарами, в тому числі і цукром, цукристими продовольчими продуктами. Експортують лише надлишки агропродовольчої продукції та технологічне обладнання чи матеріали і в основному ті, що уже морально застаріли. А імпортують частіше сировину за демпінговими цінами, навіть при наявності такої у держави, оберігаючи свій внутрішній ринок від імпорту товарів. Це має зворотну дію: захищає власного товаровиробника, стимулює виробництво, забезпечує продовольчу безпеку держави.

Якість кожної вихідної продукції цукробурякового підкомплексу має певні характеристики і зумовлюються багатьма факторами в залежності від її видів. Наведемо характеристики основної і проміжної продукціїї цукробурякового підкомплексу.

Цукрові буряки - важлива технічна культура. Коренеплід містить до 22% і більше цукру. Як сільськогосподарська культура в агротехнічному значенні цукрові буряки сприятливо впливають на розвиток всіх культур у сівозміні, підвищуючи загальну її продуктивність.

Цукор з цукрових буряків - високопоживний харчовий продукт. Містить цукрозу (99,75% до маси сухих речовин в цукру-піску, 99,9% -в цукру - рафінаді), невелику кількість редукуючих речовин (суміші глюкози і фруктози), золи (0,03%), вологи не більше 0,14% та деяких домішок (заліза та інших). Калорійність 100 г. цукру - 1,68 МДж (38, с. 234).

Меляса - застосовується для годівлі сільськогосподарських тварин, містить 58 - 60 % вуглеводів, переважно цукрів, 9 % азотистих та 7-10% мінеральних речовин. В 1 кг меляси 0,77 к.од. і 45 г перетравного протеїну (39, с. 449). Також використовується у комбікормовій промисловості.

Жом-екстрагована січка цукрових буряків. Використовують для годівлі тварин свіжим, кислим та сушеним. В 100 кг. свіжого жому -11,8 к.од. і 0,6 перетравного протеїну, кислого відповідно -8,7 і 0,8, сушеного -8,4 і 3,8. Жом -вуглеводистий корм, містить багато кальцію.

В історії розвитку вітчизняного ринку цукру умовно можна виділити три великомасштабних соціально-економічних періоди, а в них по декілька підперіодів зі своїми характерними рисами організаційної структури виробничих і економічних відносин (40).

Перший - зародження і становлення ринку цукру в дореволюційній Російській імперії XIX і початку XX століття. В ньому чітко виділяються підперіоди: - зародження ринку цукру і стимулювання його розвитку державою; - саморегулювання розвитку ринку цукру цукровиками - об'єднанням їх в синдикати; - державне регулювання внутрішнього ринку зі стимулюванням виходу на зовнішній ринок.

Другий період - радянський, адміністративно декларований (1917-1990 рр).

Третій сучасний період - перехідний до ринкової економіки (після 1990 p.).

Зародження і становлення ринку цукру в Україні має свою історію, тенденції, і пов'язане з розвитком цукробурякового виробництва в Російській імперії та з іменами И.Біндгейма, Я.Єсипова, ЄДіланкеннагеля, Давидова. Й.Біндгейм після отримання в лабораторних умовах цукру із цукрових буряків подав Уряду проект виробництва цукру, а потім попросив дозволу на відкриття школи цукроварів. З літературних джерел відомо, що в Російській імперії перший цукровий завод був збудований в 1802 році, на території України - в 1824 р. в с.Трошино (тепер Канівського району Черкаської області) (37, сі32). Зростаючий попит на цукор та суттєва прибутковість галузі зумовили Уряд Російської імперії стимулювати розвиток цукроваріння. Це здійснювалось різними шляхами: для посівів цукрових буряків надавалась в безкоштовне користування земля, позички на будівництво цукроварень, дозвіл цукроварам виробляти з цукрових залишків та продавати спирт, стимулювався експорт цукру. Прийняті Урядом заходи сприяли активному будівництву цукроварень на території Росії, а в 30-40 pp. їх будівництво набуло масового характеру і на території України (40).

Значна перевага на ринку цукру попиту над пропозицією змушує Уряд Російської імперії стимулювати розвиток вітчизняного цукроваріння. В 1819 році з метою підвищення розвитку цукрової промисловості було встановлено мито на імпортний цукор, з 1871 року введено золоте мито, аз 1881 року - 10% надбавки до нього. Це сприяло скороченню до мінімуму імпорту цукру, підвищенню цін на внутрішньому ринку та розвитку ринку цукру в цілому. В період 1883 - 85 pp. розширюються посіви цукрових буряків, зростає виробництво цукру з 15,9 до 18,2 млн. пудів, що обумовило зниження цін на цукор на внутрішньому ринку. Тоді Уряд створює сприятливі умови для вивозу цукру за кордон, що стабілізувало внутрішні ціни. Високий урожай цукрових буряків у 1885-86 pp. та збільшення виробництва цукру до 25,3 млн.пудів при потребі нутрішнього ринку в межах 18 мільйонів зумовили чергове зниження цін на цукор, не дивлячись на те, що цукровим заводам було продовжено до 1 липня 1886 р. вивізну премію. В цей період 10 цукрових заводів перестали

функціонувати. Ситуація, що виникла, змусила цукровиків об'єднатись в синдикат та самостійно приймати рішення щодо визначення обсягів виробництва цукру кожним заводом для внутрішнього ринку. Не маючи достатньої правової основи, синдикат хоч і проіснував майже десять років, проте не зміг вирішити проблеми цукроваріння. Потрібно було майже сто років з періоду зародження цукрової промисловості, щоб прийняти важливий для розвитку ринку цукру Росії "Законь о некоторьіхь мерахь относительно сахарной промьішленности и относящиеся к нему распоряжения ", що датується 20 листопада 1895р. Відповідно до 12 пунктів, що містилися в законі, вперше було запроваджено порядок державного регулювання ринку цукру. Цим законом на періоди цукроваріння 1895-96, 1896-97, 1897-98 років установлювались правила, за якими працювали заводи.

Наведемо зміст деяких з них (в авторському перекладі):

1. На кожний період цукроваріння визначаються положеннями Комітета
Міністрів по представленню Міністра Фітгансів:

а) кількість цукру, необхідного для внутрішнього ринку;

б) кількість обов'язкового недоторканого запасу на означених заводах;

в) граничні ціни цукру для внутрішнього ринку, за яких згаданий запас
залишається недоторканим, а рівно умови, при яких дозволяється випуск на
внутрішній ринок цукру із запасу.

2. Вироблений в кожному періоді цукроваріння на цукрових заводах цукор понад кількість визначеного для внутрішнього ринку є надлишком виробництва і обкладається крім акцизу додатковим податком...

3. Надлишок цукру зараховується по окремих заводах пропорційно їх виробництву, понад 60 тис. пудів по кожному заводу.

5. Зарахований на заводі надлишок цукру (понад обов'язковий недоторканий запас) може бути випущений на внутрішній ринок не інакше, як за попередньою оплатою податкового податку. Акциз же за цей цукор підлягає оплаті на загальних положеннях, як за цукор поточного періоду; але заводчику надається

право залишати надлишок цукру на заводі у вільному запасі, і в цьому випадку надлишок цукру надалі, до випуску із заводу, не обкладається ні додатковим податком, ні акцизом.

7. У випадку підвищення ціни на внутрішньому ринку понад визначену межу Міністр фінансів дозволяє випускати на внутрішній ринок необхідну для зменшення ціни кількість цукру з недоторканого, а також з вільного запасу без платежу додаткового податку, але з оплатою акцизу на загальних підставах як цукор поточного періоду.

9. При вивозі з заводу за кордон надлишків цукру, цей цукор звільняється від акцизу та додаткового податку в повному розмірі. Означеним законом встановлювались обсяги виробництва цукру для внутрішнього ринку, граничні ціни на цукор, що регулювались недоторканим (і вільним запасом) цукру та стимулювався вивіз його за кордон.

На початку двадцятого століття (1902 р.) була прийнята міжнародна Брюсельська конвенція по цукру, до якої Росія не приєдналась. Це ускладнило доступ російського цукру на Європейський ринок. Тому до існуючого закону 12.05.1903 року вносяться поправки. Відповідно до нього визначалась загальна величина нормального виробництва, цукру- всіма заводами за даний період для потреб внутрішнього ринку і для прибуткового вивозу в Фінляндію та Персію. Ця величина розподілялась між заводами пропорційно їх виробничої потужності. Надлишки цукру зараховувались в обов'язковий недоторканий запас і вільний запас, який зараховувався до виробництва наступного сезону або вивозився за кордон. Законодавство Російської імперії сприяло розвитку цукрової промисловості, регулюванню внутрішнього ринку цукру і ціни на нього та при необхідності, стимулювало його експорт.

У 1913 році посіви цукрових буряків на Україні становили 558 тис.га (82,5% від загальної площі посівів цукрових буряків в Російській імперії), урожайність - 16,7 т/га, обсяги виробництва - 9337 тис.т, цукру - 1108 тис т.

і і і ■

Характерно, що цукрова промисловість, яка виникла на базі поміщицьких господарств, з вторгненням у цукробурякове виробництво крупного капіталу, змінила сільськогосподарський характер цих підриємств на промисловий. Більшість цукрових заводів перейшло з» приватних володінь в акціонерні або пайові підприємства, і, наприклад, уже в 80-і роки XIX століття акціонерам та пайовикам належало 42% всіх заводів, а на початку XX ст. - уже 55% (41, с. 842). В пожовтневий період цукрова промисловість була націоналізована. А відповідно до постанови РНК (Рада народних комісарів) всі землі, крім селянських, в сівозміну яких входили протягом одного з останніх років (з 1913 по 1917 pp.) посіви цукрових буряків, у повному складі, з усіма угіддями, інвентарем визнавались недоторканим земельним фондом націоналізованих цукрових заводів. Згодом на цій основі були створені цукрові комбінати, в структурі яких під єдиним керівництвом функціонував цукровий завод та радгосп по вирощуванню насіння цукрових буряків.

З націоналізацією цукрових заводів при Вищій Раді Народного Господарства було створено Головний цукровий комітет - Головцукор. Він установлював ціни, обсяги виробництва, розподіляв, фінансував, організовував збут продукції, формував відносини із земельними структурами влади, повністю управляв цукровою промисловістю і повністю був монополізований державою. На державному рівні визначались всі виробничо-економічні показники: обсяги виробництва цукрових буряків і цукру; матеріально-технічне постачання галузі гарантовані фінансові ресурси, сировина, паливо-мастильні матеріали, обладнання тощо, обсяги капіталовкладень та направлення їх використання; розподілення цукру за каналами використання (за межі республіки, за межі країни, закупівля сирцю за кордоном); система й форми оплати праці, тарифні ставки та посадові оклади. Таким чином, в бувшому СРСР цукробурякове виробництво було найбільш монополізованим, а всі цукрові заводи були у державній власності. Цукробуряковий підкомплекс управлявся державою, хоч

виробництво цукрових буряків було зосереджено в основному (94,5% всіх обсягів) в колгоспах і лише 5,5% - у радгоспах (1990 p.).

В окремі періоди і за адміністративних методів управління та централізованого планування досягався певний валовий ефект, особливо починаючи з 1965 року, коли була прийнята нова система планування та економічного стимулювання. З посиленням економічних методів управління та запровадженням господарського розрахунку підвищувалась відповідальність за використання матеріально-технічних ресурсів та економічний інтерес за виконання й перевиконання виробничих показників. В цей період спостерігається розширення посівів цукрових буряків, підвищення їх урожайності, збільшення валового урожаю. Але напівполовинні рішення не гарантували господарствам і цукровим заводам повної економічної самостійності у вирішенні господарських і фінансових задач. Починаючи з 80-х років зменшуються площі посівів цукрових буряків, а з 90-х років різко знижується урожайність, зменшуються валовий збір коренеплодів і відповідно обсяги виробництва цукру. Указом Президента від 18.01.1995 року № 63/95 було відмінено'монополію держави на виробництво і збут цукру. В цей же час відмінено державне замовлення на цукрові буряки.

Пореформоване (хоч і не абсолютно) цукробурякове виробництво отримало у спадок застарілі енерго-, матеріало- і трудомісткі технології вирощування та переробки цукрових буряків, що зумовило зниження рівня урожайності культури, низький коефіцієнт вилучення цукру, зростаючі втрати цукру в процесі виробництва. На сьогодні показники, що характеризують рівень технологічності цукроваріння: коефіцієнт спрацювання основних фондів на багатьох заводах сягає 55-60%, а затрати палива, сировини, допоміжних матеріалів на виробництво одиниці продукції перевищують показники розвинених європейських країн (42, с. 15-17).

Дата добавления: 2015-05-22