Педагогіки

З іншими

Педагогіки

Зв'язок

науками; галузі

Оскільки психологія і педагогіка є складовими частинами людинознавства, вони не можуть розвиватися відокремлено від інших наук. Особливе значення має взас-мозв 'язок між педагогікою та психологією, а також з фізіологією. Ці зв'язки здебільшого виявляються у закономірній єдності розвитку, навчання та виховання дитини, учня, студента. Якщо навчання та виховання є категоріями суто педагогічними, то розвиток - категорія психологічна та фізіологічна. Педагогіка і психологія тісно пов'язані з філософією, соціологією, біологічними науками (гігієною, анатомією, фізіологією), медициною, теологією та іншими галузями людинознавства. Кожна з цих наук характеризується певним ракурсом у поглядах на сутність людини, які доповнюють один одного. Зв'язок педагогіки і психології з іншими науками визначається об'єктами зв'язку (поняття - терміни, концепції, методи) та типами зв'язку (взаємовплив, взаємодія, інтеграція). Так, філософія дає розуміння загальних принципів пізнання, ставлення людини до світу, системи поглядів на світ та місце в ньому людини. Соціологія дає фактичний матеріал для більш раціональної організації педагогічного процесу, а також для поглибленого розуміння психіки людини. Зростає значення зв'язку педагогіки і психології з медициною. Усе активніше розвивається теоретична та практична педагогічна валеологія, що передбачає вибір особливих форм та засобів взаємодії педагогів і дітей, які б не шкодили їх здоров'ю, а також медична психологія. Психологія і педагогіка тісно пов'язані з історією суспільства і його культурою, оскільки у формуванні вищих психічних функцій людини, а також в організації її навчання та виховання вирішальну роль відіграли головні історичні досягнення цивілізації - знаряддя праці і знакові системи. Педагогіка і психологія мають тісні зв'язки і з багатьма іншими галузями наукового знання: анатомією і фізіологією людини, етнографією, математикою, кібернетикою та ін. Форми зв'язку педагогіки і психології з іншими науками дуже різноманітні: це запозичення наукових ідей (наприклад, кібернетичної ідеї управління), використання даних, отриманих іншими науками (дані фізіології про працездатність учнів) і т. п. Педагогіка і психоло-

гія використовують матеріали суміжних наук не шляхом механічного перенесення, а на основі суворого відбору з обов'язковим аналізом умов і меж їх застосування.

Сучасна педагогіка являє собою досить розгалужену систему дисциплін, які відрізняються як розумінням предмета дослідження, так і методами дослідження.

У Загальна педагогіка - вивчає і формує принципи, форми та методи навчання й виховання, які є загальними для всіх вікових груп.

> Історія педагогіки - розглядає історію педагогіки та освіти.

> Дошкільна педагогіка - вивчає особливості виховання дітей дошкільного віку.

> Педагогіка загальноосвітньої школи - досліджує зміст, форми та методи навчання й виховання школярів.

^ Педагогіка професійно-технічної освіти — вивчає та розробляє питання навчання й виховання учнів професійно-технічних закладів.

У Педагогіка вищої школи - розробляє питання навчання та виховання студентів вищих навчальних закладів.

> Андрагогіка - вивчає особливості навчання та виховання дорослих.

У Корекційна (спеціальна) педагогіка - наука про особливості розвитку і закономірності навчання і виховання людей з відхиленнями, затримками розвитку (медико-біологічного, психологічного, соціального).

> Прикладна педагогіка - розробляє методи, прийоми використання педагогічних знань у різних сферах діяльності, а також методику викладання конкретних дисциплін.

> Соціальна педагогіка - дослідження проблем міжосо-бистісних стосунків, співіснування людини з навколишнім середовищем та врахування її ціннісних орієнтацій.

У Превентивна педагогіка - вивчає шляхи та способи попередження соціальних відхилень серед молоді.

У Аутодидактика - вивчає процес навчання людини на матеріалі власного життя, включаючи самоосвіту.

> Виправно-трудова педагогіка - займається питанням перевиховання правопорушників усіх вікових груп.

Результати, отримані в ході фундаментальних наукових психологічних та педагогічних досліджень, використовуються педагогами і психологами-практиками, розширюючи, таким чином, їхні можливості та збагачуючи інструментарій. У свою чергу, дані прикладних досліджень стимулюють розвиток фундаментальної психологічної і педагогічної науки.

Основна мета педагогічної науки полягає у відкритті нових принципів, технологій навчання й виховання та впровадження їх у практику. Відповідно до цього педагогічна наука виконує три основні функції: загальнотеоретичну, прогностичну, практичну. Процес засвоєння людиною певної системи знань, умінь, навичок, норм, цінностей, які дозволяють їй бути повноцінним елементом суспільства, відбувається, головним чином, у родині, навчальних закладах, у закладах додаткової освіти. Усі ці інститути відіграють величезну роль у розвитку людини як особистості.

Система освіти - це сукупність навчальних і навчально-виховних закладів, які відповідно до законів забезпечують загальну середню й вищу освіту, здобуття спеціальності або кваліфікації, підготовку або перепідготовку кадрів для економіки і культури. Кожна країна створює свою систему освіти, у тому числі і незалежна Українська держава [39, с. 218]. У наш час в Україні здійснюється структурна перебудова освітянської галузі, проводиться її реформування, пов'язане з адаптацією системи освіти до нових соціально-економічних і політичних реалій, з її органічним входженням у європейський і світовий освітянський простір, з підвищенням якості навчання і виховання, відродженням традицій української педагогіки. У Законі "Про освіту" наголошується на тому, що реформування освіти в Україні здійснюється на основі гуманізму, демократії, національної свідомості. Основними принципами освіти є:

> доступність для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

> рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

Система

та принципи

освіти

> гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

> органічний зв'язок із національною історією, культурою, традиціями;

> незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

> науковий, світський характер освіти;

> інтеграція з наукою і виробництвом; ^ взаємозв'язок з освітою інших країн; У єдність і наступність системи освіти;

> безперервність і різноманітність;

> орієнтація на світовий рівень;

У поєднання державного управління і громадського

самоврядування в системі освіти [19, с. 6]. Складається нова структура системи освіти. Крім того, здійснюється перехід до підготовки фахівців за новими, інтегрованими спеціальностями; впроваджується багатоканальна система фінансування галузі; підготовлено нове покоління навчальних підручників для загальноосвітньої, професійно-технічної та вищої школи; впроваджується ступенева підготовка фахівців, створена система контролю за якістю навчання шляхом ліцензування та акредитації. Україна підписала Лісабонську угоду щодо взаємовизнання кваліфікації у галузі вищої освіти.

На сучасному етапі розвитку суспільства темпи оновлення педагогічних технологій значно випереджають знання людей, які працюють. У зв'язку з цим сучасному фахівцю необхідно постійно поглиблювати свої знання і, тим самим, підтримувати на відповідному рівні свою професійну майстерність. Виникає необхідність перебудови педагогічного простору у всіх закладах освіти, розбудови системи неперервної професійної освіти, яка повинна стати засобом особистісного і професійного розвитку особистості, відтворення інтелектуального та духовного потенціалу нації, визначальним чинником науково-технічного та соціально-економічного прогресу в Україні.

Неперервна освіта (освіта протягом усього життя) включає всі види навчання -від початкового до вищого; є неперервним

Неперервна

освіта та

професійна

освіта

процесом, який стимулює людей і дозволяє їм оволодівати необхідними знаннями, цінностями, навичками, які сприяють осо-бистісній і професійній реалізації і самореалізації людини, підвищенню її кваліфікації протягом усього життя; включає навчання у найрізноманітніших галузях, формальні та неформальні види освітньої активності; відображає неперервний процес розвитку людини; гарантує людині можливості самовдосконалення, що сприяє адаптації людини до світу, який неперервно змінюється. Сутність принципу неперервності освіти полягає в розумінні освітньої системи як цілісної, що охоплює всі ланки на різних етапах життєдіяльності людини, починаючи від дошкільної до після-дипломної освіти, перенавчання, кваліфікації, самоосвіти. Тобто йдеться про послідовний і взаємопов'язаний процес освіти людини протягом усього життя. Неперервна освіта повинна сприяти утвердженню особистості як найвищої цінності суспільства, виступити гарантом проти її знеособлення в умовах ринкової економіки, надати можливість самореалізації у професійній діяльності, на практиці реалізувати гуманістичну спрямованість сучасної освіти [32, с. 13].

Неперервна професійна освіта повинна сприяти утвердженню особистості як найвищої цінності суспільства, виступити гарантом проти її знеособлення в умовах ринкової економіки, надати можливість самореалізації у професійній діяльності, на практиці реалізувати гуманістичну спрямованість сучасної освіти. Система неперервної професійної освіти повинна створюватися для людини, функціонувати і розвиватися в її інтересах, прислуговувати повноцінному професійному розвитку особистості. Крім того, неперервна професійна освіта виступає найважливішим складником неперервної освіти, відбиває глобальну концепцію "єдності світу", згідно якої усі структурні складові людської цивілізації взаємопов'язані і взаємозумовлені, і сприяє реалізації гуманістичної парадигми освіти, оскільки у центрі всіх освітніх перетворень висувається людина, створення умов для повного розкриття її здібностей протягом усього життя.

Поняття "неперервна професійна освіта" означає, що людина вчиться постійно, без відносно довгих перерв, в освітніх установах чи займається самоосвітою. Залишаючись на одному й тому ж формальному рівні (приміром, слюсарем, медсестрою, інженером), вона

удосконалює свою професійну кваліфікацію, свою майстерність, піднімається сходинками і рівнями професійної освіти. Поряд з цим, людина не лише продовжує освіту, але й змінює її профіль.

Неперервна професійна освіта виконує ряд важливих функцій:

соціокультурну, розвивальну (задоволення і розвиток духовних запитів особистості, створення умов для її постійного творчого зростання); загальноосвітню, компенсуючу (усунення прогалин у базовій освіті, її доповнення новими знаннями, що з'являються в умовах інформаційно-технологічної революції);

адаптивну (гнучка професійна підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації з метою оновлення професійного досвіду, здобуття іншого фаху в умовах постійних змін на виробництві, розвитку теле- і радіокомунікацій, комп'ютерного доступу до інформаційних банків даних тощо);

економічну (задоволення потреб держави, регіонів, різних галузей промисловості, сільського господарства і сфери послуг у конкурентоспроможних фахівцях, підготовлених до впровадження новітніх технологій, техніки тощо).

Спрямованість України на зміцнення незалежності, демократизацію, соціально-економічні перетворення і входження у європейський освітній простір потребує розвитку системи неперервної професійної освіти як невід'ємної ланки неперервної освіти на гуманістичних засадах, підвищення якості підготовки фахівців, їх конкурентоздатності і мобільності.

Вирішення означених проблем потребує серйозного переосмислення місця і ролі педагогіки в сучасному суспільстві. Педагогіка функціонує у конкретно-історичних умовах, а тому розгляд її з абстрактно-гуманістичних позицій або критеріїв іншої епохи можуть породити її оцінку як "гуманної", так і "негуманної". Педагогіку можна вважати гуманною, якщо вона, ґрунтуючись на повазі до особистості молодої людини і передбачаючи ті у її житті майбутні іспити, які з великою ймовірністю можуть бути, усвідомлює відповідальність перед нею, готує її до життя, до боротьби за само-

визначення, саморозвиток, самореашзащю, до того, що випливає з об'єктивних вимог конкретно-історичних суспільних відносин.

Процес формування професійної компетентності особистості триває протягом усього життя людини. На кожному етапі він наповнюється новим змістом, новими організаційно-педагогічними формами і методами, новими потребами і відповідними підходами до інтегрування індивідуальних професійних, соціальних аспектів життєдіяльності.

Велике значення має педагогіка як наука, що вирішує багато проблем неперервної освіти і в період післядипломного навчання. Даний предмет допомагає реалізувати системний підхід в управлінні діяльністю як управлінського апарату, так і працівників. Засвоєння основ педагогіки дозволяє удосконалювати уміння класифікувати і групувати різні частини трудових процесів, використовувати раціональні методики, оптимальні технології планування, виконання роботи, а також здійснювати контроль за їх якістю. Розглядаючи питання демократизації, гуманізації, гуманітаризації навчально-виховного процесу, педагогіка сприяє появі нових підходів до системи неперервної освіти.

1.2. РОЗВИТОК ПЕДАГОГІКИ ЯК НАУКИ

Потреба передачі соціального досвіду підростаючим поколінням виникла разом з людиною. Але як цілеспрямований процес виховання бере свій початок з періоду поділу праці. Саме з цього часу виховання стає змістом спеціально організованої діяльності з підготовки підростаючих поколінь до життя і праці. До цього ж періоду слід віднести народження професії педагога, вихователя, вчителя. У первісному суспільстві метою і змістом виховання був розвиток трудових навичок, почуття вірності інтересам роду і племені при безумовному підпорядкуванні їм інтересів окремої особистості, повідомлення знань про традиції, звичаї і норми поведінки в цьому роді і племені при ознайомленні з віруваннями, легендами. Визначне місце в первісному вихованні займали ігри, які імітували різні види праці дорослих (полювання, рибальство та ін.). Фізичні покарання як засіб виховного впливу у більшості племен було відсутнє або ж застосовувалося дуже рідко.

Навчання і

виховання

в різні епохи

Уперше зародки освіти з'явилися у країнах Сходу (Індія, Китай, Вавілон та ін.) Найбільшого розповсюдження в цих країнах отримали три типи шкіл: жрецькі, палацові і військові. Жрецькі школи створювалися при храмах і готували служителів культу. Палацові школи готували писців - чиновників для потреб адміністративно-господарського управління. Військові школи готували воєначальників.

Справжнього розвитку педагогічна думка і педагогічна практика досягли в Давній Греції і Римі. Так, у Стародавній Греції склалися дві системи виховання: спартанська та афінська.

Саме в цей час з'явився термін "педагог", що дав назву цілій науці. Так називали раба, який водив дітей рабовласника до школи. Тоді ж народився і термін "школа", що означав місце навчання. Педагогічне мистецтво в Спарті полягало у передаванні військово-фізичних вмінь за допомогою вправ, наслідування, суворих фізичних покарань.

В афінській системі освіти здійснювалася ідея розумового, фізичного та естетичного виховання.

Риторська школа Квінтиліана однією з перших отримала статус державного навчального закладу. Квінтиліан проповідував принципи гуманістичної ненасильницької педагогіки, обґрунтував і застосував у своїй педагогічній практиці три методи навчання і виховання: наслідування, наставляння і вправа. У 12 книгах "Про виховання оратора" він заклав основи дидактики, вперше висунув ідею про принципи, правила та методи навчання. Його праці вважаються першими серед наукових праць з педагогіки.

У середньовіччі (V - поч. XV ст.) навчання та виховання дітей було зосереджено в руках церкви, головною метою якої була підготовка духовенства. У цей час існували школи трьох типів: монастирська (при монастирях), приходська (при церковному приході), соборна, або кафедральна (при єпископських резиденціях). В усіх цих школах діти 7-15 років вивчали основи грамоти, релігійні гімни, співали псалми і молитви. Навчання базувалося на механічній пам'яті, а основними методами стимулювання були тілесні покарання.

З розвитком ремесел і торгівлі в XIII - XIV ст. з'явилися цехові школи, де діти ремісників отримували початкову освіту, а навчання самому ремеслу здійснювалося або у родинах ремісників, або у процесі цехового учнівства.

Гільдійські школи створювались об'єднаннями купців. У них навчалися діти заможних батьків, а навчання носило практичну спрямованість.

Для феодалів створювалися лицарські школи. Лицарське виховання мало сім напрямків: їзда верхи, плавання, володіння списом, фехтування, полювання, гра в шахи, складання віршів та спів. Таке виховання надавало зовнішнього лоску, вчило поводженню в товаристві. Основними методами виховання були вправи, наслідування.

На початку XII ст. виникають перші університети в Болонії та Саперно, Оксфордський (1168), Паризький (1200), Кембриджський (1209), Сорбонський (1253), Празький (1348) та ін.

Головним в освіті епохи Відродження (XV-XVI ст.) був процес її гуманізації і відмова від суворої паличної дисципліни. Педагогіка епохи Відродження надавала великого значення сти-'мулюванню живого інтересу учнів до знань. З цією метою широко використовувалися наочність, ігри, екскурсії, уроки серед живої природи.

Утверджуються ідеї всезагальності навчання та різнобічності виховання. З'являється необхідність узагальнення та осмислення педагогічних знань та досвіду, створення спеціальної галузі знань - педагогіки. У 1623 р. англійський філософ Ф. Бекон видав трактат "Про достоїнства та збільшення наук", в якому виділив педагогіку з філософії як самостійну галузь знань.

А відома праця чеського педагога Яна Амоса Коменсько-го (1582-1670) поклала початок науці про процес навчання. Я.А. Коменський уперше обгрунтував принцип відповідності освіти і виховання природі взагалі і природі дитини - зокрема, а також сформулював цілу систему принципів дидактики. В інших працях він виклав погляди на родинне, моральне виховання, професійність учителя.

Освіта в епоху Відродження отримала назву "класичної". Провідним напрямом та змістом класичної освіти стало вивчення латинської та грецької мов, античної літератури, мистецтва.

Педагогічна

думка в Україні

Поглиблюється вивчення математики, рідної мови, історії, географії, природознавства. Навчальний заклад, в якому можна було отримати класичну освіту, називався гімназія.

У XIX ст. поряд з класичною середньою школою значного розвитку набули реальні і професійні школи, які задовольняли потреби виробництва і торгівлі. У реальній освіті домінували предмети природничо-математичного циклу.

Родовід української педагогічної думки сягає глибокої давнини, спирається на багатовікові традиції виховання та народну педагогіку.

У процесі культурно-освітнього зростання української нації в XVI-XVII ст. велику роль відіграли братські школи у Луцьку, Львові, згодом у Києві. Центром розвитку освіти того часу стала Києво-Могилянська академія (1632 p.). Лаврський ігумен П. Могила, видатний просвітитель, разом зі своїми однодумцями створив інтелектуальну атмосферу в колегії, зумів увести її до числа першорядних навчальних закладів Європи.

Поряд із навчальними закладами розвивалася й народна педагогіка, вершиною якої стала козацька педагогіка.

На початку XX ст. сформувалася державна система шкільної освіти. Було створено мережу нових навчальних закладів: Першу Київську гімназію (1811), Одеський (1817) і Ніжинський (1832) ліцеї, Харківський (1805), Київський (1834), Одеський (1865) університети та ін.

Друга половина XIX ст. ознаменувалася суспільними рухами за широке просвітництво народу, за навчання, виховання; великий внесок зробили українські діячі науки, культури, мистецтва. Т.Г. Шевченко підготував і видав "Буквар південноросійський", П.А. Грабовський присвятив ряд статей проблемам народної освіти, Леся Українка відстоювала необхідність народної освіти.

М.О. Корф втілював у життя ідеї народної педагогіки. О.В. Ду-невич зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти. Х.Д. Алчевська видала "Словник української мови" у 4-х томах, а також "Українську граматику до науки читання і писання". А.С. Ма-каренко успішно реалізував ідеї "нової школи" у 20-30 роки XX ст. в

колонії ім. М. Горького та у комуні ім. Ф. Дзержинського. Науково-педагогічна спадщина А.С. Макаренка збагатила основні аспекти педагогіки: теорію про шкільний колектив, педагогічну логіку, теорію про педагогіку прямої і паралельної дії, індивідуальний підхід до вихованців, про статеве і родинне виховання тощо.

XX ст. було визначним і в розвитку освіти. У цей час у розвинених країнах світу система освіти набула деяких загальних рис при збереженні своєрідності, зумовленої національними традиціями. Світська середня освіта розвинених зарубіжних країн представлена трьома типами шкіл:

Дата добавления: 2015-05-22