Інституційні основи координації соціальної економіки 2 страница

Не випадково на конференції оон з проблем майбутнього розвитку цивілізації (1992 р.) Традиційну ринкову систему економіки, основу якої становить приватна власність, визнано глухим кутом, що загрожує існуванню людства. Проте, слід зазначити, що на сучасному етапі це поняття скоріше існує як термін наукової літератури, особливо західної, яким користуються для протиставлення високоефективної економіки розвинутих країн на відміну від затратної адміністративно-командної економіки, а також застосовується щодо капіталізму минулих століть.

Це пов’язано з тим, що ринкова економіка, ринок перейшли до більш розвинутих форм існування, заснованих на оптимальному поєднанні ринкових важелів саморегулювання економіки з державним регулюванням. Неможливість існування ринкової економіки у чистому вигляді виявили кризи 30-х років у європі і особливо – у сша, що виникли внаслідок неспроможності ринкового механізму здійснювати саморегулювання економіки, рівномірно розвивати продуктивні сили, народне господарство загалом, долати монополізм в економіці, забезпечувати соціальні потреби всіх верств і прошарків населення. Цікаво, що з часом ринкова економіка потребує створення необхідних передумов для збереження і забезпечення конкуренції, щоб ефективно розподілялись ресурси.

Ринкова економіка нездатна вирішувати у загальнонаціональному масштабі проблеми фундаментальних наукових досліджень, що за своїм значенням у довгостроковому плані забезпечують розвиток нтп на основі створення і використання найновіших видів енергії, космічного простору, відвертати екологічні кризи. Це не означає, що використання ринкових регуляторів стосовно згаданих сфер зайве, але вони повинні використовуватися в органічній єдності з державним і недержавним регулюванням.

Асиметричність ринкової економіки постає основою соціальних суперечностей внаслідок гіпертрофованої диференціації доходів населення, суспільної нерівності людей, поділу суспільства на антагоністичні частини: багатих і бідних, виникнення на цьому ґрунті соціальної напруги та трудових і соціальних конфліктів, що несуть у собі загрозу соціального вибуху у зв’язку з порушенням норм справедливості.

§ 3. Соціальні суперечності економіки України та шляхи їх розв’язання

Після майже десятирічної спроби здійснення ринкових перетворень можна констатувати, що в україні до цього часу відсутня чітко сформульована соціальна складова її економічної політики, оскільки з самого початку перетворень реформатори відмовилися від необхідності паралельного пошуку нових критеріїв і механізмів соціалізації загальноекономічного розвитку у марному прагненні забезпечити швидкість реформ, натомість швидкість була забезпечена переважно щодо трансформаційних перетворень власності на користь окремого прошарку населення, що досить рельєфно підкреслило цілі та наслідки такої політики. Відтак у 90-і роки відбулося надзвичайне зниження життєвого рівня народу, різке розшарування за рівнем доходів та способом життя, скорочення біологічно необхідного рівня споживання продуктів харчування, не кажучи вже про одяг і взуття, можливість оплати за житло та інші комунальні послуги, медичне обслуговування, що невідомо з якими намірами було перетворено переважно на платне, більшою частиною населення, яке опинилося у порівняно гіршому становищі, ніж до реформ. Ці процеси наростали паралельно із скороченням сфери реальної економіки, досить згадати, що за цей час було ліквідовано 15 млн. Робочих місць, зниження зазнав технологічний і технічний рівні виробництва, що супроводжувалося падінням продуктивності праці і дальшим поширенням безробіття, відтоком працездатної і кваліфікованої робочої сили до нематеріальної сфери виробництва – переважно вуличної торгівлі. Спрямованого нищення зазнали сфери фундаментальних та прикладних наук шляхом зменшення обсягів їх робіт і чисельності науковців, що не відповідає прогресивному напряму скорочення чисельності працівників матеріального виробництва із зростанням продуктивності праці, що вимагає використання досягнень нтп на основі запровадження наукових розробок.

Один із важливих чинників нинішньої глибокої кризи української економіки полягає у тому, що була здійснена спроба переходу до ринку за допомогою лібералізації цін, а не шляхом забезпечення демократичних свобод у суспільстві та послідовних інституційних змін економічного середовища з використанням у процесі реформ лібералізації цін. Серед такої необхідності інституційних змін основними слід вважати: 1) забезпечення правового порядку стосовно основної маси населення включно з проведенням антимонопольної політики; 2) перетворення відносин власності, 3) забезпечення конкурентності і такої важливої її передумови, як 4) свобода економічної діяльності із створенням рівних можливостей; 5) розбудова інфраструктури ринку; 6) реформування грошової, фінансової і банківської діяльності; 7) проведення інвестиційної та структурної політики; 8) створення сприятливих умов для розвитку підприємництва; 9) проведення справедливого розподілу доходів. Удосконалення інституційної політики передбачає використання і таких інструментів, як індикативне планування і соціальні програми.

В економіці України до цього часу не існує умов для створення середнього класу (соціальні верстви і прошарки, проміжні між двома основними класами: робітників і капіталістів) як основи запровадження демократичних перетворень суспільства та реформування економіки, існування ж привілейованого прошарку підприємців не вирішує справи, підриває конкуренцію, сприяє продовженню існування монополізації економіки, в той час як соціалізація ринку передбачає розширення та активізацію рівноправної участі в ньому та у його регулюванні всього працездатного населення – натомість маємо збереження відчуження громадян від засобів виробництва, управління ринковими змінами, організації економіки, процесів приватизації, таке відчуження набуває тотального характеру і звужує соціальну базу реформування за рахунок усунення підприємливих груп населення, обмежує їх свободу щодо вибору контактів, інформації, форм господарювання. Отже, за цим напрямом державою не забезпечені відповідні інституційні заходи щодо обмеження нерівності і забезпечення всім громадянам повної економічної свободи, рівних можливостей для досягнення успіху незалежно від дружніх, сімейних і кланових зв’язків.

На сучасному етапі в українському суспільстві лише частково виявляє себе як середній клас колишня партгоспноменклатура середнього рівня, яка певним чином адаптувалася до ринкових умов і спробувала реалізувати свої капіталістичні потенції, чиновники середнього рангу, власники середніх за розміром підприємств та нижчий прошарок вищої групи капіталістів, проте слід зауважити, що такий середній клас не залучає найбільш освічену та кваліфіковану групу населення, оскільки в Україні вона за соціальними умовами існування перебуває переважно за межею бідності або на рівні мінімального забезпечення.

Нагромадження подібних ентальпійних явищ у соціальній сфері української економіки становить загрозу виникнення катастрофічних соціальних вибухів. Небезпечним наслідком нехтування соціальною складовою економічних перетворень є деградація виробничої сфери, втрата кваліфікації та ділових якостей основною масою працівників, усунення від наукової праці та процесу перетворення економіки інтелектуальної еліти суспільства. Нищення продуктивних сил без створення відповідних інституційних умов для забезпечення рівних економічних можливостей громадянам в україні поєднувалося з такими традиційними методами командної економіки, як обмеження демократичних інститутів, недосконале законодавство, свідомо керована криміналізація суспільства з метою налагодження специфічного контролю за приватною діяльністю та організація молодіжної злочинності. Таким чином, податковий та кримінальний тиск, номенклатурне підприємництво, яке охопила нині третя хвиля перерозподілу розподіленого державного майна, створили надто ризиковане середовище для здійснення у країні будь-якої економічної діяльності, що, як відомо, потерпає від корумпованості чиновництва, яке володіє монопольним правом дозволяти або забороняти відкривати свою справу і створювати робочі місця – тобто створює перешкоди за основним напрямом соціального забезпечення населення. За своєю сутністю це відповідає порушенню висхідної мети економічної діяльності людини, якою є створення економічних благ для поліпшення умов життя.

Натомість у суспільстві утворилося соціальне дно з числа тих, хто залишився без роботи і без житла, а іноді і без документів внаслідок недосконалості законодавства або недотримання його виконання щодо обмеження шахрайства і афер у сфері економіки. Загальна чисельність таких людей за різними оцінками становить 10% міського населення, проте насправді їх значно більше з врахуванням такого ж контингенту сільського населення. Таким людям відмовляють у наданні медичних послуг, смітники – джерело їх доходів, вони на вулицях живуть, на вулицях і вмирають. Безробіття, бідність стали причиною десоціалізації сімей і виникнення на цій основі дитячої безпритульності. Ці явища існують на тлі байдужого ставлення до них суспільства і жорстокого ставлення влади, що свідчить про бездуховність і фашизацію свідомості суспільства.

У соціальній політиці з точки зору функціонування економічної системи, як відомо, концентруються цілі економічного зростання і одночасно соціальна політика є фактором його забезпечення, якщо ж функціонування економіки не супроводжується підвищенням добробуту, то втрачаються стимули до ефективної економічної діяльності.

Нерозвиненість ринкових форм сучасного економічного середовища україни постає серйозною суперечністю, розв’язання якої так чи інакше пов’язане з необхідністю забезпечення у ньому конкуренції серед товаровиробників, галузей та обмеження монопольної діяльності, що потребує відповідної державної політики.

§4. Механізм соціальної координації

Соціальна координація є однією з форм прояву процесу регулювання економіки взагалі, їй притаманні як властивості останнього, так і певна специфіка, зумовлена специфічністю її цілей таких як - забезпечення соціальної стабільності та соціального прогресу.

механізм соціальної координації не має жорстких просторових і часових меж, а існує в руслі соціальної політики держави як комплекс заходів щодо підвищення рівня матеріального та духовного добробуту суспільства.

Соціальні проблеми пронизують всі сфери життя суспільства, і одночасно обов’язковою умовою розвитку соціальної політики є функціонування всіх інших сфер, оскільки в них продукуються матеріальні, духовні блага і цінності, реалізуються функції політичної системи суспільства тощо. У державній політиці взагалі та в соціальній політиці як її частині соціальна координація постає як фактор зміцнення і підтримки стабільності суспільних відносин і процесів, їх відповідної рівноваги. Проведення цілеспрямованої та послідовної соціальної політики, застосування дієвих важелів соціального регулювання є необхідною умовою збереження держави як суспільної системи.

Соціальна координація передбачає всебічне використання сукупної робочої сили, захист її від безробіття, тобто повинна гарантувати таке співвідношення між рівнем заробітної плати та допомоги безробітним, яке б стимулювало останніх на підвищення свого професійно-кваліфікованого рівня (у разі потреби – на отримання нової професії) та ефективний пошук місця роботи.

У сфері заробітної плати та формування доходів соціальна координація зорієнтована на виконання всіх основних функцій (відтворювальної, стимулюючої і розподільчої), а також на оптимальне співвідношення між доходами, отриманими як заробітна плата, та іншими видами доходу (процентів від вкладів, дивідендів), у структурі заробітної плати повинен чітко бути диференційованим її рівень залежно від кваліфікації трудівників та умов праці.

Механізм соціальної координації постає вирішальним фактором щодо забезпечення добробуту громадян країни, визначення структури збалансування неминучої соціальної нерівності пошуками справедливості з врівноваженням індивідуалізму процесами солідарності, формування у суспільстві демократичних засад розвитку, рівних умов громадян для участі в економічній діяльності, а також досягнення соціальної стабільності та соціального миру (згоди) у суспільстві.

Визначальна роль в процесі соціальної координації належить державі, тому правомірним буде визначення, що механізм соціальної координації як складовий елемент загального соціального регулювання залучає систему соціально-економічних заходів держави, за допомогою яких вона впливає у визначеному напрямі на динаміку рівня та якості життя населення, а також на суспільну свідомість.

Загальна мета соціальної координації - оптимізація відповідності результатів економічної діяльності соціальним цілям суспільства.

Важливою особливістю такої координації є те, що вона переважно має справу з механізмом розподілу, перерозподілу і споживання благ - в першу чергу національного доходу - в основному через бюджетну систему країни і таким чином безпосередньо пов’язана з фінансово-бюджетною політикою держави: податковою політикою та політикою доходів населення держави, за допомогою яких здійснюються фінансування соціальної інфраструктури, виплати соціальних трансфертів, а також раціоналізація структури і динаміки доходів різних прошарків населення тощо.

Специфічна складність процесу соціальної координації полягає в практичній неосяжності його впливу та практичній складності передбачити всі можливі наслідки в довгостроковому періоді. По-суті, всі більш або менш значимі питання можуть бути - прямо чи опосередковано - віднесені до соціальної сфери, а тому і до проблеми соціального регулювання.

Обсяг, напрями і методи державної координації соціальних процесів суттєво залежать від вибору тієї чи іншої соціально-економічної моделі. Відсутність ясної мети неминуче прирікає соціальну координацію як частину загального процесу соціального регулювання на непослідовність, робить їх малозрозумілими та неефективними.

За концепцією формування в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки, українська держава апріорі переймає на себе і турботу про створення умов для реалізації загальновизнаних прав людина на мінімальне споживання, а також працю, освіту, охорону здоров’я і соціальне забезпечення у випадках непрацездатності та безробіття. Здійснення цих заходів є завжди вихідною основою соціального регулювання та його координації, що повинні спиратися на державний механізм їх забезпечення та залучати заходи недержавного фінансування з розширенням повноважень у цій важливій сфері органів місцевого самоуправління.

Ключовим принципом механізму координації соціальної економіки є оптимальне розв’язання "вічної проблеми" за співвідношенням економічної ефективності та соціальної справедливості, проте соціальні складові, у тому числі освіта, розвиток науки, культури, забезпечення раціональної зайнятості населення та інші, в рівній мірі сприяють як зростанню економічної ефективності, так і утвердженню соціальної справедливості. І, навпаки, відмова від вирішення вказаних питань, примітивна економія на соціальних витратах не лише посилюють несправедливість у розподілі благ, але й неминуче призводять до зниження ефективності економіки.

Відповідно для підтримання паритету між економічною ефективністю та соціальною справедливістю головним у механізмі координації соціальної економіки на сучасному етапі повинно стати стимулювання економічної активності працездатної частини населення, створення передумов, за яких людина здатна своєю працею, ініціативою забезпечувати гідні умови життя для себе і своєї сім’ї. Це повною мірою відповідає як вимогам економічної ефективності, так і принципу соціальної справедливості.

Механізм соціальної координації повинен органічно поєднувати розв'язання завдань як специфічного для перехідної економіки короткострокового (тактичного), так і взагалі довгострокового (стратегічного) характеру: 1) збереження потенціалу ключових галузей соціальної сфери (освіти, науки медичного обслуговування), як основи проведення в майбутньому активної соціальної політики; 2) більш рівномірний розподіл тягаря трансформаційної кризи між різними групами населення, що неминуче потребує посилення з боку держави специфічного врівноваження доходів.

Довгостроковий стратегічний характер соціальної координації має бути спрямований на досягнення цілком визначених цілей, соціальна координація не може мати абстрактного характеру. Її успіх і дієвість залежить вирішальною мірою від врахування реалій часу та реальної економічної ситуації.

Важливим напрямом соціальної координації довго- та короткострокового характеру щодо працездатного населення має бути прийняття обґрунтованих рішень щодо забезпечення робочими місцями, розв’язання потребують проблеми гуманізації праці, її характеру і змісту, забезпечення гідних людини умов праці (максимальне усунення ручної праці за рахунок технологічного вдосконалення виробництва, а також санітарно-гігієнічних, естетичних, екологічних, належної техніки безпеки), піднесення технологічної і загальної культури виробництва, створення сприятливого соціально-психологічного клімату на підприємстві тощо. У зв'язку з наявністю надомної праці, подвійної зайнятості та понаднормових робіт соціальна політика має формувати раціональні рішення з цих питань.

Соціальне регулювання та процеси координації щодо непрацездатного населення полягають в його соціальному захисті, який передбачає обґрунтування рішень і вжиття державою (на центральному, регіональному і місцевому рівнях), профспілками комплексу соціально-економічних заходів, спрямованих на захист населення від безробіття і підвищення цін, знецінення трудових заощаджень та ін.

Важливою вимогою, що висувається перед соціальною координацією у перехідній економіці, є додержання принципу збереження у процесі руху суспільства до якісно нового стану соціальної рівноваги, що у сучасному цивілізованому суспільстві досягається проведенням політики щодо узгодження інтересів всіх верств населення. На сьогодні соціальна рівновага підтримується такими методами: у соціальній сфері — забезпеченням рівних соціальних прав, соціальної стабільності і рівня життя і доходів різних соціальних верств, локальними і глобальними механізмами захисту від обвалів ринку. В економічній сфері це — державне регулювання економіки, цін, доходів, сфери зайнятості, фінансування соціальної структури як загальнодержавної системи соціального відтворення і соціальних гарантій. Щодо політичної сфери, то тут важливе запровадження системи інституціональних механізмів забезпечення демократичних і соціальних прав громадян, у тому числі механізмів їх реального впливу на політику.

Виникнення та існування всіх складових соціальної координації та їх специфіка зумовлені головною функцією соціальної сфери – соціальним відтворенням людей як суб’єктів життєдіяльності, поновленням ресурсів для життєзабезпечення, а також побудовою соціальних інститутів.

Соціальна координація повинна виходити із того, що первинним елементом аналізу соціальної сфери, є поняття “потреба індивідума (групи)”. Йому властиве характерна для соціальної сфери у цілому основна суперечність — між зростанням потребам суб’єктів і можливостями їх задоволення. Ця суперечність є ключовою у процесі саморозвитку, самореалізації кожного соціального суб’єкта. Її характер і спрямованість багато в чому детермінують процеси розвитку соціального регулювання і координації.

Важливими у соціальній діяльності особистості є ціннісні орієнтири, що втілюються в ідеалах, інтересах, спрямуваннях людей та визначають їх поведінку. Ціннісні орієнтири формуються в ході історичного процесу соціалізації людини і суспільства, закріплюються всією сукупністю життєвого досвіду. Сама система ціннісних орієнтирів має багаторівневу структуру, яка містить раціональний, емоційний і поведінський компоненти. Її вершину складають цінності, наближені до ідеалу.

У соціальній сфері діють два типи механізмів регулятивних впливів — спонтанний і свідомий. Суспільство на будь-якій стадії свого розвитку не може абсолютно вивільнитися від стихійної регуляції, але співвідношення свідомого і стихійного буває різним.

Спонтанний механізм функціонування соціальної сфери виявляється у неврегульованому впливі складної і суперечливої сукупності факторів, умов на процеси відтворення населення, їх переплетіння, зіткнення. Ці впливи знаходять свій шлях як загальна тенденція, що має вірогідний характер (наприклад, демографічні процеси народжуваності, смертності, шлюбності і тощо).

Свідомі фактори пов’язані з цілеспрямованою соціальною діяльністю людей, яка здійснюється через специфічні суспільні інститути — систему органів та організацій, що забезпечують свідомий вплив на соціальну сферу з метою досягнення певних результатів. На соціальні процеси всіх рівнів суспільства впливають певним чином також політичні, громадські і релігійні організації.

Головною функцією соціальної сфери є функція соціального відтворення різних верств і груп населення як суб’єктів історичного процесу, а також їх всебічного життєзабезпечення. Ця функція — одна з найважливіших для буття суспільства. У ній виявляється необхідність реалізації генеральної потреби всього суспільства в підтримці свого існування і перспектив цілісності та історичного розвитку.

Відтворення соціальних суб’єктів являє собою процес еволюції всієї системи соціальних відносин. Вона охоплює всі прояви життя соціальної спільноти і виражається у безперервному функціонуванні соціальної структури, соціальних інститутів, соціальних норм і цінностей у межах конкретних економічних систем або певного історичного періоду. Циклічність відтворення поколінь людей втілює тенденції зміни соціальної системи, властиві конкретному етапу суспільного розвитку.

Одночасно з кількісним аспектом, що характеризує фізичне відтворення людей, соціальне відтворення як функція соціальної сфери має не менш важливий якісний зміст, пов’язаний з відтворенням певних соціальних якостей, необхідних людині для життя.

Специфіку процесу соціального відтворення характеризують похідні функції соціальної сфери. Можливі різні основи для виокремлення груп функцій. На нашу думку, специфіку соціального відтворення можна висвітлити такими з них: соціорегулятивною, соціоадаптивною, соціопродуктивною, соціокультурною, соціодинамічною і соціозахисною функціями.

Соціорегулятивна функція регламентує основні показники соціальної діяльності і відносини суб’єктів, спрямовані на підвищення ефективності використання потенціалу соціальної сфери. Її подальший розвиток може бути представлений системою норм, етичних цінностей, що виступають реальною основою макросоціального процесу зміни моделі поведінки окремої людини і цілих груп, а також регулювальником їх соціальної діяльності.

Соціоадаптивна функція регулює і сприяє досягненню узгодженості дії людей у суспільстві, стимулює діяльність індивідуумів і соціальних груп, спрямовану на ефективнішу реалізацію потенціалу кожного, і вимірюється показниками, що характеризують стимули до ефективної соціальної діяльності людини.

Соціопродуктивна функція регулює і дає можливість задовольнити всі потреби людей, необхідні для відтворення соціального організму в його цілісності, якості на всіх структурних рівнях суспільства. Ця функція описується системою об’єктивних і суб’єктивних, а також нормативних і реальних показників, що характеризують забезпеченість населення продуктами споживання і послугами.

Соціокультурна функція регулює процеси залучення людини і різних соціальних груп до духовних складових відтворення, засвоєння соціально-етичного потенціалу суспільства, забезпечує узгодження ціннісних орієнтацій та інтересів різних суб’єктів, соціальну активність людей і може характеризуватися показниками успішності соціалізації індивідуума, необхідністю конкретних соціальних структур, мірою узгодженості інтересів певних груп населення та ефективності соціальної політики, ступенем залучення їх до суспільних перетворень.

Соціодинамічна функція пов’язана з підвищенням якості життя населення, регулюванням та забезпеченням творчого, динамічного характеру практики на основі вдосконалення самих суб’єктів життєдіяльності, розширення потенціалу соціальної сфери і характеризується системою показників соціальної мобільності у суспільстві.

Соціозахисна функція регулює та забезпечує соціальні гарантії і права, соціальну допомогу і підтримку непрацездатним і малозабезпеченим членам суспільства і відтворюється системою показників, що визначають ступінь соціальної захищеності населення (прожитковий мінімум, чисельність населення, що перебуває за межею бідності, кількість та якість безкоштовних послуг, що забезпечують задоволення життєво важливих потреб суб’єктів соціальної сфери).

Наведена класифікація не виключає виокремлення й інших функцій, що свідчить про багатогранність і складність соціальної координації. Основою можуть служити конкретні потреби суб’єктів соціального життя або конкретні функції кожного її компонента, що носять доцільний характер.

Крім викладеного, слід зауважити, що розрізняють координацію і субординацію функцій. Так, функції таких компонентів соціальної сфери, як охорона здоров’я та освіта, узгоджуються по горизонталі, тобто координуються. Субординація функцій вказує на особливе місце і неоднакове значення кожного з компонентів у здійсненні функцій системи, на те, що конкретна система інтегрує функції своїх компонентів і сама виконує певну роль в іншій, більшій за обсягом системі, компонентом якої вона є. З погляду функціональної субординації соціальна сфера виконує щодо суспільства функцію відтворення людини, а такі компоненти, як навчання, виховання, медичне обслуговування тощо, нібито підпорядковані цій головній функції системи.

Зневага до регулювання та координації соціальних проблем на нинішньому етапі перехідного періоду може призвести до значних витрат у перспективі, соціальних конфліктів. Необхідність якомога оперативніших реформ соціальної сфери зумовлюється також зміною базового принципу організації суспільства. Потрібна адаптація соціального комплексу України до нових економічних умов з урахуванням історичних традицій, особливостей культури, суспільної свідомості, психології та життєвого устрою.

Ринок з його неминучістю вимагає звернення до нових форм і методів виробництва і розподілу послуг, передбачає економний порядок витрачання державних коштів для забезпечення гарантованого обсягу соціальних послуг населенню, раціоналізацію мережі установ соціальної сфери, часткову оплату послуг споживачами. Необхідність трансформації соціальної сфери пов’язана з децентралізацією на основі підвищення ролі регіональних і місцевих органів влади у розв’язанні соціальних проблем, регулюванні діяльності підприємств соціальної сфери.

Шведська модель соціально-економічно розвитку серед загального різноманіття ринкових систем постала як найбільш демократична форма економічного і соціального розвитку регульованої ринкової економіки, як система соціального партнерства, що базується на плюралізмі форм власності (приватна, колективна включно з власністю профспілок, державна), високому рівні суспільної і політичної демократії, економічної влади та соціалізації сфери розподілу.

Формування соціального партнерства у Швеції розпочалося у 1938 р. укладанням угоди між союзом підприємців і Федеральною організацією шведських профспілок про ведення тарифних переговорів, внаслідок чого союзи підприємців дістали свободу дій у сфері виробництва, а держава втратила право активно втручатися у процес функціонування недержавного сектору економіки. У сфері розподілу було запроваджено зрівняльну політику регулювання заробітної плати і відповідну фіскальну політику держави з огляду на неможливість покладатися у сфері перерозподілу економічного продукту на механізми ринку, така політика ґрунтувалася на положенні щодо визнання соціального значення діяльності людини, тому було запроваджено диференціювання заробітної плати залежно від видів праці з одночасним вирівнюванням платні за рівну працю на всіх підприємствах різних галузей народного господарства і недопущенням різких розбіжностей в оплаті праці кваліфікованих і некваліфікованих трудівників, чоловіків і жінок.

Для залучення працівників в управління з 1946 р. у Швеції на більшості підприємств існували виробничі комітети з консультаційними функціями, а в 1972 р. було прийнято закон про представництво робітників і службовців в управлінні підприємствами, з 1977 р. у Швеції діє закон про спільну участь працівників в управлінні підприємством – все це є позитивними змінами, які свідчать про формування елементів досконалішого суспільного господарського механізму, проте зберігається стан, за якого працівників усунуто від участі в управлінні макроекономічними процесами.

Соціалістичному принципу рівності відповідає фіскальна політика держави у Швеції, особливо щодо акумулювання необхідних засобів для фінансування держави загального добробуту з рівномірним розподілом багатства у країні із застосуванням низьких податків на прибутки і забезпеченням таким чином розвитку ефективної економіки інноваційного типу, і одночасне запровадження дієвої прогресивної шкали оподаткування високих індивідуальних доходів – від 35 до 85%.

За цієї економічної моделі проблеми працевлаштування всіх членів суспільства і запровадження ефективної системи соціального страхування стають одним із видів діяльності держави, яка з метою створення нових робочих місць розподіляє кошти на користь підприємств, здатних нарощувати потужності.

З 1976 р. почали формуватися фонди профспілок за допомогою механізму відрахування частини прибутків великих компаній на придбання акцій для працівників, колективний характер володіння якими забезпечує можливість розподіляти прибутки від акцій за різними фондами і таким чином виявляти певну соціалізацію власності на засоби виробництва. Дивіденди на такі акції використовуються і для додаткового фінансування системи соціального страхування і на створення нових робочих місць у промисловості.

Дата добавления: 2015-05-22